Іван ощаджував на всьому: на милі й туалетному папері, на світлі й воді. Ощаджував би, мабуть, і на повітрі, якби вигадав, як це зробити. Навіть розлучення з нелюбою дружиною видавалося йому надто дорогою витівкою, тож п’ятнадцять років він терпів її поруч так само, як терпів рахунки за опалення.
Того вечора Валерія мила посуд на кухні. За вікном ще догоряло літнє небо, коли в дверях з’явився Іван. Клацнув вимикач, і кухня потонула в напівтемряві.
— Ще цілком світло, — похмуро буркнув він. — Нащо палити електрику?
— Я хотіла прання поставити, — тихо сказала Валерія.
— Уночі поставиш. Тоді тариф дешевший. — Він підійшов до мийки й підкрутив кран. — І не відкривай воду на повну. Ти дуже багато витрачаєш, Валеріє, дуже багато. Невже не розумієш, що наші гроші просто зливаєш у каналізацію?
Струмінь змаліла до тонкої нитки, що ледь шкребла по тарілці. Валерія довго дивилася на неї, а потім перевела безнадійний погляд на чоловіка. Вона закрутила кран до кінця, витерла руки рушником і сіла за стіл.
— Іване, ти бачив колись себе збоку?
— Я тільки те й роблю, що дивлюся на себе збоку, — обурився він. — Чоловік як чоловік. Батько як батько. Нормальний, звичайний, не кращий і не гірший за інших. До чого ти чіпляєшся?
— Тобто всі чоловіки й батьки такі, як ти?
— Ти чого домагаєшся? Посваритися захотіла?
Валерія зрозуміла, що шляху назад немає. Ця розмова назрівала роками, і тепер її слід було довести до кінця, поки до нього нарешті не дійде: жити поруч із ним — справжнє страждання.
— А знаєш, чому ти досі від мене не пішов?
— А чому я маю йти? — Іван криво усміхнувся, відповівши питанням на питання.
— Хоча б тому, що ти мене не кохаєш. І дітей наших не кохаєш.
Він розкрив рота, щоб заперечити, але вона не дала йому цього зробити.
— Не кажи, що це не так. Ти нікого не кохаєш, і сперечатися ми не будемо, щоб не гаяти часу. Я хочу сказати про інше. Ти не пішов від нас через свою скупість. Розлучення для тебе — величезна фінансова втрата. Тільки це тебе й тримає.
Вона помовчала й повела далі рівним голосом:
— П’ятнадцять років разом. На що вони пішли? Якщо не рахувати того, що ми стали чоловіком і дружиною й у нас є діти, чого ми досягли? Жодного разу не були на морі. Я не кажу про закордон, але ми навіть у власній країні нікуди не їздили. Відпустку проводимо в місті. По гриби за місто, і то не їздимо. Бо це дорого.
— Але ж ми збираємо гроші, — відповів Іван.
— Ми? — Валерія здивовано підняла брови. — Може, це ти збираєш?
— Я для вас стараюся.
— Для кого — для вас? Для мене й дітей? П’ятнадцять років ти щомісяця береш гроші й відкладаєш на рахунок для мене з дітьми?
— А то для кого ж? — образився він. — Знаєш, скільки там уже назбиралося?
— Там — це де? У нас чи в тебе? Можливо, я чогось не розумію. Гаразд, перевіримо. Дай мені грошей. Я куплю собі й дітям новий одяг, бо я п’ятнадцять років доношу те, в чому заміж виходила, і те, що мені віддає дружина твого старшого брата. Діти теж доношують за двоюрідними братами. А головне, я нарешті зніму окрему квартиру, бо втомилася жити в квартирі твоєї матері.
— Мама виділила нам дві кімнати, — сухо промовив Іван. — Тобі гріх скаржитися. А дитячий одяг… Навіщо витрачатися на дрібниці, коли речі братових дітей цілком підходять?
— А мені чиї речі підходять? Дружини твого брата?
— Ти не про те думаєш.
— А про що мені думати?
— Про сенс життя. Про високе. Крім шмоток та іншого жіночого мотлоху є речі набагато значущіші. Про духовний розвиток людини, Валеріє. Ти повинна піднятися над усією цією метушнею навколо одягу й квартир.
— Зрозуміло, — кивнула вона. — Тому всі гроші на твоєму рахунку, а нам ти не даєш нічого, щоб ми росли духовно. Я правильно розумію?
— Бо вам довіряти не можна! — закричав Іван. — Ви все одразу витратите. А жити на що? Про це ти подумала?
— На випадок, якщо щось трапиться?
— Саме так!
— Добре, — Валерія говорила спокійно, навіть лагідно. — Тоді скажи мені, коли саме ми почнемо жити? Не на випадок якихось проблем, а просто жити. Невже ти не бачиш, що ми вже зараз живемо так, ніби це твоє «щось» давно трапилося?
Іван мовчав, злобно дивлячись на дружину.
— Ти економиш на милі, на серветках, на туалетному папері, — продовжувала вона. — Мило й крем для рук приносиш із заводу, ті, що вам там видають.
— Економити потрібно, — відрізав він. — Усе з дрібниць починається. Платити за дороге мило чи папір — це смішно.
— Тоді назви хоча б термін. Скільки ще терпіти? Десять років? П’ятнадцять? Двадцять? Мені тридцять п’ять, і, судячи з усього, час іще не настав. Може, в сорок? Ні, дрібниця. Хто ж у сорок починає жити? А в п’ятдесят? Теж рано, адже раптом щось трапиться, і ми підемо по світу з простягнутою рукою, якщо передчасно витратимося на добрий папір. Ти правий. А в шістдесят? Може, в шістдесят уже можна? Скільки тоді буде на рахунку?
— Багато, — буркнув Іван. — Ось тоді й заживемо по-справжньому.
— І я зможу купити собі й дітям новий одяг?
Він не відповів.
Тиша повисла важка, мов мокра ковдра. За стіною сопів молодший син, а в сусідній кімнаті клацала спицями свекруха, не відриваючись від телевізора. Валерія слухала ці звуки, вивчені за п’ятнадцять років напам’ять, і дивувалася, як легко їй раптом дихається, коли головне нарешті сказано вголос.
Вона заговорила знову, але вже обережно:
— Знаєш, про що я зараз подумала? А раптом щось станеться? Через твою ощадливість ми харчуємося погано. Їмо найдешевше. Невже ти ніколи не думав, що це шкодить здоров’ю? Але й не це головне, Іване. У нас постійно поганий настрій. Ти не помічав? А з поганим настроєм потрібно щось робити.
— Якщо ми з’їдемо від мами й почнемо добре харчуватися, то не зможемо збирати гроші, — промовив він.
— Не зможемо, — погодилася Валерія. — Саме тому я й іду від тебе. Я втомилася збирати. Тобі це заняття подобається, а мені — ні.
— Як же ти житимеш? — здивувався Іван.
— Якось проживу. Не гірше, ніж зараз. Зніму квартиру для себе й дітей. Моя зарплата не менша за твою, на оренду вистачить, ще й на одяг та їжу залишиться. А головне, мені більше не доведеться слухати лекції про економію світла, газу й води. Я пратиму вдень. Забуду вимкнути світло в туалеті чи на кухні — і не буду переживати. Туалетний папір куплю найкращий, на столі завжди лежатимуть паперові серветки, а в магазині я брататиму все, що захочу, не чекаючи знижок.
— Ти ж не зможеш нічого відкладати!
— Чому? Могла б. Відкладала б твої аліменти на двох дітей. Хоча ні, ти правий. Нічого відкладати я не буду, але не тому, що не можу, а тому, що не хочу. Витрачатиму все до копійки, разом з аліментами, і житиму від зарплати до зарплати. А на вихідні привозитиму дітей до вас із мамою. Уявляєш, яка це для мене економія? Поки вони в вас, я ходитиму до театрів, ресторанів, на виставки, а влітку поїду до моря. Ще не вирішила, куди саме, але обов’язково вирішу. Ось тільки звільнюся від тебе.
В Івана потемніло в очах. Йому стало по-справжньому моторошно, і не за дружину, і не за дітей, а за себе. Він швидко підрахував у думці, що в нього залишиться після аліментів і витрат на дітей, яких привозитимуть на вихідні. Та найбільше його засмучували майбутні витрати Валерії на море. На його думку, це були не просто гроші, викинуті на вітер. Це були його гроші.
— Мама цього так не залишить, — нарешті вичавив він.
— Твоя мама, — Валерія ледь помітно всміхнулася, — першою допоможе тобі порахувати аліменти. Вона це вміє. Від неї ти й навчився.
Іван відкрив рота, але слів знову не знайшов.
— Я ще не сказала головного, — спокійно додала вона. — Той рахунок, на якому в тебе лежать гроші, ми поділимо. Навпіл. І ці гроші я теж витрачу. Скільки там за п’ятнадцять років назбиралося? Гадаю, пристойна сума. Я не збиратиму на своє життя, Іване. Я житиму вже зараз.
Іван ворушив губами, силкуючись вимовити бодай слово, але нічого не виходило. Обурення скувало його волю й не дозволив ні говорити, ні думати.
Валерія підвелася. Вона згадала листівку з морем, що колись висіла над її ліжком у батьківському домі: біла піна, синя вода, чайки. Роками вона дивилася на цей клаптик паперу й жодного разу не подумала, що до моря можна просто поїхати.
— А знаєш, яка в мене мрія? — сказала вона. — Я хочу, щоб, коли прийде мій час іти назавжди, на моєму рахунку не було жодної копійки. Тоді я напевно знатиму, що витратила на себе в цьому житті все, що мала.
Вона підійшла до дверей і клацнула вимикачем. Кухню залило яскраве світло, і Іван мимоволі примружився. Йому здалося, що десь у стіні, у лічильнику, зі свистом закрутилося колесо й почало відраховувати його гроші.
Іван тієї ночі майже не спав. Він лежав на краю ліжка й подумки перебирав усі можливі витрати. Оренда квартири для Валерії, аліменти, одяг дітям, харчування, вихідні, коли вони приїжджатимуть до нього. А ще поділ заощаджень. П’ятнадцять років він відмовляв собі в усьому, рахував кожну копійку, а тепер мав віддати половину грошей жінці, яка, на його думку, зовсім не вміла ними розпоряджатися.
Вранці він прийшов на кухню з калькулятором.
— Я все підрахував. Якщо ти залишишся, ми зможемо жити значно краще. Я переглянув витрати. Можна купувати нормальні продукти, трохи збільшити суму на господарство. Навіть відпустку колись влаштуємо.
Валерія наливала собі каву.
— Колись — це коли?
— Не починай. Я серйозно.
— Іване, я теж серйозно. Я вчора зателефонувала знайомій. Вона допоможе знайти квартиру. Дві кімнати, недалеко від школи. Сьогодні після роботи поїду подивитися.
Він поклав калькулятор на стіл.
— Ти не можеш так вирішувати за дітей!
— Я й не вирішую за них. Я хочу, щоб вони мали власні ліжка, нормальний одяг і могли ввечері ввімкнути світло, не озираючись на тебе.
— Ти виставляєш мене якимось дивним!
— Ні. Ти звичайний чоловік, який надто довго плутав ощадливість із життям. І я більше не хочу бути учасницею цього експерименту.
За кілька тижнів Валерія з дітьми переїхала. Квартира була невелика, зате там ніхто не вимикав світла за її спиною. На кухні стояли нові чашки, у ванній лежали м’які рушники, а в шафі нарешті з’явився одяг, який вона сама вибрала дітям.
Іван спочатку телефонував щодня. Питав, скільки коштувала оренда, навіщо купили нові черевики, чи не можна було знайти дешевші продукти. Потім дзвінки стали рідшими. А коли Валерія подала документи на розлучення, він нарешті зрозумів, що повернути все назад не вийде.
Заощадження поділили відповідно до закону. Іван довго обурювався, але гроші довелося віддати.
Першу відпустку Валерія провела з дітьми біля моря. Вони будували піщаний замок, їли морозиво й до вечора не хотіли повертатися в номер. Валерія сиділа на березі, дивилася на воду й раптом згадала ту стару листівку.
Вона не шкодувала, що не поїхала раніше. Шкодувала лише про те, що так довго чекала дозволу на власне життя.
А Іван і далі відкладав гроші. Тепер уже для себе одного. Тільки вечорами в його квартирі було тихо, а заощадження чомусь не приносили тієї радості, на яку він розраховував.
Він нарешті мав усе, що так старанно беріг.
Усе, крім родини.
Минуло пів року. Валерія поступово звикла до нового життя. Вона навчилася планувати витрати без чужих настанов, купувала те, що було потрібне, і більше не відкладала кожну покупку до наступного місяця. Діти теж змінилися. Молодший перестав питати, чи можна довше посидіти за настільною лампою, а старший якось сказав:
— Мамо, у нас удома тепер якось спокійно.
Валерія обійняла його й нічого не відповіла. Вона знала, що діти теж пам’ятали ті вечори, коли батько рахував хвилини роботи телевізора й нагадував, що ванну треба набирати не до половини, а лише на чверть.
Іван тим часом почав частіше запрошувати дітей до себе. Спочатку вони охоче приїжджали, але невдовзі стали шукати причини залишитися вдома. Одного разу молодший повернувся від батька й розповів:
— Тато сказав, що я надто довго тримав дверцята холодильника відчиненими. А потім забрав морозиво назад у морозилку, бо я не доїв його за один раз.
Валерія не стала сварити колишнього чоловіка. Вона лише сказала, що наступного разу вони можуть самі вирішити, чи хочуть їхати.
А Іван поступово почав помічати, що його звичний порядок більше нікому не потрібен. Мати й раніше дорікала йому за надмірну ощадливість, але тепер і вона не хотіла щодня вислуховувати його підрахунки. Коли він запропонував купити дешевший чай замість звичного, вона відсунула чашку.
— Іване, я не збираюся все життя пити те, що ти дозволиш.
Він образився. Йому здавалося, що всі навколо раптом стали невдячними й марнотратними.
Одного вечора він відкрив банківський застосунок. На рахунку лежала чимала сума. Він довго дивився на цифри, а тоді відкрив сайт із пропозиціями відпочинку. Вибрав готель біля моря, переглянув ціни й закрив сторінку.
«Надто дорого», — подумав він.
І знову переказав гроші на накопичувальний рахунок.
Валерія ж того вечора купила дітям квитки на виставу. Після повернення вони ще довго обговорювали побачене, сміялися й пили чай із печивом.
Вона не стала багатшою після розлучення. Але вперше за багато років перестала відчувати, що кожен прожитий день потрібно виправдовувати витратами.
