Вірі за сорок. Розлучена. Сім років до неї їздить Сергій – одружений чоловік. Вірина сестра при кожному випадку дорікає за зв’язок з одруженим:
– Краще б мужика вільного знайшла, ніж стільки років на чужого витрачати.
– А чого мені? Приїжджає і ладно.
– З’являється він як ясне сонечко, коли від дружини може вирватися.
– А мені вистачає! – хихотіла Віра, – що привезе – все моє.
Але нещодавно Сергій повідомив, що дружини не стало.
Через місяць коханець приїхав до Віри і сказав, що можна ще кілька місяців зустрітися, а потім і зійтися, загалом, заміж Віру покликав після семирічного роману.
А Віра відмовилася виходити за нього заміж.
– Ну, тоді і далі давай зустрічатися, а там видно буде, запропонував Сергій, подумавши, що Віра просто не хоче до нього переїжджати.
– І зустрічатися не хочу, – рішуче сказала Віра.
Сергій поїхав, так і не зрозумівши, відмови коханки. «Хто з цих жінок зрозуміє, чого їм треба, – міркував вдівець».
– Не розумію я тебе, – дивувалася Вірина сестра, – сім років була його коханкою, а коли запропонував стати законною дружиною, – відмовилася.
– Відмовилася, – підтвердила Віра, – Сергій жив із дружиною, а бігав до мене. А тепер якщо стану його дружиною – буде також бігати до іншої. Так що, сестрице, не хочу я пити каламутної водиці.
