Для Галини цей рейс мав стати останнім, але вона й подумати не могла наскільки він змінить її життя.
На верхній полиці лежав іграшковий заєць. Одне вухо звисало донизу й погойдувалося в такт поїзду.
Галина помітила його, коли вкотре проходила вагоном із пляшками води. Під зайцем спала дівчинка років шести. Не роздягнена, у рожевій куртці, міцно притиснувши до грудей маленький рюкзак. Її мати сиділа поруч, тримаючи долоню на дитячих черевиках.
— Взуття зніміть їй, — тихо сказала Галина. — Ноги запаряться.
Жінка подивилася так, наче не відразу зрозуміла.
— Вона не дає.
— Чого це?
— Боїться, що знову доведеться швидко бігти.
Галина поставила пляшку на столик.
— Тут поспішати не треба. До Львова ще довго.
Мати кивнула, але черевиків не зняла.
Галина пішла далі. Біля виходу літній чоловік шукав окуляри, які висіли в нього на комірі. У сусідньому купе плакало немовля. Хтось просив зарядити телефон, хтось — знайти лікаря.
Це був евакуаційний поїзд. Люди сідали в нього з валізами, картатими сумками, котами в переносках і документами, складеними в прозорі файли. Дехто всю дорогу телефонував. Дехто дивився перед собою, не вимовляючи ні слова.
Для Галини цей рейс мав стати останнім.
Удома в кухонній шухляді лежала копія заяви на звільнення. У понеділок треба було зайти здати все належне й підписати папери. Тридцять один рік вона їздила цією дорогою, знала голоси станційних оголошень, звикла спати під стукіт коліс.
Останнім часом дуже боліли коліна. Лікар говорив про лікування, спокій і навантаження, яких треба уникати.
Галина слухала й думала: легко сказати.
Близько другої ночі у вагоні нарешті притихло.
Галина налила собі чай, дістала з пакета бутерброд і тільки зібралася вкусити, як у дверях службового купе з’явилася та сама жінка.
— Вибачте. У вас можна ще води?
— Можна. Заходьте.
— Я тут постою.
— Та сідайте, ніхто вас не вкусить. Хіба я, якщо бутерброд заберете.
Жінка слабо всміхнулася.
Зблизька було видно, яка вона молода. Років тридцять, може, трохи більше. Волосся стягнуте резинкою, на рукаві засохла біла пляма.
Галина посунула до неї склянку.
— Чай будете?
— Якщо можна.
— Як вас звати?
— Катерина.
— Я Галина Петрівна. Можна просто Галина. А донечку?
— Соломія. Соломійка.
Катерина взяла склянку обома руками, але пити не стала.
— Скільки їй?
— Шість. У вересні до школи мала йти.
Галина відрізала половину бутерброда.
— Їжте.
— Дякую, я не хочу.
— Я теж не хотіла. А тепер голова болить. Беріть, мені цілого багато.
Катерина взяла. Відкусила маленький шматок, швидко прожувала, потім ще один.
Галина вдала, що шукає щось у шухляді.
— Вас у Львові зустрінуть?
Катерина перестала жувати.
— Ні.
За стіною хтось закашлявся. Поїзд повільно проїхав стрілки, склянки дзенькнули.
— До знайомих їдете?
— Немає в мене там знайомих.
— А де ж зупинитеся?
Жінка опустила очі.
— На вокзалі запитаю. Казали, допомагають.
Галина помовчала.
— А рідні?
— Мама немає вже. Тато давно. Чоловік… Ми розлучені. Він ще до всього поїхав. Номер уже не відповідає.
Вона сказала це рівно, наче давно навчилася вкладати всі пояснення у кілька речень.
— Я до останнього не хотіла їхати. У нас ще магазин працював. Я там продавчинею. Думала, якось… А потім у сусідній будинок прилетіло. Соломія після того сама навіть у туалет не йде. Стою під дверима.
Катерина затиснула губи.
— Ми вискочили, я навіть її чоботи зимові не взяла. Знаєте, що взяла? Зарядку від старого телефона. Він два роки як зламався, а зарядку вхопила.
— У таку хвилину й не те вхопиш.
— У мене в сумці кілограм солі. Я коли пакувала, поклала. Навіщо?
Галина хотіла щось відповісти, але Катерина раптом заплакала. Беззвучно, тільки плечі почали здригатися.
Галина подала їй серветки.
— Поплачте. Тут можна.
— Я при ній не можу.
— То посидьте поки тут. Я гляну на вашу малу.
Соломійка спала, підтягнувши коліна. Заєць уже впав між подушкою і стінкою.
Галина поправила ковдру. Дівчинка відразу розплющила очі.
— Мама де?
— Чай п’є. Зараз покличу.
Мала сіла так різко, що вдарилася потилицею об полицю.
— Тихо, тихо. Ось вона.
Катерина вже поспішала проходом.
— Я тут, сонечко. По воду ходила.
Соломійка вчепилася в її кофту.
— Ти ж казала, що не підеш.
— Я поруч була.
— Все одно.
Катерина сіла й притягла доньку до себе. Галина підняла зайця, обтрусила й поклала поряд.
— А його як звуть?
— Петро, — відповіла мала, не відпускаючи маму.
— Поважне ім’я.
— Бо він серйозний.
— Бачу. За порядком стежить?
Соломійка кивнула.
— Тоді хай і за черевиками постежить. Знімаймо, поки ноги відпочинуть.
Цього разу дівчинка дозволила.
Галина повернулася до свого чаю. Він вистиг. Бутерброд лежав недоїдений.
Вона відкрила телефон. Від доньки було повідомлення: «Мамо, як доїдеш, маякни».
Галина набрала: «Добре».
Потім стерла.
Написала: «Це мій останній рейс. Звільняюся».
Подивилася на екран і поклала телефон.
Про заяву вона досі не сказала Олені. Кожного разу щось заважало. То донька була на роботі, то забирала сина з тренування, то просто питала: «Мам, у тебе все нормально?»
І Галина відповідала, що нормально.
Чоловіка не стало сім років тому. Після того вона охоче брала додаткові рейси. У вагоні весь час була потрібна: подати, знайти, пояснити, розбудити. Удома могла цілий вечір не вимовити ні слова.
Тепер удома доведеться бути щодня.
У другій кімнаті стояло Оленине старе ліжко. На ньому Галина складала випрасувані рушники.
Вона знову взяла телефон.
Цього разу надіслала повідомлення, поки не передумала.
Уранці Катерина стояла біля вікна з телефоном.
— Так, із дитиною… Шість років… Я зрозуміла. А де це?.. Добре, дякую.
Записала щось на клаптику паперу, передзвонила ще кудись.
Галина пройшла повз із пакетом сміття. Потім повернулася.
— Знайшли щось?
— Дали адресу. Там приймають, але сказали, місць може не бути. Треба під’їхати.
Соломійка сиділа на застеленій полиці й зачісувала зайцеві вухо пластиковою виделкою.
— А ми там житимемо? — запитала вона.
— Подивимося.
— А ліжко буде?
— Буде, сонечко.
Катерина сховала папірець у кишеню й потягнулася до валізи.
Галина дивилася, як вона намагається застебнути блискавку. Край дитячої кофти потрапив між зубці. Катерина смикнула сильніше.
— Зламаєте, — сказала Галина. — Дайте сюди.
Звільнила тканину, притиснула кришку долонею.
— У мене кімната є.
Катерина не зрозуміла.
— Яка?
— Вільна. Донька окремо живе. Можете поки в мене.
Жінка мовчала.
— Адресу вам запишу. До вокзалу недалеко. Не палац, звісно. П’ятий поверх, ліфт іноді вередує. Але вода є, ліжко теж.
— Галино Петрівно, ми ж…
— Поживете, поки на ноги станете. Там уже роботу знайдете, розберетеся.
— Я не знаю, коли зможу платити.
— На комунальні потім домовимося. Зараз у вас, думаю, інших витрат вистачить.
Катерина сіла на край полиці.
— Ви нас зовсім не знаєте.
Галина зітхнула.
— Не знаю. Ви мене теж. Зателефонуйте комусь, скажіть адресу. Можете паспорт мій сфотографувати.
Соломійка підняла голову.
— А у вас страшно?
Галина присіла біля неї, тримаючись за коліно.
— У мене кіт. Може серед ночі каструлю скинути. То ти не лякайся.
— А який кіт?
— Товстий. Рудий. Начальник квартири.
— Його гладити можна?
— Якщо дозволить.
Дівчинка подивилася на маму.
Катерина закрила обличчя долонями.
— Я просто не знаю, що сказати.
— Скажіть, чи їдете. Бо мені ще вагон здавати.
Додому вони дісталися після обіду.
Галина насилу підняла свою сумку на п’ятий поверх. Катерина хотіла забрати, але вона відмахнулася, а на наступному майданчику все-таки віддала.
— Коліна? — тихо запитала Катерина.
— Ага. Вже й вони заяву на звільнення написали.
Кіт зустрів їх у передпокої. Понюхав валізу, обійшов Соломійку й ліг поперек проходу.
— Степан, — представила Галина.
— А я Соломія.
Степан заплющив очі.
У кімнаті довелося звільняти ліжко від рушників. Галина відчинила шафу, подивилася на полиці й почала перекладати речі.
— Оцю вам. І нижню теж.
— Нам однієї вистачить.
— Та я бачу, скільки у вас речей. Вільно кладіть.
Катерина поставила валізу біля стіни, але розпаковувати не стала.
Після душу вони їли картоплю з маслом і яєчню. Соломійка заснула просто за столом, тримаючи виделку. Мати перенесла її на ліжко й довго сиділа поруч.
Увечері подзвонила Олена.
— Мамо, чому я про звільнення з повідомлення дізнаюся?
— А як треба було?
— Подзвонити. Розповісти. Ми ж могли обговорити.
Галина помовчала.
— Я боялася.
Донька теж замовкла.
— Чого?
— Що вдома сидітиму й не знатиму, куди себе подіти.
— Мам…
— І ще в мене тепер люди живуть.
— Які люди?
Галина розповіла.
— Ти хоч документи бачила? — обережно запитала Олена.
— Бачила. І вона мої.
— Добре. Я в суботу приїду. Вам щось привезти?
Галина озирнулася на холодильник.
— Молока. І яблук, якщо будуть гарні.
Перші дні Катерина ходила квартирою навшпиньки.
Мила за собою чашку, витирала раковину, питала дозволу взяти ложку. Уночі Галина чула, як вона тихо розмовляє з кимось телефоном у ванній.
На четвертий день прокинулася від запаху смаженої цибулі.
Катерина варила суп.
— Я ваші продукти взяла. Запишу, скільки…
— Катю, покладіть ручку.
— Я не хочу сидіти вам на шиї.
Галина сперлася на одвірок.
— То давайте домовимося. Їжу готуємо по черзі. Прибираємо теж. У мою кімнату без стуку не заходимо, я до вас так само. А за кожну картоплину звітувати не треба.
Катерина кивнула.
— І ще, — додала Галина. — Мені оце «ви» вже трохи муляє.
Уперше за весь час Катерина всміхнулася широко.
— Добре. Тільки суп посоли сама. Я боюся пересолити.
— У тебе ж цілий кілограм. Треба використовувати.
Роботу Катерина знайшла не відразу.
Десь не підходив графік, десь відмовляли, щойно чули про дитину. В одному магазині запропонували кілька неоплачуваних днів «подивитися, як працює».
Вона повернулася додому зла.
— Я що, нічого не вмію? П’ять років за прилавком стояла.
— Вмієш, — сказала Галина. — Їм просто безплатна людина треба.
Потім узяли в пекарню. Зміна починалася рано, і Галина залишалася із Соломійкою.
Не все було легко.
Дівчинка прокидалася від різких звуків, одного разу сховалася під стіл, коли сусід почав свердлити стіну. Катерина могла розплакатися через загублений чек, а Галина часом дратувалася від постійних вибачень.
Одного вечора вона різко сказала:
— Катю, ну скільки можна питати, чи можна ввімкнути пральну машину?
Катерина зблідла.
Галина відразу пошкодувала.
Пізніше постукала до них.
— Я нагримала. Даремно. У мене нога весь день болить, але ти тут ні до чого.
— Я боюся вам заважати.
— Мені іноді треба тиша. Я казатиму. А ти кажи, коли тобі щось не так.
Катерина подивилася на неї з недовірою, потім кивнула.
Наступного ранку попросила не переставляти її речі в шафі.
Галина відкрила рот, щоб пояснити, як зручніше, але стрималася.
— Добре.
На першу зарплату Катерина принесла продукти й конверт.
Галина грошей не взяла всієї суми.
— Оце на рахунки. Решту відкладай.
— Я вже відклала трохи.
— То ще відклади. Оренда сама себе не оплатить.
Соломійка подарувала їй малюнок. На ньому були три жінки, рудий кіт і синій поїзд.
— Чому я така висока? — запитала Галина.
— Бо ти головна.
— Це Степанові не показуй.
За кілька місяців Катерина знайшла невелику квартиру за дві зупинки від них.
Коли вона повідомила про це, Галина відразу почала розпитувати про опалення, вікна й господарів. Увечері довго мила вже чисту плиту.
У день переїзду Соломійка ніяк не могла спіймати кота для прощання.
— Та не муч його, — сказала Галина. — У суботу прийдеш.
— Ти сирники зробиш?
— Якщо сир куплю.
— Я мамі скажу.
Катерина стояла в передпокої з тією самою валізою.
— Дякую тобі, — сказала вона. — Я не знаю, як би ми тоді…
Галина обняла її. Катерина притулилася чолом до її плеча й трохи постояла.
Після них у квартирі стало тихо.
Галина прибрала чашки, зайшла до звільненої кімнати. На підвіконні залишилася дитяча заколка. Вона поклала її біля дзеркала, щоб віддати в суботу.
Навесні Галина зібралася до Олени.
Квиток купувала незвично довго. Перевіряла вагон, місце, час прибуття. Катерина сміялася:
— Наче вперше їдеш.
— Пасажиркою — майже вперше.
На вокзал пішли всі разом. Соломійка несла невеликий пакет і відмовлялася віддати.
Біля вагона вручила його Галині.
Усередині були бутерброди, яблуко й серветки.
— Та навіщо стільки? Я ж можу дорогою поїсти.
— Бери, — суворо сказала мала. — Дорога довга.
Галина засміялася, а тоді швидко обійняла їх обох.
У вагоні вона влаштувалася біля вікна. Поставила сумку, повісила куртку, дістала окуляри. Молода провідниця зазирнула всередину:
— Чаю будете?
Галина вже хотіла сказати, що сама собі наллє, та вчасно схаменулася.
— Буду. І цукор, будь ласка, один.
Телефон озвався повідомленням від Катерини: «Як доїдеш, напиши».
Слідом прийшло голосове від Соломійки:
— І бутерброди з’їж. Не привози назад.
За вікном повільно рушив перон. Галина помахала, хоча вже нікого не бачила, і розгорнула перший бутерброд.
