Кухня була заповнена ароматом липового чаю та важким, як чавунна пательня, мовчанням. Пані Олена зітхнула, розмішуючи цукор так інтенсивно, наче намагалася прокрутити дірку в горнятку.
— Дмитрику, сину, ну схаменися, — нарешті вимовила вона, не піднімаючи очей. — Що ж ти з нею робити будеш? Ти ж і корову, і курей ні разу вживу не бачив, хіба що на етикетці згущеного молока. А Мар’яна… вона ж у селі все тримає. Там господарство, там графік. Як ти з нею зживешся?
Дмитро, поправляючи окуляри, які вперто сповзали на ніс, намагався виглядати впевнено.
— Мамо, зараз двадцять перше століття. Є YouTube, є форуми фермерів. Зрештою, корова — це просто біологічна машина. На вході трава, на виході молоко. Я розберуся.
— Біологічна машина! — сплеснула руками мати. — Та та «машина» тебе хвостом так перетягне, що твої окуляри в сусідній район полетять!
Зустріч з «коханням всього життя» на її території почалася о п’ятій ранку. Мар’яна, затягнувши хустку, виглядала як воєначальник перед битвою.
— Прокинувся, теоретику? — гукнула вона, гримнувши порожніми відрами. — Йди сюди, будеш Зірку тримати, поки я здою.
— Мар’яно, а чому так рано? — сонно сказав Дмитро, обережно ступаючи в білосніжних кросівках по подвір’ю. — Згідно з біоритмами, організм має прокидатися зі сонцем…
— Згідно з біоритмами, Зірка зараз винесе двері хліва, якщо її не видоїти! — відрізала дівчина. — Бери відро і не стій біля хвоста, бо зараз дізнаєшся, що таке справжній «фідбек».
Дмитро зайшов у хлів. Запах вдарив у ніс, як товарний потяг.
— Тут… дещо специфічна атмосфера. Можливо, варто встановити систему примусової вентиляції?
— Можливо, варто закрити рота і взяти бичечко? — Мар’яна опустилася на ослінчик. — Ти вчора хизувався, що ти менеджер вищої ланки. От і менеджер корову, щоб вона не крутилася!
Справжня буря вибухнула по обіді, коли Дмитро вирішив «оптимізувати» годівлю курей.
— Ти що зробив? — крик Мар’яни було чути аж на вигоні.
— Я розрахував норму зерна згідно з масою тіла кожної особини, — гордо відповів Дмитро, тримаючи в руках кухонні ваги. — Навіщо ти сиплеш їм ціле відро? Це неефективно, вони половину розгрібають.
— Неефективно?! Ти мені будеш розповідати про ефективність? Вони ж голодні! Дивись, півень на тебе вже як на ворога народу дивиться!
— Це просто когнітивне викривлення, Мар’яно. Півень не може відчувати ідеологічної неприязні.
— Він зараз тобі когнітивно клюне в коліно, от побачиш! — Мар’яна кинула об землю віник. — Слухай сюди, «стратегічний інвесторе». Якщо ти ще раз підійдеш до моїх курей зі своїми вагами, я тебе закрию в коморі з мишами. Там теж можеш масу тіла розраховувати!
— Ти занадто емоційна, — парирував Дмитро, ховаючись за парканом. — Ми маємо вибудувати конструктивний діалог. Твої методи застаріли на пів століття! Село потребує діджиталізації!
— Село потребує рук, які не бояться болота! — крикнула вона у відповідь. — Ти вчора пів години витирав палець, бо на нього муха сіла! Яке діджиталізація? Ти від звуку трактора під хату ховаєшся
До вечора пристрасті трохи вщухли. Дмитро сидів на ґанку, намагаючись відчистити кросівки, які вже ніколи не будуть білими.
Мар’яна вийшла з кухні, несучи два кухлі молока.
— Ну що, «інноваторе»? Ноги гудуть?
— Не тільки ноги, — зітхнув він. — Мама була права. Виявилося, що реальність значно складніша за симулятори ферми на смартфоні.
Мар’яна сіла поруч, трохи пом’якшавши.
— Розумієш, Дмитре, тут не можна за графіком. Тут треба відчувати. Корова — вона ж як людина, у неї теж може бути поганий настрій. А кури… ну, кури просто дурні, тут твої ваги не допоможуть.
— Я сьогодні бачив, як ти з ними розмовляєш, — тихо сказав Дмитро. — Це було… нераціонально, але красиво. Можливо, я зможу навчитися. Тільки не проси мене більше тримати корову за хвіст.
Мар’яна засміялася, і цей сміх розвіяв залишки денної сварки.
— Добре, дам тобі легше завдання. Завтра будемо білити дерева. Там не треба ваг, тільки щітка і терпіння.
— А є додаток, який визначає рівень білизни стовбура? — з надією запитав він.
— Дмитре!
— Мовчу, мовчу. Просто щітка.
Над селом сходив місяць, такий же великий і жовтий, як голова того самого півня, з яким у Дмитра ще попереду була вирішальна розмова про межі територій.
Він зрозумів одне: мама була права лише наполовину. Він дійсно нічого не знав про корів, але він точно знав, що хоче навчитися — заради тієї, що тримала в своїх мозолистих руках увесь його світ.
Ранок зустрів Дмитра не кавою, а бадьорим стукотом відра об поріг. Мар’яна вже стояла на подвір’ї, замішуючи вапно. Біла суміш булькала, наче відьмацьке зілля, а дівчина впевнено розмішувала її палицею, наче керувала самим процесом творення світу.
— Ну що, соловейку, виходь на розминку! — гукнула вона. — Твої дерева чекають на манікюр.
Дмитро вийшов, одягнений у свій «робочий стрій» — старий лижний костюм, який мама випадково поклала у валізу, та гумові чоботи, що на три розміри перевищували його власну ногу.
— Мар’яно, я провів ніч за дослідженнями, — почав він, натягуючи гумові рукавички. — Ти знаєш, що білення дерев — це переважно радянський атавізм? У Європі використовують спеціальні садові фарби з додаванням фунгіцидів, які не змиваються першим же дощем.
Мар’яна повільно підвела голову. Її погляд обіцяв Дмитру тривалу і дуже неконструктивну бесіду.
— «Атавізм»? Дмитре, ти бачиш цей сад? Його ще мій дід садив. І білив кожної весни. Ти подивися на ці яблуні — вони здоровіші за твої міські амбіції! Бери щітку і не філософствуй. Рівномірно, від кореня і до першого розгалуження.
— Але з погляду термодинаміки, білий колір відбиває сонячні промені, запобігаючи перегріву кори, — не вгавав Дмитро, занурюючи щітку у вапно. — Проте, якщо шар занадто товстий, ми порушуємо газообмін…
— Дмитре, якщо ти зараз не порушиш свій «мовний обмін» і не почнеш працювати, я тебе саму замість дерева побілю! — вигукнула Мар’яна, розмахуючи своєю щіткою.
— Ти вже десять хвилин стоїш над одним стовбуром, наче над експонатом у Луврі! Це яблуня, а не Мона Ліза!
— Я просто прагну досконалості! — обурився він, випадково хлюпнувши вапном собі на ніс. — У всьому має бути система. Ти робиш це хаотично, розбризкуєш матеріал. Коефіцієнт корисного використання ресурсу у тебе критично низький!
Мар’яна кинула свою щітку прямо у відро. Бризги полетіли в різні боки.
— Ресурсу?! Ти називаєш відро вапна ресурсом? Це село, Дмитре! Тут ресурс — це час і спина, яка не розгинається! Поки ти вираховуєш кут нахилу щітки, сонце сяде. Давай швидше, бо ще треба грядки під цибулю готувати!
До обіду конфлікт перемістився на город. Мар’яна видала Дмитру сапку. Для нього цей інструмент виглядав як знаряддя середньовічних тортур.
— Ось, — вона провела лінію на землі. — Рівненько, через кожні п’ятнадцять сантиметрів робиш лунку. Зрозумів?
— П’ятнадцять сантиметрів? На око? — Дмитро виглядав щиро шокованим. — Це ж похибка може скласти до тридцяти відсотків! Це призведе до нерівномірного розподілу поживних речовин у ґрунті. Де моя рулетка?
— Яка рулетка?! — Мар’яна ледь не сіла на землю від обурення. — Ти що, збираєшся цибулю по лінійці садити? Люди засміють! Скажуть: «Дивіться, приїхав міський, тепер у нього город як креслення в автокаді!»
— Нехай сміються, — вперто буркнув Дмитро, дістаючи з кишені складний метр. — Зате це буде науковий підхід. Оптимізація посівних площ — це ключ до продовольчої безпеки нашої окремо взятої родини.
— Якої родини? — примружилася Мар’яна. — Ми з тобою ще й тижня не прожили без того, щоб ти не спробував перетворити мій хлів на дата-центр! Яка безпека, якщо ти боїшся кропиви більше, ніж податкової перевірки?
— Я не боюсь кропиви, у мене просто алергічна реакція на мурашину кислоту, що міститься в її ворсинках! Це фізіологія! — закричав Дмитро, намагаючись влучити сапкою в землю.
— Це називається «ніженка»! — відрізала Мар’яна. — Моя мама казала, що за міського не можна йти, бо він від першого мозоля впаде і буде заповіт писати. А я не вірила, захищала тебе! «Він розумний», казала. А виявилося, що ти навіть цибулю без калькулятора посадити не можеш!
— Ах так?! — Дмитро відкинув сапку і випрямився, наскільки дозволяв лижний костюм. — Тоді знаєш що? Сади сама свою «анархічну» цибулю! Я пішов писати бізнес-план автоматизації поливу. Це єдине, що може врятувати це господарство від хаосу!
— Йди! Пиши! І не забудь вирахувати опір повітря, коли будеш двері за собою зачиняти! — крикнула вона йому в спину.
Вечір знову був тихим, але цього разу напруженим. Вечеряли мовчки. Дмитро демонстративно щось креслив у блокноті, а Мар’яна з гуркотом мила посуд. Коли вона пішла в хлів на вечірнє доїння, Дмитро залишився сам.
Минула година. Мар’яни не було. Дмитро почав хвилюватися. «А що як Зірка знову проявила свій характер? Або Мар’яна зачепилася за той свій “атавістичний” інвентар?» — подумав він.
Він накинув куртку і пішов до хліва. Там було тихо. Тільки тьмяно горіла лампочка. Дмитро заглянув усередину і завмер.
Мар’яна сиділа на ослінчику, притулившись головою до теплого боку корови. Вона виглядала такою втомленою, що серце Дмитра, яке зазвичай працювало з точністю швейцарського годинника, раптом пропустило такт.
— Мар’яно? — тихо покликав він.
Вона здригнулася і підвела голову.
— Прийшов перевіряти вологість повітря? — в її голосі вже не було злості, лише безмежна втома.
Дмитро підійшов ближче, ігноруючи запах гною та страх перед копитами. Він забрав у неї важке відро з молоком.
— Ні. Прийшов сказати, що я… я замовив у інтернеті садовий дрон. Але не для того, щоб замінити тебе. А щоб ти могла хоч іноді посидіти зі мною на ґанку і просто дивитися на захід сонця, а не на бур’яни.
Мар’яна здивовано подивилася на нього.
— Дрон? Він що, полоти вміє?
— Ні, він просто красиво літає і знімає відео. Але я обіцяю: завтра я відкладу рулетку. Я буду садити цибулю так, як скажеш ти. Навіть якщо це буде абсолютно несиметрично.
Мар’яна всміхнулася, втираючи забруднене вапном чоло.
— Ну добре, «менеджер». Тільки кросівки нові не купуй. Тут твій «інтелектуальний капітал» найкраще виглядає в гумових чоботях.
Вони вийшли з хліва разом. Дмитро ніс молоко, Мар’яна спиралася на його плече. Десь у кущах затято мовчав скривджений півень, а мама Олена в місті, мабуть, якраз допивала свій чай, навіть не здогадуючись, що її син щойно здав свій найголовніший іспит — іспит на справжнє, не зацифроване життя.
Віра Лісова
