Десять років Люба просила в Бога дитину. Спочатку пошепки, потім уголос, а згодом уже без слів, просто стоячи навколішки перед іконою в куті кімнати.
Вона пам’ятала кожну свічку, кожну панахиду, кожну лікарню, куди їздила з чоловіком Остапом. Лікарі розводили руками й говорили, що причин немає. Саме це було найгірше.
Того вівторка вона несла з городу відро картоплі. Біля паркану стояла сусідка Галина й розвішувала на штахетах килими.
— Любо, ти знову з відром, а в хаті порожньо, — сказала Галина, не обертаючись. — Я б на твоєму місці вже давно змирилася.
Люба поставила відро на землю.
— З чим змирилася?
— З тим, що не всім дано. Одним дають, іншим ні. Значить, є за що.
— За що саме, Галю?
— Я цього не казала.
— Ти щойно це сказала.
Галина нарешті повернулася. Обличчя в неї було червоне, очі бігали.
— Я просто кажу, що люди про це говорять. Рід у вас, кажуть, неблагословенний. Бабця твоя когось образила, от воно й іде далі.
— Моя бабця хліб роздавала всьому селу, — тихо відповіла Люба. — Ти сама в неї кожної зими борщ їла.
— Ну, то було давно.
— Ти хочеш, щоб я тобі це пам’ятала?
— Я хочу, щоб ти не дивилася на мене так, ніби я винна.
Люба підняла відро й пішла до хати. Руки в неї тремтіли так, що картопля сипалася через край. Вона не плакала. Плакати було вже нічим.
Остап прийшов увечері, втомлений, пахнув соляркою й полем. Сів за стіл, і вона поставила перед ним вечерю. Довго мовчали.
— Галина сьогодні знову щось сказала, так? — запитав він нарешті.
— Звідки ти знаєш?
— Ти завжди так ходиш, коли хтось тебе зачепить. Як тінь.
— Вона сказала, що в нашому роду є прокляття.
Остап відкинувся на спинку стільця.
— Дурниці.
— Може, і дурниці. Але, Остапе, я десять років думаю про те саме. Раптом справді є за що.
— Люба, не починай.
— Я не починаю. Я питаю.
— А я не знаю відповіді, — він підвищив голос. — Не знаю, розумієш. Я теж десять років цього не знаю, і мені теж нелегко. Але я не шукаю винних.
— Мені здається, ти взагалі нічого не шукаєш.
Остап різко встав.
— Оце так. Я возив тебе по всіх лікарях. Я продав корову, щоб заплатити за те обстеження в обласній. А ти мені кажеш, що я нічого не шукаю.
— Я не про це.
— А про що?
— Про те, що ти давно перестав вірити.
— У що вірити? У те, що за десять років щось зміниться?
— У нас, — відповіла вона.
Він довго дивився на неї, а потім вийшов у двір і гримнув дверима. Люба сиділа, поки на столі не захолола вечеря. Потім підійшла до шафи й дістала стару дорожню валізу, ту, з якою мати їздила на прощу ще замолоду.
Уранці Остап побачив валізу в коридорі.
— Куди це ти зібралася?
— До Зарваниці.
— Он як. Сама?
— Сама.
— А мене запитати не треба було?
— Ти б сказав, що це марна справа.
— Я б сказав, що тобі краще відпочити, а не трястися три дні в автобусах.
— Мені не відпочинок потрібен, Остапе.
— То що тобі потрібно?
Вона підвела на нього очі.
— Мені потрібно, щоб хтось нарешті дав мені відповідь. Хоч яку.
Він хотів щось відповісти, але лише зітхнув. На порозі з’явилася свекруха Ярина Степанівна, яка жила через дві хати й мала звичку з’являтися саме тоді, коли її не кликали.
— Це що за збори? — запитала вона, оглядаючи валізу.
— Люба їде до Зарваниці, мамо.
— А чого це раптом?
— Бо мені так треба, — сказала Люба.
— Ти хоч подумала, як це виглядає збоку? — Ярина Степанівна склала руки на грудях. — Жінка кидає чоловіка й їде невідомо куди. Люди що скажуть?
— Люди вже все сказали, Яринo Степанівно. Мені нічого нового не лишилося почути.
— Ти мені не груби.
— Я не грублю. Я кажу правду.
— Правда в тому, що ти завжди була трохи вперта, — свекруха стиснула губи. — Я Остапові ще тоді казала. Оженився б ти на Оксані, у них діти як на дріжджах ростуть.
— Мамо, досить, — різко сказав Остап.
— А що я такого сказала?
— Ви все сказали. Ідіть додому.
Ярина Степанівна подивилася на сина так, ніби він ударив її, повернулася й пішла, ледве торкаючись землі. Люба взяла валізу.
— Я повернуся, — сказала вона. — Не знаю коли, але повернуся.
— Люба.
— Що?
— Бережи себе, — тихо промовив він. — Бо я не знаю, як воно, коли тебе немає.
Вона кивнула, не наважившись відповісти.
Автобус до обласного центру був переповнений. Люба сіла біля вікна, поклала валізу собі на коліна й заплющила очі. Поруч опустилася молода дівчина в надто широкій куртці, з обличчям блідим, як папір.
Вона цілу дорогу мовчала й дивилася перед собою, стискаючи ремінець сумки так, ніби той міг втекти.
На пересадці, у залі очікування, дівчина раптом зблідла ще більше й схопилася за лавку. Люба підхопила її за лікоть.
— Тобі зле?
— Ні, все гаразд, — прошепотіла дівчина. — Я просто не снідала.
— Сідай. Я зараз принесу води.
Коли Люба повернулася зі склянкою, дівчина сиділа, обхопивши живіт обома руками. Куртка розійшлася, і Люба все зрозуміла без слів.
— Скільки в тебе? — запитала вона, сідаючи поруч.
— Що скільки?
— Місяців.
Дівчина дивилася на неї довго, і в очах її застигла така безвихідь, що Любі стало холодно.
— Сім, — нарешті сказала вона. — Майже вісім.
— А батьки знають?
— Нікому не можна знати. Особливо мамі.
— Чому?
— Бо вона мене не пожаліє. Або так подивиться.
— Куди ти їдеш?
— До Зарваниці. Мені сказали, що там можна.
— Що можна?
— Попросити, щоб воно якось саме вирішилося.
Люба відчула, як щось гірке піднімається в горлі.
— Ти хочеш помолитися, щоб дитини не було?
— Я не знаю, чого я хочу, — дівчина раптом заплакала. — Я просто не знаю, що мені робити. Мені двадцять років. Він поїхав у Польщу й навіть не відповідає. А вдома мама щодня розповідає, яка я в неї гідна й чиста.
— Як тебе звати?
— Оля.
— А мене Люба. Слухай, Олю.
— Не треба мене повчати, — відрізала дівчина, витираючи обличчя. — Я бачила, як на мене дивляться. Ви теж зараз скажете, що я грішна.
— Я не скажу.
— Всі так кажуть.
— Я не всі. Я, Олю, десять років прошу в Бога того, що в тебе зараз під серцем. І жодного разу не подумала, що хтось інший гірший за мене, якщо йому дали, а мені ні.
Оля завмерла.
— Десять років?
— Десять.
— І що, нічого?
— Нічого.
Вони довго сиділи мовчки. Потім Оля сказала тихо:
— Вам, мабуть, хочеться мене вдарити.
— Не хочеться, — відповіла Люба. — Хочеться тебе нагодувати.
Вона дістала з валізи хліб, шматок сала й дві варені картоплини. Оля їла, не піднімаючи очей, а Люба дивилася на неї й думала, що ось вона, відповідь, але така, якої вона не чекала й не просила.
До Зарваниці вони добиралися разом. Дорогою Оля розповіла все. Про хлопця на ім’я Степан, про село, де всі знають усіх, про матір, яка в неділю йде до церкви з піднятою головою. Люба слухала, не перебиваючи.
У дворі святині вже збиралися люди. Пахло воском і мокрою землею. Оля йшла поруч, ступаючи обережно, ніби боялася розбудити когось. Раптом вона зупинилася, і обличчя її змінилося.
— Що таке?
— Там мама, — сказала Оля пошепки.
Біля входу справді стояла жінка у темній хустці, сухорлява, з прямою спиною. Вона обернулася, і Люба впізнала її одразу. Це була Галина, її сусідка.
— Олю, — Галина зблідла й рушила їм назустріч. — Ти що тут робиш?
— А ти що тут робиш, мамо?
— Я приїхала молитися.
— За кого?
— За тебе, — Галина різко замовкла.
Вона раптом помітила Любу. Погляд її метнувся від доньки до сусідки й назад.
— Люба. Ти тут яким чином?
— Приїхала так само, як ти, — спокійно відповіла Люба. — Помолитися.
— Ви разом їхали?
— Випадково, — сказала Оля. — Тільки це не випадково, правда?
Галина стиснула кулаки.
— Ти не мусила нікому розповідати.
— Я нікому нічого не розповідала. Вона сама побачила.
— Побачила що?
— Те, що ти бачити не хотіла, мамо. Півроку ти робила вигляд, що нічого не помічаєш.
— Я помічала.
— Тоді чому мовчала?
— Бо мені було соромно, — вигукнула Галина, і кілька прочан обернулися. Вона стишила голос. — Мені було соромно перед людьми, перед священником, перед Богом. Я стільки разів говорила про чесність і порядок.
— Ти говорила це комусь іншому, — гірко відповіла Люба. — Мені, наприклад.
Галина повернулася до неї.
— Що ти маєш на увазі?
— Те, що вранці у вівторок ти сказала мені про прокляття мого роду. Тоді ти вже знала про Олю?
— Люба, я не хотіла.
— Ти хотіла, Галю. Ти мусила комусь довести, що в тебе в хаті все гаразд. Навіть ціною мого болю.
— Я боялася, — Галина раптом опустила голову. — Весь час боялася, що хтось дізнається. І коли побачила тебе з відром, подумала, що в тебе принаймні немає чого ховати.
— У мене немає того, чого ти боїшся, — сказала Люба. — І в мене немає того, що ти маєш. Знаєш, що це означає?
— Що?
— Що ми обидві помилялися одна щодо одної.
Оля підняла очі.
— Мамо, я не хотіла нікого кривдити. Я просто не знала, до кого піти.
— До мене, — тихо мовила Галина. — Ти могла прийти до мене.
— Ти б мене вислухала?
— Я б, — вона затнулася. — Мабуть, спочатку накричала б.
— Ото ж бо.
Вони стояли втрьох посеред двору, і нікому не було що додати. Нарешті Люба сказала:
— Ходімо до церкви. Усе одно нам усім треба помолитися.
У церкві вони стали поруч. Люба вперше за десять років не просила нічого. Вона просто стояла й слухала, як Оля тихо дихає біля неї, як Галина стискає хустку в руках.
Вона думала про Остапа, про його слова, про те, що він не знає, як воно, коли її немає. І вперше зрозуміла, що ця дитина, яка ще не народилася, мала якусь дивну, невидиму ниточку до всіх трьох.
Повернулися вони на четвертий день. Остап чекав на зупинці. Побачивши трьох жінок, він здивовано підняв брови.
— Це що за делегація?
— Довга історія, — сказала Люба.
— Я мав час послухати.
Вони йшли селом повільно. Галина несла Олину сумку, хоч донька й не просила. Остап ішов поруч з Любою й нарешті запитав:
— Ти знайшла те, що шукала?
— Не знаю. Мабуть, знайшла щось інше.
— Що саме?
— Що я не одна така, Остапе. Що в кожного є свій невидимий тягар, і ми носимо його, поки не зустрінемо когось, хто візьме на себе хоч шматочок.
— Красиво сказано.
— Це не красиво. Це правда.
Він помовчав, а потім взяв її за руку, вперше за кілька місяців.
— Пробач мені, — сказав він. — За те, що я перестав питати.
— І ти мені. За те, що я перестала слухати.
Оля народила в січні, у районній лікарні, хлопчика з чорним чубчиком. Галина сиділа біля ліжка доньки цілу ніч і сама не розуміла, чому плаче.
Коли зранку прийшла Люба з гарячим бульйоном у слоїку, вони обійнялися, і жодна не сказала нічого зайвого.
— Він схожий на тебе, — прошепотіла Люба.
— Він схожий на тата, — відповіла Оля. — Але я вже про це не думаю.
— А про що думаєш?
— Про те, що хочу, аби ви були його хрещеними. Ти й Остап.
Люба вчепилася пальцями в край ковдри.
— Ти впевнена?
— Мамо, скажи їй.
— Я не заперечую, — Галина витерла очі. — Я, Любо, й так винна тобі довіку.
— Нічого ти мені не винна.
— Винна.
— Тоді дай мені потримати його.
Галина обережно поклала згорток їй на руки. Хлопчик ворухнувся й відкрив темні заспані очі. Люба дивилася на нього, і десять років чекання раптом розступилися, як туман над полем.
— Привіт, — сказала вона тихо. — Я давно тебе чекала.
Хлопчик зморщив носика й заплакав, голосно, на всю палату. Люба засміялася крізь сльози, а за нею засміялися всі, навіть Галина, і навіть, мабуть, Остап, який стояв за дверима з букетом білих півоній і не наважувався зайти.
Олеся Срібна
