Навіть подруги захоплювались красою Діани, рідкісним кольором її очей. Що уже говорити про хлопців.
Ті навперебій пропонували їй свою дружбу, але дівчина не поспішала з вибором. Їй хотілося пожити спокійним, безтурботним життям: ходити в кіно з подругами, подорожувати і вчитися. Вона хотіла здобути освіту й зробити кар’єру, аби бути самодостатньою. Діана навчалася в медичному виші, в майбутньому мріяла стати кардіохірургом. Лікувати хворі серця було її мрією.
Пригадувала слова мами: «В житті треба покладатися лише на себе». У Діани завжди перед очима було материне лице, на якому закарбувалась печать смутку. Своє раннє заміжжя мама ніколи не схвалювала. Чоловік-пияк добре попсував їй нерви за життя, часто підіймав на жінку руку, та й взагалі поваги до неї не мав. Вона, скоріше, була йому наймичкою, ніж дружиною. А якось, повертаючись із чергової гулянки, він упав у ставок і більше вживих його не бачили. Йому було тільки 38 років.
Жінка виховувала дівчинку сама. Працювала прибиральницею в сільській конторі, тож грошей бракувало практично на все. Старенька хата хилилася, а відремонтувати її не було за що. Жінка дякувала долі за донечку, яка була найкращою ученицею в школі. З медаллю закінчила її і сама, без жодної підтримки, вступила до вишу.
Життя у великому місті цікаве й насичене, тож дівчина швидко звикла до нього. За рік навчання в медичному університеті лише раз побувала вдома — у глухому закарпатському селі, що загубилося поміж гір. Частіше приїжджати не мала змоги.
Часто подруги по гуртожитській кімнаті запитували в Діани, чому вона відкидає всі пропозиції хлопців зустрічатися. Тоді дівчина виймала з тумбочки купку листів, перев’язаних яскраво-червоною стрічкою, і показувала їх дівчатам.
«У них — моє кохання, — пояснювала. — Щодня я отримую лист від хлопця, якого чекаю з армії. Щодня він знаходить час, щоб написати мені на двох аркушах з учнівського зошита про те, як він мене безмежно кохає і як минув його день без мене».
«З твоїми даними ти професора могла б захомутати, жити собі й біди не знати, — скептично зауважувала прогресивна у всіх планах Нінка. — Треба вміти брати від життя все, на одній любові далеко не заїдеш!»
Діана ніби й не чула, що каже подруга. Хай собі насміхається, а вона знає, що любить лише свого Петруся. І крапка. Вона обіцяла йому вірність, коли проводжала до армії. І мамині слова пам’ятала: «Якщо йдеш його проводжати — мусиш дочекатися, це — як обітниця, подумай!»
Діана чекала. Петрусю, як вона його називала, залишалося служити ще рік. Але після новоріччя листи почали надходити через день, потім — раз на тиждень, а ще пізніше — раз на місяць. Зміст їх теж став буденним і пісним.
Приїхавши на свята додому, дівчина почула невтішну новину про свого вже колишнього коханого: там, на Полтавщині, знайшов собі іншу. Незабаром, кажуть, весілля має бути.
Мати, як могла, втішала дочку, але її слова не гріли Діану. Вона просто не знала, як житиме далі. Та вже перед самим від’їздом на навчання опанувала себе і дала матері слово, що все забуде й стане сильною.
Помалу дівчина повернулася до звичного життя. Тему дипломної роботи обрала складну, але цікаву. У розкладі консультацій побачила і прізвище керівника своєї роботи — молодого і перспективного доцента Максима Олексійовича. Попри молодий вік, він уже був відомим практикуючим кардіохірургом. Знаходив час і на викладацьку діяльність.
Під його керівництвом роботу мали писати десятеро випускників університету, а серед них і Діана.
У перший же день знайомства між студенткою і викладачем прокотилася невидима енергетична хвиля. Зав’язалася дружба, що згодом переросла в кохання. Справжнє і чисте.
…Дуже швидко біжить час. Діана Вікторівна стала відомим кардіохірургом. Разом із чоловіком Максимом Олексійовичем вони працюють у престижному кардіо-центрі. Щодня рятують людям життя.
— У нас новий пацієнт сьогодні, потрібна ваша консультація, Діано Вікторівно, — сказала медсестра лікарці, коли та переступила вранці поріг свого кабінету. — Родом із Закарпаття. Ваш земляк.
Серце Діани почало битися частіше.
На лікарняному ліжку лежав пацієнт — чоловік середніх років, геть знесилений, із жовтуватим кольором обличчя. Діана Вікторівна не одразу впізнала в ньому красеня на все село, міцного, як дуб, Петруся.
— Ти ображаєшся на мене? — спитав.
— За що? За те, що перестав мені писати? — За те, що зрадив наше кохання.
— Це вже в минулому і тепер немає жодного значення. Ні для тебе, ні для мене.
— А знаєш, я бережу твої листи і останнім часом часто їх перечитую. Тоді все було справжнім і ми були іншими…
— У мене теж є твої, деколи і я читаю їх, — усміхнулася Діана. — Тобі хвилюватися не варто.
Зараз прийде лікар і огляне тебе. Якщо потрібно буде оперувати — повідомимо.
— А хіба не ти будеш мене лікувати? — розгублено спитав пацієнт.
— Це вирішую не я, — коротко відповіла Діана і вийшла з палати.
Ні, звичайно, вона не буде оперувати розбите серце свого колишнього хлопця, який розбив серце їй. Нехай це зроблять інші…
Петру зробили складну операцію. Він одужав. Повернувся до дружини на Полтавщину, де одружився тридцять років тому, коли проходив строкову службу в армії.
Деколи, як залишається вдома сам, він дістає із надійного сховку листи Діани, в яких іще живе справжнє й чисте кохання, і перечитує їх. І плаче над ними, як дитина.
Автор – Ірина МАДЗІЙ, “Вільне Життя”
