Ольга була в магазині, коли їй зателефонувала сусідка.
— Олечко, здравствуй. Тут у вас під дверима шумить якась жінка, каже в гості приїхала, а ви не відчиняєте.
— Здравствуйте, Ніно Тимофіївно. Ми не чекали гостей, дивно. Скажіть їй, будь ласка, що я скоро приїду.
Поки їхала додому, Ольга голову зламала, хто ж це може бути. Гості приїжджали до них нечасто, і то, за домовленістю. Завчасно повідомляли.
Ольга вийшла з ліфта з двома пакетами й побачила біля своїх дверей незнайому жінку, приблизно шістдесяти років. Невисокого зросту, повну, в квітчастій сукні. Поруч із нею стояв хлопець, худий, високий, в окулярах. На підлозі стояла пухка сумка.
— Здравствуйте. Ви до нас?
— Ось так ви гостей зустрічаєте, значить? Так, ми до вас. Тамара Петрівна дала адресу і сказала, що Ігор допоможе цьому оболтусу.
Жінка махнула рукою в бік хлопця.
— Нічого не казала Тамара Петрівна про вас.
— Ігорю казала, мабуть. Він же її син. А ти невістка.
— Взагалі-то ми разом з ним тут проживаємо. Ну, проходьте…
Ольга відчинила двері, жінка підштовхнула хлопця вперед, і слідом зайшла. Ольга була розгублена. Ігор на роботі, і що їй робити з цими людьми?
— Мене звати Валентина Миколаївна, я хрещена Ігоря. Можна просто тьотя Валя. А це мій онук Стасик. А ти Ольга, я, так розумію. Тамарочка часто розповідає про вас. Ображається вона, що на весілля не запросили, як ви могли так вчинити з мамою?
— У нас не було весілля, просто розписалися і все, ми нікого не звали.
— Ех, за нашого часу так не було прийнято. Так, де тут у вас туалет?
Ольга провела її в туалет і повернулася на кухню, розвантажувати пакети. Хлопець скромно сидів на стільці.
— Ви вибачте, що так вийшло. Бабуся сказала, що ви нас чекаєте…
— Та незрозуміла ситуація, звичайно…
Ольга не знала, як поводитися з цими людьми. Вона вийшла на балкон і зателефонувала чоловікові.
— Ігоре, тут якась тьотя Валя з онуком приїхала, каже, твоя мама попередити мала. А ще вона твоя хрещена. Ти в курсі?
— Вперше чую. Мама у своєму репертуарі. Хрещену свою я не бачив жодного разу, але ім’я таке пам’ятаю, мама ніби спілкується з нею. Вони поїхали з нашого селища, коли я маленький був. Я зараз подзвоню мамі, розберуся.
— Добре, чекаю тебе додому.
Коли Ольга зайшла на кухню, то побачила, як тьотя Валя діловито розставляє чашки, наливає в чайник воду.
— Ми з дороги голодні, чаю хоч можна попити?
— Я зараз вечерю готуватиму. Плов. Зачекайте вже трохи.
— Зачекаємо, звичайно. Але спочатку чай. Ну, розповідайте, як живеться у великому місті? Тамара казала, Ігор мільйони тут заробляє. Айтишник прибуткова професія. От Стаса і вирішила прилаштувати, Тамара сказала, Ігор його до себе візьме програмістом або як там це називається…
Ольга здивовано подивилася на жінку. Оце так новини… Тамара Петрівна все порішала. А Ігор навіть не в курсі.
— Бабусю, ти казала, що Ігор допоможе влаштуватися в ресторан кухарем! До чого тут айтишник? — Стас аж підскочив зі стільця.
— Заспокойся, Стасе. Про кухаря забудь, дурниці це все. Мільйонів не заробиш. Ігорьок навчить тебе всього, і машина буде потім своя, і квартира. Ще й бабусі на гостинець залишиться.
І гостя дзвінко засміялася, трясучись усім тілом.
— Ви розумієте, я їхав сюди, тому що бабусі пообіцяли, що допоможуть мені з роботою. Там, де я живу, кепсько зовсім, я завжди в місті жити мріяв. У мене батьки випивають, бабуся займалася вихованням. Я закінчив училище, на кухаря вчився, це моє покликання, а не програми писати.
— Багато ти тямиш! Бабусю слухати треба! Глянь он, як люди живуть, у центрі квартира, грошей повно, за кордон їздять. А кухарі так живуть хіба? Олю, а чому у вас дітей немає? Пора б уже, годинничок же цокає…
Тут прийшов Ігор.
— Ой, хрещенику, ти такий великий і товстий! Я ж тебе пам’ятаю маленьким зовсім! Пам’ятаєш тьотю Валю, свою другу маму?
— Здравствуйте. На жаль, не пам’ятаю вас. Зателефонував мамі, вона сказала, що не стала мене попереджати про ваш візит, сюрприз зробила. Сюрприз вдався, звичайно. Але річ у тім, що я нічим не можу допомогти вашому онукові. Ми не беремо на роботу недосвідчених, без освіти.
— Та я й не в курсі був, ви вже пробачте. Я роботу кухаря шукати приїхав. Бабуся сказала, ви допоможете. Ба, нам пора, ходімо…
— Куди ходімо? Ніч надворі! Вже переночуємо, а завтра видно буде. У них он дві кімнати, помістимося вже як-небудь. Матір хрещену не скривдять. Оля плов зібралася готувати якраз…
У розмову вступила Оля.
— Пропоную такий варіант. Ви вечеряєте, і я допоможу вам розміститися в орендованій квартирі, в нашому будинку здають подобово кілька людей. У нас ви не залишитеся. У спальні спимо ми, а у вітальні диван не розкладається.
— А скільки ж коштує переночувати в тій квартирі? Дорого, мабуть, я не розраховувала на додаткові витрати. Мені ще додому їхати, і Стасу гроші тут будуть потрібні.
— Недорого беруть, не переживайте. Ми з Ігорем оплатимо. Але одну ніч тільки. З огляду на всю ситуацію, Тамара Петрівна негарно вчинила, звичайно…
— А можна я приготую плов, у мене добре він виходить. А ви відпочинете поки. А потім ми підемо, — раптом запропонував Стас. Ольга погодилася. Вона не любила готувати, та й хлопець кухар, нехай покаже майстерність.
Ольга віддала йому продукти, і вони пішли у вітальню, Стас приступив до готування.
— Ігорьок, ти вже не ображайся. Ми люди прості, сільські. У нас так прийнято, всіх приймаємо. Тамара так тебе хвалила, каже, розумний дуже, але додому рідко їздить, у місті осів зовсім. Ми з нею по телефону часто спілкуємося, та листівки у вайбері шлемо.
— Та безглуздо вийшло, звичайно. Мама не повинна була нишком вирішувати такі речі. А хлопець хороший у вас.
— Ой, мати його п’є, батько кинув, на собі тягну пацана. Хотіла, щоб він людиною став…
Приготувавши плов, Стас запросив усіх на кухню. Ольга поставила тарілки, порізала соління, нарізала хліб. Плов виявився дуже смачним.
— Стасе, у тебе реально талант. Дякую, дуже смачно.
Стас засоромився.
— Знаєш що, я зараз подзвоню знайомому, він ресторан узбецької кухні тримає, спитаю, чи не потрібні їм працівники.
Ігор вийшов із кімнати, і зайшов за кілька хвилин.
— Стасе, тобі пощастило. Їм якраз потрібен працівник. Помічник кухаря. І кімнату в гуртожитку тобі знайдуть.
— Дякую вам величезне! Я так радий…
Повечерявши, Ольга відвела тьотю Валю зі Стасом на орендовану квартиру, заздалегідь зателефонувавши господині. На щастя, квартира була вільною.
Наступного дня Ігор відвіз Стаса в ресторан, познайомивши з другом. Тому хлопець сподобався, і він пообіцяв допомагати йому. Ігор був радий допомогти.
Тьотю Валю відвіз на вокзал, і та зі спокійною душею поїхала додому. Ігор видихнув. Гості, яких не чекаєш, не завжди в радість. Але тут стало шкода хлопця.
— Алло, мамо, привіт. Хочу попросити тебе більше не присилати до нас нікого. Будь ласка. Я не люблю подібні сюрпризи.
— Синочку, Валя зателефонувала мені, розповіла, що ти допоміг онукові, і їх прийняли добре. Вона залишилася дуже задоволена. Не підвів ти мене.
— А от ти мене підвела. Так не можна робити. Розумієш? Гості повинні бути в радість. А не ось так… Я не можу всім допомагати, і не хочу. Стас — виняток. Тож більше ніяких сюрпризів.
— Добре, синочку, не лайся. Я не могла відмовити Валечці…
Мама обіцянку свою виконала, більше не було незваних гостей від неї.
Стас показав себе з найкращого боку на роботі, і з часом став шеф-кухарем. Іноді Ігор з Ольгою приходили в той ресторан, де він працював, і він пригощав їх за свій кошт. На знак вдячності.
