Чоловік привів маму пожити до нас «на пару місяців», а за пів року я стала чужою у власній квартирі. Тоді я наважилася на відчайдушний крок

Чоловік привів маму пожити до нас «на пару місяців», а за пів року я стала чужою у власній квартирі. Тоді я наважилася на відчайдушний крок

— Забирайте хоч сьогодні. Дівчинка сюди більше не повернеться, — сказала свекруха незнайомій жінці, яка сиділа на Вариному ліжку й перевіряла долонею матрац.

Я стояла в коридорі з двома квитками в кіно. У суботу моїй доньці виповнювалося дев’ятнадцять. Ми збиралися разом відсвяткувати її день народження.

— Перепрошую, а ви давно домовилися з господарями?

Жінка показала мені оголошення на телефоні. На фотографії була Варина кімната, а на ліжку не вистачало навіть покривала.

— Ще вчора. Зійшлися на семи тисячах гривень. Чоловік уже внизу, інструменти приніс.

Мій чоловік Федір вийшов із кухні з пакетом для болтів. Передбачливий який! Коли ми збирали це ліжко, я сама бігала до сусідів позичати викрутку.

— Вибачте, що даремно приїхали. Це ліжко належить моїй доньці. Вона його не продає.

Я провела жінку до сходів. Виявилося, вони винаймали квартиру, а її донька поки спала на двох зсунутих кріслах.

— Шкода. Гарне ліжко, — зітхнула вона.

— Гарне. Тому й залишаємо.

Коли я повернулася, Галина Степанівна вже натягувала на матрац простирадло. У неї ніяк не виходило заправити дальній кут.

— Могла б і по-людськи сказати, — кинула вона. — Перед чужими людьми виставила мене в негарному світлі. Ти думаєш, ми б твою Варю на голу підлогу поклали? У коридорі розкладачка є.

Я чекала, що Федір бодай запитає, чому про продаж доньчиного ліжка я дізналася від покупчині. Він акуратно склав пакетик удвоє й сховав до кишені.

— Марто, допоможи мамі кут заправити, — сказав.

А ще восени я хвалилася колегам, що зі свекрухою мені пощастило.

На початку вересня, у першу неділю після Вариного від’їзду до коледжу, у сусідів поверхом вище лопнув кухонний шланг. Самі вони були на дачі.

Коли ми приїхали, лінолеум здувся пухирями, а з плафона в коридорі Федір виливав воду, наче з чашки.

Галина Степанівна сиділа на табуреті посеред кухні. Вона тримала фотоальбом, загорнутий у рушник.

На ногах у неї були два ліві капці з різних пар. Я чомусь не могла відвести від них погляду. Галина Степанівна навіть на базар без списку не ходила, а тут розгубилася так, що взулася абияк.

— Мама, поїхала до нас, — сказав Федір. — Місяці на два. Тут поки все просушать, поки підлогу перестелять…

Вона повернулася до мене.

— Марто, а Варя куди ляже, якщо приїде?

— Ляже зі мною на дивані. А Федорові поставимо розкладачку на кухні. На кілька ночей якось дамо раду.

Я сама натягнула їй на ноги сухі шкарпетки. І якби повернулася в той день у минуле, знову забрала б її до нас.

Двокімнатна квартира біля трамвайного кільця дісталася мені від бабусі ще до шлюбу з Федором. У маленькій кімнаті жила Варя. У великій ми з чоловіком щовечора розкладали диван, а в неділю сідали за стіл, присунутий до вікна, і їли млинці.

Федір працював у шиномонтажі. Варя йому не рідна, але саме він навчив її кататися на велосипеді.

Коли донька вступила до коледжу в сусідньому місті, Федір першим ділом запитав у комендантки гуртожитку, яка ширина підвіконня в кімнаті. Хотів прикинути, чи поміститься там Варин кактус у горнятку з відбитою ручкою.

Я воджу трамвай і на ранню зміну встаю без чверті четверта. Тієї осені на мене вперше за багато років чекав гарячий сніданок. Галина Степанівна підігрівала дві картопляні оладки, а третю загортала мені з собою.

— Мені все одно не спиться. А ти в таку рань сама шурхотиш, наче двірник, — казала вона.

Увечері ми розглядали фотографії, які вціліли після тої пригоди з водою. На одній Федір стояв біля ялинки в костюмі зайця. Вуха звисали йому на плечі, наче шарф.

Мати скаржилася, що крохмаль попався поганий. А Федір зізнався, що сам пом’яв ті вуха за шафою. Усі хлопці хотіли бути космонавтами, а він один — зайцем був.

За тими першими тижнями я й досі сумую.

Потім свекруха зняла дерев’яну ключницю біля дверей і повісила на її місце дзеркало. Ключі склала у вазочку на холодильнику. Спробуйте о четвертій ранку навпомацки знайти серед чужих свої, коли всі вдома сплять.

Я почала носити ключі в кишені.

Ще важче було пояснити, чому мої речі не треба прасувати й складати Федорові поверх шкарпеток.

— Та годі тобі, Марто. Мама допомогти хоче? — здивувався чоловік, коли я поскаржилася.

Йому навіть на думку не спадало, що бачила мене тоді зовсім інша мама.

На початку листопада у квартирі свекрухи висохли стіни, майстри перестелили підлогу. Ми разом вибрали шпалери з дрібним листям, відтерли клей з підвіконня. На ньому залишилися три світлі смужки від скотчу.

— Ну от, повернетеся додому, до весни знову герань розведете, — сказала я.

— Ой, мені б хоч до свят нікуди не збиратися. Що мені самій удома на Новий рік робити?

Після відходу чоловіка вона сім років жила сама. Раніше жінка сама виставляла нас додому о восьмій, щоб спокійно подивитися старі концерти. Я вирішила, що після пригоди з водою їй, мабуть, ніяково залишатися в порожніх кімнатах.

Ми домовилися, що вона поживе в нас до кінця новорічних канікул.

У грудні Варя приїхала на вихідні й застала бабусю вдома раніше за мене. Я побачила її перед відчиненою шафою. Там, де вона залишила зимові речі, лежали колготки свекрухи й акуратно загорнутий у целофан шматок запашного мила.

— А мої светри де?

— На лоджії, у коробці. Ти вже визначся, Варваро, де живеш. Там у тебе гуртожиток, тут склад, а матері й пройти ніде.

Варя зачинила шафу. За вечерею вона розповідала, як сусідка з кімнати зварила макарони в електрочайнику, і відтоді чай у них пахне бульйоном. А перед сном запитала:

— Мамо, мені тепер за тиждень попереджати, якщо я приїду?

— Ти чого? Це твій дім.

— А чому я тоді стою перед власною шафою й чекаю, поки мені дозволять її відчинити?

Я постелила Варі поруч із собою, а Федорові віднесла подушку на кухню. На моє запитання, скільки це триватиме, чоловік відповів, що січень скоро, а я розучилася поступатися навіть у дрібницях.

На свята донька хотіла залишитися на шість днів. На другу ніч у Федорової розкладачки відстібнулася пружина. Він приніс із роботи дріт, полагодив її, а вранці Варя за сніданком повідомила, що подруга кличе її до себе на решту канікул.

Я допомагала доньці застібнути куртку й намацала в кишені холодне залізне кільце. Друга пружина. Варя підібрала її під столом і сховала, щоб Федір знову не засмутився.

Я залишила пружину собі. Того разу мені треба було розпакувати її сумку й попросити подругу трохи зачекати. Але я лише поправила доньці шарф.

Після свят біля будинку Галини Степанівни обледеніли сходи. У сусідки поверхом вище ночами вила собака. Загалом Федір запропонував дочекатися тепла.

— До кінця лютого, — сказала я їм обом. — Потім, Галину Степанівну, відвеземо додому.

Вона кивнула. Федір поклав мені на блюдце дві великі часточки мандарина. Так він мирився.

У лютому я побачила на телефоні свекрухи фотографію її кухні. На столі красувалася миска жовтих яблук. Я запитала, де вона взимку дістала таку гарну антонівку.

— Та мені для фотографій дали, — відповіла вона й сховала телефон.

За тиждень настав березень, а до нас у квартиру прийшла та жінка по Варине ліжко.

Допомагати свекрусі застеляти матрац я не стала. Сіла на диван, не знімаючи куртки.

— Галино Степанівно, навіщо вам знадобилося продавати Варине ліжко?

— Мені з нього важко вставати. У мого вдома узголів’я міцніше й вище. Привеземо його сюди.

— А у своїй квартирі на ньому чому не спиться?

Свекруха відкрила рота, але саме тоді задзвонив її телефон.

— Так, Максиме, завтра о шостій. Дружині сподобалося? І добре. Яблука? — Вона засміялася. — Ні, яблука у вартість квартири не входять.

— Ви продаєте квартиру?

— А ти пропонуєш моєму синові до пенсії вклонятися Павловичу? — відповіла вона.

Павловичем Федір називав господаря шиномонтажу. Той збирався йти на пенсію й продавав бокс разом з обладнанням. Чоловік давно прикидав, яку стіну пофарбує і де поставить автомат з кавою. Ми навіть мріяли, що колись заведемо собаку.

— Мамо, я сам усе поясню, — сказав Федір і сів поруч зі мною. — Є покупець на однокімнатну квартиру. Гроші в нього на руках. На майстерню майже вистачає, решта в мене на депозиті. Уявляєш, працюватиму на себе!

— Зачекай поки з майстернею. А де житиме твоя мама?

Він розвів руками. Свекруха навіть засміялася.

— Марто, Федір сказав, що ти сама запропонувала мені пожити у вас. Я б стільки речей сюди не перевозила, якби знала, що ти проти. Та й тобі з моїми оладками було непогано.

Я вже полізла до кишені по гаманець. Хотілося запитати, скільки я винна за ті картопляні оладки. Ледве стрималася.

— А Варя? Що ти матері сказав про Варю?

— А що Варя? Доросла дівчина, місце в гуртожитку є. Нормально відсвяткуємо в суботу. На нашій розкладачці й твоя сестра спала.

— Моя сестра ночувала двічі за дев’ять років. Приїжджала на похорон. Федю, я не кликала твою маму жити до нас назавжди.

— Тому я й не сказав тобі заздалегідь. Ти б одразу все перекреслила. А тепер люди вже квартиру подивилися, завтра привезуть завдаток. Невже ти станеш усе псувати при покупцеві?

Свекруха раптом пожвавішала.

— Ти головне Варю в це не вплутуй. Я їй уже сказала, що у вас із грошима скрутно. Нехай пошкодує матір, навчається й сама на себе заробляє.

Я підвелася.

— Коли ви їй це сказали?

— Минулого тижня. Вона телефонувала, а ти після зміни спала, я й узяла слухавку. Що я такого сказала?

У моїй сумці лежала листівка, а в ній — гроші на нові окуляри.

Федір тричі лагодив дужку моєї старої оправи. Я відкладала з кожної зарплати по півтори тисячі, щоб вистачило на подарунок Варі до дня народження.

Я вийшла на сходи й набрала доньку.

— Варюшо, ти о котрій у п’ятницю приїжджаєш? Я зустріну.

— Мамо, я ще не купила квиток. Давай без подарунків. Погуляємо колись потім. Чесно, мені не обов’язково.

Я притулилася чолом до холодного скла на сходовому майданчику. І справді, Варя думала, що допомагає мені, коли вирішила провести свій день народження в гуртожитку.

— Приїдеш, — сказала я. — Подарунок уже є. І ліжко твоє на місці. Давай разом подивимося квитки.

За десять хвилин донька надіслала фотографію квитка з номером вагона. Я повернулася до квартири. На кухні Федір уже розповідав матері, що навесні в сезон найме другого майстра.

— Бачиш, мамо, я ж тобі казав. Марта погарячкує та відійде. Скільки років її знаю.

Я штовхнула двері. Галина Степанівна підняла голову. Федір підсунув мені чашку, навіть витер рукою стіл, щоб я не забруднила рукав. У нього все вже було вирішено.

— Завтра я поїду з вами, — сказала я.

Свекруха попросила взяти мою картату сумку, щоб забрати останні банки з її комори. Сумка й справді була містка.

У середу після ранньої зміни я купила настільну лампу з широким затискачем. Стара у свекрухи промокла тоді у квартирі, а читати в ліжку вона звикла при моїй.

У картату сумку поклала її капці, чашку, зарядний пристрій. Зверху ліг фотоальбом, загорнутий у той самий рушник. Одяг залишила у шафі.

Ми приїхали біля шостої. Максим уже чекав біля під’їзду. Молодий чоловік.

Поки піднімалися сходами, він розповів, що його дружина працює у школі неподалік. Мріє ходити на роботу пішки й навіть засікла час від під’їзду до вчительської — сім хвилин.

У кімнаті він поклав на підвіконня документи й конверт. Федір відвів мене до дверей.

— Марто, прошу тебе, посиди поки на кухні. Мама й так тремтить. От підпише папір про завдаток, тоді спокійно все обговоримо.

Мені так захотілося послухатися. Перечекати на кухні, а ввечері лягти поруч із ним. Я навіть тримала його за рукав. Розтиснути пальці було нелегко.

Я взяла з порога картату сумку й поставила біля ліжка.

— Максиме, побудьте, будь ласка, кілька хвилин на сходах. Нам треба поговорити. Гроші поки не діставайте.

Максим вийшов на майданчик. Федір залишився біля вікна. Я закріпила лампу на узголів’ї, поставила на тумбочку чашку.

Галина Степанівна одразу посунула її до дальнього краю.

— Якщо вам не хочеться залишатися самій, я сьогодні побуду з вами, — сказала я. — Але завтра звільню Варину кімнату. У п’ятницю донька спатиме у своєму ліжку.

— А я, виходить, під паркан? — перебила свекруха.

— Ви у власній квартирі. І поки не взяли грошей, у вас є вибір. Але мою квартиру Федір пообіцяв вам без мене.

— Тобі обов’язково ображати мене перед чужими людьми? — запитав чоловік.

— Він вийшов. Ми тут утрьох. А коли ми були вдома в трьох, ти чомусь чекав, поки людина принесе конверт.

Свекруха провела пальцем по тій самій світлій смужці від скотчу на підвіконні.

— Ти мені в грудні що сказав? Що Марта сама попросила мене залишитися. Було так?

— Мамо, вона ж погодилася на свята. Я й подумав…

— На свята я сама просилася. Після Нового року вона при мені сказала, що я житиму у вас до кінця зими. Я ще потім перепитала. А ти що відповів?

— Що владнаю, — нехотя визнав Федір.

— Майстерню я сама йому запропонувала, — сказала свекруха вже до мене. — Батько все збирався відкрити власну справу, та так і відійшов у вічність, пропрацювавши все життя на чужих людей. Не хотіла, щоб Федір повторив його долю.

— А якби я зараз сказала, що Варі для навчання потрібна половина вашої квартири? Що б ви мені відповіли?

— Що я цю квартиру двадцять років на фабриці заробляла.

— Розумієте? А Варя чим перед вами завинила? За що їй у власному домі доводиться спати на розкладачці?

Свекруха взяла документи й винесла їх Максимові.

— Максиме, пробачте. Я зніму оголошення. Якщо все-таки наважуся продавати, можна буде вам зателефонувати?

Максим сховав конверт у внутрішню кишеню й поправив шапку.

— Краще не телефонуйте. Я шукатиму інші варіанти. А ви спочатку між собою домовтеся.

Я почула, як його кроки затихли на сходах. Федір не дивився на мене.

За десять хвилин він пішов до магазину. Повернувся з яйцями, хлібом і зубною щіткою для себе.

Я запитала Галину Степанівну, чи зачекати, поки вони повечеряють. Вона посунула лампу на узголів’ї, перевірила, чи зручно падає світло.

— Їдь уже. І ось що… Варя після восьмої відповідає на дзвінки? Я б сама їй сказала, що зайвого наговорила.

— Спочатку напишіть. Запитайте, чи їй зручно.

Федір провів мене до під’їзду. Ми стояли на різних сходинках, і чоловік уперше за весь час нашого знайомства опинився нижче за мене.

— А завтра мені о котрій додому? — запитав він.

— Поки поживи в мами. Завтра після зміни приїдете по її речі. Зберемо разом.

— Ти ж розумієш, що я можу й звикнути без тебе?

Я розуміла. І він, мабуть, чекав, що я зараз спущуся на сходинку, візьму його за руку й потягну за собою. Але до зупинки я пішла сама.

У четвер ми склали речі свекрухи в чотири сумки. Вона віднесла їх до машини, а я витерла звільнені полиці й дістала з лоджії коробку з Вариним одягом.

Галина Степанівна повернулася по дзеркальце з передпокою. Дерев’яну ключницю вона знайшла сама й мовчки повісила на старий цвях.

У п’ятницю я зустріла Варю на вокзалі. Вдома вона повісила светр у свою шафу, лягла впоперек ліжка в джинсах і вперше за пів року навіть не запитала, куди поставити валізу.

У суботу ми замовили їй нові окуляри й пішли в кіно. Поки чекали початку сеансу, зателефонувала Галина Степанівна. Я відійшла до каси. До мене долетіли лише Варині слова:

— Наступного разу запитайте мене, будь ласка, перш ніж говорити від мого імені.

У неділю, коли Варя поїхала, Федір прийшов по робочий одяг.

— І довго мені в матері жити? — запитав він. — Ти квартиру свою відстояла. Мати у себе. Які ще до мене претензії?

— Одне запитання. Коли ти вирішив, що кімната звільнилася назавжди?

Він почухав нігтем засохлу фарбу на ключах.

— Того дня, коли Варю до гуртожитку відвезли. Повернувся, на підвіконні залишилося кругле коло від чашки. Решту речей прибрали. Я й подумав, як мамі тут буде добре.

Я уявила, як він стояв біля того підвіконня. У свекрухи вдома підлога тоді була ще суха. Того вечора ми з Федором вечеряли удвох і нікуди не поспішали.

— Ти мав запитати мене того дня. Можливо, зараз ми розмовляли б зовсім інакше.

Ми з Федором поки живемо окремо. Він і далі працює в шиномонтажі.

За два тижні донька зателефонувала серед дня. Я саме зав’язувала шнурки перед вечірньою зміною, тому ввімкнула гучний зв’язок.

— Мамо, я в п’ятницю приїду. Просто кажу, щоб ти знала.

Я усміхнулася, хоча Варя мене не бачила.

— Знаю, доню. До п’ятниці.

І вперше за довгий час у нашій квартирі знову було місце для її повернення.