У маленькому містечку, де вулиці ще пам’ятали старі дуби та тихі вечори з ароматом свіжоспеченого хліба, жила Валентина Іванівна.
Їй було вже за сімдесят, але енергії в ній вистачало на ціле село. Вона мешкала в старенькій хаті з великим садом, де цвіли яблуні та груші, а влітку гули бджоли над квітками.
Її чоловік, Іван Петрович, пішов з життя десять років тому, залишивши їй спогади про щасливе подружнє життя та сина Назара, який тепер жив у Києві з дружиною Христиною та двома дітьми.
Назар був єдиною дитиною в родині, і Валентина Іванівна завжди пишалася ним. Він виріс розумним хлопцем, вивчився на інженера, знайшов добру роботу в столиці.
Але останнім часом мати все частіше відчувала самотність. Син дзвонив рідко, приїздив ще рідше, і це гризло її серце, як осіння муха. Вона не розуміла, чому так сталося.
Адже вона все життя присвятила йому – шила одежу, варила борщі, допомагала з уроками. А тепер? Тепер він ніби забув про неї.
Того сонячного осіннього дня Валентина Іванівна сиділа на лавці біля хати, дивлячись, як жовте листя падає на землю. Вона чекала на невістку Христину, яка обіцяла приїхати з Києва на вихідні.
Христина була доброю дівчиною – завжди привозила продукти, допомагала по господарству, слухала розмови старої. Але цього разу Валентина Іванівна мала на думці щось особливе: поскаржитися на сина.
Вона не витримувала більше мовчати.
Коли машина Христини заїхала у двір, Валентина Іванівна підвелася, поправила хустку на голові й усміхнулася.
– Христинко, доню, нарешті ти приїхала! – вигукнула вона, обіймаючи невістку. – Я вже думала, що й ти про мене забула. Заходь, заходь, я чай заварила, з медом, як ти любиш.
Христина, молода жінка років тридцяти п’яти, з теплими карими очима та довгим волоссям, зібраним у хвіст, усміхнулася у відповідь. Вона витягла з багажника пакети з продуктами – сир, ковбасу, фрукти, навіть свіжий хліб з пекарні.
– Добрий день, мамо! – сказала вона лагідно. – Як ви? Як здоров’я? Назар передає привіт, він сьогодні на роботі, але обіцяв подзвонити ввечері.
Валентина Іванівна махнула рукою, ніби відганяючи муху.
– Привіт, кажеш? А коли ж він сам приїде? Ех, Христинко, сідай, сідай. Давай я тобі розповім, що в мене на душі. Бо вже не сила терпіти.
Вони сіли за стіл у кухні, де пахло свіжим пирогом з яблуками. Валентина Іванівна налила чай у великі чашки з квіточками, додала меду і зітхнула глибоко, ніби набираючись сил для довгої розмови.
– Знаєш, Христинко, вчора я була в Тетяни Вікторівни. Пам’ятаєш її? Вона живе на сусідній вулиці, у неї син Олег теж у Києві працює. Так от, вона розповідала, як її Олег щотижня приїжджає. Щотижня, уявляєш? Привозить їй продукти, квіти, навіть гроші дає на дрібниці.
“Мамо, – каже він, – ти для мене найголовніше. Я без тебе не можу”. А мій Назар? Ніби й не хоче бачити рідну маму. Місяць минув, як востаннє дзвонив, а приїхав востаннє коли? На Великдень, і то на годину. Ех, чому так, Христинко? Чим я йому не догодила?
Христина сиділа мовчки, тримаючи чашку в руках. Вона не знала, що відповісти. Знала, що Назар любить матір, але його робота в IT-компанії забирала весь час – проекти, поїздки.
Він часто казав: “Христю, поїдь до мами, провідай її, я знаю, ти все зробиш краще за мене”. І Христина їздила – раз на два тижні, привозила все необхідне, допомагала з городом, слухала історії. Але як сказати це свекрусі, щоб не образити?
Валентина Іванівна продовжувала, її голос тремтів від емоцій.
– Пам’ятаєш, як Назар був малим? Я йому все віддавала. Він хворів часто, то я ночі не спала, компреси робила, чаї варила.
“Мамо, ти найкраща”, – казав він тоді. А тепер? Я йому дзвонила минулого тижня, а він: “Мамо, я зайнятий, пізніше передзвоню”. І не передзвонив. А в Тетяни Вікторівни син – золото. “Мамо, давай я тобі нову пральну машину куплю”, – каже. І купив! А мій Назар? Я йому натякала, що телевізор старий, шумить, а він: “Мамо, потерпи, я подумаю”. Ех, Христинко, чому діти так змінюються?
Христина кивнула, все ще мовчачи. Вона пила чай маленькими ковтками, дивлячись у вікно, де сонце грало на листі. Знала, що Назар не забуває – він пересилав гроші на картку матері щомісяця, платив за комуналку, навіть найняв сусіда, щоб той косив траву в саду.
Але він вважав, що Христина краще впорається з емоційною частиною – розмовами, обіймами, дрібними радощами. “Ти в мене така добра, – казав він дружині. – Мама тебе любить, з тобою їй легше”.
Але Валентина Іванівна не вгамовувалася. Вона встала, підійшла до шафи, витягла альбом зі старими фото і поклала на стіл.
– Дивись, Христинко, ось Назар у школі. Який гарний хлопець! Я йому форму шила сама, бо грошей не вистачало. “Мамо, дякую, ти чарівниця”, – казав він. А тепер?
Я йому кажу: “Сину, приїдь, допоможи з яблуками, бо важко самій”. А він: “Мамо, я надішлю когось”. Надішле! А я хочу сина побачити, обійняти, поговорити.
У Тетяни Вікторівни син не надсилає, а сам приїжджає. “Мамо, давай разом посидимо, чай поп’ємо”, – каже. І сидять цілий день, розмовляють. А мій Назар? Ніби я йому чужа.
Христина перегорнула сторінку альбому. Там було фото Назара з весілля – він усміхався, тримаючи її за руку. “Я щасливий, мамо”, – сказав він тоді Валентині Іванівні. Але тепер… Христина зітхнула тихо. Вона не хотіла захищати чоловіка, бо знала, що свекруха образиться. Краще помовчати, послухати.
Валентина Іванівна сіла назад, її очі блищали від сліз.
– Знаєш, Христинко, я вчора з Тетяною Вікторівною гуляла в парку. Вона розповідала: “Мій Олег вчора приїхав, привіз мені нову кофтину, каже: ‘Мамо, ти повинна гарно виглядати'”. А я їй кажу: “Добре тобі, Тетяно, твій син – справжній син”. А вона: “Валентино, а твій Назар? Він же в Києві великий начальник”. А я: “Начальник, але про маму забув”. Ех, як боляче, доню. Чому він такий? Я ж йому все життя віддала.
Пам’ятаєш, як він у інститут вступав? Я йому гроші збирала, ночами не спала. “Мамо, ти моя опора”, – казав. А тепер опора – то ти, Христинко. Ти приїжджаєш, допомагаєш, а він – ні.
Христина нарешті відкрила рота, але слова не йшли. “Мамо, Назар вас любить”, – хотіла сказати, але передумала. Замість того вона взяла руку свекрухи в свою.
– Мамо, давайте я вам допоможу з обідом. Що приготувати? Борщ чи вареники?
Валентина Іванівна махнула рукою.
– Обід почекає. Я хочу поговорити. Слухай, Христинко, може, ти йому скажеш? Скажи: “Назар, мама сумує, приїдь”. Бо він тебе слухає. А мене – ні. У Тетяни Вікторівни син сам дзвонить щодня. “Мамо, як ти? Чи все добре?” – питає. А мій? Я йому дзвоню, а він: “Мамо, пізніше”. Чому не може з мамою поговорити?
І так розмова тривала годинами. Валентина Іванівна розповідала історії з дитинства Назара, порівнювала з сином сусідки, скаржилася на самотність.
Христина слухала, кивала, іноді вставляла “Так, мамо” або “Розумію”. Вона не знала, як пояснити, що Назар не забуває – він просто довіряє їй догляд за матір’ю. “Мама в надійних руках”, – казав він завжди.
Тим часом у Києві Назар сидів за комп’ютером, працюючи над черговим проектом. Він подивився на годинник – вже вечір.
“Треба подзвонити мамі”, – подумав він. Але знав, що Христина там, все розповість. Він усміхнувся: “Моя дружина – найкраща. Вона подбає про все”.
Але історія на цьому не закінчувалася. Валентина Іванівна, розпалившись, почала згадувати більше деталей. Вона встала, пішла до комори, витягла стару коробку з листами.
– Дивись, Христинко, ось листи від Назара, коли він за кордоном на заробітках був. “Мамо дорога, сумую за тобою, скоро приїду”. Приїхав, обійняв, цілий тиждень вдома був. А тепер? Ні листа, ні дзвінка. У Тетяни Вікторівни син навіть з відпустки дзвонить. “Мамо, я в Італії, але думаю про тебе”, – каже.
А мій Назар? Він був у відрядженні в Німеччині, і ні слова. Я йому кажу: “Сину, розкажи, як там?” А він: “Мамо, нічого особливого”. Ех, чому так?
Валентина Іванівна продовжувала:
– Пам’ятаєш, як ми на весіллі були? Назар сказав: “Мамо, ти завжди будеш зі мною”. А тепер я одна. Сусіди питають: “Валентино, де твій син?” А я: “В Києві, зайнятий”. А вони: “А в Тетяни син не зайнятий? Приїжджає ж”. Боляче, Христинко, боляче.
І так вони говорили до пізнього вечора. Валентина Іванівна виливала душу, Христина слухала, а Назар у Києві думав, що все гаразд. Але чи надовго?
Наступного дня Христина вирішила поговорити з чоловіком. Але це вже інша частина історії. Валентина Іванівна, виливши все, відчула полегшення. “Дякую, доню, що послухала”, – сказала вона. Христина обійняла її: “Все буде добре, мамо”
Того вечора, коли Христина поїхала, Валентина Іванівна подзвонила сину.
– Назар, синку, як ти? – запитала вона.
– Мамо, добре. Христина була в тебе? – відповів він.
– Була, дякую їй. Але ти коли приїдеш?
– Скоро, мамо, обіцяю.
Але “скоро” розтягнулося.
Христина, повернувшись додому, сказала чоловікові:
– Назар, мама сумує. Вона скаржилася, порівнювала тебе з Олегом.
Назар здивувався: “Але ж ти там, ти подбаєш”.
– Але вона хоче тебе бачити, – сказала Христина.
Назар замислився. “Треба поїхати”, – вирішив він.
Через тиждень він приїхав несподівано. Валентина Іванівна відкрила двері, побачила сина з квітами.
– Синоку! – вигукнула вона, обіймаючи.
– Мамо, вибач, що рідко. Я люблю тебе, – сказав він.
Вони сіли за стіл, розмовляли довго. “Мамо, розкажи, як ти”, – просив він.
Валентина Іванівна розповідала, сміялася, плакала. “Тепер все добре”, – сказала вона.
З того дня Назар став приїжджати частіше. Не щотижня, як Олег, але регулярно. “Мамо, я не забув”, – казав він.
Христина раділа: “Добре, що все налагодилося”.
А Валентина Іванівна більше не скаржилася. “Мій син – найкращий”, – думала вона.
Коли Назар приїхав, вони говорили:
– Мамо, вибач, робота забирає час. Але я думаю про тебе щодня.
– Синку, я знаю. Але приїжджай частіше.
– Обіцяю.
Вони готували разом борщ, сміялися над старими фото.
Христина приєдналася наступного разу: “Мамо, ми родина, ми разом”.
Історія закінчилася щасливо, з уроком про любов і увагу.
Світлана Малосвітня
