Марта сиділа на дерев’яному стільці біля свого імпровізованого стенду на літньому фестивалі. Її картини — яскраві пейзажі з квітучими полями та старими хатами — притягували погляди перехожих.
Їй було двадцять три, і вона мріяла про велике місто, власну квартиру, де могла б творити без обмежень. Її русяве волосся гойдалося на легкому вітрі, а очі горіли впевненістю.
— Ти диви, які кольори! — почувся голос неподалік. Марта підняла очі й побачила високого хлопця з гітарою в руках. Його темне волосся було скуйовджене, а усмішка — така тепла, що здавалося, ніби він знав її все життя.
— Дякую, — відповіла вона, трохи зніяковіло. — А ти що, музикант?
— Максим, — він простягнув руку. — Гітарист, співак і, кажуть, непоганий оповідач. А ти, мабуть, художниця?
— Марта, — вона потиснула його руку. — І так, малюю. Хочу, щоб мої картини одного дня висіли в галереях.
— У галереях? — Максим присвиснув. — А я думав, ти просто хочеш, щоб усі в містечку їх купили.
Вони розсміялися, і так почалася їхня розмова. Того вечора Максим запросив Марту на каву, а вона, сама не знаючи чому, погодилася.
Їхні прогулянки стали регулярними: вони гуляли вечірніми вулицями, пили каву в маленькій кав’ярні на розі й ділилися мріями.
— Знаєш, Марто, — казав Максим, тримаючи її за руку, — я хочу велике весілля. Щоб усі наші рідні, друзі, навіть сусіди були там. Щоб музика, танці, і ти в білій сукні. Це ж як свято любові!
— Весілля? — Марта здивовано підняла брову. — А що воно нам дасть? Я хочу квартиру в місті. Щоб своє, щоб незалежність. Весілля — це просто один день, а квартира — це на все життя.
Максим лише усміхнувся, але в його очах промайнула тінь. Він не хотів сперечатися, але вже тоді відчув, що їхні мрії можуть не збігтися.
Через рік їхні стосунки стали серйознішими. Вони проводили разом кожен вільний момент, але розмови про майбутнє дедалі частіше закінчувалися суперечками.
Марта працювала графічним дизайнером, брала фріланс-проєкти, відкладала кожну копійку. Вона показувала Максиму свої розрахунки: скільки років треба, щоб зібрати на квартиру в Києві.
— Максиме, дивись, — вона розгорнула зошит із цифрами. — Якщо ми будемо економити, за п’ять років зможемо взяти іпотеку. Але весілля забере всі заощадження! Ми ж не можемо дозволити собі і те, і те.
— Марто, ти серйозно? — Максим відкинувся на спинку стільця, його голос звучав роздратовано.
— Квартира — це просто цегла й бетон. А весілля — це момент, коли ми скажемо світу, що ми разом. Ти що, не хочеш, щоб наші діти дивилися на наші весільні фото?
— Діти? — Марта фиркнула. — Максиме, які діти, якщо нам ніде буде жити? Ти думаєш, я хочу виховувати дітей у орендованій квартирі, де нас можуть вигнати будь-якої миті?
Вони дивилися одне на одного, і в повітрі висіла напруга. Максим вважав її надто прагматичною, а Марта вважала його мрійником, який не думає про реальність.
Одного вечора, сидячи в їхній улюбленій кав’ярні, вони дійшли до точки кипіння.
— Марто, — тихо сказав Максим, — я не хочу жити без весілля. Це моя мрія. Якщо тобі воно не потрібне, то, може, ми просто не підходимо одне одному?
Марта відчула, як її серце стиснулося. Вона хотіла крикнути, що любить його, що не хоче втрачати, але гордість перемогла.
— Якщо тобі важливіший один день, ніж наше майбутнє, то, може, ти правий, — відповіла вона холодно.
Того вечора вони розійшлися, пообіцявши залишитися друзями. Але обидва знали, що це неправда.
Марта отримала пропозицію роботи в Києві й переїхала. Вона зняла маленьку квартиру в спальному районі, працювала днями й ночами, відкладала гроші. Її життя було сповнене купою завдань, клієнтів і мрій про власну оселю. Але щоразу, коли вона поверталася додому й сідала біля вікна, її думки поверталися до Максима.
— Чому я не могла поступитися? — шепотіла вона собі, дивлячись на зоряне небо. Але тут же гнала ці думки геть. — Я зробила правильно. Квартира — це реально. Це моє.
Максим залишився в містечку. Він працював у музичній школі, навчав дітей грати на гітарі. Його життя було спокійним, але порожнім.
Щоразу, коли він брав гітару, згадував, як Марта сиділа поруч і слухала його. Він намагався зустрічатися з іншими, але жодна дівчина не могла заповнити ту порожнечу.
— Ти все ще думаєш про неї, правда? — якось запитав його друг Петро, коли вони пили пиво в місцевому барі.
— Та ні, — Максим знизав плечима, але його очі видали правду. — Просто… я думав, що весілля буде початком. А без неї воно не має сенсу.
Роки минали. Марта досягла своєї мети: вона купила квартиру в центрі Києва, з великими вікнами, як і мріяла. Вона наповнила її картинами, квітами, але щоразу, коли дивилася на своє відображення у вікні, відчувала, що чогось бракує.
Максим став директором музичної школи, але його мрія про весілля давно потьмяніла. Без Марти вона здавалася просто порожньою фантазією.
Пройшло п’ятнадцять років. Марті було тридцять вісім, Максиму — сорок. Вона стала відомим дизайнером, її роботи публікували в журналах, але особисте життя залишалося порожнім. Максим жив у містечку, його життя було стабільним, але без іскри.
Їхня зустріч сталася на ювілеї подруги Марти, Олени, у будинку культури. Марта приїхала в містечко на вихідні, не чекаючи нічого особливого. Але коли вона увійшла до зали, то почула знайому мелодію — ту саму пісню, яку Максим співав, коли вони познайомилися. Вона застигла, її серце забилося швидше.
— Це він, — прошепотіла вона собі.
Максим стояв на сцені, сиве волосся злегка торкалося його скронь, але очі були тими самими. Після виступу він помітив її в натовпі. На мить вони обоє завмерли.
— Марто? — він підійшов, його голос тремтів. — Це ти?
— Максиме… — вона посміхнулася, відчуваючи, як тепло розливається в грудях. — Скільки років…
Вони пішли на каву, як колись. Сидячи в тій самій кав’ярні, вони згадували минуле, сміялися, але уникали головної теми.
— Ти все ще малюєш? — запитав Максим, розмішуючи цукор у каві.
— Так, — відповіла Марта. — А ти все ще співаєш?
— Аякже, — він усміхнувся. — Але, знаєш, без тебе це не те.
Марта відвела погляд, відчуваючи, як її щоки палають. Вона не знала, що сказати, але серце підказувало, що це не просто випадкова зустріч.
Наступні тижні вони проводили разом. Марта затрималася в містечку, а Максим знаходив будь-який привід, щоб побачити її. Вони гуляли тими самими вулицями, де колись сперечалися, але тепер їхні розмови були іншими.
— Знаєш, Максиме, — сказала Марта, сидячи на лавці в парку, — я думала, що квартира зробить мене щасливою. Я її купила. Але вона… просто порожня.
— А я думав, що весілля — це все, — відповів він, дивлячись на зірки. — Але без тебе це просто вечірка. Я зрозумів, що важливо не свято, а ти.
Вони мовчали, але це мовчання було сповнене розуміння. Вони більше не хотіли сперечатися. Їм було достатньо бути поруч.
— Пам’ятаєш, як ми сварилися? — запитала Марта, посміхаючись. — Ти казав, що весілля — це пам’ять на все життя.
— А ти казала, що квартира — це свобода, — відповів він, сміючись. — Ми обоє були такі вперті.
— Може, ми просто не знали, що шукати, — тихо сказала вона.
Одного вечора, сидячи на березі річки, Максим узяв її за руку.
— Марто, я не хочу більше втрачати часу, — сказав він. — Я не знаю, чи потрібне нам весілля, чи квартира. Мені потрібна ти. Назавжди.
— Максиме… — її голос тремтів. — Я теж цього хочу. Просто бути з тобою.
Вони не влаштували весілля, але одного дня Максим дістав маленький перстень.
— Це не для весілля, — сказав він, посміхаючись. — Це просто для нас.
— Ти невиправний романтик, — розсміялася Марта, надягаючи перстень.
Вони переїхали до Києва, жили в її квартирі, яка нарешті стала домом. Їхнє життя не було ідеальним, але вони навчилися слухати одне одного. І цього було достатньо.
Марта і Максим знайшли щастя там, де не чекали. Їхня історія стала легендою в містечку: про двох, які сперечалися про весілля й квартиру, але вибрали любов. І цього було досить.
Олеся Срібна
