Теплий серпневий вечір обіймав маленьке містечко на околиці Львова. У невеликій, але затишній квартирі на третьому поверсі старенької п’ятиповерхівки Назар і Дарина сиділи за кухонним столом.
На столі стояла недопита чашка чаю, а поруч лежала дитяча іграшка – кольоровий брязкальце, яке їхня півторарічна донечка Соломія залишила перед сном. У повітрі відчувалася напруга.
— Дарино, якщо ти за тиждень не приведеш себе до ладу, то залишишся вдома, я піду сам до матері на ювілей, — різко сказав Назар, відводячи погляд до вікна, де вечірнє сонце забарвлювало небо в рожево-помаранчеві відтінки.
Дарина, яка саме переглядала щось на телефоні, підняла очі. Її обличчя спалахнуло від образи, але вона стрималася, глибоко вдихнувши.
— Я і так не піду на той вечір, тим більше з малою дитиною, — відповіла вона, намагаючись говорити спокійно, але в голосі відчувалася нотка роздратування.
Назар різко повернув голову до неї, його брови насупилися.
— То що це буде означати, що ти матір мою не поважаєш? — його голос став гучнішим, а очі звузилися, ніби він намагався розгледіти в її обличчі відповідь, яка б його заспокоїла.
Дарина відклала телефон і склала руки. Вона знала, що ця розмова не закінчиться просто.
Назар завжди був чутливим до теми своєї матері, Ганни Петрівни, а її ювілей — шістдесят років — був подією, яку він вважав ледь не священним обов’язком відзначити.
— Назар, ти прекрасно знаєш, що я поважаю твою маму, — почала вона, обираючи слова обережно, як людина, що ступає по тонкому льоду. — Але ти бачив, що останні місяці я ледве встигаю за Соломією. Вона постійно хворіє, я не сплю ночами, а ще ці твої відрядження… Я просто не в тому стані, щоб витримати цілий день офіційних тостів і розмов із твоїми родичами.
Назар фиркнув і відкинувся на спинку стільця.
— То ти хочеш сказати, що моя сім’я для тебе — це тягар? — його голос був сповнений сарказму, але за ним ховалася справжня образа.
Дарина закотила очі. Вона не любила, коли він перекручував її слова.
— Я цього не казала, і ти це знаєш! — вона підняла голос, але одразу затихла, згадавши, що Соломія спить у сусідній кімнаті.
— Я просто кажу, що мені потрібен час, щоб привести себе до ладу, як ти висловився. І, до речі, що ти взагалі мав на увазі під «привести себе до ладу»? Що зі мною не так?
Назар зніяковів. Він не очікував, що Дарина так прямо поставить запитання. Його погляд ковзнув по її недбалому пучку на голові, старій футболці з плямою від дитячого пюре і втомленим очам, які колись сяяли, а тепер здавалися тьмяними від недоспаних ночей.
— Ну… ти ж сама знаєш, — пробурмотів він, уникаючи її погляду. — Ти весь час у цих домашніх справах, не встигаєш навіть для себе щось зробити. Мама вже питала, чому ти виглядаєш так… втомлено.
Дарина відчула, як закипає у ній гнів. Вона різко встала, відсунувши стілець із таким звуком, що той заскрипів по лінолеуму.
— Втомлено? — повторила вона, і її голос затремтів. — А ти спробуй доглядати за дитиною, яка кричить ночами, коли ти у своїх відрядженнях! Ти думаєш, я не хочу виглядати, як модель із журналу? Але коли, Назар? Коли я маю це робити?
Назар потер скроні. Він ненавидів ці сварки, але не міг зупинитися. Ювілей матері був для нього важливою подією, і він хотів, щоб усе було ідеально.
— Слухай, я не хочу сваритися, — сказав він, намагаючись пом’якшити тон. — Просто мама багато для мене зробила. Вона завжди підтримувала нас, навіть коли ми тільки починали жити разом. Я хочу, щоб цей день був особливим для неї. І я хочу, щоб ми були там разом, як сім’я.
Дарина сіла назад, її плечі опустилися. Вона знала, що Назар має рацію — Ганна Петрівна справді була доброю до них. Вона допомагала з ремонтом квартири, приносила домашні пироги, коли Дарина була при надії, і навіть сиділа з Соломією, коли їм потрібно було кудись вийти.
Але Дарина відчувала себе загнаною в кут. Вона любила свою сім’ю, але останнім часом усе звалилося на її плечі, і вона не знала, як із цим справитися.
— Гаразд, — тихо сказала вона після довгої паузи. — Я подумаю. Але ти маєш мені допомогти. Якщо я піду на той ювілей, ти береш на себе Соломію хоча б на кілька днів до того, щоб я могла відпочити.
Назар кивнув, відчуваючи полегшення.
— Домовилися. Я візьму відгул на пару днів, побуду з малою. Ти зможеш сходити в салон, купити щось нове, відпочити.
Дарина слабо посміхнулася. Вона не була впевнена, що цього буде достатньо, але це був крок уперед. Вона знала, що ювілей Ганни Петрівни означатиме не лише святкування, а й випробування для їхньої сім’ї.
Наступні дні були напруженими. Назар, як і обіцяв, взяв два дні відгулу і намагався бути зразковим батьком. Він гуляв із Соломією в парку, годував її, навіть співав колискові, хоч і фальшиво.
Дарина, отримавши трохи вільного часу, записалася в салон краси і навіть сходила в торговий центр, щоб купити нову сукню. Але в глибині душі вона відчувала, що ця підготовка — лише зовнішня оболонка.
Її стосунки з Назаром останнім часом стали якимись механічними, ніби вони виконували ролі батьків і подружжя, але втратили ту іскру, яка була між ними раніше.
У п’ятницю, за два дні до ювілею, Дарина сиділа перед дзеркалом, приміряючи нову сукню. Темно-синя, з легким вирізом і елегантним кроєм, вона підкреслювала її струнку фігуру, яку вона так старанно намагалася повернути після пологів. Вона розпустила волосся, яке після салону виглядало блискучим і доглянутим.
Але коли вона подивилася на себе в дзеркало, то побачила не впевнену жінку, а когось, хто намагається відповідати чужим очікуванням.
— Ти виглядаєш неймовірно, — сказав Назар, заходячи до кімнати. Він тримав Соломію на руках, і дівчинка весело тягнула його за вухо.
Дарина повернулася до нього і змусила себе посміхнутися.
— Дякую. Але я все ще не впевнена, чи зможу піти. Мала ще кашляє, а я не хочу залишати її з кимось чужим.
Назар зітхнув. Він уже чув цю розмову раніше.
— Дарино, мама сказала, що може посидіти з Соломією, якщо ми захочемо. Вона буде рада провести час із онукою.
— Твоя мама і так буде зайнята своїм святом, — різко відповіла Дарина. — І я не хочу, щоб Соломія була в центрі уваги всіх твоїх родичів. Вона ще мала, їй потрібен спокій.
Назар поставив Соломію на підлогу, і дівчинка одразу поповзла до своїх іграшок. Він підійшов до Дарини і поклав руку їй на плече.
— Слухай, я розумію, що тобі важко. Але це тільки один вечір. Ми поїдемо, привітаємо маму, посидимо пару годин і повернемося додому. Я буду весь час із тобою, обіцяю.
Дарина подивилася на нього. Його очі були щирими, але вона не могла позбутися відчуття, що він не до кінця розуміє, як їй важко. Вона кивнула, але в її серці залишався сумнів.
День ювілею настав. Ганна Петрівна влаштувала свято в ресторані на околиці міста. Зал був прикрашений квітами, а столи ломилися від страв: голубці, вареники, запечена качка, домашні пироги — усе, що любила готувати господиня.
Гості — родичі, друзі, колеги з роботи — гуділи, як бджолиний рій, обмінюючись спогадами й тостами.
Дарина і Назар приїхали разом із Соломією, яка мирно спала в автокріслі. Дарина виглядала бездоганно, але її очі видавали тривогу. Назар, навпаки, здавався у своїй стихії: він обіймав родичів, сміявся над жартами і піднімав келих за здоров’я матері.
Ганна Петрівна, висока жінка з сивим волоссям, зібраним у акуратну зачіску, підійшла до них із широкою посмішкою.
— Даринко, як я рада, що ти прийшла! — сказала вона, обіймаючи невістку. — А де моя Соломійка?
— Спить у машині, — відповіла Дарина, змушуючи себе посміхнутися. — Я не хотіла її будити, вона тільки заснула.
— Ой, яка шкода! Я так хотіла її показати всім, — Ганна Петрівна зітхнула, але її очі сяяли. — Ну нічого, потім розбудимо. Ходіть, сідайте за стіл!
Дарина знала, що Ганна Петрівна любить Соломію, але її постійне бажання бути в центрі уваги з онукою дратувало. Назар, помітивши її напругу, взяв її за руку.
— Усе буде добре, — прошепотів він.
Але вечір не був добрим. Через годину Соломія прокинулася і почала плакати. Дарина намагалася її заспокоїти, але дівчинка була неспокійною, а гучна музика і голоси гостей тільки погіршували ситуацію.
Назар, зайнятий розмовами з родичами, не одразу помітив, що Дарина вийшла з зали, щоб заспокоїти доньку.
Коли він нарешті знайшов її на вулиці біля машини, вона сиділа на задньому сидінні, тримаючи Соломію, яка все ще хникала.
— Чому ти не сказала, що йдеш? — запитав він, намагаючись не звучати звинувачено.
— А ти б почув? — огризнулася Дарина. — Ти весь вечір із тіткою Оксаною і дядьком Степаном розмовляєш, а я тут із малою, яка не може заспокоїтися!
Назар зціпив зуби. Він знав, що вона права, але його дратувало, що вона не може просто насолодитися святом.
— Я ж казав, що ми можемо залишити Соломію з мамою, — почав він, але Дарина перебила.
— Я не хочу залишати її з кимось! Вона моя донька, і я знаю, що їй потрібно! — її голос зірвався, і вона відвернулася, щоб сховати сльози.
Назар стояв, не знаючи, що сказати. Він відчував себе безпорадним. У цей момент до них підійшла Ганна Петрівна.
— Діти, що сталося? — запитала вона, помітивши напружену атмосферу.
— Нічого, мамо, — швидко відповів Назар. — Соломія просто вередує.
Ганна Петрівна подивилася на Дарину, яка уникала її погляду.
— Даринко, якщо тобі важко, дай мені малу. Я посиджу з нею, а ти відпочинь, — запропонувала вона м’яко.
Дарина затрясла головою.
— Дякую, але я впораюся, — сказала вона холодно.
Ганна Петрівна зітхнула і повернулася до зали, залишивши їх удвох.
Того вечора вони повернулися додому раніше, ніж планували. У машині панувала тиша, яку порушував лише тихий подих Соломії, що заснула на задньому сидінні. Дарина дивилася у вікно, а Назар міцно стискав кермо.
— Вибач, — нарешті сказав він, коли вони зупинилися на світлофорі. — Я не хотів, щоб усе так вийшло.
Дарина не відповіла одразу. Вона відчувала, що їхня сварка — це не просто про ювілей чи її вигляд. Це було про щось глибше, про те, що вони перестали чути одне одного.
— Назар, я не хочу, щоб ти думав, що я не поважаю твою маму, — нарешті сказала вона. — Але мені потрібно, щоб ти бачив, як мені важко. Я не можу бути ідеальною дружиною, мамою і невісткою одночасно. Я просто людина.
Назар кивнув, не відводячи очей від дороги.
— Я знаю. І я обіцяю, що буду більше допомагати. Давай почнемо заново, гаразд?
Дарина повернулася до нього і слабо посміхнулася.
— Гаразд.
Вони не знали, що попереду їх чекають ще багато випробувань, але в той момент, у тій тиші, вони відчули, що ще можуть знайти спільну мову.
Ювілей Ганни Петрівни став не лише святом, а й моментом, який змусив їх переглянути свої стосунки і нагадати одне одному, що сім’я — це не тільки радість, а й робота, яку вони готові виконувати разом.
Віра Лісова
