Тарас Мельник жив на краю села, де ґрунтова дорога впиралася в старий смерековий ліс. Йому було п’ятдесят вісім, і з них сорок п’ять років він ходив по гриби.
Односельці казали, що Тарас знає ліс краще, ніж власну хату. Він міг з заплющеними очима сказати, де під горбком ховається кущ лисичок, де на північному схилі після двох днів дощу вилізуть підберезовики, а де через тиждень буде перша хвиля білих.
Того вересня білих було стільки, що Тарас ледве встигав носити кошики. Він виходив затемна, ще до того, як у селі кричав перший півень, а повертався по обіді з двома ряднами, повними грибів.
Потім сидів на ґанку, чистив ножем ніжки, сортував за розміром і складав у ящики. У четвер до воріт під’їжджав скупник Роман на старому білому фургоні, розраховувався готівкою й не торгувався, бо знав, що в Тараса товар без черв’яка.
Тієї п’ятниці Тарас якраз перераховував гроші на кухонному столі. Вийшло майже двадцять тисяч гривень за два тижні. Він розкладав купюри по купках, коли двері рипнули, і в кухню зайшла його молодша сестра Орися.
Орисі було сорок п’ять. Вона жила в місті, у квартирі на п’ятому поверсі, працювала бухгалтеркою в невеликій фірмі, а в село приїздала двічі на рік, на Великдень і на день народження матері. Тому те, що вона з’явилася посеред тижня, без попередження, з червоними очима й невеликою сумкою на плечі, Тарас помітив одразу.
— Здоров, — сказав він і не відірвав погляду від грошей. — Щось сталося чи просто так заїхала.
— Сталося, — Орися сіла на табурет навпроти й обхопила сумку обома руками. — Тарасе, мені треба з тобою поговорити.
— Говори, я слухаю.
— Мене скоротили. Фірму закривають, віддали розрахунок за місяць і сказали шукати нове місце. А в мене кредит за машину, за квартиру треба платити, і Данилкові на навчання.
Тарас нарешті підняв очі. Данило був її сином, студентом другого курсу в Івано-Франківську, і Тарас його любив, хоча бачив рідко.
— Скільки тобі треба, — запитав він.
— Не знаю точно. Тисяч п’ятнадцять, може двадцять. Мені б протриматися два місяці, поки не знайду роботу.
Вона подивилася на купки грошей на столі, і Тарас це помітив. Помітив і те, як вона швидко відвела погляд, ніби їй стало соромно.
— Це гроші за гриби, — сказав він.
— Я бачу.
— Я їх заробив. Ходив у ліс по п’ять годин щодня, спина вже не гнеться.
— Тарасе, я ж не прошу в подарунок. Я поверну, чесно. Коли знайду роботу, одразу почну віддавати частинами.
Тарас відсунув стілець, підвівся і підійшов до вікна. За склом у дворі шелестіла стара груша, а на лаві сохли ґумові чоботи, ще вологі від ранкової роси.
— Знаєш, скільки я вже тобі давав, — сказав він, не обертаючись.
— Коли це.
— Дев’ять років тому на ремонт. Потім на похорон тата, ти тоді сказала, що в тебе нема. Потім Данилові на ноутбук.
— Ти рахуєш, — Орися повільно підвелася. — Ти справді все це рахуєш.
— А що, не можна. Гроші на дорозі не валяються.
— Тарасе, це було багато років тому. І ноутбук ти сам запропонував.
— Запропонував, бо мені було шкода хлопця. А тепер мені шкода себе, бо я цього літа ледве не загубив спину.
Орися мовчала довго. Потім тихо спитала:
— То ти мені не допоможеш.
Тарас обернувся. Він хотів сказати щось м’якше, але щось у ньому вперлося, як упирається впертий віл на стежці. Він згадав, як мати завжди казала: Орисі треба помагати, вона слабша. Він пам’ятав, як усе життя розв’язував чужі проблеми, а коли йому самому було важко, ніхто не питав, чи може він.
— Ти що, рук і ніг не маєш, — сказав він. — Можеш сама назбирати й продати. Он ліс стоїть, гриб лізе як навіжений.
Орися дивилася на нього так, ніби він сказав щось іншою мовою.
— Я не вмію, Тарасе, — промовила вона нарешті. — Ти ж знаєш, що я ніколи не ходила по гриби. Я в лісі тільки на пікніку була.
— Навчишся.
— А якщо заблукаю.
— Не заблукаєш. Ліс невеликий.
— Він не невеликий, і ти добре це знаєш. Торік у вас зник чоловік із сусіднього села, його три дні шукали.
— То він був п’яний.
— Ти кажеш, що мені треба просто взяти кошик і піти, а сам сорок років вчився цього.
— Ну то й ти повчися, — Тарас знизав плечима. — Час є.
Орися схопила сумку, і той рух був різкий, зовсім не схожий на її звичну тихість.
— Знаєш що. Мама була б дуже засмучена, якби це побачила.
— Не чіпай маму.
— А чому не чіпати. Вона завжди казала, що ти добрий, просто мовчазний. Я сперечалася з нею, а вона казала, що ти колись покажеш.
— Орисю, не починай.
— Я не починаю, я закінчую. Я приїхала до єдиного брата, а він мені про спину розповідає.
— Ти приїхала по гроші.
— Я приїхала по допомогу, а ти це не розрізняєш.
Вона вийшла, не зачинивши за собою двері. Тарас почув, як на подвір’ї заскрипів гравій, потім завівся мотор, і машина від’їхала. Він ще кілька хвилин стояв біля вікна, а потім сів до столу й мовчки зібрав гроші в одну купу.
Ввечері, лежачи в ліжку, він вирішив, що вчинив правильно. Сестра доросла жінка, кожен має крутитися сам. Але думка не відпускала, поверталася, мов осінній комар, що пищить над вухом. Він згадував, як вона дивилася на гроші, і як відвела погляд.
Наступного ранку Тарас пішов у ліс, як звичайно. Але гриби не знаходилися, ніби й вони образилися. Він обійшов усі свої місця, і лише на третьому знайшов кілька дрібних боровиків. До обіду кошик ледве наповнився до половини. Тарас сів на пеньок і довго дивився на мох.
— Ото тобі й сестра, — пробурмотів він сам до себе.
Роман приїхав у четвер, як завжди, і здивувався, що ящиків так мало.
— Щось ти цього тижня не в формі, Тарасе, — сказав він, зважуючи гриби.
— Спина.
— Пенсію б тобі треба, а не ліс.
— Ще не час.
Роман розрахувався, сів у фургон і завів мотор, але перед тим висунувся у вікно:
— До речі, мені дзвонила якась жінка. Питала, чи можна в мене пристроїтися збирати гриби, мовляв, брат порадив. Я сказав, що беру тільки від своїх людей, а вона відповіла, що вона з Мельників.
Тарас завмер.
— Яка жінка.
— Я ж кажу, не знаю. Голос такий, ніби плакала.
Фургон поїхав. Тарас лишився біля воріт, і йому раптом стало холодно, хоч сонце світило тепло.
Він не поїхав слідом. Він повернувся до хати, довго шукав телефон, потім набрав номер сестри. Довгі гудки. Ніхто не відповів. Він набрав ще раз, і ще раз.
— Бери ж слухавку, — проказав він. — Орисю, ну бери.
Телефон мовчав. Тарас налив собі води, випив, налив ще. Руки злегка тремтіли. Він набрав Данила.
— Дядьку Тарасе, привіт, — озвався хлопець. — Щось сталося.
— Де мама.
— Мама поїхала. Сказала, що до вас, по гриби.
— Коли.
— Учора вранці. А що, вона не дзвонила.
— Не дзвонила, — Тарас відчув, як стискається горло. — Данилку, чи вона казала, до якого лісу.
— До вашого, мабуть. Вона казала, що ви її навчите.
Тарас кинув слухавку на стіл, схопив куртку й вибіг на подвір’я. Машини сестри не було. Він пішов до старого лісу найкоротшою дорогою, і швидко зрозумів, що йти доведеться довго.
Він дістався до узлісся о четвертій годині. Там, біля розвилки, стояла маленька червона машина з відчиненими дверима. На сидінні лежала сумка, поруч мобільний телефон. Він дзвонив безгучно, на екрані блимало його власне ім’я.
— Орисю, — крикнув Тарас на весь ліс. — Орисю, ти де.
Тиша. Лише десь далеко кричала сойка.
Він пішов углиб, туди, де був його перший боровиковий горбок, і став гукати щопівхвилини. Сонце хилилося, під смереками густішали тіні. Тарас згадував, що вона вийшла вчора вранці. Півтора дня. Ніч у лісі, в одному легкому светрі.
— Орисю.
І раптом десь ліворуч, зовсім тихо, щось озвалося.
Тарас пішов на звук, продираючись крізь гілля. Через двісті метрів він побачив її. Орися сиділа під великою смерекою, підібгавши коліна, з порожнім кошиком біля ніг. Обличчя було брудне, на щоці подряпина, а волосся розтріпане.
— Орисю, — він присів поруч і торкнувся її плеча. — Жива.
— Жива, — прошепотіла вона. — Я вчора пройшла сюди й не змогла знайти дорогу назад. Ходила колами. Потім стемніло.
— Ти ж ішла по гриби.
— Ішла. Нічого не знайшла, тільки сироїжки. А потім уже не до грибів було.
Тарас зняв куртку й накинув їй на плечі. Руки в нього тремтіли, і він не міг це сховати.
— Навіщо ти пішла, — спитав він глухо. — Я ж казав, що ліс не жартує.
— Ти мені й сказав піти, — Орися підвела на нього очі. — Сам же казав, що в мене є руки й ноги.
— Я не думав, що ти справді підеш.
— А що мені лишалося. Данилові треба платити за навчання, а ти сказав, що я сама маю все зробити.
— Я так не казав.
— Казав. Слово в слово.
Тарас замовк. Над ними шелестіла смерека, ніби повторювала сказане, і заперечувати було нічого.
— Ходімо, — він допоміг їй підвестися. — Тримайся за мене.
Вони йшли повільно. Орися кульгала, бо стерла ногу, і Тарас майже ніс її на собі. Дорогою вони майже не розмовляли, але на одній галявині Орися раптом зупинилася.
— Тарасе, дивись.
Серед моху стояв великий гриб, темний капелюх, товста світла ніжка. Білий, ідеальний, без жодної плямки.
— Це білий, — сказав Тарас.
— Я знаю, ти мені в дитинстві показував. Я його упізнала.
— Зріж.
— Я не вмію.
— Нічого складного. Ось ніж, бери, присядь. Підрізай біля самої землі, трохи під кутом.
Орися взяла ніж обома руками, наче боялася його, і акуратно відрізала гриб. Потім обережно поклала в кошик, і він виглядав там самотньо й урочисто.
— Мій перший, — сказала вона, і на її обличчі вперше за день з’явилася слабка усмішка.
— Непоганий, — відповів Тарас. — Якби ти пішла зі мною, ми б їх за годину десять нарізали.
— Якби ти мене покликав.
— Покликав би. Просто не додумався.
— Ти не додумався, — повторила Орися, — чи не хотів.
Тарас довго мовчав. Потім сказав:
— Не хотів. Мені було прикро, що все життя я один тяну. Мати завжди казала, що тобі треба помагати, а мені ніхто нічого не казав. Я злився. А на тебе дивитися було не так просто.
— Ти міг би мені це сказати.
— Міг би. Але в нас у родині не заведено говорити.
— То, може, час завести, — Орися втомлено схилила голову йому на плече. — Бо інакше я знову піду в ліс, а ти знову мене шукатимеш.
— Не піду я більше нікого шукати, — буркнув Тарас, але в голосі не було злості. — Краще з тобою разом піду.
Вони вийшли на дорогу, коли вже майже стемніло. Тарас зачинив дверцята її машини, посадив сестру на пасажирське місце й сам сів за кермо.
— Їдемо до мене, — сказав він. — Поїси, виспишся, а завтра вирішимо.
— Тарасе, я не хочу бути тягарем.
— Не будеш. У мене в коморі п’ятнадцять банок білих у маринаді, продамо через Романа. А з тих двадцяти тисяч половина твоя.
— Ти ж казав, що вони твої.
— Мої. Тому й можу віддати.
Орися дивилася на нього довго, ніби не вірила.
— Це не позика, — додав Тарас. — Це від брата. І не сперечайся, бо я знову розсерджуся.
— Не сперечаюся.
— От і добре.
У хаті Тарас розпалив піч, поставив чайник і дістав із буфета мамине варення з лісових ягід. Орися сиділа за столом, загорнута у стару ковдру, і слухала, як за вікном шумить вітер. Вона вперше за багато років почувалася вдома.
— Тарасе, — сказала вона, коли він поставив перед нею чашку.
— Що.
— А ти навчиш мене нормально збирати. Не так, як сьогодні.
— Навчу, — він сів навпроти й задумливо покрутив ложку. — Тільки з однією умовою.
— З якою.
— Наступного разу, коли тобі буде важко, ти спочатку подзвониш, а вже потім поїдеш у ліс.
— Домовилися, — Орися засміялася, і сміх вийшов втомлений, але щирий. — А ти мені пообіцяєш, що не будеш рахувати старі борги.
— Обіцяю. Принаймні до наступного Великодня.
Вони обоє розсміялися, і хата, яка стільки років була тиха, наповнилася теплом. На столі парували чашки, у печі потріскували дрова, а на підвіконні, в маленькому кошику, лежав той самий перший білий гриб, який Орися не дозволила ні різати, ні сушити, а лише залишити на згадку.
Через два тижні вона знайшла роботу в сусідньому райцентрі й почала їздити туди щодня. По неділях вона приїжджала до Тараса, і вони йшли в ліс разом.
Він показував їй, де шукати, як відрізнити їстівне від отруйного, як читати мох на деревах. Вона запам’ятовувала, а інколи знаходила гриби навіть швидше за нього.
— Ти мене скоро переженеш, — бурчав він з удаваним невдоволенням.
— Я просто добре вчилася, — відповідала Орися.
І кожного разу, коли вони виходили на нову галявину й кошики наповнювалися, Тарас думав, що колись одна сказана зопалу фраза ледве не коштувала йому сестри. Тепер він добре знав ціну такій фразі й більше її не вживав.
Олеся Срібна
