— Чому я маю продавати будинок, заради твоєї доньки? — не повірила дружина, сім років будуючи його своїми руками.
— Ігорю, ти точно впевнений, що це гарна ідея?
Анна з недовірою дивилася на перекошений паркан і будинок із проваленою стріхою. Ігор стояв поруч, задоволений, наче кіт, що притягнув хазяйці мишу.
— Аннусю, ти ж дизайнер! Ось тобі простір для творчості. Тітка Зіна все життя на цю дачу збирала, а тепер вона твоя.
Жінці двадцять шість років, диплом ще пахне типографською фарбою, а чоловік дарує… руїни. Романтика.
— Але, Ігорю, тут же жити не можна. Дах протікає, підлога гнила…
— Зате ділянка велика! Шість соток свіжого повітря. А сам будинок… ну що будинок, жіночі руки — і він стане як новенький!
Говорив так, ніби вона не дизайнер-початківець, а справжня фея з чарівною паличкою.
Анна пройшлася стежкою, обійшла зарослий город і зупинилася. З одного боку — занепад. З іншого — чистий аркуш. Тут можна створити все з нуля, саме так, як мріялося.
— Гаразд, спробуємо, — зітхнула вона.
Перший рік перетворився на справжній марафон по будівельних магазинах. Анна читала форуми, дивилася відео, телефонувала майстрам. Руки вкривалися мозолями, ламалися нігті, але десь всередині щось радісно співало.
— Дівчино, ви впевнені, що впораєтесь? — спитав якось продавець у будівельному.
— А що, жінки більше не будують будинки?
— Та будують, звісно. Просто зазвичай чоловіки допомагають.
Анна промовчала. Її чоловік допомагав по-своєму — порадами на кшталт «не забудь купити цвяхи» і періодичними грошовими переказами на картку.
Ігор зрідка приїздив, похитував головою й казав:
— Ну ти й фантазерка. Краще б поклеїла шпалери й заспокоїлась.
Але Анна не могла заспокоїтись. Кожна дошка, кожен цвях — це було її. Тряслися руки, нила спина, але всередині палав вогонь. Вона будувала дім своєї мрії.
Сусіди спершу дивилися з підозрою. Молода жінка з перфоратором — видовище незвичне.
— Дівчинко, ти що витворяєш? — підійшла якось тітка Валя з сусідньої ділянки.
— Дім будую.
— А чоловік де?
— На роботі.
— Ну ясно. Зараз такі чоловіки — усе на роботі, а жінки нехай самі крутяться.
Тітка Валя виявилася справжньою енциклопедією практичних знань. Підказала, де купити дешевші матеріали, яких майстрів краще оминати, як з електрикою розібратись.
— Слухай, а ти непогано робиш. У мене веранда стара зовсім розвалилася. Не візьмешся?
Перше замовлення. Тисяча гривень за роботу на вихідних. Анна погодилася, проте зробила тільки дизайн і затвердила з сусідкою. Будували майстри. Але вийшло. Навіть краще, ніж вона сама очікувала.
На третьому році з’явився Тимофій. Анна думала, що доведеться на якийсь час забути про будівництво. Але ні. Малюк спав у візочку поруч із циркуляркою, прокидався під звук дриля.
— Анна, а чому тато не допомагає? — спитала Маша, донька Ігоря від першого шлюбу.
П’ятнадцятирічна дівчина приїхала на літо — і відразу все зрозуміла. Тато приїздить, фотографується на тлі краси, розповідає друзям про талановиту дружину. А сам — цвяха забити не здатен.
— Тато зайнятий на роботі, — відповіла Анна.
— А ти не зайнята? Ти ж теж працюєш. І ще будинок будуєш. І з Тимком сидиш.
З вуст підлітка це прозвучало як вирок. Маша мала рацію. Ігор пишається результатом, але до самого процесу не має жодного стосунку.
— Знаєш, Машо, у кожного — свої обов’язки.
— Ага. У тата — гроші заробляти. А в тебе — все інше.
Маша допомагала все літо. Подавала інструменти, гралася з Тимком, поки Анна працювала. Дівчинка виявилась кмітливою, швидко вчилася. Проте Анну мамою не називала. Занадто мала у них різниця у віці. Вона її сприймала, як жінку, свого тата, ну і трохи, як старшу сестру.
— А можна я теж навчуся? — спитала вона, спостерігаючи, як майстри кладуть плитку.
— Звісно. Це корисно. У житті згодиться.
— А тато каже, це не жіноча справа.
— Тато багато чого каже. Проте краще, щоб плитку клали спеціалісти. Ти дивися, все запам’ятовуй.
До кінця літа Маша розуміла, як класти плитку, фарбувати стіни й навіть трохи розбиралася в електриці.
— Анно, а ви не шкодуєте, що за тата заміж вийшли?
Питання застало зненацька. Жінка завмерла з пензлем у повітрі.
— Чому ти питаєш?
— Ну… він же тебе не цінує. Мама теж казала, що тато її не цінував.
Анна подивилась на дівчинку. У п’ятнадцять років Маша вже розуміла те, до чого сама Анна тільки-но починала доходити.
— Знаєш, Маша, любов — це складна штука. Іноді ми любимо не того, ким людина є, а того, ким вона могла б бути.
До п’ятого року дача гарно виглядала. Журналісти приїжджали, фотографували. Анна давала інтерв’ю, розповідала про свій шлях.
— Розкажіть, як вам вдалося створити таку красу?
— Просто робила те, що подобається. Кожного дня потроху.
— А чоловік допомагав?
— Чоловік підтримував морально.
Ігор читав статті і казав:
— Молодець, дружина. Я ж казав, що з тебе щось буде.
Наче це він створив усе. Наче без його розвалюхи вона б нічого не досягла.
— Ігорю, а пам’ятаєш, як ти казав, що краще б шпалери поклеїла?
— Та що ти, Аннушка. Я завжди в тебе вірив.
Замовлень з дизайну ставало багато. Анна заробляла більше за чоловіка. Але всі гроші йшли на будинок. Нова кухня, ванна, кімнати для гостей.
— Аню, може, досить вже? — казав Ігор. — Дім і так гарний.
— Хочу ще терасу зробити. І баню.
— На що гроші витрачати? Краще машину поміняли б.
Але для Анни це був не просто будинок. Це було її дітище, її душа, втілена в цеглі й дереві. Кожен куточок розповідав свою історію. Тут вона плакала від втоми. А тут раділа першій похвалі сусідів. Тут Тимоша зробив перші кроки.
На сьомий рік сталося те, чого вона не очікувала.
— Анечко, нам треба поговорити, — сказав Ігор за вечерею.
Тимоша грався машинками. Маша робила домашнє завдання. Звичайний вечір у звичайній родині.
— Я прийняв рішення. Продаємо дачу.
Анна мало не вдавилася пирогом.
— Що?
— Маші потрібна квартира. Вона вступає до інституту. А я… я був поганим батьком. Хочу це виправити.
Анна дивилася на чоловіка й не впізнавала його. Сім років життя, сім років праці — і все це можна просто отак взяти й продати?
— Ігорю, але це ж наш дім. Наша історія. Наше життя тут.
— Аню, будь розсудливою. Дім хороший, дорого продамо. Маші купимо квартиру, собі потім щось підберемо. Ти ж молода, ще не один будинок збудуєш.
— А мене спитати ти не хотів? Чому я маю продавати дім заради твоєї доньки?
— Будинок оформлений на мене. Тітка Зіна мені його заповіла.
Ось воно. Головне слово. «На мене оформлений».
Анна встала з-за столу. Руки тремтіли.
— Ігорю, я вкладала у цей дім сім років. Кожну копійку, кожну вільну хвилину.
— Ну і що? Ти ж моя дружина. Сім’я — це спільна справа.
— Спільна? А де ти був, коли я дах міняла? Де ти був, коли я фундамент підсилювала?
— Я гроші давав.
— Копійки! Я сама заробляла, усе сама робила! І майстрів наймала, коли сама не могла справитися з роботою.
Ігор знизав плечима.
— Аню, не влаштовуй сцен. Рішення прийнято. Маша — моя донька, я зобов’язаний їй допомогти.
— А Тимоша? Він теж твій син.
— Тимоші квартира не потрібна. Він ще малий.
Тієї ночі Анна не спала. Ходила по дому, торкалась стін, які штукатурила власноруч. Дивилась на стелю, яку сама фарбувала. У думках — кожен день останніх семи років.
Ось ця плитка у ванній. Викладали її в грудні, на останні гроші. Тоді до зарплати два тижні залишалося, а на їжу майже нічого не залишилося. Хотілося встигнути до Нового року. Ось ця полиця у вітальні. Робила, коли Тимоша хворів — працювала ночами.
Сім років життя. Сім років мрії. А зранку зателефонувала юристу.
— Добрий день. Мені потрібна консультація щодо поділу майна.
Ігор не очікував спротиву. Думав, дружина поплаче і змириться. Але Анна виявилась не такою покірною, як йому здавалося.
— Ти що робиш?! — кричав він. — Руйнуєш сім’ю через якусь дачу!
— Не через дачу. А через те, що ти мене за людину не вважаєш.
— Та що ти таке кажеш? Я тебе люблю, дбаю про тебе!
— Дбаєш? Ігорю, ти навіть не знаєш, скільки я вклала у цей дім. Думаєш, ця краса сама собою з’явилася?
— Ну не сама. Ти старалася. Але ж дім — мій по документах.
— Документи — це просто папери. А дім — це моє життя.
Суд тривав пів року. Анна збирала документи, доводила свої вкладення. Кожен чек, кожен переказ, кожне свідчення — доказ її праці.
Сусіди стали на її бік. Тітка Валя навіть прийшла до суду.
— Ваша честь, ця дівчина підняла дім із руїн. Своїми руками, своїми зусиллями. А чоловік тільки наприкінці приїздив — фотографуватись.
— А що ж робив чоловік усі ці роки? — спитав суддя.
— Працював у місті. Гроші заробляв, — відповіла тітка Валя. — Тільки ті гроші — невеликі зовсім. Вже жінка сама тягнула.
Ігор найняв хорошого адвоката. Той твердив про законні права, про заповіт тітки Зіни.
— Мій клієнт отримав будинок у спадок. Дружина добровільно займалася ремонтом. Її ніхто не змушував.
— Добровільно? — обурилась Анна. — Він мені сказав: «Ось тобі хата — роби, що хочеш». А потім сім років дивився, як я її з руїн підіймаю.
— Істиця могла відмовитися від ремонту.
— І жити у розвалюсі з маленькою дитиною?
Але справедливість перемогла. Суд визнав внесок Анни та присудив їй половину вартості будинку.
— Задоволена? — запитав Ігор після оголошення рішення. — Зруйнувала сім’ю, залишила сина без батька.
Анна подивилася на колишнього чоловіка. Дивно, але образи не було. Була втома і якесь полегшення.
— Ігорю, я не сім’ю зруйнувала. Я зруйнувала ілюзію.
Будинок продали. Анна отримала свою частку і придбала невелику квартиру в місті. Тимоша адаптувався швидко. Діти взагалі пристосовуються легше за дорослих.
— Мамо, а ми новий дім будемо будувати? — якось запитав він.
— Обов’язково, сонечко. Обов’язково.
Анна відкрила власну дизайн-студію. Клієнти з’явилися поступово, але репутація працювала. Першим великим замовленням став заміський будинок для молодої родини.
— Ми хочемо щось особливе, — сказала замовниця. — Щоб у домі була душа.
Анна усміхнулася:
— Знаєте, душу в дім може вкласти тільки той, хто в ньому живе. А я допоможу створити основу.
Робота йшла легко. Анна відчувала, що на своєму місці. Ніхто не називав це «жіночими забавками». Ніхто не приймав рішень замість неї.
Клієнти довіряли, платили добре, радили її друзям. Вона цікаво підходила до роботи, пропонувала нові ідеї та нестандартні рішення. Це і подобалося замовникам.
— Анно Сергіївно, ви справжня чарівниця, — говорили вони. — Як вам вдається так точно вгадувати, що нам потрібно?
— Я не вгадую. Я просто слухаю.
Увечері вона сиділа з Тимошею, читала йому казки. Хлопчик засинав, а Анна думала про майбутнє. Так, дім мрії довелося продати. Але мрія залишилася. І тепер вона знала напевно — мрії треба будувати власноруч. Своїми руками, своїм розумом, своєю волею. А будинків можна звести багато. Головне — не загубити себе в процесі.
Маша іноді телефонувала. Розповідала про навчання, про нову квартиру.
— Анно, можна запитати? Ви не шкодуєте, що розлучилися з татом?
— Знаєш, Машенько, шкодую лише про одне. Що не зробила цього раніше.
— А за домом? Вам не шкода того дому?
Анна замислилась.
— Дім — це не стіни. Дім — це те, що всередині тебе. А це — у мене ніхто не відбере.
Минув рік. Анна познайомилася з архітектором Сергієм. Він прийшов як партнер по проєкту, а залишився… як той, хто розуміє.
— Знаєте, — сказав він за чашкою кави, — я все життя мріяв збудувати дім. Справжній. Щоб кожен кут мав свій сенс.
— А що заважає?
— Боюся, що сам не впораюся. Дім — це ж не лише архітектура. Це — життя.
Анна подивилася на нього і подумала: а може, мрії справді варто будувати разом? Коли поруч не той, хто просто фотографується на тлі результату, а той, хто готовий пройти весь шлях поруч.
— А знаєте що, — сказала вона, — давайте спробуємо.
І вони спробували. Спочатку був проєкт. Потім — вибір ділянки. Потім — фундамент.
Тимоша носив інструменти і серйозно казав:
— Мамо, а цей дядя Сергій нас точно не продасть?
— Не продасть, сонечко. Цей — ні.
Новий дім ріс повільно, але впевнено. Кожне рішення вони ухвалювали разом. Кожну гривню рахували спільно. І коли майстри вбили останній цвях у терасі, вона зрозуміла: ось він — справжній дім мрії. Не той, що можна продати чи забрати. А той, який будують разом з тими, хто цінує і тебе, і твою працю.
Ігор іноді дзвонив. Питав, як справи, чи не потрібна допомога.
— Дякую, Ігорю. Ми справляємося.
— Чув, ти, наче, заміж зібралася?
— Так, ми розписалися — сказала жінка.
— Аня, я… я тоді, мабуть, неправильно вчинив. З тим будинком.
— Знаєш, Ігорю, ти вчинив правильно. Для себе. А я — правильно для себе. Все чесно.
Після розмови Анна сиділа на терасі нового будинку. Тимоша спав, Сергій пив чай. Сім років тому вона була наївною дівчиною, яка вірила, що любов — це коли чоловік дарує розвалюху й каже: «Роби, що хочеш». А тепер вона знала: любов — це коли тобі кажуть: «Давай робити разом». Бо дім мрії можна збудувати у будь-якому віці. Головне — не забути взяти з собою мрію.
