— Іване, одружишся з Оксаною — куплю тобі машину, — пообіцяла бабуся.
Вона сказала це за вечерею, між борщем і чаєм, так буденно, ніби пропонувала додати сметани. Іван аж поперхнувся.
— Бабусю, ви серйозно?
— Я за все життя жодного разу не жартувала про гроші, — Ганна Петрівна поправила хустку на плечах. — Оксана дівчина хороша, роботяща, з порядної родини. А ти вже двадцять шість років лише чекаєш, що життя саме тебе знайде.
— Але я її майже не знаю.
— То й познайомишся. Не в лісі ж вона живе, за два двори від нас.
Іван глянув на матір. Галина мовчки розглядала скатертину, і це мовчання було гучнішим за будь-які слова.
— Мамо, ти щось знаєш?
— Я знаю, що твоя бабуся рідко пропонує просто так, — тихо відповіла вона. — Подумай добре.
Він подумав. Подумав про маршрутку, що возить його на роботу до Івано-Франківська дві години в один бік. Про сині дорожні чорнильні ранки, коли вікна запотівають від чужого дихання. Про старенький велосипед, на якому він цього літа доїжджав до річки.
— Добре, — сказав він. — Я погоджуюсь познайомитися.
— Не познайомитися, а одружитися, — уточнила бабуся.
— Спочатку познайомитися, бабусю.
Вона всміхнулася кутиками губ, і Іван ще не розумів, що ця усмішка не віщує нічого доброго.
Оксана виявилася не такою, як він очікував. Висока, з прямим поглядом і руками, які знали і лопату, і клавіатуру. Вона працювала бухгалтеркою в сільській раді, а вечорами доглядала хвору матір.
Вони зустрілися біля колодязя наступного тижня.
— Це ти той внук, якому обіцяли машину? — запитала вона замість привітання.
Іван відчув, як горять вуха.
— Хто тобі сказав?
— Твоя бабуся приходила до нас у неділю. Розмовляла з моєю матір’ю так, ніби ми вже домовилися про весілля.
— Я не знав, що вона піде до вас.
— А що ти знав? — Оксана поставила відра на землю. — Що я чекаю на тебе, як на подарунок долі?
— Я нічого такого не думав.
— Тоді що ти думав, Іване?
Він розгубився. Правда була проста й бридка: він думав про машину.
— Я думав, що це дивна пропозиція, — вимовив він. — Але ти мені вже сподобалась.
— Після п’яти хвилин розмови.
— Інколи цього досить.
Оксана подивилась на нього довго й уважно, потім підняла відра.
— Не бреши мені. Хоч це я заслужила.
Минуло два місяці. Іван щодня заходив до Оксани то допомогти з дровами, то полагодити дах на веранді. Її мати, пані Меланія, спершу дивилася на нього насторожено, а згодом почала залишати йому на столі пиріжки.
Він і сам не помітив, коли облудна угода перестала бути для нього угодою. Просто одного вечора, коли Оксана засміялася над його невдалим жартом, він зрозумів, що хоче чути цей сміх щодня.
Він сказав їй про це на лавці під яблунею.
— Я кохаю тебе, — вимовив він, дивлячись на свої руки.
— Ти кохаєш мене чи машину? — спитала вона без усмішки.
— Тебе.
— Хотілося б повірити.
— То повір.
— Не можу, — вона похитала головою. — Бо перед тим як почути це від тебе, я почула від твоєї бабусі, скільки саме вона тобі пообіцяла за моє «так».
Іван завмер.
— Вона розповіла тобі?
— Вона сказала мені, що ти вже майже мій. Що все вирішено. Що залишилося тільки призначити дату.
— Я цього не обіцяв.
— Але ти погодився, — Оксана підвелася. — Ти погодився, Іване. Це я й чую щоразу, коли ти до мене всміхаєшся.
— Оксано, зачекай.
— Іди додому.
Вдома на нього чекала буря.
— Ти що наговорив тій дівчині? — Ганна Петрівна стояла посеред кухні, випроставшись, як на параді. — Вона тепер ходить, наче в рот води набрала.
— Я нічого не казав, бабусю. Це ви їй розповіли про машину.
— Я сказала правду. Хіба то гріх?
— Це принизило її.
— Принизило? — бабуся сплеснула долонями. — Принизливо, коли тебе беруть за дурну. А я її поважаю.
— Ви її купили, — різко сказав Іван. — Через мене.
— Не вигадуй.
— А що це, по-вашому?
— Це родинна справа, — відрізала вона. — Те, чого ти не розумієш, бо ти молодий і дурний.
— То поясніть мені.
— Не потрібно мені пояснювати нічого.
— Ганно Петрівно, — до кухні зайшла Галина, бліда й зібрана. — Скажіть йому. Він має право знати.
Бабуся повернулася до неї повільно.
— Галю, мовчи.
— Я мовчала двадцять сім років. Досить.
— Про що мова? — Іван переводив погляд з однієї на іншу. — Мамо, про що?
Галина сіла за стіл і склала руки перед собою.
— Земля за річкою, — сказала вона. — Та, де ми сіємо пшеницю. Вона належала батькові Меланії, діду Оксани.
— Як це належала?
— Твій дід, покійний Василь, виграв її в карти, — Галина стиснула губи. — Так він усім казав. А насправді підробив папери, коли старий Остап лежав у лікарні.
— Неправда, — глухо мовила бабуся.
— Правда, Ганно Петрівно. Ви знали про це і мовчали, поки Остап не помер у злиднях.
— Не смій, — голос бабусі затремтів. — Не смій говорити про те, чого не розумієш.
— Я розумію достатньо, — спокійно відповіла невістка. — Ви хочете одружити Івана з Оксаною, щоб земля повернулася до її родини, а ваша совість замовкла.
Іван відчув, як підлога хитнулася під ногами.
— Тобто Оксана для вас не людина, — повільно сказав він. — Вона спосіб загладити провину.
— Ти нічого не знаєш, — прошепотіла бабуся.
— Я знаю достатньо. Ви використали нас обох.
— Я хотіла як краще.
— Для кого, бабусю? Для себе.
Вона підняла на нього очі, і він уперше побачив у них не владність, а страх.
— Я стара, Іванку. Мені лишилося небагато. Я не можу піти туди, не виправивши цього.
— То виправте відверто. Віддайте землю.
— А ви з чого житимете?
— Ми виживемо.
— Ти ніколи не голодував, — гірко мовила вона. — Ти не знаєш, що це таке.
— Тоді чому ви не пішли до Меланії самі?
— Бо вона б мене не пробачила.
— А тепер пробачить?
— Не знаю.
У кухні запала тиша. Галина дивилася в стіл. Бабуся раптом здалася маленькою й старою.
Іван пішов до Оксани опівночі. Вона сиділа на ґанку, закутана в плед, ніби чекала саме його.
— Я знаю, чому ти прийшов, — сказала вона. — Меланія все мені розповіла сьогодні. Твоя бабуся приходила й до неї.
— Вона просила пробачення?
— Вона просила, щоб ми не відмовлялися від весілля.
— І що ви відповіли?
— Мама заплакала. Вперше за кілька років.
Іван присів поруч на сходинку.
— Я не знав про землю.
— Я вірю.
— Ти тепер ненавидиш нас?
— Я не ненавиджу тебе, — вона відвернулась. — Але я не можу вийти заміж у спектаклі, де всі ролі розписані наперед.
— То не виходь. Але дозволь мені лишитися поруч.
— Навіщо?
— Бо я справді тебе кохаю.
— А машина?
— Я відмовлюся від неї.
— Легко казати.
— Я скажу бабусі завтра.
Оксана нарешті подивилась на нього.
— Ти розумієш, що ти втрачаєш?
— Розумію.
— А чого ти досягаєш?
— Можливості дивитися тобі в очі.
Вона мовчала так довго, що Іван вирішив: це кінець.
— Побачимо, — нарешті сказала вона. — Але я нічого не обіцяю.
Вранці Іван поклав на кухонний стіл папірець із написаними словами.
— Що це? — запитала бабуся, не торкаючись його.
— Моя відмова.
— Від чого?
— Від машини. Від усіх ваших умов.
— Іване, не поспішай.
— Я не поспішаю, бабусю. Я дуже довго мовчав.
— Ти ще пошкодуєш.
— Можливо. Але не за це.
— А як же Оксана?
— Оксана сама вирішить, чи хоче мене бачити.
Ганна Петрівна сіла, і папірець затремтів у її пальцях.
— Ти такий самий, як твій дід, — тихо сказала вона. — Тільки чесніший.
— То буде комплімент?
— Це буде вирок, — вона заплющила очі. — Від мене.
Увечері вона вперше за багато років сама пішла через дворище до Меланії. Іван бачив у вікно, як вона довго стояла перед хвірткою, стискаючи в руках якийсь згорток.
Двері відчинилися не одразу.
— Чого прийшла? — запитала Меланія.
— Принесла те, що мала віддати давно.
— Що це?
— Документи на землю.
— Ти ж підробила їх.
— Не я. Але мовчала я.
— Це гірше.
— Знаю.
Меланія довго дивилась на згорток, не простягаючи руки.
— Ти хочеш, щоб я тебе пробачила?
— Я хочу, щоб ти це взяла.
— А пробачення?
— Я його не заслужила.
Меланія нарешті взяла папери.
— Ти постарішала, Ганно.
— Всі ми постарішали.
— Заходь, — сказала Меланія, відступаючи від дверей. — Чай ще гарячий.
Іван не чув, про що вони говорили далі. Він стояв край саду й дивився на світло в кухонному вікні.
Раптом поруч хтось став.
— Ти справді відмовився від машини? — запитала Оксана.
— Справді.
— Дурень.
— Знаю.
— Але чесний дурень, — вона ледь усміхнулася. — Таких мало.
— Це дає мені шанс?
— Шанс на що?
— Запросити тебе на прогулянку. Пішки.
— Пішки? — вона розсміялася. — До річки?
— Куди захочеш.
— Тоді до річки.
Вони йшли поруч, не торкаючись одне одного, а позаду, у вікні двох старих жінок, горіло світло, яке раніше не запалювали ніколи.
Через рік на цьому ж подвір’ї грали весілля. Ніхто нікого не купував, ніхто не мірявся образами. Бабуся сиділа на почесному місці й мовчки дивилася, як її внук кружляє наречену в танці.
Біля воріт стояв маленький старий автомобіль, який Іван сам купив за свої гроші. Він не був ані красивий, ані швидкий.
Але це була його машина.
Галина Червона
