Чоловік почав телефонувати колишній, але розумна дружина вигадала хитрий план і провчила його

Чоловік почав телефонувати колишній, але розумна дружина вигадала хитрий план і провчила його

Валентина помітила дивну поведінку чоловіка за вечерею, коли він утретє вийшов на балкон із телефоном. Вона повільно помішувала чай, спостерігаючи крізь скляні двері, як Олег нервово ходить туди-сюди, активно жестикулюючи.

Тридцять два роки шлюбу навчили її розуміти чоловіка без слів.

— Кому телефонував? — запитала вона, коли він повернувся до столу, відводячи погляд.

— Та так… Віті. Домовлялися щодо риболовлі, — пробурмотів Олег, уткнувшись у тарілку.

Валентина примружилася. Вітя був на дачі без зв’язку, про це вчора повідомила його дружина Тамара. Отже, брехня. Причому незграбна.

Пізніше, прибираючи зі столу, вона чітко почула з ванної: «Лідо, ну годі… Я ж сказав, що приїду».

Ліда. Ім’я пролунало несподівано. Валентина сіла на стілець, приголомшена. Ліда Ольшанська — перше кохання Олега, про яке він завжди говорив з особливим теплом. Замолоду Валя ревнувала навіть до спогадів про неї, але потім це минуло… До сьогоднішнього дня.

— Я в душ, — сказав Олег, виходячи з ванної. — А потім спати, стомився.

— Гаразд, — тихо відповіла Валентина, все ще в заціпенінні.

Пізніше, лежачи поруч із заснулим чоловіком, вона думала. Ліда переїхала двадцять років тому. Невже повернулася? Чи це збіг?

«Не вигадуй, Валю», — намагалася вона заспокоїти себе.

Але вранці сумніви повернулися з новою силою. Олег насвистував, голячись, — уперше за довгий час. А коли дістав із шафи старий светр, який сам називав «дідовим», Валентина зрозуміла: щось явно не так.

— Куди ти зібрався так причипурився? — запитала вона ніби ненароком.

— А що? Людині не можна пристойно виглядати? — відповів він, уникаючи її погляду. — В магазин зайду, хліба куплю.

Валентина важко ковтнула. Хліб у них був.

Після його відходу вона ходила квартирою, не знаходячи собі місця. У дзеркалі відбивалася стомлена жінка з опущеними плечима й зморшками печалі біля губ. Коли вона так змінилася? Коли життя перетворилося на чергування сніданків, вечерь і телевізора?

На тумбочці залишився телефон Олега. Зазвичай він не випускав його з рук, а сьогодні — забув. Валентина кілька хвилин дивилася на нього, борючись з собою. Потім рішуче взяла й розблокувала — пароль був той самий.

Листування з «Ліда О.» знайшлося миттєво. Кожне нове повідомлення ображало жінку.

«Чекаю не дочекаюся зустрічі» «Пам’ятаєш прогулянки?» «Олежку, ти був для мене особливим».

Відповіді чоловіка були не менш образливішими:

«Ти зовсім не змінилася» «І я сумую» «Звісно приїду».

Останнє повідомлення — сьогоднішній ранок: «Зустрінемося об 11 у кафе “Бузок”. Чекатиму».

Валентина поклала телефон назад. Бузок… Іронія долі. Адже їхній з Олегом перший поцілунок теж був під кущем бузку.

Годинник показував 10:15. Вона підійшла до дзеркала. Довго дивилася на відображення. Потім різко пішла у ванну, дістала косметичку, якою не користувалася багато місяців.

— Ні, Олеже Петровичу, так легко я не поступлюся, — твердо сказала вона своєму відображенню, відкриваючи тюбик помади.

Кафе «Бузок» стояло на розі біля колишнього кінотеатру, і Валентина була в ньому один раз, років п’ять тому, коли проводжали на пенсію Люсю з бухгалтерії. Автобус тягнувся довго, на світлофорі біля ринку стояв цілу вічність, і вона увійшла до зали о двадцятій на дванадцяту — у бежевому плащі, у туфлях, які вже тиснули на правому мізинці.

Вони сиділи біля вікна. Олег у своєму «дідовому» светрі, спиною до дверей. Навпроти нього — худа жінка з освітленим волоссям, у червоній помаді, з окулярами на ланцюжку. Велика сумка стояла в неї на сусідньому стільці, як третя людина за столом.

Валентина підійшла, взяла цю сумку, поставила на підлогу й сіла.

— Вітаю. Я Валентина. Дружина.

Олег сіпнувся так, що чашка дзенькнула об блюдце. А Ліда подивилася на нього — не на неї, а саме на нього — і сказала:

— Ти не казав, що прийде дружина.

— Я не знав, — видушив Олег.

— Ну й добре, — Ліда поправила окуляри. — Усе краще, ніж по кутках шепотітися. Валентино, ви каву будете? Тут тістечка нічого, а кава так собі.

Підійшла дівчина-офіціантка, молоденька, з блокнотом. Валентина замовила капучино й попросила рахунок окремо.

— Окремо? — не зрозуміла дівчина.

— Окремо, — повторила Валентина.

Далі було найгірше, бо нічого не відбувалося. Ніхто не кричав, не бив посуд. Ліда розповідала. Про матір, яка відійшла у вічність у листопаді, вісімдесят чотири роки, лежала півтора місяця. Про квартиру на Соборній, чотирнадцять, другий поверх, де ремонту не було з вісімдесят дев’ятого року і де на кухні відпадає плитка разом з тиньком. Про те, що квартиру треба продавати, бо у Луцьку син, дві онучки, старша йде в третій клас.

— А Олежко обіцяв плитку допомогти покласти, — сказала вона. — У нього руки золоті, я пам’ятаю. Він у нас у гуртожитку всім розетки лагодив.

«Олежко». Валентина рахувала: за десять хвилин — сім разів.

— Ви давно спілкуєтеся? — запитала вона.

— З лютого, — сказала Ліда. — Клас наш на зустріч зібрався, Женька Соколенко групу зробив. Ну й покотилося. Хто де, кого немає. У нас же пів класу там, на тому світі.

З лютого. Валентина тримала чашку двома руками, як у холод. Три з половиною місяці. Вона згадала лютий: ожеледиця, Олег ходив у поліклініку через тиск, вечорами лежав із телефоном, і вона ще раділа, що він не пристає з новинами по телевізору.

— Валю, — сказав Олег. — Ти зрозумій…

— Я поки не зрозуміла, — відповіла вона й повернулася до Ліди. — Ви його любите?

Ліда помовчала. Вона не зніяковіла, але й не всміхнулася.

— У шістдесят один рік я такими словами не розкидаюся, — сказала вона. — Мені треба квартиру до ладу привести й поїхати. І мені приємно, коли хтось у цій квартирі є. Ось і все, що я можу вам сказати чесного.

— Дякую, — сказала Валентина.

Капучино принесли холодний і з гірким присмаком. Вона випила половину, поклала на стіл вісімдесят гривень, встала й пішла до виходу. Олег підвівся за нею посеред зали, потім сів назад.

Додому вона йшла пішки, бо в автобусі розревілася б при людях. Бузок біля шкільного паркану відцвітав, коричневий, негарний. Вдома Валентина зняла туфлі, подивилася на червоний слід від помади на серветці в смітнику й пішла розбирати шафу в передпокої, яку збиралася розібрати років три.

Олег повернувся о четвертій. Він довго не роззувався, стояв у коридорі, потім сказав у стіну:

— Ти в моєму телефоні лазила.

— Він на тумбочці лежав.

— Тобто лазила.

— Лазила, — погодилася вона. — І в магазині ти не був. У нас обід готовий, вечеря теж і хліб є.

Він пройшов на кухню, налив води, випив, поставив склянку занадто гучно.

— Між нами нічого немає. Ти влаштувала цирк на все місто. Вона людина самотня, матір поховала, їй допомогти треба, а ти приходиш і сідаєш, як… як слідчий.

— Ти їй пишеш «і я сумую».

— Написав і написав! — він підвищив голос, потім сам себе обірвав, бо за стіною в Мельникових спала дитина. — Ну що ти хочеш від мене почути?

— Чому ти брехав.

— А що б ти сказала? — він розвернувся до неї. — Валю, я в лютому сказав би: зі мною Лідка Ольшанська зв’язалася. І ти що? Ти б губи підтиснула й мовчала три дні. Як завжди.

— Я завжди мовчу, бо говорити нема з ким, — сказала Валентина. — Ти в телевізорі живеш.

— А там хоч щось відбувається! — крикнув він і знову стримався. — Мене попросили. Людина попросила мене допомогти. Мене за два роки ніхто нічого не просив зробити. Ти розумієш? У мене руки ще працюють, а я їх складаю і сиджу.

— У нас кран у ванній капає з лютого, — сказала Валентина. — Я тобі про нього чотири рази казала.

Олег махнув рукою й пішов у кімнату. За хвилину звідти заговорив телевізор.

Ночевати вона лягла в кімнаті Марини, на вузькому дивані, під старим пледом, який пах шафою. Уранці зварила собі кашу на одну порцію й з’їла її біля вікна. Олег вийшов, подивився на порожню каструльку, нічого не сказав і зробив собі яєчню. Так і повелося: він снідав сам, вона сама.

Марина подзвонила в суботу по відео, показала Тимка, розповіла про садочок і про те, що Пашкові обіцяли премію. Валентина сміялася в потрібних місцях і нічого не сказала. А через два тижні, коли дочка запитала «мамо, у вас щось?», сказала якось відразу й занадто спокійно, ніби про чужих.

— Жени його к бісу, — сказала Марина. — Мамо, ти чуєш? Прямо сьогодні. Хай іде до своєї Лідки плитку класти.

— Марино, тридцять два роки.

— І що? Мамо, ти ось така вся — тридцять два роки. А він тебе не рахує взагалі.

— Не лізь, — сказала Валентина. — Я не для того дзвонила.

— Ти як завжди, — ображено сказала дочка й відключилася першою.

Олег став їздити на Соборну відкрито. Збирав сумку з інструментом зранку, казав «я до обіду» й приходив о дев’ятій вечора, запилений, з побілкою на скронях, задоволений якоюсь незнайомою задоволеністю. Один раз приніс банку варення — «Ліда передала, смородина». Валентина поставила банку в дальній куток на балконі й не відкривала.

Гроші на вікна лежали в конверті, у шафі, під постіллю. Сто вісімдесят тисяч, збирали з осені: два вікна в кімнатах і кухонне. Валентина полізла за наволочкою й перерахувала зі звички. Сто сорок.

Увечері вона запитала:

— Скільки ти взяв?

— Сорок. На плитковий клей, на ґрунтівку, на затирку. Вона поверне, як квартиру продасть.

— Вона поверне, — повторила Валентина.

— Валю, там же не можна так залишити, там тиньк шматками…

— Гаразд, — сказала вона.

Уранці, як він пішов, Валентина надягла плащ і поїхала до фірми, де вони ще в березні брали замірника. Договір підписала на заміну три вікна, аванс половину внесла відразу, монтаж призначили на дванадцяте. Звідти зайшла в банк і відкрила собі картку — свою, окрему, на своє ім’я, без усяких «дай подивлюся баланс».

А потім подзвонила Галі з третього поверху. У Галі в торговому центрі точка з ремонту одягу, і Галя років два підряд говорила: Валентино Іванівно, йдіть до мене, руки ж у вас, підшивати вмієте. Валентина завжди відповідала, що подумає.

— Галю, я подумала, — сказала вона. — Три дні на тиждень можу.

Конверт Олег виявив у четвер.

— Де гроші?

— У вікнах.

— У яких вікнах?!

— У тих, на які ми збирали, — Валентина не відривалася від машинки, вона підшивала штани, перше замовлення, чужі чоловічі штани, сірі. — Дванадцятого приїдуть ставити.

Він стояв у дверях і дихав.

— Ти навмисне.

— Я за призначенням.

— Мені потрібні були гроші, — сказав він тихо. — Мені треба було сто двадцять. Їй борг за комуналку матері закрити, там накопичилося. Вона віддасть з продажу. Я думав узяти з наших і потім покласти назад.

Валентина нарешті підняла голову.

— Тобто ти прийшов би й сказав: Валю, я віддаю наші вікна жінці, з якою три місяці листуюся.

— Вона не «жінка, з якою», — він сказав це вперто, як хлопчисько. — Їй допомогти нікому.

— У неї син у Луцьку.

— У сина своїх турбот повно.

— А в тебе немає, — сказала Валентина й знову нахилилася до машинки.

Кредит він узяв у понеділок, у тому самому банку, де картка. Сказав за вечерею, між супом і хлібом, ніби про погоду. Валентина відклала ложку.

— Платити будеш сам. З пенсії. З підробітків. Я в цьому не беру участі.

— Валю.

— Сам, Олеже. І це не обговорюється.

Він подивився на неї уважно, уперше за всі ці тижні по-справжньому уважно, і кивнув.

Восьмого числа він забув ліки. Уранці схопив сумку з інструментом, а ліки залишив на підвіконні в блістерах, і Валентина півдня дивилася на них. О другій годині вона поклала ліки в сумку й поїхала на Соборну.

Дім був старий, цегляний, з високою аркою. На другому поверсі двері стояли відчиненими, з квартири тягло вогкістю й цементом. У передпокої на газеті лежав рівень.

Олег сидів на кухні навпочіпки, спиною до неї, у запраніц сорочці, і прикладав плитку до стіни. Поруч відро, гребінка, обрізки. Підлогу він застелив. Плитка була світла, з дрібним сірим узором, рівно посаджена, шов у шов. Валентина стояла в дверях і дивилася, як він бере плитку, зважує її в руці, трохи посуває й постукує руків’ям мастерка. Він робив це повільно й із задоволенням, і вона раптом згадала, як він у вісімдесят дев’ятому клав їй полицю в коморі й змусив її потім тричі похвалити.

— Олеже.

Він обернувся. Задоволення зійшло з обличчя не відразу, воно ще секунду там залишалося.

— Ти ліки забув, — сказала вона й поклала блістери на підвіконня, бо столу на кухні не було.

З кімнати вийшла Ліда, у халаті поверх спортивних штанів, з ганчіркою в руці.

— Вітаю, Валентино, — сказала вона без усякого виразу. — Я вас проведу.

Вони вийшли на сходи. Ліда причинила двері.

— Він вам не розповів про кредит, певно, — сказала Валентина.

— Розповів. Я не просила брати в банку. Я просила позичити, якщо є.

— У нас не було. У нас були вікна.

Ліда кивнула. Вона стояла на майданчику, тримаючись за поручень, і на світлі була зовсім не та, що в кафе: без помади, обличчя сіре, біля очей дрібні зморшки.

— Я віддам усе до копійки, у мене покупець з готівкою, — сказала вона. — Валентино, я вам одне скажу, а ви вірте не вірте. Він сам приїхав першого разу. Я написала: пам’ятаєш, як ми ходили. А він через три дні стояв біля під’їзду з дрилем. Я не кликала. Мені шістдесят один рік, я матір поховала, я в цій квартирі сама, тут навіть світло в туалеті не горіло. Мені потрібен був хтось живий у домі.

— Мені теж, — сказала Валентина.

Ліда подивилася на неї й відвела очі.

— Плитку він до кінця покладе, — сказала вона. — Інакше покупець піде.

Валентина спустилася, вийшла з арки й пішла на автобус. Дорогою купила в аптеці пластир на п’яту й у маленькому магазині — курку, бо курка вдома скінчилася.

Олег прийшов о десятій. Їв мовчки. Вона витерла стіл, сполоснула каструлю, потім ще раз ту саму каструлю, і запитала, стоячи до нього спиною:

— У вас щось було?

Він довго не відповідав. Вона чула, як він посуває сільничку по столу.

— Один раз, — сказав він. — У тій квартирі.

— Коли.

— У травні. До кафе. Числа не пам’ятаю.

— Далі.

— Валю, ну що далі.

— Далі, — сказала вона, все так само стоячи до нього спиною.

— Там навіть ліжка не було, — сказав він глухо. — Матрац на підлозі в кімнаті. Я потім на сходах сидів дотемна. Я не знаю, навіщо. Я думав, мені стане… — він не знайшов слова. — Не питай більше, гаразд?

— Я вже запитала, — сказала Валентина, витерла руки й пішла в кімнату Марини.

Уночі він підійшов, постояв у дверях. Вона лежала лицем до стіни й чула, як він дихає.

— Іди спати, — сказала вона. — Тобі зранку плитку класти.

Дванадцятого приїхали вікна. Двоє майстрів, Женя й Руслан, застелили підлогу плівкою, винесли старі рами на майданчик, і в квартирі цілий день стояв гуркіт і дрібна біла пилюка, яка осіла навіть на банках у шафі. Валентина носила їм чай. Олег того дня нікуди не поїхав: залишився, притримував, подавав, сварився з Русланом щодо монтажної піни й сам запропонував переробити відкос на кухні, і Руслан погодився, що чоловік діло каже. Увечері вони разом тягли старі рами вниз, до контейнерів, і на майданчику між другим і першим поверхом Олег зупинився перепочити й сказав:

— Хороші вікна.

— Хороші, — сказала Валентина.

Більше того вечора вони не розмовляли, але спали в одній кімнаті, кожен на своєму краю, як останні двадцять років.

Квартиру на Соборній продали на початку липня. Валентина дізналася про це в четвер, повернувшись з ательє з ниючою спиною й вісьмома підшитими парами штанів за тиждень. Олег сидів на кухні під новим вікном, з телефоном у руках, і телевізор у кімнаті не працював.

— Вона гроші переказала, — сказав він. — Усі, що винна. І ще дві тисячі зверху, я не зрозумів навіщо.

— Добре.

— Я в банк ходив, закрив кредит.

— Добре, — сказала Валентина й стала викладати з сумки хліб, кефір, помідори.

— Вона поїхала. У вівторок, — він помовчав. — Написала: дякую за все, бережи себе.

Валентина обернулася. Він сидів, поклавши руки на стіл, і руки ці були чисті, без цементу, без побілки, і йому явно не було куди їх подіти.

— Валю, — сказав він. — Ти зі мною розмовляти будеш?

— Я розмовляю.

— Ти не так розмовляєш.

— А як я маю, Олеже? — вона поставила кефір у холодильник і зачинила дверцята. — Я не знаю, як треба. Я тебе не виганяю. Я о сьомій встаю, о дев’ятій я в Галі, о другій приходжу. Обідати буду о третій, бо раніше я не встигаю. Ось усе, що я поки можу.

— Я тобі обід можу…

— Можеш, — сказала вона.

У неділю він пішов рано й повернувся з двома мішками з будівельного, і до вечора щось пиляв на балконі, і Валентина не питала. Кран у ванній він перебрав у середу, поставив нову кран-буксу, і капати перестало. А в п’ятницю, коли вона прийшла з ательє, у кімнаті під новим вікном стояв стіл — не купований, саморобний, з ламінованої плити, з полицею внизу під коробки з нитками, і на ньому стояла її машинка, і провід був акуратно прихвачений до ніжки хомутом.

Олег стояв у дверях, витираючи руки об штани, і чекав.

Валентина сіла, спробувала. Увімкнула, прогнала холостим рядком клапоть.

— Ніжки на два сантиметри підпиляй, — сказала вона. — І не стій у вікна, ти мені світло затуляєш.