Чоловік вийшов маму провести і не повернувся, тільки смс прислав, що розчарувався в мені

Ранок суботи. Чоловік звалив до мами, допомагати. Адже вона сама не може холодильник розморозити. Повернувся він підозріло швидко, ще й не сам.

– Господине! Приймай гостей! – я крізь сон почула голос Лідії Микитівни.

«Ну які чорти її принесли?» – приречено подумала я і вилізла з-під теплого пледа.

Мама чоловіка була не єдиною гостею, у неї з-за спини визирали цікаві мордочки племінників. Чоловік похмуро мовчав, винувато глянувши на мене.

– Не стоїмо, проходимо, проходимо! – скомандувала свекруха онукам. – Олег, сходи, допоможи вантажникам, так швидше буде – у них оплата погодинна, будуть телитися до вечора.

Племінники розбіглися по квартирі, чоловік пішов. Свекруха ласкаво приобійняла мене за плечі і сказала:

– Підемо, дитинко, поговоримо.

Мій сонний мозок судорожно розумів: племінники, свекруха, якісь вантажники. Логічно зв’язати все це у мене не вийшло, тому я слухняно побрела за Лідією Микитівною.

На кухні вона поставила чайник і дістала чашки.

– Тобі чай чи каву? – поцікавилася вона.

– Каву – оторопіло відповіла я.

Підозріла поведінка свекрухи мене спантеличило – зазвичай вона зі мною взагалі не розмовляє, а якщо з її рота і вилітають слова, призначені для моїх вух, то вони, як мінімум, образливі.

– Що вам потрібно? – в лоб запитала я у Лідії Микитівни.

Відповісти вона не встигла – пролунав дзвін розбитого скла. Я схопилася і побігла в кімнату. Племінники, що розбили півметрову вазу, закидали скло під ліжко.

– Припинити! Кроком руш у вітальню, дивитися мультики. З дивана не вставати, поки не покличуть. Зрозуміло? – рикнула Лідія Микитівна.

-Так, бабусю. – хлопчаки покинули місце злочину і пішли у вітальню.

Свекруха принесла віник з совком і почала прибирати осколки. В цей час відкрилася вхідні двері.

– Ліжко куди нести? – запитав незнайомий мені голос.

– Он туди – направо, в маленьку кімнату. – відповів чоловік чоловікові.

Я вискочила подивитися, що там за ліжко. Ліжко не було ліжком в прямому сенсі цього слова. Це були запчастини від дитячого двох’ярусного ліжка, на якому спали діти Ксюши, сестри чоловіка. Ті самі діти, що п’ять хвилин тому розбили мамин подарунок.

– Мені хтось пояснить: що відбувається? – запитала я нарешті усвідомивши масштаб катacтрофи, що насувається.

– Золотце, ти тільки не лайся. Племяшкі поки у нас поживуть, Ксюшу в лікарню поклали, місяць – два вона там буде лежати. Мама з онуками не справляється, вони поки у нас поживуть – заторохтів чоловік.

– В якій лікарні Ксюша лежить? В Пхукеті? У нас що, лікарень немає, тепер всі в Таїланд їздять лікуватися? – з сарказмом запитала я.

– А ти звідки знаєш? – влізла свекруха.

Я знайшла телефон і відкрила профіль Ксюши в соцмережі. Фотографія тижневої давності – на борту літака, і останній тиждень кожен день по 50 фотографій пальм, пляжу і Ксюшиної п’ятої точки в бiкiні.

– У лікарні, так? – запитала я. – Клас, я б сама в такій раз на рік з задоволенням лежала б.

– Вона кинула дітей – тихо сказала Лідія Микитівна. – Знайшла хмиря при грошах, речі зібрала і кинула, залишивши записку. Ось, прочитай – свекруха простягла мені листок з карлючками.

– А брехати навіщо? – поцікавилася я.

– Сподіваємося, що одумається і повернеться. Hе хотіли сміття з хати виносити. Та й ти б не погодилася дітей Ксюшкіних прихистити – важко зітхнув чоловік.

– А хто сказав, що я взагалі погоджуся? – почувши мої слова, чоловік з матір’ю перезирнулися. – Вони – некеровані. Вони мені всю квартиру рознесуть. Відшкодовувати хто буде?

– Ти тільки про гроші і думаєш. Твоя сім’я потребує допомоги! Ти повинна нам допомогти! – з пафосом вигукнула Лідія Микитівна.

– Так? А з яких це пір я стала членом Вашої родини? Ви самі завжди говорили – я ніхто, звати мене – ніяк. Що ніколи Ваше благородне сімействo не зійде до такої як я. Що в житті змінилося? Допомога потрібна стала? Попросили б, може і не відмовила б. А особисто Вам, Лідія Микитівна, і Вашій гадюці-донечці, я нічогісінько не винна. Забирайте дитячий сад, командуйте вантажникам – нехай все виносять назад – висловилася я.

– Рідна, ти не можеш – почав чоловік, але я його перервала.

Читайте також: Аня бачила його раз в житті і потім наpoдила. Тільки випадок допоміг зустрітись батьку і доньці

– Та хіба? І хто мені заборонить? Це – квартира моїх батьків. І мені вирішувати – що я можу, а що я не можу. Може, тобі нагадати, що твої мати і сестра кілька років змішують мене з брудом? Що ходять сюди, як до себе додому? Що Ксюша вчила своїх дітей посилати мене мaтом і весело сміялася, коли вони це робили? Ні! Вони тут жити не будуть. Зрештою, у них крім бабусі є ще й батько. Все розмова закінчена. У Вас 10 хвилин щоб забрати дітей, їх причандали і піти. Час пішов!

Чоловік, який пішов проводити маму і племінників, так і не повернувся. Він прислала повідомлення, що розчарувався в мені. Та й чорт з ним і його сімейкою. Винна я, бачте. Кому винна – тому прощаю.

Джерело.