Чоловік і свекруха впевнено розподіляли, що я маю купити на свою премію. Але вони забули зачинити двері…
У передпокої пахло смаженою цибулею та чужою нахабністю. Запах цибулі пробивався з кухні, де моя свекруха, Клавдія Тимофіївна, очевидно, готувала свої фірмові «котлети з хлібом та ароматом м’яса», а нахабність висіла в повітрі щільним туманом — липким, густим, в’язким, — ніби його можна було не розігнати, а розсовувати плечем. Тут уже як пощастить.
Я стояла за прочиненими дверима власної квартири, затиснувши в руці ключі, і почувалася шпигуном у тилу ворога. Втім, ворог був настільки впевнений у своїй безкарності, що навіть не спромігся зачинити вхідні двері на засув.
— Едику, ну ти сам подумай! — гримів голос Клавдії Тимофіївни. Він нагадував звук працюючої бетономішалки: такий же настирливий, гулкий і той, що викликає неприємні відчуття. — Твоя Віка — жінка, звісно, видна, актриса, але куди їй стільки грошей? Тридцять тисяч гривень! А Лєночці машину ремонтувати треба. У неї двоє дітей, вона в маршрутках мучиться!
— Мам, ну це ж її премія… — мляво пробіяв мій чоловік. У цьому «мам» чулася повна відсутність хребта. Едик у мене працював у будівельному магазині, тягав мішки з цементом, але вдома перетворювався на людину-желе.
— Що значить «її»? — обурилася свекруха. — Ви сім’я! Бюджет спільний! Вона ці гроші за що отримала? За те, що в серіалі двічі усміхнулася і один раз у непритомність упала? Це легкі гроші, синку. Шалені. А легкі гроші повинні йти на благочестиві справи. На допомогу рідні!
Я тихенько причинила двері, зробила глибокий вдих, натягнула на обличчя свою найкращу сценічну усмішку — ту саму, якою я зазвичай зустрічаю режисера після трьох безсонних ночей — і увійшла до «глядацької зали».
— Добрий вечір, родино! — голосно промовила я, скидаючи туфлі. — А я дивлюся, у нас тут партійні збори? Ділимо шкуру невбитого ведмедя? Чи вже вбитого й обдертого?
На кухні запанувала тиша. За столом сиділа свекруха, Едик мій чоловік, і — сюрприз! — зовиця Лєночка. Лєночка була істотою дивовижною: при зрості метр шістдесят і вазі п’ятдесят кілограмів вона примудрялася займати собою весь вільний простір і кисень.
— Ой, Вікуся прийшла! — фальшиво заспівала Лєночка, поспішно ховаючи за щоку шматок дорогого сиру, який я купувала собі на вихідні. — А ми тут чай п’ємо. Мама котлет насмажила. Твоїх улюблених, зі свинини.
— Бачу, — кивнула я, проходячи до мийки. — І чую. Стіни в нас, Клавдіє Тимофіївно, тонкі. Прямо як ваша душевна організація, коли мова заходить про чужі гроші.
Свекруха побагровіла, але бойову стійку не здала. Вона поправила неосяжну брошку і пішла в атаку:
— А що ховати, Вікторіє? Ми люди прості, прямі. Едик сказав, тобі премію дали. За роль у тому серіалі про слідчого.
— Дали, — спокійно погодилася я, наливаючи собі склянку води. — Тільки не за роль, а за головну роль у драмі. І не дали, а я заробила. Це коли працюєш, Клавдіє Тимофіївно, а не кросворди в під’їзді розгадуєш.
— Ти матір не вчи! — зверещала свекруха, ляснувши долонею по столу. — Я життя поклала, щоб Едика виростити! А ти… Ти егоїстка! Лєночці машина потрібна за всяку ціну. У неї коробка передач полетіла!
— І совість, схоже, теж полетіла, причому давно і на надзвуковій швидкості, — парувала я, дивлячись просто в бігаючі оченята зовиці. — Лєно, а чоловік твій де? Той, який бізнесмен великий?
— У Колі тимчасові труднощі! — скипіла Лєночка. — І взагалі, ми — сім’я! У тебе великі гроші, тобі що, шкода для племінників? Ти ж багата, у тебе шуба є!
— Шубу я купила три роки тому в кредит, який сама і закрила, — відрізала я.
Едик спробував втрутитися, подавши голос з-під плінтуса:
— Віко, ну правда… Машина потрібна. Ми ж потім… віддамо. Можливо.
— «Можливо» — Едику, — усміхнулася я. — Клавдіє Тимофіївно, давайте начистоту. Ви вже розподілили мої гроші. Лєночці — на ремонт машини, вам, напевно, на санаторій, а Едику — нову вудку, щоб мовчав і не відсвічував. Я вгадала?
Свекруха надулася, як жаба перед грозою.
— Ти, Вікторіє, заспокойся. Ти в нашу сім’ю прийшла, ми тебе прийняли, обігріли…
— У мою квартиру ви прийшли, — м’яко, але вагомо поправила я. — І обігріли ви мене тільки своїми порадами, від яких у мене алергія.
— Хамка! — видихнула Клавдія Тимофіївна. — От казала я Едику, бери Галю з третього під’їзду! Вона хоч і косоока, зате покладлива! А ця… Артистка згорілого театру! Та кому ти потрібна, крім мого сина-золота?
Я повільно поставила склянку на стіл. Дзвін скла прозвучав як гонг. Мої очі наповнилися сльозами. Губи затремтіли.
— Ви… ви справді так думаєте? — прошепотіла я, осідаючи на стілець. — Що я жадібна? Що я для сім’ї… нічого?
Родичі переглянулися. Лєночка перестала жувати. Едик підбадьорився, побачивши слабину.
— Ну, Вік, не плач, — почав він, — просто мама каже діло…
— Мовчи! — раптом заверещала я так, що Лєночка гикнула. — Яка премія?! Про що ви?!
Я схопилася за голову і почала розгойдуватися з боку в бік.
— Мене звільнили! — видихнула я трагічно. — Сьогодні вранці. Режисер сказав, що я бездарність. І не просто звільнили… Я розбила прожектор. Дорогий, німецький.
На кухні зависла тиша, дзвінка, як натягнута струна. Клавдія Тимофіївна зблідла, її рум’янець стік кудись у район подвійного підборіддя.
— Як… розбила? — просипіла вона.
— Ущент! — ридала я, ховаючи обличчя в долонях і спостерігаючи крізь пальці за їхньою реакцією. — Мені виставили рахунок. Якщо я не віддам гроші до понеділка… Мене засудять. Квартиру опишуть! Едику, любий, у нас же є заощадження? Мамо, Клавдіє Тимофіївно, у вас же є «гробові»? Допоможіть! Ми ж сім’я! Лєночко, продай машину, врятуй мене! Інакше нас усіх виселять на вулицю, адже Едик прописаний тут!
Ефект був неперевершений. Першою схаменулася Лєночка. Вона схопилася, перекинувши стільця.
— Ой, мені ж дітей із садочка забирати! Зовсім забула! — Вона метнулась у коридор зі швидкістю таргана, який побачив увімкнене світло.
Слідом ожила Клавдія Тимофіївна.
— Які гробові, Віко? Ти при своєму розумі? Я на ліки ледве наскрібаю! І взагалі, сама винна! Руки-гаки! Я завжди знала, що ти незграбна! Едику, збирайся!
— Куди, мам? — Едик кліпав очима, намагаючись усвідомити, як його світ зруйнувався за три секунди.
— Додому! До мене! — гримнула мати. — Не вистачало ще, щоб нас у твої борги втягнули! Розлучатися треба, синку, терміново розлучатися, поки майно не арештували!
— Але мам…
— Жодних мам! Бери куртку!
Вони вимелися з квартири за дві хвилини. Двері зачинилися.
Я встала, витерла сухі вже очі і підійшла до вікна. Бачила, як Лєночка біжить до зупинки, а Клавдія Тимофіївна штовхає Едика в спину, щось люто вимовляючи.
У тиші квартири голосно цокав годинник. Я дістала телефон, відкрила додаток банку. На рахунку красувалася сума премії. Тридцять тисяч гривень. Цілі й неушкоджені.
— Що ж, — сказала я своєму відображенню в темному склі. — Виставу закінчено. Глядачі покинули залу, не дочекавшись поклонів.
Я набрала номер слюсаря.
— Алло, Сергію? Так, це Вікторія. Ви казали, що можете терміново змінити замки. Так, прямо зараз. Плачу подвійний тариф.
Увечері я сиділа в кріслі й бронювала тур. Для себе. Самотужки. Тому що нервові клітини не відновлюються, а чоловіки, як виявилося, явище прихідне і відхідне, особливо коли на горизонті маячать борги, а не прибутки.
