Літній вечір обіймав двір будинку Віри Андріївни м’яким теплом. Сонце повільно хилилося до горизонту, відкидаючи довгі тіні від старого горіха, під яким зібралася вся родина.
Сьогодні був особливий день – сімдесятий ювілей Віри Андріївни, жінки, яка була серцем і душею цієї великої, галасливої сім’ї.
Її дім, старенький, але затишний, із вишневими шпалерами в їдальні та вишитими серветками на кожному столі, сьогодні гудів, наче вулик.
Діти, онуки, невістки, зяті – усі приїхали, щоб відсвяткувати цю важливу дату.
Стіл у саду, накритий білою скатертиною з мереживними краями, ломився від страв. Були тут і голубці, загорнуті так акуратно, що виглядали як витвір мистецтва, і запечена качка, від якої йшов аромат яблук і спецій, і кілька видів салатів – кожен приготований із бажанням вразити інших.
На окремому столику красувався величезний триярусний торт. Він був справжньою окрасою вечора: білі кремові троянди, шоколадні завитки й маленька фігурка дівчинки в блакитній сукні, що символізувала молоду Віру Андріївну.
Родина була великою. Віра Андріївна мала трьох дітей: старшу доньку Наталю, молодшу доньку Олену та сина Тараса.
Наталя, сорокап’ятирічна жінка з суворим поглядом і завжди ідеально зібраним волоссям, вважала себе головною в родині після матері.
Її чоловік Петро, інженер за професією, сидів поруч і час від часу кидав на дружину погляди, намагаючись вгадати її настрій. У них було двоє дітей: шістнадцятирічна Софія, стримана дівчина з любов’ю до книг, і дванадцятирічний Максим, енергійний і трохи пустотливий.
Олена, молодша сестра Наталі, була її повною протилежністю – весела, трохи легковажна, з копицею рудого волосся, що завжди вибивалося з-під шпильок. Її чоловік Ігор, власник кав’ярні, увесь вечір розважав гостей жартами. Їхні діти, десятирічна Марта і восьмирічний Данило, гасали по саду, граючись із собакою Бровком.
Тарас, єдиний син Віри Андріївни, був спокійним і мовчазним. Його дружина Лариса, вчителька музики, сиділа поруч, ніжно тримаючи за руку їхнього п’ятирічного сина Артема, який увесь вечір малював щось на серветці.
Вечір розпочався мирно. Гості піднімали келихи за здоров’я іменинниці, згадували історії з її молодості. Віра Андріївна, сидячи на чолі столу в елегантній синій сукні, посміхалася, слухаючи, як діти сперечаються, хто з них більше схожий на неї.
– Мамо, ну визнай, що я твоя копія! – сміялася Олена. – Ти ж сама казала, що я так само люблю всіх годувати і веселити!
– Ой, Оленко, ти весела, але організованості тобі бракує, – встряла Наталя, поправляючи скатертину. – Ось я, наприклад, завжди все планую, як мама. Пам’ятаєш, як вона нас усіх у відпустку возила? Усе було розписано по хвилинах!
Тарас лише хитнув головою, ховаючи усмішку. Він рідко вступав у суперечки сестер, але цього разу не втримався:
– Наталю, ти, може, і плануєш, але мама ніколи не була такою… як би це сказати… суворою. Ти ж у нас генерал у спідниці!
Гості засміялися, а Наталя злегка насупилася, але швидко відмахнулася:
– Ну, хтось же мусить тримати все під контролем! Якби не я, цей ювілей би не відбувся. Хто замовляв торт? Хто домовлявся з музикантами? Хто дзвонив усім і нагадував, щоб приїхали?
– Наталю, дякую тобі, доню, – лагідно перебила Віра Андріївна, поклавши руку на плече старшої доньки. – Але давай не будемо сперечатися. Сьогодні ж свято.
Наталя кивнула, але в її очах промайнула тінь невдоволення. Вона завжди вважала, що її зусилля недооцінюють. Олена, навпаки, виглядала безтурботною – вона підморгнула матері й запропонувала ще один тост:
– За нашу маму, яка навчила нас любити один одного, навіть коли ми сваримося!
Усі підняли келихи, і атмосфера стала теплою. Діти ганяли по саду, музика, яку виконував запрошений Наталею струнний квартет, тихо лилася фоном, а Віра Андріївна розповідала правнукам, як колись пекла печиво за рецептом своєї бабусі.
Усе йшло ідеально, аж поки не настав час роздавати торт.
Торт стояв на окремому столику, наче справжній король свята. Його білі кремові троянди виблискували в променях вечірнього сонця, а запах ванілі й шоколаду манив усіх, особливо дітей.
Наталя, як завжди, взяла ініціативу на себе. Вона підвелася, поправивши сукню, і оголосила:
– Ну що ж, дорогі, настав час для торта! Я зараз розріжу, а ви, діти, підходьте по черзі.
Вона взяла ніж, але перш ніж зробити перший надріз, повернулася до своїх дітей і сказала:
– Софійко, Максиме, підходьте першими. Ви ж допомагали мені з організацією, тож заслужили.
Софія, трохи зніяковіло, підійшла до матері, тримаючи тарілку. Максим, не гаючи часу, простягнув свою, широко посміхаючись. Олена, яка саме розмовляла з Ларисою про новий рецепт пирога, різко повернула голову.
– А це що за справи? – запитала вона, піднімаючи брову. – Чому це твої діти перші? Мої Марта з Данилом теж чекали цього торта весь вечір!
Наталя зиркнула на сестру, міцніше стиснувши ніж.
– Олено, я не просто так сказала. Мої діти допомагали мені з усім – Софія бігала по магазинах, Максим прикрашав сад. А твої що робили? Ганяли з собакою!
Олена різко підвелася, її руде волосся ніби спалахнуло в променях сонця.
– Ти серйозно, Наталю? Мої діти – менші, вони не можуть бігати по магазинах! І взагалі, це мамин ювілей, а не твій! Чому ти вирішуєш, хто перший отримає торт?
Тарас, який сидів поруч із Ларисою, зітхнув і потер скроні.
– Дівчата, може, заспокоїтеся? Це ж просто торт. Дайте мамі розрізати, вона сама вирішить, кому що дістанеться.
Але Віра Андріївна лише посміхнулася, спостерігаючи за суперечкою. Вона знала своїх дітей – вони завжди сперечалися, але врешті мирилися.
Проте цього разу напруга наростала. Гості почали перешіптуватися, діти зупинилися, дивлячись на дорослих, а музика, здається, стала тихішою.
– Тарасе, не лізь, – відрізала Наталя. – Я весь день крутилася, як білка в колесі, щоб це свято відбулося. Мої діти мають право на перший шматок!
Олена склала руки і фиркнула:
– Ага, а ми що, просто так сиділи? Я, між іншим, привезла половину продуктів! І мої діти малювали мамі листівки, поки твої “бігали по магазинах”. Це що, не рахується?
Софія, відчуваючи напругу, спробувала втрутитися:
– Мамо, може, не треба? Ми з Максимом почекаємо…
Але Наталя перебила доньку:
– Ні, Софійко, ти заслужила. І не сперечайся.
Марта, донька Олени, підбігла до матері й потягнула її за руку:
– Мамо, я теж хочу торт! Чому Софія перша?
Данило, її молодший брат, підтримав сестру, голосно заявивши:
– Це нечесно! Ми всі чекали!
Тарас, який досі намагався залишатися осторонь, не витримав:
– Наталю, ти серйозно? Дітям що, по шматку торта не вистачить? Давай розріжемо і роздамо всім одразу.
Але Наталя вперто стояла на своєму:
– Тарасе, ти завжди був таким… байдужим! Я вклала в це свято душу, і мої діти мають отримати першими. Крапка.
Лариса, дружина Тараса, тихо шепнула йому:
– Може, нехай мама сама вирішить? Це ж її день.
Петро, чоловік Наталі, нарешті подав голос:
– Наталю, може, справді не варто? Діти всі однакові, не треба їх ділити.
Але Наталя лише зиркнула на нього:
– Петре, ти мене підтримай хоч раз! Я ж не просто так кажу!
Ігор, чоловік Олени, спробував розрядити обстановку жартом:
– Слухайте, може, ми кинемо жереб? Хто витягне довшу соломинку, той і отримує перший шматок!
Але ніхто не засміявся. Атмосфера ставала дедалі напруженішою. Віра Андріївна, яка весь цей час мовчки спостерігала, нарешті підняла руку, просячи тиші.
Усі замовкли, дивлячись на неї. Вона повільно підвелася, її очі блищали від ледь помітної іронії.
– Діти мої, – почала вона спокійно, – я прожила сімдесят років, і знаєте, що я зрозуміла? Жоден торт не вартий того, щоб через нього сваритися. Наталю, я вдячна тобі за все, що ти зробила. Олено, ти завжди приносиш радість у наш дім. Тарасе, ти моя опора. Але якщо ви й далі будете сперечатися, я взагалі не буду різати цей торт. Хай стоїть до завтра.
Усі засміялися, і напруга трохи спала. Наталя зітхнула, опустивши ніж.
– Добре, мамо, ти права. Але все ж таки…
– Ніяких “але”, – перебила Віра Андріївна. – Я сама розріжу торт. І перші шматки отримають мої онуки – усі разом. Софія, Максим, Марта, Данило, Артем – підходьте сюди!
Діти радісно загомоніли, підбігаючи до столу. Віра Андріївна акуратно розрізала торт, роздаючи шматки кожному з онуків. Наталя й Олена переглянулися, але цього разу в їхніх поглядах не було злості – лише легка іронія й тепло.
Коли всі отримали свої шматки, Віра Андріївна підняла келих:
– За мою родину – за те, що ви такі різні, але завжди разом. І за те, що навіть торт у нас може стати приводом для суперечки!
Свято продовжилося. Торт виявився смачним, музика знову заграла голосніше, а діти повернулися до своїх ігор. Суперечка залишилася лише кумедним спогадом, який ще довго згадували на сімейних посиденьках.
Олеся Срібна
