Дарина стояла біля вікна своєї маленької квартири в старому районі Києва, дивлячись, як осінній дощ стікає по шибках. Було вже десять років відтоді, як її життя перевернулося догори дном.
Андрій, її чоловік, батько їхніх двох дітей, пішов до Ілони – її найкращої подруги. Тоді це було як сніг на голову. Дарина пам’ятала кожну деталь: як Ілона посміхалася їй у вічі, а за спиною фліртувала з Андрієм.
Як вони разом зникли, залишивши її з маленькими дітьми – Оленкою, якій було п’ять, і Мирославом, якому ледь виповнилося три.
Тепер діти виросли. Оленка вже студентка, вивчає журналістику, а Мирослав – у школі, мріє стати програмістом. Дарина сама підняла їх, працюючи на двох роботах: вдень у офісі бухгалтером, ввечері – репетитором з математики
. Вона навчилася бути сильною, але рана так і не загоїлася повністю. Іноді ночами вона прокидалася від спогадів, думаючи: “Чому? Чому саме вона?”
Того вечора хтось постукав у двері. Дарина здивувалася – гості рідко приходили без попередження. Вона відчинила двері і застигла.
Перед нею стояла Ілона. Старша, зморена, з сивиною в волоссі, яке колись було блискучим рудим. В руках у неї був пакетик, а на обличчі – ніякова посмішка.
“Дарино! Привіт! Давно не бачилися!” – вигукнула Ілона, ніби нічого не сталося.
Дарина відчула, як обличчя у неї скривилось. “Батька у дітей забрала, а для чого ще приперлася?” – здивовано з обуренням спитала Дарина.
Але Ілона нахабно ступила через поріг і пройшла до кухні, спитавши: “Кава є?”
Дарина стояла, як укопана, не вірячи своїм очам. “Ти жартуєш? Після всього, що ти наробила, ти просто заходиш і просиш каву? Вийди геть!”
Ілона обернулася, її очі були повні сліз. “Дарино, будь ласка, вислухай мене. Я прийшла не просто так. Я… я хочу вибачитися. І повернути дещо.”
Дарина склала руки, намагаючись стримати тремтіння. “Вибачитися? Через десять років? Ти думаєш, що я все забула? Ти забрала мого чоловіка, розбила мою сім’ю! Діти росли без батька через тебе!”
Ілона сіла за кухонний стіл, не чекаючи запрошення. “Я знаю, що я наробила. Але Андрій… він мене теж зрадив. Два роки тому пішов до іншої. Молодшої. Я залишилася сама, з боргами і розбитим серцем. Я думала, що ти зрозумієш, бо ми ж подруги були. І час минув, може, ти вже простила?”
“Подруги? Ти називаєш це дружбою?” – Дарина розсміялася гірко. “Ти зраджувала мене за моєю спиною! А тепер приходиш, бо Андрій тебе кинув? І думаєш, що я скажу: ‘Ой, бідненька, приходь, поплачемо разом’?”
Ілона витягла з пакетика пачку грошей – старі, пом’яті купюри. “Ось, я принесла борг. Пам’ятаєш, десять років тому я позичила у тебе 200 гривень? Я не забула. Ось вони, з відсотками. 500 гривень. Будь ласка, візьми.”
Дарина подивилася на гроші, як на отруту. “200 гривень? Ти серйозно? За десять років ти згадала про копійки, коли зруйнувала моє життя? Забирай свої гроші і йди!”
Але Ілона не рухалася. “Дарино, давай поговоримо. Я знаю, що я винна. Але давай згадаємо, як все почалося. Може, ти зрозумієш.”
Дарина зітхнула, відчуваючи, як втома навалюється. Вона сіла навпроти, але не запропонувала каву. “Гаразд, говори. Але якщо я скажу ‘досить’, ти йдеш.”
Ілона кивнула, її голос тремтів. “Пам’ятаєш, ми були подругами з університету? Ти, я і Андрій. Ти познайомила нас. Я тоді була самотня, після розлучення з Віталієм. Андрій… він був таким уважним. Спочатку це було просто розмови. Потім… ну, ти знаєш.”
“Так, знаю,” – перебила Дарина. “Я знайшла ваші повідомлення. ‘Кохана, не можу без тебе’. А я в той час була при надії Мирославом? Ні, зачекай, то було після. Але все одно, ти знала, що ми одружені!”
Ілона опустила голову. “Я закохалася. Думала, що це доля. Андрій казав, що з тобою все не так, що ви сваритеся, що він нещасний.”
“Він казав те саме про тебе, коли пішов до іншої?” – єхидно спитала Дарина.
Ілона кивнула. “Так. Він завжди такий. Шукає новизни. Але тоді я вірила. Ми втекли разом, оселилися в Одесі. Спочатку все було як у казці. Пляж, море, романтика. Але потім… реальність. Андрій не працював стабільно,вживав оковиту, сварилися. Я теж чекала на дитину, але не судилося.”
Дарина відчула укол жалю, але швидко придушила його. “Мені шкода про дитину. Але це не виправдовує тебе.”
“Я знаю,” – прошепотіла Ілона. “Потім ми переїхали назад до Києва, але Андрій знайшов іншу. Оксану, з його роботи. Вона молодша на 15 років. Він пішов, залишивши мене з боргами за квартиру. Я ледь виживаю, працюю прибиральницею. І ось, я подумала про тебе. Про те, як я тебе зрадила. І про ті 200 гривень. Я збирала їх по копійці.”
Дарина мовчала, дивлячись у вікно. Дощ посилювався. “А чому саме зараз? Чому не раніше?”
“Боялася,” – зізналася Ілона. “Думала, ти мене вб’єш. Але недавно побачила твою Оленку в соцмережах. Вона така гарна, схожа на тебе.
І подумала: може, Дарина сильна, вона простила. І Андрій мене зрадив, як і тебе. Ми в одному човні.”
“В одному човні?” – Дарина підвелася. “Ні! Ти вкрала мого чоловіка! Я ростила дітей сама, без аліментів, бо Андрій зник.
Оленка плакала ночами, питаючи, де тато. Мирослав навіть не пам’ятає його. А ти приходиш і кажеш ‘ми в одному човні’?”
Ілона заплакала. “Вибач, Дарино. Я не думала так. Я просто… самотня. Немає нікого. Моїх батьків немає, друзі відвернулися. Ти – єдина, хто мене знав справжньою.”
Дарина відвернулася, намагаючись не розплакатися. “Справжньою? Ти завжди була егоїсткою. Пам’ятаєш, як у університеті ти позичила мою сукню і порвала, а потім сказала, що то я винна?”
Ілона всміхнулася крізь сльози. “Так, пам’ятаю. А ти мене простила тоді. Ми сміялися.”
“То було дрібницею,” – відрізала Дарина. “Не порівнюй з родиною!”
Раптом двері відчинилися, і увійшла Оленка з парасолькою. “Мамо, я вдома! Ой, хто це?”
Ілона підвелася. “Оленко! Ти виросла! Я Ілона, подруга твоєї мами.”
Оленка здивовано подивилася на Дарину. “Подруга? Мамо, це та Ілона? Та, про яку ти розповідала?”
Дарина кивнула, її обличчя було блідим. “Так, доню. Вона прийшла… поговорити.”
Оленка склала парасольку. “Ну, привіт. Я чула про тебе. Ти забрала мого тата.”
Ілона зблідла. “Я… так. Вибач, Оленко. Я помилилася.”
Оленка сіла, дивлячись на неї холодно. “Помилилася? Через тебе ми росли без батька. Мама плакала ночами. А ти тепер приходиш?”
“Я принесла борг,” – Ілона простягла гроші. “І хочу вибачитися.”
Оленка розсміялася. “200 гривень? За десять років? Серйозно?”
Дарина втрутилася. “Оленко, йди до своєї кімнати. Це дорослі справи.”
Але Оленка не рухалася. “Ні, мамо. Я хочу почути. Чому ти прийшла саме зараз?”
Ілона зітхнула. “Бо Андрій мене кинув. Пішов до іншої. Я зрозуміла, як це боляче.”
Оленка кивнула. “А, зрозуміло. Ти приходиш, бо тобі погано. Не тому, що шкодуєш, а бо шукаєш співчуття.”
“Ні, я шкодую!” – вигукнула Ілона. “Кожного дня думаю про це. Дарино, пам’ятаєш наші посиденьки? Як ми мріяли про майбутнє? Ти хотіла велику родину, я – кар’єру. А вийшло все навпаки.”
Дарина згадала. “Так, мріяли. Але ти зруйнувала мою мрію.”
Вони говорили довго. Ілона розповідала про життя з Андрієм: як він обіцяв золоті гори, але нічого не робив. “Він казав: ‘Ілоно, ти моя муза’. А потім: ‘Ти мене душить’.”
Дарина слухала, і поступово гнів відступав. Не пробачення, але розуміння. “Він завжди був таким. Чарівний, але ненадійний.”
Пізніше увійшов Мирослав. “Мамо, хто це?”
“Це Ілона,” – сказала Оленка. “Та, що забрала тата.”
Мирослав, підліток з навушниками, знизав плечима. “А, ок. Каву будемо пити?”
Дарина нарешті заварила каву. Вони сіли всі разом. Ілона розповідала історії з минулого, смішні анекдоти. Діти слухали,
Дарина мовчала.
“Пам’ятаєш, як ми поїхали на море, і Андрій втопив ключі від машини?” – сміялася Ілона.
Дарина всміхнулася мимоволі. “Так, і ми ночували на пляжі.”
Але потім вона серйозніла. “Але чому ти не подзвонила раніше? Чому не вибачилася, коли все сталося?”
Ілона опустила очі. “Гордість. Думала, що щаслива. А коли зрозуміла помилку, було пізно.”
Розмова тривала години. Ілона розповідала про свої біди: борги, самотність, депресію. “Я ходила до психолога. Він сказав, що я маю закрити гештальт. От я і прийшла.”
Дарина подумала. “Закрити гештальт? А мій гештальт? Десять років болю.”
“Я розумію,” – сказала Ілона. “Якщо хочеш, я піду. Але візьми гроші.”
Дарина взяла 200 гривень, але повернула 300. “Візьми назад. Мені не треба. Але… може, залишишся на вечерю?”
Ілона здивувалася. “Справді?”
“Так. Діти, що скажете?”
Оленка знизала плечима. “Якщо мама каже…”
Мирослав: “Я за. Голодний.”
Вони вечеряли. Розмови перейшли на сучасне: робота, навчання, новини. Ілона розповідала про Одесу, Дарина – про дітей.
Але вночі, коли Ілона пішла, Дарина подумала: “Пробачити? Може. Забути – ніколи.”
Наступного дня Ілона подзвонила. “Дякую за вчора. Можемо зустрітися знову?”
Дарина вагалася. “Може. Але поволі.”
Так почалося дивне примирення. Ілона приходила раз на тиждень, приносила солодощі дітям, допомагала по дому.
Розповідала про Андрія: “Він тепер у Львові, з третьою дружиною. П’є.”
Дарина: “Мені байдуже.”
Але всередині боліло менше.
Одного разу Ілона принесла фото. “Ось ми в молодості.”
Діти сміялися. “Мама, ти була красунею!”
“І зараз є,” – сказала Ілона.
Поступово Дарина зрозуміла: Ілона змінилася. Не виправдання, але факт.
Через місяці вони стали говорити про майбутнє. Ілона знайшла роботу кращу, повернула борги. “Дякую тобі, Дарино. Ти мене врятувала.”
“Ні, ти сама,” – відповіла Дарина.
Але в глибині душі вона знала: пробачення – це сила.
Історія тривала. Ілона допомогла Оленці з есе для університету. “Ти талановита,” – сказала вона.
Мирославу дала поради з програмування. “Я трохи знаю, з Андрієм вчилася.”
Дарина спостерігала. “Може, це доля?”
Одного дня Андрій подзвонив Дарині. “Привіт. Чув, Ілона у тебе. Можна побачити дітей?”
Дарина: “Ні. Ти зник на десять років.”
Але Ілона сказала: “Дозволь. Для дітей.”
Зустріч була напруженою. Андрій: “Вибачте. Я помилився.”
Діти: “Пізно.”
Але це закрило коло.
З часом Дарина та Ілона стали подругами знову. Не як раніше, але з розумінням.
І ті 200 гривень стали символом. “Борг повернено,” – сміялася Дарина.
Віра Лісова
