Чоловік перед розлученням переписав будинок на свекруху, а мені залишив кредити за будівництво. Вранці майстри зняли всі вікна, двері та ворота
— А ти, любонько, до сковорідки не підходь, тут тепер я господиня! — командирським голосом сказала Ксенія Трохимівна й перевернула рум’яний млинець.
— І цей фартух із полуничками мені якраз до лиця. Тобі він ні до чого, адже завтра ти звідси виїжджаєш!
Ілона так і завмерла посеред просторої кухні, наче вросла в підлогу. На свекрусі красувався її новий фартух, надітий просто поверх в’язаної жилетки з великою брошкою.
За обіднім столом сидів Микола у м’якій домашній кофті й копирсав виделкою у банці зі сметаною, ховаючи очі.
— Серйозно? — запитала Ілона й підійшла плижче. — Це з якого дива я маю виїжджати з нашого будинку, Миколо?
— Ну і що такого, Ілоно, тільки не починай! — невиразно пробурмотів чоловік, потираючи лисину на лобі.
— Ми з тобою вже давно живемо як сусіди. Учора я подав на розлучення. А будинок… Словом, цей будинок не наш, а матусин.
Три роки Ілона тягнула це будівництво на власних плечах. Стару дачну ділянку з перекошеним сараєм було оформлено на Ксенію Трохимівну.
Свекруха клятвено обіцяла переоформити землю з новим будинком на молодих одразу після новосілля. Поки Микола сидів на мізерному окладі й поважно командував робітниками, Ілона гарувала на двох роботах. Вона взяла на себе два великі кредити готівкою. Свою двокімнатну квартиру, придбану ще до шлюбу, здавала квартирантам, і кожна копійка звідти теж ішла на будівництво.
Ще в червні Ілона сама розрахувалася з фірмою за дорогі потрійні склопакети й масивні вхідні двері.
Заодно оплатила міжкімнатні двері та широкі відкатні ворота з мотором. Як же вдало збіглося, що квартиранти з її двокімнатної квартири виїхали тиждень тому.
— Ось, помилуйся, щоб не ставила дурних запитань! — сказала Ксенія Трохимівна й з викликом посунула краєм столу аркуш із синьою печаткою.
— Земля моя, і новий будинок із вівторка записаний на мене. Вільна, любонько!
Ілона взяла аркуш, вдивилася в рядки й повільно опустилася на табурет. Вона втомлено потерла скроні долонею й довго дивилася в одну точку на ситцевій скатертині.
Отже, поки вона закривала квартальний звіт, чоловічок разом зі своєю матусею нишком усе оформили.
— Ось воно що! — тихо промовила Ілона й підвела голову.
— Ви записали будинок на матусю, щоб не довелося його ділити. А як же мої кредити за будівництво й ремонт, Миколо? Мені ще чотири роки виплачувати їх із половини зарплати!
— Треба було раніше думати, любонько! — уїдливо кинула Ксенія Трохимівна, вперши руки в боки.
— Хто тебе змушував бігати до банку? Ти гроші на свої забаганки брала, от сама й плати! Тут усе моє, жодної твоєї цеглини немає!
— Матуся правильно каже, ти до цієї ділянки жодного відношення не маєш, — сказав Микола, набравшись сміливості за широкою спиною матері. — Я тобі по-доброму кажу: не роздувай. Збери до завтра свої ганчірки, і розійдемося без вистав.
— Ах, ганчірки зібрати? — перепитала Ілона й випросталася біля столу.
— Серйозно? Нічого, що в цьому будинку від ґанку до горища все стоїть за мій рахунок?
— Господи, та кому ти ці казки розповідаєш?! — розлютилася свекруха й тупнула ногою.
— Тут усе моє! Щоб завтра й духу твого тут не було! Забирай тільки те, на що маєш чеки з магазину!
— Чеки, кажете? — стримано всміхнулася Ілона й підвелася з табурета. — Ваші слова, Ксеніє Трохимівно, та Богові у вуха. Ось воно як. Домовилися!
— Чув, синочку, як вона заспівала? — засміялася Ксенія Трохимівна, поправляючи окуляри на ланцюжку.
— Іди-іди, збирай свої мисочки! Ми її по-родинному пожити пустили, а вона ще й права качає!
Ілона вийшла до передпокою, поки свекруха із сином переможно перезиралися над тарілкою з млинцями.
На полиці біля дзеркала лежала візитівка майстра Кирила. Його бригада два місяці тому встановлювала їм вікна, двері та ворота. На звороті візитівки рукою бригадира було дописано: «Демонтаж, викуп і повернення на склад».
Ілона відкрила шухляду комода й дістала прозору папку з квитанціями та чеками від фірми.
Довго вмовляти Кирила телефоном не довелося.
— Ілоно, я пам’ятаю ваші вікна, — відповів майстер. — І ворота пам’ятаю. Ви тоді ще сварилися, що стулки на кухні відчиняються не в той бік. Тільки ви мені спочатку одну річ поясніть. Чий тепер будинок?
— Як виявилося, свекрухи.
— Отож. Договір на виготовлення у нас із вами, платили теж ви. Але вікна вже встановлені в будинку. Без дозволу власниці я їх чіпати не стану. Мені потім по судах ходити ніколи.
— А якщо дозвіл буде?
— Тоді інша річ. Знімемо обережно, отвори тимчасово закриємо щитами. Тільки щодо викупу не спокушайтеся. Розміри у вас нестандартні, вікна майже нові, але вдруге їх ніхто не купить за магазинною ціною.
— Скільки приблизно дасте?
Кирило назвав суму. Ілона навіть перепитала, чи не почулося їй. Лише за самі склопакети влітку вона заплатила майже втричі більше, ніж тепер їй пропонували за все разом із дверима та воротами.
— Після огляду скажу точніше, — додав майстер. — Демонтаж оплачується окремо. Вам би краще з господинею домовитися, щоб вона повернула гроші. Навіщо псувати хорошу річ?
— Я намагалася домовитися. Тільки мені пояснили, що тут немає жодної моєї цеглини.
— Ну, цеглини я вам теж не зніматиму, — зітхнув Кирило. — А вікна можу. Якщо господиня підпише дозвіл.
Ілона подякувала йому та відключилася.
Хвилин п’ять вона стояла біля комода, розглядаючи договір. На першій сторінці значилося її ім’я, на останній стояв її підпис. Ще зовсім недавно ці папери здавалися звичайною будівельною тяганиною. Тепер від них залежало, чи вдасться повернути хоча б частину грошей.
Із кухні долинав задоволений голос Ксенії Трохимівни. Свекруха міркувала, куди поставити великий буфет і яку люстру повісити над столом. Микола щось підтакував.
Ілона дістала чистий аркуш, сіла за ноутбук і склала перелік усього, що купувала у фірми Кирила. Дев’ять вікон, вхідні двері, шість міжкімнатних дверей, відкатні ворота з електроприводом. Поруч зазначила номери договорів.
Потім написала короткий дозвіл на демонтаж і роздрукувала два примірники.
Коли вона повернулася на кухню, свекруха саме перекладала млинці на велику тарілку.
— Ксеніє Трохимівно, ви сказали, що я можу забрати все, на що маю чеки?
— Я ж сказала! Забирай свої речі й звільняй приміщення!
— Тоді підпишіть, будь ласка.
— А це ще що таке?
— Перелік мого майна. Щоб потім не казали, ніби я щось винесла без дозволу.
Ксенія Трохимівна зняла окуляри з ланцюжка, наділа їх на ніс і почала читати.
Перші рядки вона пробігла швидко. Потім зупинилася.
— Які ще вікна?!
— Ті, що стоять у будинку.
— А вхідні двері?
— Теж моя покупка.
— І ворота?!
— З мотором. Ви самі вибирали, які вам подобаються.
Свекруха подивилася на сина.
— Миколо, ти чуєш, що вона вигадала? Вона нам увесь будинок розібрати зібралася!
Чоловік нарешті відірвався від телефона.
— Ілоно, ну навіщо ти влаштовуєш цирк? Давай нормально розійдемося.
— Нормально я пропонувала п’ять хвилин тому. Ви обоє відмовилися. Тепер хочу забрати те, за що заплатила.
— Але ж вікна вже встановлені, — пробурмотів він.
— Знаю. Тому й питаю дозволу у власниці. Не дозволите — вирішуватимемо питання з грошима через юриста.
При слові «юрист» Ксенія Трохимівна помітно пожвавішала.
— Ах, ось як! Вирішила мене налякати? Думаєш, я законів не знаю? Ділянка моя, будинок мій! А ці твої дорогущі вікна мені й задарма не потрібні. Поставимо звичайні, нічим не гірші!
— Мамо, може, не треба? — невпевнено промовив Микола.
— Чого не треба? Ти ж сам казав, що вона переплатила! У будівельному магазині он за скільки вікна продаються. А в нас наче якийсь палац!
Микола замовк.
Ілона добре пам’ятала, як чоловік називав її марнотратницею, коли вона наполягла на потрійних склопакетах. Щоправда, узимку саме він першим вихвалявся перед знайомими, що в будинку навіть біля великих вікон тепло.
— Тільки потім до мене не приходьте, — попередила вона. — Демонтаж буде завтра. Отвори майстри закриють щитами, щоб усередину не потрапляв дощ. А нові вікна замовляйте вже самі.
— Та заради Бога! — махнула рукою свекруха. — Мені ще подобається, як ти тут розпоряджаєшся. Давай папір!
Вона взяла ручку, перечитала перелік і розписалася. На другому примірнику теж.
— Ось! І щоб завтра до вечора тебе тут не було!
— Так і буде.
— І жодних більше претензій до будинку!
Ілона забрала аркуші.
— У документі такого немає. Ви дозволили зняти конкретні речі. А за решту будівництва ми ще не розрахувалися.
— Яка хитра! — спалахнула Ксенія Трохимівна. — Ти спочатку доведи, що тобі взагалі хтось щось винен!
— Добре, — сказала Ілона. — Із цього й почнемо.
Вона вийшла, навіть не торкнувшись млинців.
Тієї ночі Ілона майже не спала. Зібрала одяг, документи, робочий ноутбук, кілька коробок із посудом. Окремо склала фотографії, які ще не встигла розвісити в новому будинку.
Микола двічі зазирав до спальні, але розмови не починав. Лише запитав, чи забере вона кавомашину.
— Заберу. Я її купувала.
— Просто мама звикла вранці пити каву.
Ілона повільно повернулася до нього.
— Миколо, ти зараз серйозно?
Він скривився.
— Та зрозумів я. Чого одразу заводитися?
Після опівночі Ілона почула, як чоловік розмовляє з матір’ю в коридорі.
— Мамо, там вікна хороші. Може, якось домовимося?
— Синочку, не вчи мене жити! Вона нас шантажує, а ти перед нею стелишся. Нехай забирає своє барахло. Ще побачиш, як вона прибіжить вибачатися.
Микола більше нічого не сказав.
Ілона лежала з розплющеними очима й згадувала, як три місяці тому вибирала штори для вітальні. Микола тоді сміявся, що вона надто серйозно ставиться до кольору тканини. А вона уявляла, як вони святкуватимуть тут Новий рік, запрошуватимуть друзів, нарешті перестануть відкладати кожну покупку.
Будинок уже був майже готовий. Залишалося тільки розрахуватися.
Тепер з’ясувалося, що розраховуватися має лише вона.
О пів на восьму ранку біля воріт зупинилися дві машини. З першої вийшов Кирило з папкою під пахвою, із другої почали вибиратися робітники. Один ніс драбину, інший розмотував подовжувач, третій одразу пішов оглядати кріплення воріт.
Ксенія Трохимівна з’явилася на ґанку в халаті й зі своєю незмінною брошкою на грудях.
— Що це за нашестя?!
— Доброго ранку, — привітався Кирило. — Ми щодо демонтажу. Ви Ксенія Трохимівна?
— Я. А що?
— Власниця будинку?
— Власниця! А вам яке діло?
Кирило простягнув їй учорашній дозвіл.
— Уточнюю, чи згода залишається чинною. Якщо ви передумали, роботи не починатимемо.
Свекруха скоса глянула на Ілону, яка стояла біля машини. Та була в джинсах, старій куртці, волосся зібрала у хвіст. Усю ніч тягала коробки, а вранці навіть не встигла нафарбуватися.
— Знімайте, — процідила Ксенія Трохимівна. — Раз уже вона вирішила так ганьбитися. Тільки нічого не поламайте!
— Місцями доведеться пошкодити оздоблення, — попередив Кирило. — Відкоси підрізатимемо, монтажну піну прибиратимемо. Ми ж учора це обговорювали.
— Ой, та робіть уже! — махнула рукою свекруха. — Скільки можна розмовляти!
Робітники взялися до справи.
Першим зняли велике вікно у вітальні. Те саме, через яке Ілона три тижні сперечалася з Миколою. Чоловік хотів звичайне, а вона мріяла про широке, майже до підлоги, щоб із вітальні було видно сад.
Стулки обережно вийняли, раму звільнили від кріплень і вдвох понесли до машини.
Ксенія Трохимівна спостерігала за тим, що відбувалося, з ґанку. Поки робітники поралися з першим вікном, вона ще трималася досить бадьоро. Але коли двоє чоловіків вирушили на другий поверх, а третій почав розбирати вхідні двері, свекруха занепокоїлася.
— А двері куди?!
— У машину, — відповів робітник.
— І як ми тепер зачинятимемося?!
— Тимчасові встановимо. Щит із замком. Не хвилюйтеся.
— Це що, ми за такими щитами жити повинні?!
Кирило відклав інструмент.
— Ксеніє Трохимівно, ми можемо зупинитися. Тільки ви остаточно визначтеся.
Вона подивилася на Ілону, потім на вже порожній віконний отвір.
— Ні вже! Раз почала, нехай закінчує! Я ще перед нею принижуватися не збираюся!
Микола вийшов із будинку ближче до дев’ятої. Він довго розглядав зняті рами, а потім підійшов до дружини.
— Ілоно, ти взагалі розумієш, що робиш?
— Розумію.
— Мама тут збиралася жити!
— І я збиралася.
— Ну навіщо ти так? Ми ж могли все обговорити!
Ілона здивовано подивилася на нього.
— Миколо, ти вчора сказав, щоб я до вечора зібрала свої ганчірки. Що саме ми мали обговорювати?
Чоловік потер лисину.
— Не обов’язково було буквально все знімати.
— А що залишити? Велике вікно? Чи ворота, якими ти хизувався перед друзями?
— Не треба зараз згадувати все підряд.
— Тоді йди допоможи мамі. У неї робітники питають, де вимикається живлення воріт.
До обіду робітники зняли всі дев’ять вікон, вхідні та міжкімнатні двері. Потім дісталися до воріт. Мотор від’єднали, важке полотно звільнили від кріплень і завантажили в машину.
На місцях вікон залишилися отвори, акуратно закриті фанерними щитами. Вхід тимчасово закрили дерев’яними дверима із замком. Кирило перевірив кріплення, переконався, що дощ не потраплятиме всередину, і лише після цього підписав з Ілоною акт виконаних робіт.
Ксенія Трохимівна ходила будинком, наче оглядала наслідки якогось стихійного лиха.
— Господи, треба ж було до такого додуматися! — голосила вона. — Будинок спотворила! Рідну свекруху без вікон залишила!
Ілона мовчала.
У неї самої від вигляду порожньої вітальні неприємно стискалося серце. Не радості вона хотіла, коли брала другий кредит. Не для того вибирала плитку, шукала майстрів і сперечалася через кожен сантиметр кухні, щоб одного дня дивитися, як усе розбирають назад.
Але й залишати Миколі зі свекрухою все їй більше не хотілося.
Кирило підійшов до неї вже біля машини.
— Ілоно, ми все оглянули. За вироби фірма дає двісті тридцять п’ять тисяч. Демонтаж, тимчасове закриття отворів і вивезення обійдуться в шістдесят чотири. На руки отримаєте сто сімдесят одну тисячу. Згодні?
Ілона кивнула.
— Згодна.
— Не передумаєте? Договір ще можна розірвати, хоча за роботу вже доведеться заплатити.
Вона подивилася на будинок.
Микола стояв біля ґанку й пояснював матері, що нові вікна можна замовити в розстрочку. Ксенія Трохимівна обурено розмахувала руками.
— Ні, Кириле. Забирайте.
Коли остання машина поїхала, Ілона замовила вантажне таксі. Коробок виявилося несподівано мало. Три роки вона вкладала майже всі гроші в будівництво, а власних речей у неї набралося лише на один невеликий переїзд.
Микола вийшов із будинку, коли водій уже зачиняв кузов.
— Ти куди тепер?
— У свою квартиру.
— Там же квартиранти були.
— Тиждень тому з’їхали.
— Зрозуміло.
Він переминався біля машини, явно збираючись сказати щось іще.
— Ілоно, а ти не могла б не все одразу забирати? Ну хоча б вхідні двері залишити.
— Миколо, їх уже вивезли.
— То зателефонуй Кирилові! Може, поверне.
— Поверне. За гроші.
— Скільки?
— Дізнайся. У тебе його номер є.
Чоловік помовчав.
— Ти якась чужа стала.
Ілона всміхнулася.
— А ти, виходить, рідний? Учора подав на розлучення, майно від мене сховав, із будинку вигнав. І ще дивуєшся.
— Ніхто нічого не ховав. Він на маминій землі стоїть.
— Отож.
Вона сіла в машину й назвала водієві адресу.
Коли автомобіль рушив, Микола іще стояв біля воріт. Вірніше, на тому місці, де ще зовсім недавно були ворота.
У своїй двокімнатній квартирі Ілона насамперед відчинила всі вікна. У квартирі пахло мийним засобом і трохи чужим життям. Квартиранти залишили після себе вимиту підлогу, порожні шафи й зламану ручку на кухонному гарнітурі.
У спальні стояло старе ліжко, яке Ілона колись збиралася викинути. Тепер вона була рада, що не викинула.
Поставила коробки в коридорі, увімкнула холодильник і дістала телефон.
На екрані висіло повідомлення від банку про майбутнє списання.
Сорок три тисячі вісімсот гривень.
І це лише за один місяць.
До повного погашення обох кредитів залишалося майже чотири роки.
Ілона сіла на ліжко й уперше за дві доби заплакала.
Не голосно, без ридань. Просто сльози потекли самі собою, поки вона дивилася на банківський застосунок.
Адже вона не була наївною. Працювала бухгалтеркою, вміла рахувати відсотки, перевіряла чужі договори й чудово розуміла, чим небезпечні великі кредити.
Але в неї був чоловік. Був майбутній будинок. Була обіцянка свекрухи, яку Ілона вважала майже рідною людиною.
Тепер папірці були у Ксенії Трохимівни.
А борги залишилися в Ілони.
Вона вмилася холодною водою, дістала з коробки ноутбук і відкрила папку з витратами на будівництво.
У неї збереглося майже все.
Договори з постачальниками, банківські перекази, квитанції за бетон, цеглу, покрівлю, опалення. Кілька розписок від робітників. Навіть рахунки за доставку будівельних матеріалів.
Десь, звісно, платили готівкою без документів. Десь Микола сам віддавав гроші майстрам, і тепер спробуй доведи, чиї саме то були гроші.
Але основна частина платежів проходила через її рахунки.
Ілона відкрила нову таблицю.
У першій колонці написала «Дата», у другій — «Призначення», у третій — «Сума».
До ранку таблиця була готова.
Ілона ще раз перевірила суми, зберегла файл і записалася на консультацію до юриста.
Через два дні вона сиділа в невеликому кабінеті навпроти жінки років п’ятдесяти, яка уважно вивчала її документи.
Юристку звали Віра Аркадіївна. Вона не ахала, не обіцяла негайно засудити всю родину й узагалі перші двадцять хвилин майже нічого не говорила.
Потім зняла окуляри.
— Одразу поясню вам одну неприємну річ. Те, що ви оплатили будівництво, ще не означає, що будинок належить вам.
— Я вже зрозуміла.
— Будинок зареєстрований на власницю ділянки. Наскільки я бачу, раніше його не оформлювали ні на вас, ні на чоловіка. Тобто ваш чоловік навіть не передавав його матері. Вона відразу зареєструвала збудований об’єкт на себе.
— Але ж вона обіцяла віддати нам землю й будинок!
— Письмово обіцяла?
— Ні. При свідках. Микола чув, робітники дещо чули.
— Це можна використати, але покладатися лише на такі обіцянки не варто.
Ілона відчула, як усередині підіймається знайоме роздратування.
— І що тепер? Виходить, будь-хто може пообіцяти людині будинок, узяти її гроші, а потім виставити за двері?
— Не все так просто. У вас є підтвердження витрат. Можна вимагати відшкодування коштів, зокрема розглядати позов про безпідставне збагачення власниці. Але доведеться доводити, що ви не збиралися безоплатно подарувати їй будівництво. Вона, найімовірніше, стверджуватиме протилежне.
— А кредити?
— Перед банком відповідаєте ви. Навіть якщо суд встановить, що гроші використовувалися на сімейні потреби, банк автоматично не змінить позичальника. Питання про компенсацію з боку чоловіка доведеться вирішувати окремо. І тут теж не всепросто, адже будували ви майно третьої особи.
Ілона опустила очі.
— То шансів немає?
— Шанси є. Тільки я не обіцятиму вам, що суд стягне кожну копійку. Частина витрат підтверджена документально добре, частина — гірше. І знадобиться час.
Юристка перегорнула ще кілька сторінок.
— А вікна ви навіщо зняли?
— Тому що вони дозволили.
Ілона показала підписаний свекрухою дозвіл на демонтаж.
Віра Аркадіївна вивчила його особливо уважно.
— Добре, що хоча б тут усе оформили. Але врахуйте: встановлене в будинку обладнання не завжди можна вважати окремим майном покупця. Самовільний демонтаж міг би створити вам серйозні проблеми. Збережіть договір із фірмою, акт виконаних робіт, підтвердження тимчасового закриття отворів і обидва примірники згоди.
— Збережу.
— І більше нічого в будинку не чіпайте.
— Не збираюся.
Віра Аркадіївна подивилася на таблицю витрат.
— Почнемо з письмової вимоги про відшкодування витрат. Подивимося, що відповідатимуть. Якщо домовитися не вдасться, готуватимемо позов. А вам поки потрібно продовжувати платити банкам і не допускати прострочень.
Ілона гірко всміхнулася.
— Уже це я вмію.
Коли вона вийшла з кабінету, жодного полегшення не відчула.
Їй хотілося почути, що закон на її боці, що завтра свекруха отримає повістку, злякається й поверне гроші.
Натомість їй пояснили, що доведеться знову збирати документи, платити фахівцям і доводити те, що для неї самої було цілком очевидним.
Але одне Ілона розуміла твердо: просто забути три роки свого життя й залишитися з кредитами вона не збиралася.
Тим часом у будинку Ксенії Трохимівни справи йшли зовсім не так чудово, як уявляла собі господиня.
Першу ніч після демонтажу вони провели у двох кімнатах на першому поверсі. Фанерні щити потріскували від вітру, у будинку стало помітно холодніше.
Ксенія Трохимівна запевняла сина, що це тимчасові незручності.
— Завтра поїдемо, виберемо вікна. Я бачила рекламу, там за акцією продають!
Микола поїхав.
Повернувся надвечір похмурий.
— Мамо, там за такі гроші тільки маленькі стандартні вікна. І без встановлення.
— А нам які потрібні?
— Під наші отвори доведеться виготовляти. Розміри нестандартні.
— То замов!
— Я замовив розрахунок.
Він показав матері телефон.
Ксенія Трохимівна довго вдивлялася в цифри, потім зняла окуляри.
— Це що, за весь будинок?
— За вікна й установлення. Двері окремо. Ворота окремо.
— Та вони зовсім здуріли!
— Я ще у двох місцях дізнавався. Там не дешевше.
— А Кирилові телефонував? Нехай привозить усе назад!
— Телефонував. Він каже, що фірма вже викупила обладнання. Якщо хочемо повернути, буде новий договір, зворотний викуп і встановлення. І не все в них ще зберігається на складі, частину вже підготували до продажу.
Ксенія Трохимівна обурено ляснула долонею по столу.
— От нахаба! Спеціально все влаштувала! Знала ж, що ми стільки не потягнемо!
Микола промовчав.
Він і сам лише тепер почав розуміти, скільки коштувало будівництво.
Ксенія Трохимівна сіла навпроти сина.
— Може, візьмеш кредит?
— Який кредит, мамо? У мене зарплата тридцять сім тисяч.
— Та не на мільйон же!
— Із дверима та воротами багато виходить. Ще опалення треба нормально налагодити, відкоси відновити.
— А Ілона нехай хоч частину оплатить! Вона ж усе зняла!
— Вона за це сама платила.
Свекруха насторожилася.
— Ти це чого її захищаєш?
— Не захищаю. Просто кажу.
— Ось уже не чекала такого від рідного сина!
Розмова закінчилася тим, що Микола пішов на другий поверх, а Ксенія Трохимівна ще довго обурювалася на кухні.
Через кілька днів вона сходила до дільничного. Запевняла, що колишня невістка пограбувала будинок, залишила літню жінку без вікон і збирається привласнити гроші за будівництво.
Ілоні зателефонували й попросили дати пояснення. Вона прийшла з документами, показала дозвіл на демонтаж, договір із фірмою та акт виконаних робіт.
З’ясування обставин зайняло час, але негайно змусити фірму повернути вікна ніхто не міг. Суперечку щодо грошей і права на майно належало вирішувати окремо.
Після цього Ксенія Трохимівна сама зателефонувала Ілоні.
— Ну що, задоволена?! Поліція вже знає, що ти накоїла!
— Знає. Я все пояснила.
— А ти не думай, що тобі це просто так минеться!
— Ксеніє Трохимівно, я не збираюся з вами сваритися. Отримаєте листа від мого юриста. Там будуть перелічені витрати на будівництво.
— Ще й грошей захотіла?!
— Так.
— Жодної копійки не дам!
— Ваше право.
Ілона завершила розмову.
Раніше після таких дзвінків вона ще кілька годин не знаходила собі місця. Прокручувала розмову в голові, вигадувала, що могла б відповісти, телефонувала Миколі й просила вплинути на матір.
Тепер просто повернулася до роботи.
У неї накопичилися звіти за другою підробіткою, а за тиждень мав бути черговий платіж банку.
Гроші за демонтовані вікна та двері фірма перерахувала повністю. Сто сімдесят одну тисячу Ілона спрямувала на дострокове погашення одного з кредитів.
Щомісячний платіж трохи зменшився.
Вона довго дивилася на новий графік.
Трохи більше сорока тисяч на місяць.
Раніше частина боргів покривалася орендною платою за двокімнатну квартиру. Тепер Ілона жила в ній сама, і цих грошей більше не було.
У суботу Микола приїхав до неї без попередження.
Подзвонив у двері й стояв на сходовому майданчику з невеликим пакетом.
— Привіт.
— Привіт.
— Можна зайти?
Ілона відступила вбік.
Чоловік оглянув передпокій.
— Тут усе по-старому.
— Майже. Квартиранти зламали ручку на кухні.
Він ніяково всміхнувся.
— Ти завжди казала, що треба поставити нормальну фурнітуру.
— Казала.
Микола пройшов на кухню, поклав пакет на стіл.
— Я тут деякі твої речі привіз. Зарядку твою знайшов, дві книжки. І кавомолку.
— Дякую.
— Мама хотіла фартух віддати, але потім передумала.
Ілона мимоволі засміялася.
— Нехай носить. Він їй справді пасує.
Микола теж спробував усміхнутися, але швидко посерйознішав.
— Слухай, Ілоно. Може, ти відмовишся від цієї затії з юристами?
— Чому?
— Мамі лист прийшов. Там така сума…
— Я її не зі стелі взяла.
— Ну ти ж розумієш, що в нас таких грошей немає.
— У мене їх теж не було. Я брала в банках кредити.
Микола сів за стіл.
— Ми ж не чужі люди.
Ілона подивилася на нього.
— Ти подав на розлучення.
— Ну так. Але ж це не означає, що тепер треба одне одного по судах тягати.
— А що означає? Що я маю чотири роки платити за будинок, із якого ви мене вигнали?
— Та ніхто тебе не виганяв!
Ілона навіть рота відкрила від здивування.
— Миколо, ти з мене знущаєшся?
Він відвів очі.
— Ну, мама погарячкувала. Ти ж знаєш її характер.
— А ти?
— Що я?
— Ти теж погарячкував, коли сказав мені збирати ганчірки?
Микола нічого не відповів.
Ілона дістала з папки банківські графіки й поклала перед ним.
— Подивися.
— Я знаю, що в тебе кредити.
— Ні, ти не знаєш. Ти жодного разу за три роки не запитав, скільки там залишилося. Ось перший. Ось другий. Ось скільки я плачу щомісяця. А ось скільки відсотків банк ще візьме, якщо платити за графіком.
Микола посунув до себе папери.
Кілька хвилин він мовчки вивчав цифри.
Він потер чоло.
— Слухай, я справді не думав, що все настільки…
— Знаю.
— Ну а чого ти раніше не казала?
Ілона повільно прибрала папери назад у папку.
— Казала, Миколо. Щомісяця. Ти відповідав, що нічого не розумієш у цих кредитах і щоб я сама розбиралася.
Чоловік почервонів.
— А якщо я почну допомагати тобі платити? Ну, тисяч по вісім-десять?
Ілона не відразу відповіла.
Ще кілька днів тому вона, мабуть, ухопилася б за таку пропозицію. Тепер їй пригадалося, скільки разів Микола обіцяв знайти краще оплачувану роботу, взяти на себе хоча б комунальні платежі, перестати купувати непотрібні інструменти для будівництва.
Щоразу все закінчувалося однаково.
— Це можна обговорити, — сказала вона. — Але оформимо письмово. Із сумою та строками.
Микола скривився.
— Знову папери.
— Так.
— Ми ж поки що чоловік і дружина.
— Поки що.
Він підвівся з-за столу.
— Гаразд. Я подумаю.
Ілона провела його до дверей.
Уже на сходовому майданчику Микола несподівано запитав:
— Ілоно, а ти взагалі хотіла розлучатися?
Вона замислилася.
Останні місяці вони й справді жили майже як сусіди. Після роботи Ілона або займалася звітами, або їздила по будівельні матеріали. Миколу дратувало, що дружина вічно зайнята, і він дедалі частіше проводив вечори в матері.
Бувало, Ілона й сама думала, що вони будують будинок набагато старанніше, ніж власну сім’ю.
Але розлучення вона не планувала.
— Ні, Миколо. Не хотіла.
Він подивився на неї з якоюсь запізнілою надією.
— Ну от…
— Але тепер хочу.
Микола опустив голову й пішов.
Після Ілона ще деякий час сиділа на кухні.
Їй було неприємно від того, як легко він намагався повернути все на свої місця. Трохи допомогти, трохи поскаржитися на матір, трохи зробити вигляд, ніби нічого особливого не сталося.
Письмову вимогу про відшкодування витрат Ксенія Трохимівна отримала в середині жовтня.
Віра Аркадіївна перелічила підтверджені витрати, окремо зазначила матеріали й роботи, які залишилися в будинку, та додала копії документів.
Ілона вимагала відшкодувати понад два мільйони гриень. Це була не вся сума, яку вона вклала за три роки, але більшість витрат підтверджувалася доказами.
Свекруха відповіла коротко: жодних зобов’язань перед колишньою невісткою вона не має.
Після цього юристка почала готувати документи для суду.
Однак паралельно відбувалося те, чого Ілона зовсім не очікувала.
Ксенія Трохимівна вирішила продати будинок.
Не одразу, звісно.
Спочатку вона намагалася знайти гроші на нові вікна. Обдзвонила знайомих, дізналася про кредити для пенсіонерів, кілька разів їздила до будівельних фірм.
Потім з’ясувалося, що опалення великого будинку обходиться недешево навіть із нормальними вікнами, а з тимчасовими щитами витрати стали зовсім неприємними.
Микола оплачував частину рахунків, але майже вся його зарплата йшла на власне життя та поточні витрати. Брати великий кредит на відновлення будинку він відмовився.
— Мамо, я його просто не виплачу, — сказав він одного вечора.
— А мені що робити?!
— Не знаю. Може, продамо?
Ксенія Трохимівна ледь не впустила чашку.
— Ти при своєму розумі?! Ми три роки будували!
— В основному будувала Ілона.
— Знову ти за неї!
— Мамо, ну досить уже. Я сам винен, що не стежив за грошима. Але ми ж не потягнемо цей будинок.
Свекруха довго мовчала.
Вона справді мріяла про великий будинок. Хотіла, щоб син жив поруч, щоб можна було господарювати на просторій кухні, приймати гостей і показувати знайомим, як добре влаштувалася родина.
При цьому розлучатися з ділянкою вона не збиралася навіть після обіцянок переоформити її на молодих.
Микола не хотів сваритися з матір’ю, але й оплачувати нові вікна не збирався.
— Я можу зняти кімнату ближче до роботи, — сказав він. — Мені дешевше обійдеться.
— Тобто ти залишиш мене саму?!
— Я ж не на край світу переїжджаю.
— Заради цього ми будинок будували?!
— Мамо, ти ж сама казала, що він твій.
Ці слова зачепили Ксенію Трохимівну сильніше за всі претензії Ілони.
Вона два дні не розмовляла із сином.
На третій попросила його викликати людину, яка займається продажем нерухомості.
Рієлтор приїхав, оглянув ділянку, пройшовся кімнатами й довго стояв у вітальні, де замість великого вікна була фанера.
— Місце хороше, — сказав він. — Будинок капітальний. Тільки ось стан після демонтажу…
— Це колишня невістка влаштувала! — поспішила пояснити господиня.
— Мені причини неважливі. Покупець дивитиметься, скільки йому доведеться вкласти. А тут не лише вікна купувати. Відкоси, двері, ворота. І оздоблення відновлювати.
Ксенія Трохимівна назвала ціну, яку розраховувала отримати.
Рієлтор похитав головою.
— За такі гроші люди дивляться готові будинки. З нормальними вікнами, дверима й без суперечок про те, хто кому що винен.
— А скільки дадуть?
Він назвав суму, помітно меншу.
Свекруха одразу заявила, що нічого продавати не буде.
Але оголошення все-таки розмістили.
Покупці приїжджали, ходили кімнатами, запитували, чому в новому будинку немає вікон, і їхали.
Дехто пропонував зовсім мало.
Ксенія Трохимівна лаялася, вимагала прибрати оголошення, а потім знову просила рієлтора показати будинок.
Микола дедалі частіше залишався ночувати у знайомого, щоб уранці не витрачати час на дорогу до роботи.
Наприкінці листопада він остаточно з’їхав.
Тоді Ксенія Трохимівна вперше сама зателефонувала Ілоні не для того, щоб посваритися.
— Любонько, ти там зі своїми юристами далеко зайшла?
— Ми готуємо позов.
— А якщо я запропоную тобі гроші без суду?
Ілона перестала друкувати.
— Скільки?
— Ну… тисяч п’ятсот.
— Ксеніє Трохимівно, у мене підтверджених витрат набагато більше.
— А ти мою землю порахувала?! Земля теж грошей коштує!
— Землю ви не купували за мої кредитні гроші.
— Та я й не кажу, що купувала! Але ж будинок на моїй землі стоїть!
— Саме тому його й записано на вас.
Свекруха важко зітхнула.
— Слухай, давай зустрінемося. Не телефоном же такі справи вирішувати.
Ілона погодилася, але попросила прийти до Віри Аркадіївни.
Ксенія Трохимівна спочатку обурилася, але зрештою приїхала разом із Миколою.
У кабінеті юристки вона почувалася незручно. Сіла на самий краєчок стільця, поклала сумочку на коліна й одразу попередила:
— Я жодних боргів за собою не визнаю. Просто хочу розійтися по-людськи.
— Тоді обговорімо, що ви пропонуєте, — спокійно сказала Віра Аркадіївна.
Ксенія Трохимівна почала розповідати, як багато зробила для сина, як надала ділянку, як особисто стежила за будівництвом і скільки нервів їй коштувала поведінка невістки.
Юристка кілька разів повертала розмову до витрат.
Нарешті перед свекрухою поклали таблицю.
— Тут платежі, підтверджені документами. Частину договорів укладено безпосередньо Ілоною. Гроші переказувалися з її рахунків.
— Ну і що? — знизала плечима Ксенія Трохимівна. — Вони ж були родиною. Разом будували!
— Саме тому ми й пропонуємо вирішити питання без суду. Але Ілона не погоджується вважати всі ці витрати подарунком вам.
— А я й не просила мені дарувати!
— Тоді на яких умовах вкладалися гроші в будівництво вашого будинку?
Свекруха відкрила рот і раптом замовкла.
Микола сидів поруч, розглядаючи край столу.
— Мамо, ти ж обіцяла оформити будинок на нас, — тихо сказав він.
Ксенія Трохимівна різко повернулася.
— Миколо!
— Ну, обіцяла ж.
— Я казала, що подумаю!
— Ти казала, що після новосілля переоформиш.
У кабінеті запала тиша.
Ілона подивилася на чоловіка.
Він не підвів очей, але й не відмовився від своїх слів.
— А ти тепер, виходить, проти рідної матері?! — обурилася свекруха.
— Я не проти тебе. Просто так і було.
Віра Аркадіївна запропонувала повернутися до можливого врегулювання.
Розмова затягнулася майже на дві години.
Ксенія Трохимівна не хотіла платити більше мільйона. Ілона не погоджувалася списувати майже всі витрати за чужий рахунок. Микола то підтримував матір, то визнавав, що дружина справді взяла на себе більшу частину будівництва.
Нарешті юристка запропонувала конкретний варіант.
Якщо будинок буде продано, Ксенія Трохимівна виплатить Ілоні півтора мільйона гривень із отриманих грошей. Микола окремо візьме на себе зобов’язання виплатити колишній дружині двісті сорок тисяч за узгодженим графіком.
Після отримання передбаченої угодою компенсації Ілона відмовиться від подальших вимог щодо витрат на будівництво, включених до розрахунку.
Свекруха зблідла.
— Півтора мільйона?! Та я за ці гроші могла б нову квартиру купити!
— Ви можете відмовитися, — відповіла Віра Аркадіївна. — Тоді розбиратимемося в суді. Але зараз я не обіцяю жодній зі сторін певного результату.
Ксенія Трохимівна подивилася на сина.
— А ти чого мовчиш?
Микола зітхнув.
— Мамо, ну ми ж будинок продаємо. Гроші все одно будуть. А Ілоні справді ще кілька років платити за будівництво.
— І ти, виходить, теж їй винен?!
— Я згоден платити по десять тисяч на місяць. Більше поки не потягну.
— Ось до чого вона тебе довела! — сплеснула руками свекруха. — Рідного сина розоряє!
Микола несподівано підвищив голос:
— Мамо, досить! Мене ніхто не розоряє. Я три роки жив у будинку, за який вона платила. І що тепер, удавати, ніби нічого не було?
Ілона мимоволі подивилася на нього.
За весь час їхнього шлюбу вона рідко чула, щоб Микола так відкрито сперечався з матір’ю.
Ксенія Трохимівна образилася, відвернулася й до кінця зустрічі майже не розмовляла.
Але наступного дня зателефонувала юристці й сказала, що готова остаточно обговорювати угоду, коли знайдеться покупець.
Одразу нічого не підписали. Віра Аркадіївна пояснила Ілоні, що сама по собі обіцянка виплатити гроші після продажу ще не гарантує їх отримання. Потрібно заздалегідь узгодити порядок розрахунків і оформити зобов’язання так, щоб вони не залежали від подальшого бажання свекрухи.
Ілона погодилася.
Вона вже надто дорого заплатила за довіру до родинних обіцянок.
Покупець знайшовся ближче до середини грудня.
Чоловік збирався доводити будинок до ладу під себе. Відсутність вікон його не тішила, але ціна ділянки та добротної коробки з готовими комунікаціями виявилася прийнятною.
Він кілька разів приїжджав із майстром, перевіряв стіни, дах, опалення, електрику. Потім запропонував остаточну суму.
Ксенія Трохимівна намагалася торгуватися, але покупець не поступився.
— Мені ще стільки туди вкладати, — пояснив він. — Якби будинок був готовий, це була б інша розмова.
Микола умовляв матір погодитися.
— Мамо, ти ж сама бачиш, більше ніхто стільки не пропонує.
— А якщо почекати до весни?
— Тоді всю зиму платити за опалення. А вікна все одно потрібні.
Ксенія Трохимівна довго рахувала.
Після виплати Ілоні, витрат на продаж і можливих податків із нещодавно оформленого будинку грошей залишалося менше, ніж вона розраховувала. Але достатньо, щоб шукати собі менше житло.
Зрештою вона погодилася.
