— Пилосос на ногах, — дівчинка захлопнула двері з таким грюкотом, що в коридорі, здавалося, дзеленькнула кришталева люстра.
Віра стояла посеред кімнати, стискаючи в руках кошик для речей. Всередині кошика лежала зім’ята вузлом джинсова куртка Яни. Брудна, з плямою від кетчупу на рукаві. Віра просто хотіла її попрати. Ну, хотіла як краще.
— Пилосос на ногах, — повторила вона пошепки, пробуючи слова на смак. Гірчило.
Це було протистояння, яке проходило прямо по порогу кімнати п’ятнадцятирічної падчерки. Віра поставила кошик на підлогу. Ламінат кольору «арктичний дуб» блищав так, що в нього можна було дивитися, як у дзеркало, і бачити своє втомлене відображення. Їй 42. У неї зачіска волосок до волоска, манікюр кольору беж і чоловік, який зараз у відрядженні у Львові. Андрій не виносив цих сварок. Він просто йшов у гараж або надягав навушники, залишаючи Веру саму з цим колючим, зухвалим створінням, яке колись було милою дівчинкою з бантиками.
Ну та гаразд. Віра випросталася. Емоції — це сміття, а сміття треба виносити. Вона ж не намагалася замінити Яні матір. Боже борони. Віра знала своє місце. Друга дружина. Мачуха. Слово-то яке? З казок, де обов’язково є отруєне яблуко та дзеркальце. Але Віра не хотіла нікого травити. Вона просто хотіла ладу. Їй здавалося, якщо в домі буде чисто, якщо речі лежатимуть на своїх місцях, то й життя якось саме собі випрямиться, розгладиться, як свіже простирадло. Але Яна — це хаос, це стихія.
Ввечері того ж дня хаос набув імені й плоті. Звали хаос Максом. Дзвінок у двері пролунав нахабно, не коротко, а довго, вимогливо. Віра відчинила. На порозі стояв хлопець. Довге волосся, яке не бачило шампуню дня три, і кеди. О, ці кеди. Бруд на підошвах був, здавалося, віковим.
— Яна вдома? — запитав він, навіть не привітавшись. Жувальну гумку жував так інтенсивно, ніби намагався передати повідомлення азбукою Морзе.
— Здрастуй, — Віра зробила паузу, очікуючи відповідного привітання, не дочекалася. — Яна у себе, але у нас прийнято роззуватися.
— Та ладно, я на хвилинку.
Макс ступнув усередину. Віра фізично відчула, як брудний слід відбивається на її «арктичному дубі». Всередині все стислося. Їй захотілося схопити ганчірку, хлорку, вогнемет, але тут вилетіла Яна.
— Макс! — вона сяяла так, як ніколи не сяяла при Вірі. — Ти прийшов.
Вона була в тій самій джинсовій куртці з плямою, яку вирвала з кошика. Волосся розпатлане, очі підведені чорним так густо, що здавалися двома вуглинками.
— Пішли! — кивнув Макс, ігноруючи Віру, як предмет меблів.
— Яно!
Голос Віри дрогнув, але залишився твердим.
— Вже дев’ята вечора. Батько не дозволяє.
— Батька немає, — відрізала Яна, устрибуючи в кросівки. — А ти мені не указ. І не дивись на нього так. Це Макс, і він у сто разів кращий за всі твої нудні правила.
— Я просто прошу…
— Ми йдемо, не чекай.
Двері знову грюкнули. Віра залишилася стояти, дивлячись на ком бруду на підлозі. Вона повільно видихнула, пішла у комору, взяла швабру. Спокійно. Вдих, видих. Ганчірка, вода, засіб із запахом лаванди. Рух рукою — і бруду нема. Якби з проблемами в житті було так само просто. Але в серці шкрябало неприємне передчуття. Макс їй не сподобався ні через волосся, ні через кеди. У його погляді був якийсь холодний, оцінювальний прищур. Так дивляться не на кохану дівчину, а на зручний варіант на вечір.
Яна повернулася через дві години. Не пізно, але щось було не так. Віра чула, як ключ довго шкребеться у замку, наче руки не слухаються. Потім двері відчинилися, і Яна метнулася до своєї кімнати, як тінь. Ні звука, ні «здрастуй», ні грюкання дверей, просто клацання замка. Віра сиділа у вітальні з книгою, яку не читала. Сторінки були всього лише ширмою. Вона прислухалася. Тиша була поганою, не такою, як від чистоти, а важкою, гнітючою.
Пройшла година. Віра підійшла до дверей падчерки, занесла руку, щоб постукати, але згадала вранішнє: «Пилосос на ногах». Рука опустилася. Не можна. Вона сама встановила кордони. Не лізти, не виховувати, не бути мачухою. Намагалася дати свободи — отримала.
Віра пішла на кухню. Може, теплого какао? Ні. Дурниці. І тут з-за дверей Яни донісся звук. Не плач. Це був звук чогось битого. Дзвін, глухий удар, потім ще один, ніби хтось методично знищував кімнату. «Дзинь!» Це, здається, дзеркало. «Бах!» Книги об стіну! Віра завмерла, серце пірнуло кудись у капці. Першою думкою було: «Вона ж поріжеться». Другою: «Начхати на правила».
Віра не стала стукати. Вона просто натиснула на ручку. Зачинено. Звичайно.
— Яно! — гукнула вона. — Яно, відчини!
— Піди геть! — Голос сривався на віск. — Ненавиджу. Забирайся. Не смій сюди входити!
Звук рваної тканини. Що вона там робить? Рве одяг?
— Яно, я зараз ламатиму двері.
Віра сама здивувалася своєму тону. Звідки цей метал у голосі? Вона ж м’яка. Вона ж ввічлива Віра.
Всередині щось грюкнуло так сильно, що двері завибрирували. І настала тиша. Віра метнулася в комору. Там на верхній полиці лежав набір інструментів Андрія. Вона схопила викрутку. Руки тремтіли, але рухи були чіткими. Шліц у замок, поворот, натиснути. Старий фокус, який вона вивчила, коли Яна в п’ять років випадково зачинилася у ванній. Клац. Двері піддалася. Віра розчинила її й завмерла на порозі.
Кімната виглядала так, ніби тут пройшов ураган. Речі вивернуті з шафи, косметика розмазана по підлозі, штори зірвані з петель і висять сумними прапорами капітуляції. На підлозі, серед уламків великого підлогового дзеркала, сиділа Яна. Вона сиділа, обхопивши коліна руками. Її плечі тремтіли. На правій руці від зап’ястя до ліктя тягнулася подряпина. Неглибока, але потрібно було обробити.
Віра подивилася на руку, подивилася на перевернутий стілець, на телефон, що валявся в кутку з розбитим екраном. Екран світився. Там було відкрите якесь фото чи листування. Неважливо. Віра нічого не сказала. Ані слова. Вона розвернулася й вийшла. Яна залишилася сама, судорожно всхлипнула. Ну от, зараз вона принесе пакет для сміття чи подзвонить батькові. Звичайно, подзвонить батькові, здасть її з потрохами. «Твоя донька психопатка».
Минула хвилина. Дві. Віра повернулася. В одній руці вона тримала аптечку, в іншій — ні швабри, ні совка, ні пакета для сміття. Вона тримала піднос. На підносі стояли дві великі пузаті кружки з чимось темним і димним. Запахло шоколадом, густим, солодким запахом дитинства, який абсолютно не пов’язувався з її станом та кімнатою.
Віра акуратно переступила через купу одягу, поставила піднос на єдину неушкоджену ділянку підлоги, прямо на пухнастий килимок, який тепер був усіяний пудрою з розбитої пудрениці. Яна дивилася на неї у всі очі. Вона перестала плакати, просто гикала, дивлячись, як мачуха опускається на коліна, прямо на підлогу у своїх світлих брюках.
— Дай руку, — тихо сказала Віра. — Не наказ, прохання.
Яна не ворухнулася.
— Яно, рука.
Віра простягнула долоню.
— Треба промити. Зараження нам ні до чого.
Дівчинка повільно, наче уві сні, притягла до себе руку. Віра відкрила аптечку. Перекис зашипіла. Яна здригнулася, зашипіла крізь зуби.
— Терпи, козак! — буркнула Віра, спритно орудуючи ватним диском. — Зараз заклеїмо — і житимеш.
Вона працювала швидко й мовчки. Наклеїла пластир смішний з динозавриками, що лежав у аптечці ще з тих часів, коли Яні не було й десяти.
— Ось так.
Віра закрила аптечку. Потім вона взяла одну з кружок і простягнула Яні.
— На, це какао. Правда, зефірки старі, я їх у глибині шафи знайшла, але в гарячому мають розтанути.
Яна дивилася на кружку, як на інопланетний артефакт.
— Ти… — голос дівчини хрипів. — Ти не будеш кричати?
— А сенс?
Віра взяла свою кружку й ковтнула. У неї залишилися вуса від какао. Вона їх не витерла.
— Дзеркало вже розбите. Штори я попру, а кричати — горло тільки драти. Пий, давай, охолоне.
Яна взяла кружку тремтячими пальцями, зробила ковток. Гаряча солодкість обпалила горло, і сльози знову бризнули з очей. Але тепер це були інші сльози, не злі.
— Він… — Яна всхлипнула, дивлячись у кружку. — Він виклав…
Вона не договорила. Сором захлинув її. Як розповісти цій правильній тітці, що Макс, той крутий Макс, сфотографував її, коли вона дуріла, і виклав у загальний чат класу з підписом: «Гляньте на цю дурну». І що потім написав: «Ми розходимося. Ти занадто нав’язлива».
— Козел, — спокійно констатувала Віра.
Яна поперхнулася какао.
— Що?
— Кажу: козел він, твій Макс.
Віра поставила кружку на підлогу й подивилася на падчерку. Погляд у неї був дивний. Не строгий, не жалісливий, а якийсь розуміючий.
— Знаєш… — Віра овела поглядом зруйновану кімнату. — Непогано вийшло. Епічно.
— Ти кепкуєш? — Яна всмикнула носом.
— Ані краплі. Коли мені було шістнадцять… ну, трохи старше за тебе, я зустрічалася з хлопцем. Дмитром звали. Поет, гітарист, романтик. Я в нього була закохана так, що забувала дихати. А він мене кинув прямо на випускному, сказав, що я занадто земна для його вищої душі, і пішов танцювати з Лєнкою з паралельного.
Віра усміхнулася, дивлячись у минуле.
— І що ти зробила?
Яна вже не плакала. Їй стало цікаво. Ця ідеальна Віра, у якої навіть шкарпетки у шафі лежать за кольором, була кинутою.
— Я… — Віра знизала плечима. — Я прийшла додому. Тато спав. А у нас у залі стояв акваріум величезний, літрів на двісті. Татова гордість. Рибки там рідкісні, водорості якісь японські. Я дивилася на них, дивилася, і мене така злість узяла. Чому їм там так спокійно плавається, коли в мене життя рухнуло?
Віра зробила паузу, допиваючи какао.
— Ну? — підштовхнула Яна.
— Ну, і я взяла гантелю, братову гантелю, важку таку… і шпурнула.
— В акваріум? — очі Яни округлилися.
— Ага, прямо в центр. Бабах! — Віра розвела руками. — Вода хлинула, риби на килимі б’ються, скла скрізь. Я стою мокра в вечірній сукні. Тато вибігає. Думав, щось почалося на вулиці.
— Ого… — прошепотіла Яна.
Вперше за рік вона дивилася на мачуху не як на ворога.
— І що?
— Тато майже вбив, — усміхнулася Віра. — Рибок ми рятували у трилітровій банці. Килим довелося викинути. Засмердів тиною. Тато зі мною тиждень не розмовляв. Але знаєш, що найсмішніше? Мені полегшало. Ось як скло дзинькнуло, так і відпустило, ніби весь біль з тією водою витік.
У кімнаті повисла тиша, але тепер вона була іншою, затишною. Пахло какао. Яна опустила голову на коліна.
— Мені так болить, — прошепотіла вона ледве чутно. — Тут, всередині, наче діру пробили.
Віра підсунулася ближче. Вона не стала кидатися в обійми, просто сіла плечем до плеча. Тепло її тіла відчувалося крізь тонку тканину блузки.
— Знаю, — тихо сказала Віра. — Це мине. Не сьогодні, не завтра, але мине. Це як грип. Треба просто перележати, пити багато рідини і, ну… іноді щось розбити.
Яна слабо посміхнулася.
— Я приберу все, — сказала вона, дивлячись на уламки дзеркала.
— Чесно, приберемо, — поправила Віра. — Вдвох швидше. Але спочатку доп’ємо. Там на дні найсмачніший осад.
Вони сиділи на підлозі серед хаосу. Ідеальна господиня й бунтуючий підліток. Навколо валялися речі, косметика, уламки, усе те, що Віра зазвичай ненавиділа. Але зараз їй було байдуже. Вона бачила, як плечі Яни розслабляються, як дихання стає рівним. Яна допила какао, поставила кружку на підлогу, подивилася на свою перев’язану руку з динозавриками, потім перевела погляд на Віру. Та сиділа, притулившись спиною до ліжка й дивлячись у стелю, мабуть, згадуючи свій акваріум.
— Віро… — тихо покликала Яна.
— Нічого.
— Дякую за какао.
Віра не повернула голови.
— Дякую, що ти не пішла й що не почала читати нотації про «у твоєму віці». І взагалі дякую, що ти є.
Всередині Віри щось дрогнуло, сильніше, ніж коли вона розбила той акваріум. Тепло розлилося в серці, витісняючи вічну тривогу за чистоту й порядок. Вона нарешті подивилася на Яну.
— Я завжди тут, Яно. Навіть якщо двері зачинено.
Того вечора вони винесли три мішки сміття. Дзеркало викинули частинами, штори закинули у пральню. Коли все було закінчено, кімната Яни виглядала порожньою й трохи сирітською, без звичного безладу, але зате в ній можна було дихати.
Вже за північ, йдучи до себе, Віра зупинилася біля дверей. У домі знову було тихо. Але тепер ця тиша не дзвеніла напруженням. Це була тиша будинку, в якому живуть люди. Живі, не ідеальні люди, які іноді б’ють дзеркала, п’ють какао на підлозі й вміють пробачати.
