Літнє сонце ласкаво пригрівало маленьке село на Полтавщині, де в затишній хатині жили дідусь Василь і бабуся Марія. Їхній дім, оточений садом із старими яблунями та грядками мальв, був справжньою скарбницею спогадів і тепла.
У цьому домі завжди пахло свіжоспеченим хлібом, а на веранді гуділи бджоли, що гніздилися неподалік. Сюди, до своїх других дідуся й бабусі по маминій лінії, приїхала погостювати їхня онучка Яна — жвава дівчинка десяти років із допитливими карими очима й косичками, що гойдалися в такт її енергійним рухам.
— Дідусю, я дзвонитиму тобі частіше, а ти мені в трубку будеш сміятися, дуже люблю твій сміх! — сказала Яна, сидячи на гойдалці, яку дідусь Василь змайстрував із старої дошки та мотузок ще коли її мама була маленькою.
Дідусь Василь, чоловік із сивиною на скронях і доброю усмішкою, що ховалася в густих вусах, зареготав так, що аж окуляри на носі підстрибнули. сміятися
— Ох, Яночко, та як же я можу не сміятися, коли ти така весела бджілка? — відповів він, погладжуючи її по голівці. — А знаєш, що я тобі скажу? Сміх — це як сонце: коли він є, усе навколо стає світлішим.
Бабуся Марія, почувши їхню розмову, вийшла з хати, тримаючи в руках миску з варениками.
— Ану, гайда до столу, сміхуни! — гукнула вона. — Я тут вареників із вишнями наліпила, а вони ж не чекатимуть, поки ви насмієтеся.
Яна зістрибнула з гойдалки й побігла до столу, що стояв під старою грушею. Дідусь Василь неквапливо пішов слідом, бурмочучи собі під ніс якусь веселу мелодію.
Обід був справжнім святом: вареники з вишнями, политі сметаною, компот із яблук і бабусині розповіді про те, як вона колись училася танцювати вальс на сільській вечірниці.
— Бабусю, а розкажи, як ви з дідусем познайомилися! — попросила Яна, наминаючи вареник.
Бабуся Марія усміхнулася, а її очі заблищали, ніби вона повернулася в молодість.
— Ох, Яночко, то була історія! — почала вона. — Я тоді була молоденька, працювала в колгоспі на ланах. А твій дідусь Василь приїхав із міста, бо його, студента, послали на практику. Приїжджає він, усе такий серйозний, у краватці, а я дивлюся — і сміюся, бо краватка в нього криво зав’язана!
— Та ну, не криво! — обурився дідусь, але його очі сміялися. — То вітер її розтріпав!
— Вітер, авжеж! — пирхнула бабуся. — А потім він мене запросив на танці. І знаєш, Яно, танцював він так, що всі дівчата в селі заздрили!
Яна захихотіла, уявляючи молодого дідуся в краватці, що танцює посеред сільського клубу.
— А ти, дідусю, що подумав, коли бабусю побачив? — спитала вона.
Дідусь задумався, поправив окуляри й усміхнувся.
— Подумав, що вона як соняшник — завжди до світла тягнеться. І сміх у неї був такий, що я його з іншого кінця села чув.
— Ой, та годі тобі! — бабуся легенько штовхнула його в плече, але було видно, що їй приємно.
Після обіду Яна вирішила, що хоче провести з дідусем і бабусею якомога більше часу. Вона любила ці літні канікули в селі, де кожен день був сповнений пригод.
Дідусь Василь умів розповідати історії так, що Яна могла слухати їх годинами. А його сміх — гучний, щирий, ніби дзвоники на вітрі, — робив ці історії ще цікавішими.
Наступного дня Яна прокинулася рано. Сонце тільки-но піднялося над обрієм, і в саду співали пташки. Вона вибігла на подвір’я, де дідусь уже порався біля старого вулика.
— Дідусю, а можна мені подивитися, як ти мед дістаєш? — спитала Яна, підстрибуючи від нетерпіння.
— Аякже, можна! — відповів дідусь. — Але спершу ти маєш одягнути ось цю сітку, бо бджоли в нас хоч і добрі, але люблять пожартувати.
Він допоміг Яні надіти захисний костюм, і вони разом пішли до вулика. Дідусь неквапливо відкривав стільники, розповідаючи, як бджоли працюють разом, щоб зібрати мед.
— Бачиш, Яночко, бджоли — це як маленька сім’я. Кожен робить свою справу, але всі разом створюють щось смачне й корисне. Отак і ми з тобою — кожен по-своєму сміється, але разом нам весело.
Яна уважно слухала, а потім раптом спитала:
— Дідусю, а чому ти так любиш сміятися?
Дідусь Василь поставив стільник на місце й повернувся до неї.
— Знаєш, онучко, сміх — це як ключ до серця. Коли смієшся, усі турботи відступають. Я ще в молодості зрозумів: якщо можеш посміятися над собою чи над ситуацією, то жодна біда тебе не зламає.
Він зареготав, і Яна не втрималася — засміялася разом із ним. Її сміх був дзвінким, як дзвіночки, а дідусевий — глибоким і заразливим. Навіть бджоли, здавалося, загуділи веселіше.
Того вечора, коли сонце вже сідало, Яна, дідусь і бабуся сиділи на веранді. Бабуся принесла трав’яний чай, а дідусь дістав стару гармошку. Він заграв мелодію, яку Яна чула ще маленькою, і вона не втрималася — почала підспівувати.
— Дідусю, а навчи мене грати! — попросила вона.
— Та це ж простіше простого! — відповів він, передаючи їй гармошку. — Дивись, тут головне — відчувати музику. Уяви, що ти співаєш, але пальцями.
Яна спробувала, і хоч спершу виходило не дуже, дідусь терпляче пояснював, як натискати на клавіші. Бабуся Марія дивилася на них і сміялася:
— Оце так дует! Скоро ви вдвох по селу концерти даватимете!
Наступні дні були сповнені пригод. Яна з дідусем ходили на річку ловити рибу, хоча замість риби частіше ловилися смішні історії. Одного разу дідусь розповів, як він колись випадково впав у воду, намагаючись піймати величезного сома.
— І знаєш, Яночко, той сом, мабуть, досі сміється з мене! — додав він, і вони обидва розреготалися так, що аж лякнули чайку, яка сиділа неподалік.
Яна вирішила, що хоче зробити щось особливе для дідуся й бабусі перед тим, як повернеться додому. Вона довго думала і нарешті придумала: влаштувати для них маленький концерт. Вона попросила бабусю допомогти їй із костюмами, а дідуся — не підглядати.
— Дідусю, це буде сюрприз! — сказала вона серйозно. — Обіцяй, що не зазиратимеш!
— Та куди ж я дінуся від твого сюрпризу? — засміявся він. — Обіцяю, онучко, буду чемним.
У день концерту Яна була страшенно схвильована. Вона одягла стару бабусину хустку й сукню, яку вони разом пошили з клаптиків, і взяла гармошку. Бабуся Марія сиділа поруч із дідусем на лавці під грушею, а Яна вийшла на імпровізовану сцену — стару ковдру, розстелену на траві.
— Шановні дідусю й бабусю! — урочисто почала вона. — Сьогодні я виконаю для вас пісню, яку сама придумала!
Вона взяла гармошку й заграла простеньку мелодію, а потім почала співати: Дідусевий сміх, як дзвоник гуде,
По всьому подвір’ю, по саду іде. Бабуся танцює, а я підспівую,у нашому домі я щастя знаходжу!
Дідусь Василь спершу слухав із серйозним виглядом, але потім не витримав і розреготався так, що аж сльози виступили.
— Яночко, та ти в нас справжня зірка! — вигукнув він, плескаючи в долоні. — Де ж ти навчилася так складати пісні?
— У тебе, дідусю! — відповіла Яна, сміючись. — Ти ж завжди співаєш, коли щасливий.
Бабуся Марія обняла онучку й шепнула:
— А знаєш, Яночко, твій сміх — він такий же заразливий, як у дідуся. Ви двоє — як два сонця.
Коли прийшов час повертатися додому, Яна стояла на порозі, тримаючи в руках кошик із яблуками й баночку меду, які дідусь із бабусею їй зібрали.
— Дідусю, я дзвонитиму тобі частіше, — сказала вона, обіймаючи його. — І ти смійся в трубку, добре?
— Обіцяю, онучко, — відповів він, і його сміх, як завжди, наповнив увесь двір теплом.
Коли Яна їхала в автобусі додому, вона дивилася у вікно й думала, що дідусевий сміх — це як чарівна мелодія, яка завжди з нею. І вона знала, що куди б не поїхала, цей сміх завжди зігріватиме її серце.
Світлана Малосвітна
