— Я тобі відразу скажу: Кирила на все літо до твоїх батьків я не відправлю. І навіть на тиждень — ні, Сергію. Про це не може бути й мови, ні цього року, ні наступного, — твердим голосом сказала Оксана.
Чоловік Сергій подивився на неї з роздратуванням, як на людину, яка раптом завперлася на цілком рівному місці. Вони сиділи на кухні, вечеря закінчилася, у мийці стояли тарілки, а на підлозі валялася червона машинка, яку син весь вечір катав між ніжками стільців. До двох років йому залишалося трохи менше місяця, і Оксана лише нещодавно почала нарешті більш-менш нормально спати ночами.
— Чому це ти не відправиш? — спитав Сергій. — Антон із Лєрою давно відправляють свою Віку, і саме з травня до початку осені. Дитина там щаслива, бабуся з дідом також, та й їм самим непогано. Спокійно працюють у місті все літо, відпочивають, займаються своїми справами. Ремонт он на кухні зробили, поки їхня Віка там на свіжому повітрі…
Оксана промовчала. Вона саме думала про п’ятирічну племінницю чоловіка Віку.
Вона взагалі намагалася не втручатися в чужу сім’ю. Лєра була дружиною старшого брата Сергія, Антона. Вони жили в сусідньому районі, бачилися нечасто, але стосунки були нормальні. Лєра ніколи не намагалася з Оксаною дружити, але й приводів для сварок не давала. Вона працювала менеджеркою в якійсь компанії, любила кав’ярні, торгові центри, поїздки й терпіти не могла дачу.
Дача у свекрів була під Києвом. Від міста їхати близько двох годин, а якщо потрапити в затор, то й пів дня простояти можна. Тому свекри виїжджали туди зазвичай на все літо. Дім там старий, але міцний. Туалет надворі, вода з криниці, душ в окремій прибудові, піч, величезний город і яблуні вздовж паркану.
Оксана їздила туди кілька разів і чудово розуміла, чому батьки Сергія люблять свою дачу. Уранці вони збирали ягоди й поливали огірки, увечері смажили шашлик, запросто ходили в гості до сусідів. Але залишати там маленьку дитину на все літо Оксані здавалося поганою ідеєю. Хоча брат чоловіка з дружиною з цим були не згодні.
Віка поїхала туди на початку червня. Зараз була середина серпня, і за весь цей час Лєра приїздила до доньки лише двічі. Та й то залишалася не більше доби. Переночувавши з Вікою, збиралася додому.
— Ти ж розумієш, я взагалі не дачна людина, — сміялася Лєра, коли вони одного разу зустрілися в місті. — Мені ці грядки, комарі й шашлики на природі взагалі не заходять. Я там через день починаю мріяти про доставку й нормальний душ.
Оксана тоді всміхнулася, хоча всередині неприємно шпигнуло.
— А Віці подобається?
— Вона в захваті! Бігає там цілими днями. Дід її в ліс водить, у сусідів кошенята з’явилися, вона там день і ніч. Їй добре. І мені добре. Я, якщо чесно, відпочиваю від щастя материнства. І з тремтінням чекаю осені, ахаха!
Лєра сказала це зі сміхом, ніби пожартувала. Оксана теж усміхнулася, щоб не виглядати занудою. Але фраза чомусь запам’яталася.
Оксана сама не могла сказати, що саме її зачепило. Мабуть, річ була не в словах, а в тому, як легко Лєра про це говорила.
Бо Оксана зі своїм Кирилом за майже два роки не розлучалася ще жодного разу більше ніж на пару годин. Так, вона втомлювалася. Іноді мріяла випити гарячого чаю й десять хвилин посидіти в тиші. Іноді зачинялася у ванній і стояла під душем, поки син стукав у двері.
Вона теж хотіла відпочивати. Лише не уявляла собі відпочинок у вигляді трьох місяців без дитини. Особливо якщо дитина ще маленька.
Одного разу в липні Оксана приїхала на дачу разом із Сергієм і Кирилом. Вони збиралися залишитися на вихідні. Віка зустріла їх босоніж, у брудних шортах і з якимось пластмасовим відром у руках. Вона була засмагла, задоволена й розповідала відразу про все: як упіймала жабу, як дід дозволив їй поливати помідори, як сусідський хлопчик Мишко збудував курінь.
На перший погляд справді здавалося, що дитина щаслива.
Свекруха Світлана Петрівна теж виглядала задоволеною.
— Ось бачиш, Оксано, яка в нас Віка самостійна стала! — сказала вона. — У Києві все за руку, все за руку. А тут сама й собаку погодує, і ягоди збере.
Оксана кивнула.
— Добре, звісно.
І справді було добре. До вечора.
Після вечері прийшли сусіди. Чоловіки поставили на стіл напої, жінки нарізали помідори й огірки. Віка з двома дітьми носилася між ділянками. То вона була на своєму городі, то в сусідів, то за хвірткою, то взагалі десь за сараєм.
Оксана спершу кілька разів виглядала, шукала її очима. Потім побачила, що свекор помітно набрав, а Світлана Петрівна сміється й підливає сусідці.
— А Віка де? — спитала Оксана.
— Там, десь бігає, — махнула рукою свекруха.
— Де саме?
— Оксано, ну не немовля ж вона. З дітлахами бігає. Може, в гості до подружки пішла.
Оксана вийшла за хвіртку. Віки ніде не було. Вона підняла тривогу. Дорослі якось неохоче вирушили на пошуки. Ніхто особливо не хвилювався. Віку знайшли хвилин через п’ять біля сусідського будинку. Вона сиділа на перевернутому відрі й намагалася зняти з ноги реп’ях. Поруч бігали ще троє дітей.
Нічого не сталося. Усе було нормально. Хіба що свекри подивилися на неї з докором — не дала посидіти спокійно! — і з легким осудом, що паніку розвела.
Але Оксана весь вечір потому не могла розслабитися.
Вона чудово розуміла, що один такий випадок ще нічого не означає. Що дорослі не можуть щосекунди стояти над п’ятирічною дитиною. Що діти в селі завжди бігали ділянками, і більшість із них виросли цілком нормально.
Але їй усе одно було тривожно. Особливо тому, що батьки Віки перебували в Києві. І великої життєвої необхідності віддавати дитину на все літо на дачу не було. Віка могла чудово ходити до садка в місті, батьки вечорами забирали б її додому. Але, напевно, Лєра з Антоном справді хотіли відпочити від дитини.
І саме це Оксана ніяк не могла собі пояснити.
Коли вони поверталися додому, Сергій вів машину, Кирило спав в автокріслі, а Оксана дивилася на темну трасу й мовчала.
— Ну що ти знову така? — спитав чоловік.
— Нормально все.
— По тобі не видно.
— Я б так не змогла.
Сергій зітхнув.
— Знову про Віку?
— А про кого ще?
— Оксано, ну дитині там добре.
— Я не кажу, що їй погано.
— А що ти кажеш?
Оксана не відразу відповіла.
— Що я б не залишила Кирила на все літо.
Усю дорогу до Києва Оксана то й річ згадувала, як вони шукали Віку. Нічого ж не сталося. Дівчинка знайшлася через п’ять хвилин, сиділа біля сусідського будинку й навіть не зрозуміла, чому дорослі так стривожилися. Але Оксану зачепило інше: ніхто, крім неї, здається, особливо й не помітив, що дитини немає.
Удома, поклавши Кирила спати, Оксана не витримала й зателефонувала Лєрі. Та відповіла не відразу, і на задньому плані в неї гучно грала якась музика.
— Привіт. Не пізно?
— Та ні, час дитячий! Нормально все. А ти чого телефонуєш? Щось сталося?
— Нічого. Я лише хотіла спитати… Ти Віці телефонуєш?
Лєра засміялася.
— Звісно. Щовечора телефоную. А що?
— Та ми сьогодні на дачі були. Віка цілий день десь бігала. З сусідськими дітьми.
— Ну й чудово. Їй там подобається.
Оксана помовчала, підбираючи слова.
— Лєро, я не хочу тебе вчити, правда. Але ти не хвилюєшся, що вона там усе-таки сама майже весь час? Така самостійна стала, що мені прямо не по собі. Сьогодні ось ми шукали навіть зі свекрами та їхніми сусідами. Правда, швидко знайшли, хвилин через п’ять, вона поблизу була.
— Ой, Оксано, ну знайшли ж, до того ж швидко! — Лєра знову розсміялася. — Вона ж не немовля. Їй п’ять років. У селі всі діти так ростуть.
— Я розумію. Проте там усі дорослі за столом сиділи. І свекор напідпитку був.
— А-а, ось ти про що… Ну, Віталій Миколайович іноді дозволяє собі розслабитися, і що? Він же не валяється десь під парканом. Нормальна людина.
— Я не кажу, що він ненормальний.
— Ну, прозвучало саме так.
— Я кажу, що мені було тривожно якось за Віку…
Лєра ненадовго замовкла.
— Слухай, Оксано, я розумію, що ти хвилюєшся. Але правда нічого не відбувається. Віка нагодована, одягнена, цілими днями на вулиці, бабуся з дідом її люблять. Вона щаслива там. Ти сама бачила.
— Так, бачу.
— Ось. А в Києві вона сиділа б у садку до вечора, потім ми б забирали її додому, вечеря, мультики, душ, спати. І все по колу. А там у неї літо справжнє.
Оксана присіла на край дивана.
— А ти не сумуєш?
— Звісно, сумую. Я ж мати, а не робот. Іноді взагалі хочеться все кинути й за нею поїхати. Але потім думаю: скільки того літа ще залишилося, нехай дитина відпочиває.
— Ти ж лише двічі до неї їздила.
— Ну й що? — спокійно відповіла Лєра. — Я ж спілкуюся телефоном. Антон також телефонує. Ми чудово знаємо, як вона. Якщо щось станеться, нам відразу скажуть.
Оксана хотіла заперечити, але Лєра вже говорила далі:
— І потім, Оксано, скажімо чесно. Я не люблю дачу, я тобі казала про це. Навіщо мені мучитися? Віка обожнює, батьки Антона обожнюють, усі задоволені. Я ось нарешті видихнула. Робота, увечері можу спокійно пройтися, у суботу зустрітися з подругою. Не треба нікому готувати, нікого купати, нікого укладати.
— Але ти сама сказала, що відпочиваєш від щастя материнства.
— Ну так. І що тут такого? Оксано, ти зараз почнеш думати, що я погана мати. Тільки не треба. Я Віку не покинула. Я її не до інтернату відправила. Вона в рідних людей на дачі. Їй добре. Я її люблю. Мені теж іноді хочеться пожити не лише в ролі мами.
Оксана відчула, що їй стало незручно.
— Я не вважаю тебе поганою матір’ю.
— Ось і добре. Тоді не хвилюйся за нас. Правда. Нічого не відбувається.
Вони ще трохи поговорили про роботу, про Кирила, про те, що до вересня погода зіпсується. Потім Лєра попрощалася й відключилася.
Оксана поклала телефон поруч із собою й кілька секунд дивилася на погаслий екран.
Лєра ніби сказала все правильно. Віка справді була задоволеною. Ніхто її не ображав, не забував годувати чи залишав зовсім одну. І, якщо чесно, Оксана не могла назвати жодного реального факту, який доводив би, що дівчинці на дачі погано.
Але тривога нікуди не поділася. Бо Оксана все одно не могла уявити, як сама каже про Кирила: «Нехай поживе десь до осені, а я поки відпочину».
А ви як вважаєте, чи має право Оксана в такій ситуації засуджувати Лєру з Антоном? Чи вона справді занадто заклопотана мати, а брат чоловіка з дружиною нічого поганого не роблять?
