– Ось, тату, ми тобі придбали подарунки на ювілей, – сказала Ірина, обгорнувши подарунок у яскраву обгортку.
У селі жив старий чоловік, якого звали Микола, якому незабаром мало виповнитися 60 років. Все село знало його як людину з величезним серцем, доброго і відвертого.
Чоловік зранку до вечора працював на своєму городі, тримав корову і пару свиней. І хоча багато хто з односельців вже давно відпочивав на пенсії, він все одно вірив, що життя ще попереду.
На свято свого 60-річчя діти Миколи, Ірина та Сергій, вирішили подарувати батькові кілька корисних подарунків. Сергій, який працював в місті, привіз йому нову жилетку, а Ірина — тискомір, щоб батько стежив за своїм самопочуттям.
Вони не були впевнені, чи сподобаються ці подарунки Миколі, але вирішили, що це буде практично.
– Дякую, дочка, – подякував Микола, розгортаючи пакети. – О, жилетка! І гарна, і тепла! Точно буде в самий раз для зимових вечорів. А тискомір… Хм..
– Ну, так, тату, не забувай за себе, – відповіла Ірина.
– Тепер у мене є все, що потрібно для комфортної старості, – усміхнувся Микола, приміряючи жилетку. – А от, що я ще хочу зробити, так це знайти собі дружину!
Ірина й Сергій обмінялися здивованими поглядами. Вони не могли повірити своїм вухам.
– Тату, ну який ще шлюб? Тобі ж вже 60, – сказав Сергій, трохи насмішкувато піднявши брову.
– Чому б і ні? – відповів Микола, не сумніваючись. – Я живу один вже багато років після того, як ваша мама пішла в інший світ. Але ж життя не закінчується. Я можу ще стати щасливим і знайти собі супутницю.
– Але ж ви вже не молоді, – перебила Ірина. – І жінок зараз не так легко знайти. Як ви собі це уявляєте?
– О, не переживайте, діти. Я вже думав над цим питанням. У селі є одна жінка, Марія Федорівна. Вона теж вже одна залишилась, і нам з нею, здається, буде добре разом. Вона дуже хороша, мені подобається.
Ірина і Сергій перезирнулися і трохи здивовано подивилися на батька. Вони навіть не знали, хто така та Марія Федорівна.
– Ми, звісно, тебе не збираємось лякати, тату, але чи не зарано? – спитав Сергій.
– Не зарано, синку, – з усмішкою відповів Микола. – Це життя, і треба ним користуватися. Якщо є шанс, я хочу його використати. І не хвилюйтесь, ми з Марією ще навіть не говорили про весілля. Просто подумав, що буде приємно мати до кого прийти ввечері, попити чаю.
– Ну, добре, – сказала Ірина, – але обіцяй нам, що не поспішатимеш з такими серйозними рішеннями. І все-таки, я рада, що ти думаєш про себе.
Після цього вони пили чай, розмовляли, і Микола, здається, був щасливий. Хоча діти все ще не могли зрозуміти, чому батько хоче ще одружитися в такому віці, але вони вирішили, що це його справа.
Через кілька днів Микола наважився підійти до Марії Федорівни. Він знав її добре, адже часто зустрічався з нею на сільському базарі, коли купував продукти.
– Доброго дня, Маріє Федорівно! – привітався Микола, наближаючись до її хати.
– О, здрастуйте, Миколо! Як ви там? – запитала вона, радо зустрічаючи його.
– Дякую, добре. Як ви? – поцікавився Микола, запитуючи за звичкою.
– Та як, все по старому… – Марія задумалася. – Важко без чоловіка, але що поробиш?
– Я розумію… Але ось я до чого прийшов. Я подумав, що не хочу більше жити один. Як ви на це дивитесь? Може, нам варто частіше зустрічатися?
Марія Федорівна уважно подивилася на Миколу і тихо сказала:
– Ви хочете запропонувати мені що? Щоб ми почали разом жити?
Микола трохи зашарівся. – Ну… так. Може, буде добре. Я не хочу більше бути самотнім.
Марія посміхнулася. – Я вас розумію, Миколо. Я теж не хочу жити одна, але потрібно бути обережними з такими рішеннями. Ми ж не молоді.
– Так, я це розумію. Але ж, може, разом буде легше, – сказав Микола, намагаючись бути обережним.
Марія довго мовчала, потім сказала:
– Давайте спершу просто побачимо, як ми будемо спілкуватися. Якщо буде добре, то, може, й по-іншому. Я вам скажу, якщо мені буде з вами комфортно.
– Гаразд, Маріє, я не буду вас поспішати. – Микола усміхнувся.
І так почалася їхня нова дружба. Вони проводили більше часу разом, ходили на прогулянки, разом пили чай. З часом вони почали все більше подобатися один одному.
Микола був радий, що не помилився з вибором, а Марія почала розуміти, що, можливо, з ним їй дійсно буде краще.
Але через кілька тижнів їхню близькість помітили односельці, і почали заїдати питаннями:
– Що це Микола знову шлюб хоче? Вже забув про свою дружину? – шепталися баби на лавочках.
– А чому не порадився з дітьми? – дивувалися жінки.
Микола, слухаючи ці розмови, не дуже переживав. Він знав, що важливо тільки те, як він і Марія відчувають себе разом.
Як думаєте, чи варто одружуватися після 60? Що ви б порадили Миколі та Марії?
Віра Лісова
