Племіннику потрібна квартира. А в тебе все одно немає дітей! — ця фраза сестри стала початком змін не тільки мого ставлення до неї, але й племінника.

Племіннику потрібна квартира. А в тебе все одно немає дітей! — ця фраза сестри стала початком змін не тільки мого ставлення до неї, але й племінника.

Ювілей батька святкували в банкетній залі на околиці міста. За столами зібралася вся рідня, колишні колеги Миколи Петровича та сусіди з дачі.

Іменинникові виповнилося сімдесят. Усе життя він працював водієм рейсового автобуса, а тепер сидів на чолі столу в темно-синьому костюмі. Поруч метушилася дружина Віра Іллівна. Вона поправляла скатертину, хоча та й без того лежала рівно, та підкладала гостям пироги.

Гості згадували давні часи, поїздки на річку з наметами й кумедні випадки з роботи. Особливо довго сміялися з історії про те, як Микола Петрович узявся ремонтувати старий «Москвич» просто посеред двору. Двигун він розібрав швидко, а от зібрати назад зміг лише з третьої спроби. П’ять зайвих деталей тоді залишилися «про запас».

Праворуч від батька сиділа старша донька Олена. Вона працювала кошторисницею у будівельній компанії. Роботу знала добре, відповідальності не уникала, а до чужих грошей ставилася уважніше, ніж до власних.

Свою квартиру Олена придбала сама. Багато років працювала, брала додаткові завдання, відмовлялася від відпусток і великих покупок. Іпотеку виплатила достроково. Після невдалого студентського шлюбу вдруге заміж не вийшла. Дітей у неї теж не було.

Вона не вважала себе нещасною. Мала роботу, власне житло, автомобіль і звичне спокійне життя. Щоправда, іноді вечорами у двокімнатній квартирі ставало самотньо. Але Олена давно навчилася давати собі раду.

У родині її називали надійною Оленкою. До неї зверталися, коли потрібна була порада, допомога або гроші.

Навпроти сиділа молодша сестра Ірина зі своїм чоловіком Вадимом та дев’ятнадцятирічним сином Денисом.

Сестри завжди були різними. Олена звикла все вирішувати сама, а Ірині батьки багато чого пробачали.

— Вона в нас тендітна, їй важко, — часто повторювала мама.

Так Ірина й виросла з переконанням, що хтось обов’язково має подбати про її проблеми.

Заміж вона вийшла рано, привела у світ сина, але на жодному місці роботи надовго не затримувалася. То начальник не такий, то умови погані, то колектив не сподобався. Вадим працював приймальником на шиномонтажі. Заробляв небагато, зате після роботи любив відпочити з пивом і футболом.

Денис пішов у матір. Після школи вступив до коледжу на платне навчання. Гроші на перші два семестри дала Олена — мама дуже просила допомогти племінникові. Та на другому курсі хлопець кинув навчання: заявив, що це не його справа.

Відтоді він переважно сидів удома за комп’ютером. Працювати за п’ятнадцять тисяч гривень вважав образливим, бо розраховував на серйозний заробіток. Щоправда, звідки він мав узятися, Денис не пояснював.

Коли гості вкотре підняли келихи за здоров’я іменинника, Ірина раптом постукала десертною ложкою по графину.

— Тихо, тихо, дорогі мої! Хочу сказати кілька слів!

Вона підвелася, поправила червону шовкову сукню й усміхнулася до присутніх.

— Ми сьогодні зібралися в родинному колі. Тут усі свої, чужих немає. Тому я хочу поговорити про наше майбутнє. Про майбутнє родини!

Микола Петрович розчулився. Подумав, що молодша донька підготувала привітання. Гості теж притихли.

Ірина зробила паузу, обвела поглядом стіл і зупинилася на сестрі.

— Тату, мамо, ви виростили нас хорошими людьми. Але сьогодні я хочу звернутися до Олени. Оленко, ти в нас жінка успішна, забезпечена. Квартиру виплатила, машину маєш, живеш сама. А в нас сім’я, син росте. Денисові вже дев’ятнадцять, йому час про власне житло думати. У нашій трикімнатній квартирі йому тісно, особистого простору немає. Дівчину привести нікуди. Ми з Вадимом усе обговорили й вирішили: ти маєш купити племінникові квартиру.

Олена не відразу зрозуміла, що сестра говорить серйозно.

— Що? — перепитала вона.

— Квартиру, Оленко. Тобі ж одній стільки не потрібно. Дітей у тебе немає, для кого ти гроші відкладаєш?

У залі запала тиша. Тітка Люба поперхнулася оливкою. Батько повільно поставив стакан на стіл, а мама зблідла й схопилася за серце.

Олена подивилася на сестру. Та не жартувала. Навпаки, трималася впевнено, ніби оголосила щось давно вирішене.

Поруч Денис сидів із задоволеною усмішкою. Схоже, він теж був у курсі материного плану.

— Іро, ти зараз серйозно? — тихо запитала Олена.

— А що такого? — сестра розвела руками. — Я ж кажу правду. Ти заробляєш добре, квартира є, живеш у своє задоволення. Гроші з собою не забереш. Денис — твій єдиний рідний племінник! Ми вже навіть знайшли гарну однокімнатну квартиру біля парку. Перший внесок там невеликий. Решту оформиш на себе й виплатиш за пару років. Для тебе це не проблема, а хлопцеві буде початок самостійного життя.

— Іро, сядь! — різко сказав Микола Петрович.

Його голос колись перекривав гуркіт автобуса, тому за столом усі почули кожне слово.

— Що ти верзеш? Хіба таке говорять на батьковому ювілеї?

— Тату, не втручайся! — обурилася Ірина. — Ти людина старої загартовки, не розумієш, як тепер молодим важко. Родина має допомагати! Олена живе як сир у маслі, а ми з Вадимом кожну копійку рахуємо. Раз Бог дітей їй не дав, нехай хоч для рідних постарається!

Останні слова образили Олену.

Перед очима промайнули роки роботи, безсонні ночі над документами, заощадження, з яких вона платила іпотеку. А потім згадалося лікарняне приміщення, білий кабінет і розмова з лікаркою десять років тому.

Про те, що вона не зможе мати дітей, знали лише мама та Ірина.

І тепер сестра використала цю тему перед усіма родичами. Не випадково, а щоб змусити Олену погодитися на купівлю квартири.

Олена повільно поклала виделку, торкнулася губ серветкою й підвелася. Вона не кричала. Говорила спокійно, але кожне слово було чітким.

— Отже, я зобов’язана купити Денисові квартиру, бо в мене немає дітей?

— Ну звісно! А кому ще? Чужим людям віддаси? — Ірина вже не так упевнено всміхалася, але відступати не збиралася.

— Тоді давай пригадаємо, як усе було, сестричко. Коли мені було двадцять два, я працювала на двох роботах і навчалася на вечірньому. Спала по чотири години, щоб платити за орендовану кімнату й не просити грошей у батьків. Коли ти виношувала Дениса й кинула технікум, хто купував вам візочок, ліжечко, суміші та зимовий одяг?

Ірина мовчала.

— Хто оплачував масажі, лікарів і ліки, коли Вадим не міг вийти на роботу після чергового застілля? Я. Бо ти телефонувала, плакала й казала, що дитині потрібна допомога.

— Ти ж тітка! — вигукнула Ірина. — Ти мала допомогти!

— Я допомагала. І не раз. П’ять років тому Вадим набрав боргів і не міг повернути гроші. Хто віддав шістдесят тисяч гривень? Я. Ти хоч частину повернула? Ні. Три роки тому Денис вирішив стати програмістом. Хто заплатив за два семестри навчання? Знову я. А його відрахували.

— Навіщо ти згадуєш старе? — втрутився Вадим. Обличчя в нього почервоніло. — Ми ж по-родинному просимо! А ти сама живеш!

— Вадиме. Я працюю з восьмої ранку до восьмої вечора. Іноді й довше. А тепер хочу запитати Дениса. Тобі дев’ятнадцять. Ти здоровий хлопець. Руки й ноги на місці. Чому не працюєш?

— А чого одразу я? — пробурмотів племінник. — Нормальні родичі допомагають молодим на старті.

— На старті допомагають тим, хто сам намагається рухатися вперед. А ти навіть із дивана не хочеш підвестися. Хоч одну гривню сам заробив? Хоч раз матері квіти купив за власні гроші? Тобі квартиру подавай. А хто за тебе комунальні послуги оплачуватиме? Хто холодильник наповнюватиме? Дівчина, яку ти приведеш?

Хтось із родичів тихо схвально пирхнув.

Ірина почервоніла ще дужче. Її план не спрацював. Вона розраховувала, що сестра засоромиться влаштовувати суперечку на святі й принаймні погодиться обговорити покупку квартири.

Але Олена не збиралася поступатися.

— Та як ти смієш! — закричала Ірина. — Рідному племіннику шматок бетону пошкодувала! Егоїстка! Сидиш у своїй квартирі, нікого не любиш! Тому в тебе й чоловіка немає, і дітей! Бог усе бачить! Він тебе покарав за егоїзм!

Тепер мовчали всі.

Микола Петрович різко підвівся й ударив долонею по столу. Келихи задзвеніли, тарілки підстрибнули.

— Годі! Я сорок п’ять років людей возив. Усяких бачив. Сварливих, невдячних. Одного разу навіть жінку до пологового будинку віз, а пасажири в салоні переймалися більше за неї. Але такого сорому, як сьогодні, я не пам’ятаю. І від кого? Від рідної доньки!

Ірина відкрила рот, та батько підняв руку.

— Ти зараз при всіх образила сестру. І все через квартиру для дорослого чоловіка, який не хоче працювати. Вийди з-за столу, Іро. Коли заспокоїшся, прийдеш і попросиш у неї пробачення.

— Тату! Ти мене виганяєш? Через неї? На власному ювілеї?

— На власному. Тому й виганяю.

— Колю, — прошепотіла Віра Іллівна, вчепившись чоловікові в рукав. — Люди ж дивляться…

— Люди все бачили, Віро.

Ірина ще кілька секунд стояла посеред зали. Було видно, як у ній борються емоції. Зрештою вона схопила сумочку, зачепила рукою келих, і по білій скатертині розтеклася вишнева пляма.

— Вадиме! Денисе! Ходімо. Нам тут не раді!

Вадим неохоче підвівся. Денис затримався на мить, ніби хотів щось сказати Олені, але передумав.

Біля дверей Ірина обернулася.

— Ще пошкодуєш, Олено! Залишишся сама на старість. Склянки води подати буде нікому. От тоді й згадаєш, як відмовила рідному племіннику!

Двері грюкнули. Мама відразу кинулася за молодшою донькою. Повернулася хвилин за десять із почервонілими очима й до кінця вечора майже не розмовляла зі старшою.

Здавалося, свято було зіпсоване остаточно.

Олена стояла біля свого стільця й відчувала, як тремтять ноги. Їй хотілося забрати пальто й поїхати додому, поки ніхто не помітив, що вона ледь стримує сльози.

Але тоді підвівся Олег Михайлович, колишній начальник ремонтної зони автоколони.

— Петровичу, а пам’ятаєш вісімдесят дев’ятий рік? Як ми в заметіль на трасі стали? У тебе піввісь полетіла, а в салоні тридцять душ і бабця з гускою!

— З качкою, — буркнув батько.

— З гускою! Я краще знаю. Вона мене тоді намагалася ущипнути!

Хтось засміявся. За ним — ще кілька людей. Олег Михайлович почав розповідати подробиці тієї пригоди. Згадав, як Микола Петрович усю ніч лагодив автобус, відігрівав пасажирів і роздавав чай зі свого термоса.

Поступово гості повернулися до розмов. Олена все ще стояла, доки батько не взяв її за руку й не посадив на місце.

— Сиди, доню. І не думай нікуди їхати. Моє свято, отже, і твоє.

Трохи згодом заграла музика. Старий вальс. Батько підвівся, поправив піджак і простягнув Олені руку.

Танцював він незграбно, час від часу наступав їй на туфлі й тихенько рахував:

— Раз-два-три…

— Тату, пробач. Я тобі свято зіпсувала, — прошепотіла Олена.

— Ти? — він навіть збився з рахунку. — Ти тут до чого?

Після завершення вечора Олена повезла батьків додому. Микола Петрович за кермо сідати відмовився.

Мама сиділа позаду, поруч із контейнерами, у які склали залишки салатів. Довго мовчала, а потім зітхнула:

— Могла б, Оленько, й промовчати. Сказала б, що подумаєш, а потім спокійно поговорили б удома. Я ж Ірі казала: не при людях, не на ювілеї…

Олена зупинилася на світлофорі. Загорілося зелене, але вона не рушила. Позаду засигналили.

Батько повільно повернувся до дружини.

— Казала? Отже, ти знала?

Віра Іллівна затеребила ручку пакета.

— Ну… Іра радилася зі мною. Хотіла поговорити з Оленою про Дениса. Я думала, вони домовляться по-хорошому, наодинці. Не знала, що вона таке влаштує…

Олена рушила з місця. Вона міцно тримала кермо обома руками й дивилася на дорогу.

Найбільше її зачепило навіть не те, що мама знала про намір сестри. А те, що вона не сказала їй: «Так не можна. Не маєш права вимагати від Олени квартиру».

Натомість мама лише просила не влаштовувати цього при людях.

Виходило, сама вимога її не обурювала. Головне — щоб усе відбулося тихо.

Біля під’їзду батько вийшов першим, допоміг дружині забрати контейнери й нахилився до відчиненого вікна автомобіля.

— Їдь, доню. Дякую, що довезла.

На маму він не дивився.

Удома Олена не стала вмикати верхнє світло. Зняла туфлі, переодягнулася й сіла за ноутбук.

Вона звикла працювати з цифрами. Коли в голові панував безлад, таблиця допомагала зібрати думки.

Олена відкрила старі банківські виписки й почала записувати витрати на сестрину сім’ю.

2007 рік — візочок, ліжечко, зимовий одяг.

2008-й — масаж, невролог, дитячі суміші.

2011-й — лікування зубів Ірини.

2015-й — ноутбук Денисові на день народження.

2021-й — шістдесят тисяч гривень на погашення боргів Вадима.

2023-й — два семестри навчання в коледжі.

Вона відновлювала суми за виписками, дещо пригадувала сама. Звичка підказувала округляти на меншу користь.

Коли таблиця була готова, внизу з’явилася цифра: п’ятсот двадцять вісім тисяч гривень.

Олена подивилася на неї й гірко всміхнулася. Навіть власну образу вона звела до цифр.

А потім заплакала.

Не через гроші. Вона давала їх добровільно й ніколи не вимагала повернення. Образила сестрина фраза про дітей. Вона не думала, що людина, яка знала про її найпотаємніше, колись використає його проти неї.

Файл зберегла під назвою «Без назви» й більше того вечора не відкривала.

Наступні дні виявилися не легшими за сам ювілей.

На роботі здавали новий житловий комплекс, замовник постійно вимагав уточнень, і Олена була навіть рада цій зайнятості. Та телефон не замовкав.

Спочатку зателефонувала тітка Люба. Пошепки, наче думала, що її хтось почує, повідомила: Ірина розповідає родичам, ніби Олена довела батька до сварки, а в мами через неї піднявся тиск.

— Ти не думай, Оленько, ми всі бачили, як було, — додала тітка. — Але ж ти знаєш Іру. Вона тепер усім розкаже свою версію.

Увечері Олена натрапила в соціальних мережах на допис сестри. Та виклала фотографію заходу сонця й написала:

«Найбільші зрадники — ті, кого вважав рідними. Бог їм суддя».

Під дописом уже з’явилися співчутливі коментарі подруг Ірини й навіть двоюрідної сестри, якої на ювілеї не було.

Олена закрила сторінку й лягла спати. Вона не збиралася виправдовуватися перед людьми, які навіть не спробували дізнатися, що сталося.

Мама зателефонувала на четвертий день.

— Оленько, тато поїхав на дачу. Третій день там сидить. Грубку топить, каже, яблуні треба підрізати. Які яблуні в жовтні? Зі мною майже не розмовляє. Ти б поїхала до нього, він тебе послухає.

— Поїду, мамо.

— І ще одне… — мама зам’ялася. — Іра щодня плаче. Денис переживає, з кімнати не виходить. Може, ти хоча б із першим внеском допомогла? Не всю квартиру, звісно. Хоч половину внеску. Далі вони якось самі. Щоб у родині мир був.

Олена притулилася чолом до холодного скла.

— Мамо, ні.

— Ну чому ти така?

— Ти знала, що Іра говоритиме про моїх дітей? Що Бог мене покарав?

На тому кінці запала тиша.

— Про це — ні, — нарешті відповіла мама. — Я б такого не дозволила. Вона згарячу сказала. Просто за сина переживає.

— Я не дам грошей. Ні на квартиру, ні на перший внесок. І поки що не приїжджатиму на недільні обіди. До тата навідаюся.

— Ти ж у нас завжди була розумна, — докірливо сказала мама.

У цих словах Олена почула звичне: ти сильна, ти впораєшся, тобі багато не потрібно. І тому від тебе можна вимагати більше, ніж від інших.

Вона попрощалася й уперше в житті завершила розмову першою.

У суботу Олена поїхала на дачу.

Там було шість соток землі, невеликий будиночок, який батько кілька років поспіль обшивав вагонкою, і стара груша біля паркану. З труби підіймався дим.

Микола Петрович сидів на ґанку в старому ватнику й в’язаній шапці. Перед ним стояв ящик з болтами.

— Мати прислала? — запитав він замість привітання.

— Мати попросила.

— Одне й те саме.

Вони зайшли до будиночка й сіли пити чай. Батько нарізав хліб товстими скибками, дістав сало. На підвіконні тихо бурмотів старий приймач.

Деякий час вони мовчали. Потім Микола Петрович заговорив сам:

— Я ж багато чого не помічав, доню. Усе життя на маршруті. О шостій ранку йшов, пізно ввечері повертався. Мати казала: «Ірочці важко, вона слабенька». Я й думав: ну, значить, важко. А ти сильна, сама впораєшся. Зручно було так думати.

— Тату, не треба.

— Треба. Я хочу це сказати.

Він покрутив у пальцях болт, який приніс із двору.

— Я у вівторок до них заходив. До Іри. Вона зі мною розмовляти не захотіла, у спальні зачинилася. Вадим був на роботі. А Денис удома за комп’ютером сидів. Я йому кажу: «Збирайся, поїхали». Він питає: «Куди?» Кажу: «В автоколону, до Михайловича». Той і досі там консультує. Їм потрібні мийники й учень слюсаря. Можуть узяти на роботу. На початок платитимуть вісімнадцять тисяч.

— І що Денис?

— А він мені: «За вісімнадцять? Діду, ти серйозно?» Я йому кажу: «Я сорок п’ять років працював і, як бачиш, не пропав. Квартиру отримав, двох дітей виростив, машину купив». А він сидить, губи надув. Я й пішов.

Олена зітхнула.

— Не поїде він туди.

— Може, й не поїде. Але я йому двері показав. Далі сам вирішуватиме.

Батько повернувся додому того ж вечора. Олена довезла його до під’їзду й помітила, що мама чекала біля дверей. Вона відчинила ще до дзвінка. Щось сказала чоловікові, але той лише махнув рукою й пройшов у квартиру.

За тиждень Олені зателефонував Вадим. Його номер був у телефоні давно, але раніше він телефонував їй украй рідко.

На тлі чувся шум шиномонтажу.

— Олю, ти це… Зимову гуму коли мінятимеш? Приїжджай до мене, без черги зроблю. І грошей не візьму.

— Дякую, Вадиме. Я вже домовилася на своєму шиномонтажі.

— Ну ти не ображайся. Іра… Ти ж її знаєш. Як заведеться, її не зупиниш. Я їй казав, що не треба було так, при всіх.

Він помовчав і попрощався.

Олена ще довго дивилася на телефон. Схоже, Вадим справді вважав, що безкоштовна заміна шин може бодай частково виправити його слова. Наче це могло зрівнятися з тими шістдесятьма тисячами, які вона колись віддала за його борги.

У середині листопада, в суботу близько полудня, хтось подзвонив у двері.

Олена нікого не чекала. На порозі стояв Денис.

На ньому була синя робоча куртка зі світловідбивними смугами. Від хлопця пахло дизелем та автомобільним шампунем. Руки були червоні, обвітрені, під нігтями виднілася темна смужка бруду.

— Привіт, — сказав він, дивлячись кудись убік.

— Привіт. Заходь.

Денис пройшов на кухню й ніяково сів на краєчок табурета. Куртку не зняв. Олена поставила чайник.

— Я в діда в автоколоні працюю, — нарешті сказав він. — Уже третій тиждень. Автобуси мию. Бувають нічні зміни.

— Знаю. Тато розповідав.

— Олег Михайлович увесь час свариться, — поскаржився Денис. — Ніби я винен, що щітки на мийці криві.

Олена поставила перед ним чай і тарілку з бутербродами. Денис з’їв один, потім другий, а тоді потягнувся за третім. Схоже, після нічної зміни він справді зголоднів.

— Мати каже, що ти нас усіх не любиш, — промовив він, відсьорбнувши чаю.

— Ні.

— А те, що вона тоді сказала… Про Бога. Це дурниця. Я їй потім сказав.

Це було ще не вибачення, але Олена не очікувала навіть таких слів.

— Навіщо ти прийшов, Денисе?

Він помовчав, покрутив кухоль у руках.

— Дід казав, ти теж із самого початку працювала на простій посаді. Це правда?

— Правда.

— А зараз скільки заробляєш? Ну, кошторисники скільки отримують? Я в інтернеті дивився, там пишуть, що багато.

Олена не втрималася й розсміялася. Уперше за півтора місяця вона сміялася так щиро, що аж сльози виступили на очах.

Денис здивовано дивився на неї.

— Ти чого?

— Нічого. Просто згадався ти. Так, досвідчені кошторисники можуть добре заробляти. Але до цього треба дорости. Спочатку сидиш над кресленнями, вчишся читати їх, рахуєш обсяги робіт. Робиш помилки, переробляєш. І так не один рік.

— Там же програма все рахує? — пожвавішав Денис. — Я бачив спеціальні програми. Я з комп’ютерами нормально дружу. Я ж на програміста вчився.

— Ти не довчився на програміста.

— Ну й що? — він уперто підняв підборіддя. — Навчиш мене?

Олена уважно подивилася на племінника. На його червоні руки, робочу куртку, втомлене обличчя.

Їй хотілося відмовити. Вона мала на це повне право. Але раптом згадала себе у двадцять три роки, коли сиділа над першими кресленнями й нічого не розуміла. Тоді досвідчена кошторисниця Тамара Сергіївна терпляче пояснювала їй кожну помилку. Пів року відповідала на її запитання, виправляла червоною ручкою розрахунки й ніколи не дорікала за незнання.

— Добре. Але будуть умови.

Денис випростався.

— Я слухаю.

— Ти не кидаєш роботу в автоколоні. Ні за тиждень, ні за місяць. Після зміни приходиш до мене по суботах. Я навчатиму, але грошей за це не платитиму. І ти не проситимеш. Пропустиш двічі без поважної причини — заняття закінчаться. І ще: матері нічого не обіцяй. Квартири чи грошей не буде. Ще дуже довго.

— Та зрозумів я, — буркнув Денис.

Але цього разу він нарешті зняв куртку.

Учнем племінник виявився непростим.

Перші дві суботи він ледь не засинав над кресленнями, бо приходив після нічної зміни. Плутав фасад із розрізом, не розумів, навіщо вручну перевіряти кількість бетону, якщо програма може зробити це автоматично.

Олена пояснювала, що програма порахує саме те, що в неї введуть. Якщо дані неправильні, результат теж буде неправильним.

На третю суботу Денис кинув ручку.

— Це нудно! У коледжі було так само.

Олена нічого не відповіла. Почала збирати папери зі столу. Хлопець посидів, посопів, а тоді взяв ручку назад.

На п’яту суботу він не прийшов.

Олена чекала до третьої години, потім прибрала креслення в шафу. Вона вирішила, що на цьому все й закінчилося. Було прикро, хоча вона й сердилася на себе за те, що знову чекала від нього більшого.

Наступної суботи об одинадцятій ранку Денис подзвонив у двері.

— У нас автобус на мийці заглух, — сказав він із порога. — Олег Михайлович усіх затримав. Я тобі писав.

Олена перевірила телефон. Повідомлення справді було. Прийшло ще о шостій ранку й загубилося серед робочих чатів.

— Один раз, — сказала вона.

— Та зрозумів я.

На початку грудня з’явилася Ірина.

Вона прийшла в суботу ближче до вечора. Була в пуховику, з мокрим від снігу волоссям і без звичного макіяжу. Олена не бачила сестру від самого ювілею.

— Я по сина, — сказала Ірина, переступивши поріг.

— Привіт, Іро.

Сестра не відповіла. Пройшла до кухні, навіть не роззувшись.

Денис сидів за ноутбуком. Перед ним лежали роздруковані креслення з численними позначками червоною ручкою.

— Мам, ти чого тут? — здивувався він.

— Ходімо вечеряти. Тато чекає.

— Я за годину прийду. Мені треба кладку другого поверху дорахувати. А то Олена знову скаже, що я перегородки забув.

Ірина дивилася на сина так, ніби він заговорив незнайомою мовою. Потім перевела погляд на сестру.

— Ти йому голову не забивай, — сказала вона глухо. — У нього своє життя.

— Я йому нічого не нав’язую. Він сам приходить.

— Сам, — повторила Ірина. — Ну звісно. Сам.

Вона постояла ще мить і вийшла, навіть не зачинивши за собою двері. Денис знову подивився на креслення.

— Вона вдома кричатиме, — сказав він.

— Можливо, — відповіла Олена.

— Ну й нехай.

Він повернувся до роботи. Цього разу перегородки не забув.

Тридцятого грудня мама влаштувала сімейний вечір. Вона телефонувала Олені кілька разів, передавала через батька, що дуже образиться, якщо старша донька не приїде. Запевняла, що з Іриною вже поговорила й сварки не буде.

Олена довго вагалася, але зрештою купила торт, пляшку доброго напою для батька й поїхала.

У батьківській квартирі пахло холодцем і мандаринами. У кутку стояла невелика штучна ялинка, прикрашена ще дитячими іграшками.

Ірина з Вадимом прийшли пізніше. Денис з’явився ще згодом, одразу після зміни. Мама відправила його мити руки, буркнувши, що від нього пахне, як від трактора.

За столом усі поводилися обережно. Вадим розповідав про футбол, батько підтримував розмову, мама підкладала гостям холодець.

Ірина сиділа навпроти Олени й майже не дивилася в її бік.

У якийсь момент вона звернулася до мами:

— Ту квартиру біля парку, до речі, продали. Останню однокімнатну минулого тижня забрали.

— Ну й добре, — швидко відповіла мама. — Знайдете іншу.

— Звісно, знайдемо. Хто шукає, той завжди знаходить.

Денис саме доїдав третю порцію холодцю. Раптом він запитав через стіл:

— Олено, а зимове подорожчання на кладку — це коефіцієнт на весь кошторис чи тільки на ті роботи, які виконують узимку?

Мама завмерла з ложкою в руці. Вадим перестав жувати. Батько ледь помітно всміхнувся.

— Тільки на роботи, які виконують узимку, — відповіла Олена. — І не на всю вартість. Там є свої правила. У понеділок покажу.

— У понеділок у мене зміна. Давай у суботу.

— Домовилися.

Ірина відсунула тарілку й вийшла з-за столу. За мить грюкнули вхідні двері.

Мама стривожено подивилася на Олену, батько похитав головою й потягнувся до напою.

Олена знайшла сестру на сходовому майданчику між поверхами. Ірина стояла біля вікна.

Олена стала поруч. Деякий час вони мовчали.

— Ти думаєш, я проситиму в тебе пробачення? — запитала Ірина, не повертаючи голови.

— Ні.

— І правильно.

— Він мені позавчора дві тисячі дав, — раптом сказала сестра. — На комунальні послуги. Сам поклав на холодильник і пішов спати.

У її голосі не було радості. Лише щось складне й важке. Здавалося, Ірина не знала, як сприймати те, що син уперше сам подбав про частину сімейних витрат.

— Задоволена? — запитала вона.

— Це не мені, Іро. Це тобі.

Ірина різко повернулася. Олена чекала, що зараз знову почує звинувачення, слова про дітей, Бога й жадібність. Але сестра лише кілька секунд мовчки дивилася на неї.

Потім загасила недопалок об підвіконня й пішла вниз сходами. Олена ще трохи постояла біля холодного вікна. За дверима батьківської квартири вже чулися голоси. Батько про щось сперечався з Денисом, доводячи, що кошторисник — цілком серйозна професія.

Олена спустилася й повернулася до столу. Сіла на своє місце праворуч від батька.

Вона не знала, чи зміниться колись їхня родина. Чи навчиться Ірина бачити в ній не гаманець, а сестру. Чи зможе Денис самостійно заробляти й відповідати за своє життя.

Але вперше за багато років Олена більше не збиралася вирішувати все за інших. Допомагати вона могла. Та відтепер це мало бути її власним рішенням, а не обов’язком, який на неї покладали лише тому, що вона завжди справлялася.