— Вона витрачала мої гроші на коханців! — кричав чоловік у суді, щоб відібрати у Ганни квартиру і всі заощадження. А свекруха ще й підкинула їй мільйони, щоб підставити

— Вона витрачала мої гроші на коханців! — кричав чоловік у суді, щоб відібрати у Ганни квартиру і всі заощадження. А свекруха ще й підкинула їй мільйони, щоб підставити.

— Їдь у село, де тобі бабця залишила будинок, — зневажливо кинула Ганні свекруха. — І повертай собі дівоче прізвище, не ганьби наш рід. Може, у тій глушині тобі хоч щось і світить.

— За що ви так зі мною? — заплакала Ганна, стоячи в коридорі суду. — Ви мене в багнюці вимазали, оббрехали, виставили мене посміховиськом.

— А тому, що треба було собі чоловіка за рівнею вибирати, а не зазіхати на чужий шматок пирога, — повчально промовила свекруха. — Я ж відразу казала: Артурчик тобі не пара.

— Ну як так можна? — засмучено пробурмотіла Ганна. — Я ж була хорошою дружиною.

— Недостатньо хорошою, — зневажливо кинула їй Маргарита Львівна. — Ходімо, забереш свої валізи. У квартиру тобі більше дороги немає.

Ганна попленталася слідом за матір’ю колишнього чоловіка, розмірковуючи про мінливість долі. Вона була педагогом, причому досить непоганим. Навіть отримала квартиру від громади за однією з програм підтримки й вважала, що життя вдалося. А тепер квартиру в неї забрали, та ще й зі школи звільнили. Добре, що хоч не з ганебним записом у трудовій, а за власним бажанням.

Прізвище вона й сама збиралася змінити. Від самого поєднання «Ганна Соловйова» її кидало в жор. Уже пів року це ім’я полоскали всі, кому не ліньки, переказуючи вигадану свекрухою та Артуром нісенітницю про те, що вона нібито спустила сімейні гроші на коханців, перетворивши будинок на кубло розпусти. Аж десять років їх усе влаштовувало!

У цю родину, яка справді мала якихось дворянських предків по лінії Маргарити Львівни, вона потрапила випадково. Познайомилася з Артуром, коли той займався будівельними матеріалами — працював у компанії із закупівель під час ремонту школи.

Привабливий хлопець, скромний, він одразу сподобався Ганні. Почав залицятися до вчительки, а невдовзі й освідчився. Свекруха бурчала щось про траур: від смерті її чоловіка ще й року не минуло, але Артурчик не хотів нічого слухати. Щоправда, невдовзі свекруха змінила гнів на милість. Навіть почала їздити в гості до бабусі Ганни, Зінаїди Петрівни, у те саме село. Батьків дівчини давно нестало, її виховувала бабуся, але на той час, коли онука вийшла заміж, Зінаїда Петрівна вже була не зовсім при тямі: плуталася в думках, усе забувала, а згодом і зовсім тихо згасла. Її будинок успадкувала єдина онука. І ось тепер у самої Ганни не залишилося нічого, крім цієї старої будівлі в Богом забутому місці.

Артур після суду одразу поїхав, навіть не спробував нічого пояснити. На його думку, і так усе було очевидно. Ганна забрала свої валізи з багажника машини свекрухи й попленталася до автобусної станції. Звідти раз на добу вирушав автобус до потрібного селища. Будинок вона знайшла в жалюгідному стані. Їй узагалі пощастило, що вона була тут зареєстрована: у селищній раді сказали прямо, що інакше їй відмовили б у реєстрації документів.

Словом, доводилося вчитися жити заново. І вона робила все, що могла: повернула собі дівоче прізвище — Охріменко. Влаштувалася працювати до місцевого дитячого садочка звичайною помічницею вихователя. Завідувачка, Тамара Сергіївна, дивилася на неї з підозрою, але зайвих запитань не ставила. Здавалося, село поступово вимирало, хоча колись тут мешкало кілька сотень людей. Власне, Ганна не вбачала в цьому великої біди: менше новин — менше й пліток.

Жила вона тихо й скромно. Артура не бачила вже пів року. Колишній чоловік, який тепер обіймав посаду заступника директора будівельної компанії, де колись починав свою кар’єру, одного дня просто викреслив її зі свого життя. Ганна й досі не могла зрозуміти, чому так сталося. Добре хоч їм не вдалося довести її неврівноваженість, а чоловік та його мати дуже на це розраховували. Але тут Ганні вдалося відбитися, інакше її нізащо не взяли б на роботу з дітьми.

Тепер молода жінка щоранку в будні поспішала до садочка. Дітей сюди привозили й із сусідніх сіл. Після роботи вона розпалювала піч, готувала нехитру їжу й намагалася привести до ладу сад. Дрова купували відразу цілими машинами за домовленістю із селищною радою. Словом, потроху все налагоджувалося. Але Ганна ні з ким не зближувалася: боялася, що люди дізнаються про суд і знову почнуть зневажати її та обговорювати, а то й зовсім підпалять будинок. Село жило за своїми суворими законами, і до моралі тут ставилися дуже серйозно.

Тим часом Артур ні в чому собі не відмовляв. Разом із коханкою Христиною, бухгалтеркою їхньої компанії, він давно поставив крадіжки на потік, але тепер на карту було поставлено значно більше. Власне, заради цього Артурчик і розлучився з дружиною — вона була для нього наче «валіза без ручки», тож довелося позбутися такого небажаного багажу заради світлого майбутнього за кордоном. Схема була простою: фірма, у якій він працював, мала отримати велике замовлення. Їм уже навіть перерахували аванс на закупівлю матеріалів. Артур збирався привласнити ці гроші, а потім зникнути за кордоном разом із коханкою та новими документами.

— Ну що, у понеділок у нас важливий день? — хижо всміхнулася Христина, обіймаючи його. — Зараз поїдемо на базу відпочинку, відпочинемо там пару днів — і в аеропорт. Якщо нас шукатимуть у понеділок, то вирішать, що ми просто трохи затрималися у короткій відпустці.

— Ти в мене просто геній планування, — широко всміхнувся Артур.

— Ой, уже не дочекаюся, коли опинюся на островах, — мрійливо потягнулася коханка. — Як же набридли наші сірі краєвиди!

— До речі, гроші з рахунків я зняв, — усміхнувся Артур. — Як згадаю, що та недалекоглядна, колишня дружина, сама віддала їх мені під час суду, аж приємно стає. А за законом же могла претендувати на половину.

— Та вже ж! Ви з матусею так добряче її залякали, що вона була готова ще й зверху доплатити, — усміхнулася Христина. — Ну, тим краще. Речі зібрав?

— Мати про все подбала, — доповів Артур. — Наївна, ще не знає, що їй доведеться тут розгрібати всі проблеми.

— Так, — кивнула Христина, — твоїй матусі не позаздриш.

— Нічого, викрутиться, — відмахнувся Артур. — Вона й не з таких халеп вибиралася.

Вони залишили офіс. У валізі, яку Артур нібито брав на відпочинок у заміський готель, лежали пачки грошей із корпоративного сейфа. Виявити їх зникнення мали не раніше понеділка. Два дні промайнули як одна мить, і ось Артур уже їхав до аеропорту. Христина летіла іншим рейсом, майже відразу за ним, і добиралася окремо власною машиною — вони все дуже ретельно продумали.

І раптом перед проходженням паспортного контролю Артур запанікував. Він несподівано вирішив перевірити, чи добре поклав гроші.

Звісно, Христина запевняла, що все гаразд і що на митниці працює її знайомий, але на душі було якось неспокійно. Він розстебнув блискавку валізи, очікуючи побачити пачки купюр, але натомість його погляд уперся в акуратні стоси керамічної плитки, щільно загорнуті в банківський папір і перетягнуті гумками. Зверху лежав його товстий светр із оленями. Мати зв’язала його років п’ятнадцять тому, і Артур терпіти не міг той светр. На светрі біліла записка, написана знайомим учительським почерком із завитками:

«Артурчику, на островах спекотно. Повертайся додому. Мама».

Артур сидів навпочіпки посеред зали й дивився на плитку. Він упізнав її: залишки партії, яку кілька років тому привіз матері в гараж для ремонту дачі, але так і не довів справу до кінця. Бежева, з дрібним візерунком, за вагою майже така сама, як гроші. Повз котили візки, якась жінка з дитиною обійшла його широкою дугою. Працівник біля рампи вже кілька разів поглянув у його бік.

Артур застебнув валізу й відійшов до вікна. Мати відповіла лише після третього дзвінка, спокійним голосом, ніби він телефонував дізнатися, як вона почувається.

— Мамо, де гроші?

— Не телефоном, Артуре, — сказала Маргарита Львівна. — Їдь додому. Я пиріг спекла.

— Який, до біса, пиріг?! Ти розумієш, що ти накоїла?

— Я-то розумію. А ти, здається, ні. Чекаю.

І поклала слухавку. Тієї ж миті прийшло повідомлення від Христини: «Ну що, пройшов? Я вже в зоні вильоту». Артур довго дивився на екран. Нові документи лежали у внутрішній кишені, квиток був оплачений. Можна було полетіти й так, але що далі? На островах без грошей, поруч із Христиною, яка чекає на повну валізу готівки, а отримає светр з оленями. Він написав їй: «Не лети. Проблема. Зателефоную». Відповіді не було. За сорок хвилин її літак вилетів за розкладом, а вже потім, у таксі, Артур прочитав коротке повідомлення: «Я не дурепа, Артуре. Сам розбирайся».

Мати зустріла його в халаті, напудрена, з рівною спиною. На кухні й справді стояв пиріг із капустою.

— Ти що, стежила за мною? — із порога закричав Артур.

— Сядь і не кричи, сусіди почують. У п’ятницю ти залишив у мене в передпокої валізу, поки вечеряв. Я сама її збирала, Артурчику. Думаєш, я не помітила, що вона стала важчою на десять кілограмів? — Вона відрізала шматок пирога й поставила перед ним. — Мені, значить, залишалося тут усе «розгрібати». Наївна!

Артур зблід. Він не пам’ятав, щоб говорив це при ній, але, мабуть, говорив. Або телефоном, коли думав, що вона спить.

— Твоя Христина полетіла? — запитала Маргарита Львівна.

— Полетіла.

— От і чудово. —Вона вміла всміхатися так, що ставало холодно. — Бухгалтерка, доступ до сейфа, втеча за кордон. Як думаєш, кого шукатимуть? А ти завтра йдеш на роботу, дивуєшся разом з усіма й робиш скорботне обличчя. Гроші полежать, поки все не вщухне.

— Де вони?

— Там, де ніхто не здогадається шукати. І ти теж не знаєш. Так спокійніше.

У понеділок у компанії вибухнув скандал. Порожній сейф, бухгалтерка не вийшла на роботу, телефон вимкнений. Артур ходив коридорами із сірим обличчям, і нікому навіть на думку не спадало, що посіріло воно зовсім не від здивування.

А в селі в понеділок ішов дрібний холодний дощ. Ганна повернулася із садочка пізніше, ніж зазвичай: двоє малюків із сусіднього селища чекали, поки за ними приїде батько, який застряг на розмитій дорозі. Вона відчинила хвіртку й одразу відчула щось недобре. На розмоклій доріжці до ґанку виднілися вузькі сліди підборів. У селі так ніхто не ходив, тут навіть до магазину бігали в гумових чоботях. Двері були замкнені, як вона їх і залишила. Але щойно зайшла до сіней, як завмерла: тут пахло парфумами. Важкими, з гіркуватою ноткою, тими самими, якими десять років пахли передпокій, шуба на вішалці, недільні обіди й кожен докір Маргарити Львівни.

Спочатку Ганна вирішила, що їй ввижається. Пів року вона прокидалася від того, що чула цей голос уві сні. Але запах не зникав. Вона пройшла до кімнати, потім на кухню. Доріжка біля печі лежала криво, а під нею був люк до льоху. Ганна майже не спускалася туди: там стояли бабусині банки з варенням, які вона так і не наважилася ні відкрити, ні викинути. Бабуся підписувала їх ще тоді, коли була при здоровому глузді: «Аґрус, 2011», «Вишня без кісточок».

Вона підняла люк, узяла ліхтарик і спустилася вниз. За стелажем із банками, там, де раніше стояв ящик із картоплею, лежала спортивна сумка. Темно-синя, нова, з магазинною етикеткою на ручці. Ганна розстебнула блискавку й довго не могла зрозуміти, що бачить. А коли зрозуміла, то просто сіла на холодну сходинку.

Як хтось потрапив до будинку? Відповідь знайшлася швидко, і від цього стало ще гірше. Бабуся Зінаїда Петрівна все життя ховала запасний ключ у старому валянку, який висів на цвяху в сінях. Ганна сама про це забула, адже мала власний ключ. А свекруха не забула. Вона ж приїжджала сюди. Ганна тоді аж до сліз розчулилася: треба ж, горда Маргарита Львівна возить гостинці хворій старенькій, сидить із нею по пів дня. Ганна сприймала це як знак, що її все-таки прийняли в родину.

Уночі вона не спала. Сумка стояла посеред кухні, і Ганна обходила її, наче живу істоту. Думки плуталися. Звідки ці гроші, вона не знала, але нічого доброго чекати не доводилося. Якщо зателефонувати в поліцію, хто їй повірить? Колишня дружина, про яку на суді говорили, що вона витрачала гроші на коханців, тримає в льосі сумку з мільйонами. А якщо промовчати… Ганна надто добре знала Маргариту Львівну. Та ніколи нічого не робила просто так. Якщо сумку знайдуть тут, винною буде Ганна. Саме на це свекруха й розраховувала.

Вранці вона відпросилася в Тамари Сергіївни на годину. Завідувачка підтиснула губи, але відпустила. Перша ж новина з рідного міста стосувалася будівельної компанії, де працював Артур: із сейфа викрадено велику суму грошей, призначену для закупівлі матеріалів за великим замовленням, розшукується головна бухгалтерка, яка, за даними слідства, вилетіла за кордон.

Ганна перечитала новину тричі. Про Артура там не було ані слова. Але вона згадала, як пів року тому на суді він жодного разу не подивився їй в очі. Згадала, як свекруха квапила її підписати мирову угоду: «Підписуй, Аню, інакше ми доведемо, що ти хвора, і тебе до дітей не підпустять». І вона підписала. Відмовилася від своєї половини, аби тільки її залишили в спокої.

Вона довго стояла на вітрі з телефоном у руці. Було страшно, так страшно, що тремтіли коліна. А потім набрала номер поліції.

Приїхали ближче до обіду: дільничний із району на старенькій машині, а за ним, уже надвечір, слідчий із міста, Тарасов, немолодий і втомлений, у мокрій куртці. Він оглянув льох, сумку, сліди, які за день майже розмило, а потім сів за кухонний стіл.

— Отже, Ганно Вікторівно, ви колишня дружина Соловйова, — сказав він, гортаючи щось у телефоні. — За рішенням суду… так… Шлюб розірвано, майнових претензій не маєте. Цікаво. А чому ви відразу вирішили, що це ваша колишня свекруха?

— Через парфуми, — тихо сказала Ганна й сама зрозуміла, як безглуздо це звучить.

Тарасов підвів на неї очі.

— Через парфуми?

— Я десять років із цим запахом прожила, — Ганна зчепила пальці. — І ключ. Про валянок знали тільки бабуся, я і вона. Вона приїжджала до бабусі, коли та вже хворіла. Я тоді думала, що це… по-доброму.

Слідчий помовчав.

— Ви розумієте, який це має вигляд? Гроші у вас удома. Ви із Соловйовим розлучені. Хтось може сказати, що ви разом усе це задумали, а розлучення було лише для відведення очей.

— Розумію, — відповіла Ганна. — Саме тому й зателефонувала. Якби ми разом усе задумали, я, мабуть, не стала б вам телефонувати.

Тарасов раптом усміхнувся, уперше за весь вечір.

Сумку перерахували й забрали. Слідчий попросив Ганну нікому нічого не розповідати й жити як завжди. Двоє співробітників залишилися в машині на сусідній ділянці, де будинок пустував уже років п’ять. Ганна не зрозуміла навіщо, але запитувати не наважилася.

Жити як завжди не виходило. Селі, звісно, усе бачило. Поліцейська машина біля будинку нової помічниці вихователя — такого тут давно не було. У садочку на неї косилися, кухарка демонстративно замовкала, коли Ганна заходила на кухню. Тамара Сергіївна викликала її до себе.

— Ганно Вікторівно, мені тут різне розповідають, — почала вона, не дивлячись в очі. — У мене діти. Батьки запитують.

— Я нічого поганого не зробила, Тамаро Сергіївно.

— Я цього й не кажу. Я кажу, що запитують.

Ганна вийшла від неї з палаючими щоками. Ось і сталося те, чого вона боялася найбільше. Тепер її знову обговорюватимуть, тільки вже тут, де сховатися більше ніде.

Тим часом у місті все йшло зовсім не так, як задумала Маргарита Львівна. Христина, дізнавшись із новин, що стала головною підозрюваною, розсудила цілком тверезо: на островах без грошей робити нічого, а сидіти самій за те, що придумали удвох, вона не збиралася. Через адвоката вона зв’язалася зі слідством і передала листування з Артуром, зокрема голосові повідомлення, у яких він докладно міркував, на скільки їм вистачить грошей «на перший час».

У вівторок Артура викликали на допит. Він тримався, повторював, що нічого не знає. Але мати розуміла: довго він не протримається, ніколи не вмів. Синові потрібен хороший адвокат, а хороший адвокат коштує дорого. У четвер уранці Маргарита Львівна сіла в машину й поїхала до села.

Того дня Ганна була вдома: Тамара Сергіївна м’яко порадила їй «узяти кілька днів за власний рахунок, поки все вляжеться». Вона мила підлогу, коли за вікном зупинилася біла машина. Ганна впізнала її відразу. Вона кинула ганчірку у відро й сіла на табурет біля печі. Серце калатало так, що віддавало в горлі.

Маргарита Львівна зайшла впевнено, по-господарськи, мабуть, розраховуючи, що вдома нікого немає. Ключ із валянка був у неї в руці. Побачивши Ганну, свекруха на мить зупинилася, але лише на мить.

— А, ти вдома, — сказала вона так, ніби вони розлучилися вчора. — Чому не на роботі?

— Відпросилася, — відповіла Ганна. І чомусь додала: — Добрий день, Маргарито Львівно.

Свекруха оглянулася, затримала погляд на кривій доріжці. Ганна бачила, як у неї здригнулися крила носа.

— Ну що ж, — Маргарита Львівна акуратно зняла рукавички. — Раз ти вже тут, поговоримо. Ти, я так розумію, у льох спускалася.

— Спускалася.

— І?

— Сумки там немає.

Маргарита Львівна зблідла. Ганна вперше бачила, як із неї зникає впевненість. Свекруха повільно опустилася на стілець навпроти.

— Де вона?

Ганна промовчала. Маргарита Львівна нахилилася вперед і заговорила тихо, майже лагідно, так, як говорила з нею в перші роки шлюбу:

— Аню, послухай мене. Ти розумна дівчинка, хоч і проста. Половина твоя. Чуєш? Половина. Це більше, ніж ти заробиш за все життя, витираючи соплі чужим дітям у цій дірі. Купиш квартиру, поїдеш звідси. Ніхто нічого не дізнається. Ти ж не дурна.

— А якби її тут знайшли? — запитала Ганна. — Що б ви тоді сказали?

Свекруха не відповіла, і Ганна зрозуміла, що вгадала.

— Ви тому до бабусі їздили? Будинок придивлялися?

— Ні, — раптом різко сказала Маргарита Львівна, і в її голосі було щось таке, чого Ганна ніколи раніше не чула. — Ні. До Зінаїди я їздила, бо з нею можна було поговорити. Вона мене слухала, а наступного ранку вже все забувала. Мені більше не було з ким, розумієш ти? Чоловік помер, син… — Вона махнула рукою. — А про льох вона мені сама показала. Варення своє. Пригощала.

Вони помовчали. Ганна дивилася на цю жінку, завжди таку пряму й колючу, і не знала, що відчуває. Жалю точно не було. Злості, як не дивно, теж. Було щось схоже на здивування, ніби вона десять років прожила поруч із людиною і тільки тепер побачила її справжнє обличчя.

— Де сумка, Аню? — знову запитала Маргарита Львівна, уже без жодної лагідності.

— У поліції, — відповіла Ганна. — Я знайшла її в понеділок. У вівторок зателефонувала.

Свекруха дивилася на неї так, ніби Ганна заговорила чужою мовою.

— Ти? У поліцію? Ти ж усього боїшся. На суді слова сказати не могла. Я ж на це й…

Вона урвалася.

— Я й зараз боюся, — тихо відповіла Ганна. — Тільки мені вже нічого у вас забирати, Маргарито Львівно. Ви все забрали.

У сінях грюкнули двері. Співробітники із сусідньої ділянки зайшли без поспіху, ніби до власного дому. Маргарита Львівна не стала кричати й влаштовувати сцен. Вона повільно надягла рукавички, поправила комір пальта й підвелася. Уже у дверях обернулася.

— Ключ у валянок поклади назад, — сказала вона. — Зінаїда засмутиться.

І Ганна не відразу зрозуміла, що свекруха, здається, сама не помітила, що сказала.

Далі все пішло як мало бути, повільно й по-канцелярськи. Артур, дізнавшись, що матір затримали, а гроші знайшли, зламався вже на другому допиті й розповів усе: про схему, про Христину, про те, як вони пів року виставляли колишню дружину винною в чужих гріхах, щоб вона віддала свою частку й не плуталася під ногами.

Христину оголосили в міжнародний розшук, але, за чутками, вона сама збиралася повернутися й співпрацювати зі слідством, аби тільки отримати умовний термін. Маргариті Львівні інкримінували приховування викраденого майна. Тарасов, зателефонувавши Ганні, сказав, що з огляду на її вік і відсутність судимостей, найімовірніше, реального ув’язнення вона уникне, зате тепер її рід став відомим на всю область. Ганна не знала, що відповісти, і просто подякувала.

Слідчий також порадив їй знайти юриста й подати заяву про перегляд поділу майна: свідчення Артура про те, як її залякували перед судом, тепер були в матеріалах справи. Ганна записала номер адвоката на звороті бабусиної квитанції за світло й поки що не телефонувала. Вона знала, що зателефонує. Але не сьогодні.

Через тиждень вона повернулася до садочка. У роздягальні її зустріла кухарка, тітка Люба, та сама, що замовкала, коли Ганна заходила. Вона витерла руки об фартух і довго тупцювала на місці.

— Це правда, що ти маса в поліцію подзвонила? На свекруху?

— Правда, — відповіла Ганна.

Тітка Люба похитала головою й несподівано хмикнула.

— Ти це… якщо сала треба або картоплі, кажи. У нас багато.

Увечері Ганна вийшла до сіней, зняла з цвяха старий валянок і витрусила на долоню ключ. Ключ поліція забрала в Маргарити Львівни як речовий доказ, але за кілька днів Тарасов передав його через дільничного в конверті, приписавши: «Речовим доказом не є». Ганна покрутила ключ у пальцях, подумала й поклала його назад у валянок. Потім спустилася до льоху, знайшла банку з написом «Аґрус, 2011» і вперше за рік відкрила бабусине варення.

You cannot copy content of this page