Раїса Миколаївна сама виростила двох синів.
Чоловік ще в молодості поїхав на північ на заробітки. Та так там і загубився, навіть на розлучення не приїхав. Вона заміж більше не вийшла, вирішила не наступати на граблі другий раз. Те, що могло обійтися без грабель, вона навіть не допускала, була переконана, що всі мужчини вільно обходяться без совісті і почуття обов’язку. Вирішила, що сама виховає синів гідними людьми.
Гена і Макар були погодками, але характером дуже відрізнялися. Гена був веселим, кремезним хлопцем, серйозно займався спортом, грав за збірну району з волейболу. А Макар більше любив сидіти за книжками і комп’ютером, але не грати на ньому, а знаходити нову інформацію, вчитися. Він був спокійний і розважливий, у всьому любив знаходити сенс і перспективу на майбутнє.
Хлопці закінчили школу, поступили в кращі ВУЗи: Гена — на будівельний факультет, а Макар — на історичний. Раїса Миколаївна пишалася своїми синами. Якщо з кимось із подруг заходила розмова про дітей, вона починала їх так нахвалювати, що ті, зневірившись, у тисячний раз слухали про її талановитих синів.
Закінчивши навчання, кожен знайшов роботу за фахом. Все б нічого, та прийшла пора синам одружуватися.
Першим привіз знайомити свою наречену Макар. Емма була донькою професора-викладача в інституті, струнка красуня в елегантному костюмі, в золотих прикрасах, ввічлива й знаюча собі ціну.
— З такою дружиною не соромно в люди вийти, Макаре. Адже вчений чоловік повинен і дружину культурну мати. А що готувати не вміє — не страшно, навчиться. Коли захоче, щоб чоловік і діти нагодовані були.
Весілля було шикарне. Емма сяяла в разючій сукні й діадемі. Батьки нареченої поблажливо дивилися на маму жениха — всього-то бухгалтер заводу районного масштабу. Але Раїса Миколаївна цього не помічала, вона була щаслива. Ось тільки до матері в гості Макар приїздив один, та й то дуже рідко і всього на пару годинок. Говорив, що Емма зайнята: то на якусь виставку її запросили, то на ділову зустріч. У неї якась комп’ютерна фірма.
Раїса Миколаївна в цьому нічого не розуміла, тому й не лізла з розпитуваннями і не ображалася. А коли спитала, чи не збираються вони подарувати їй онука, син навіть обурився:
— Ти про що, мамо? Яка дитина? Робота і бізнес — ось зараз що головне.
Вона й не питала більше.
Через півроку Гена привіз знайомити свою дівчину. Світлана була невисокого зросту, трохи повна, красунею її важко було назвати. Блакитні очі й дуже мила посмішка притягували погляд. Але не це шокувало Раїсу Миколаївну, а те, що Світлана працювала штукатуром на будівництві.
— Невже заради такої невістки я ростила і виховувала синочка? Ночі з ним не спала, без чоловіка тягнула, освіту дала? Не про таку дружину для Гени я мріяла! З цією Світланою й у театр соромно пійти. Небось, і в місто приїхала з якогось села.
Раїса Миколаївна, звичайно, теж не в великому місті жила, але син-то гідний більшого.
— Геночко, навіщо тобі вона? Та ще й некрасива, — шепотіла вона сину, коли Світлана зайшла у ванну. — Он подивися, яку дружину собі Макарчик вибрав. Не соромно перед людьми?
— Мамо, ти ж теж не в місті народилася. А вона дуже хороша. У мене поруч із нею душа співає, сонце яскравіше світить. А що до освіченості… вона, між іншим, школу майже на одні п’ятірки закінчила. Просто не могла одразу піти вчитися: у неї мама померла, вона разом із татом четверо молодших братиків тягла, працювала і виховувала їх. Зараз двоє з них уже самі заробляють. Так що вона зможе на заочне вступити. А ми з малюком справу відкладати не збираємося.
Раїса Миколаївна невдоволено знизила плечима і скоса подивилася на Світлану, яка вийшла з ванної з мокрою головою і сяючими очима, і одразу спитала, чим може допомогти по дому.
— Я в своєму домі ще в силах сама впоратися, — буркнула Раїса Миколаївна.
А Світлана навіть потьмяніла від такого холодного тону, але Гена так ласкаво її обійняв, що вона тут же знову засміялася.
Весілля вони зіграли скромне. Зате по-щирому маму не обділили: багато тостів і добрих слів було сказано за столом. Та тільки розтопити серце Раїси Миколаївни молодим так і не вдалося. Не полюбила вона нову невістку.
Через рік приїхали Гена зі Світланою вже з маленьким Славиком. Свекруха подивилася на малюка й скривилася:
— Чого рудий то? Не схожий він на тебе, Геночко. Не твій, мабуть?
— Мамо, навіщо ти так? У Світлани всі братики рудуваті. Славик на діда схожий, Світланиного тата. А підросте — і на мене схожим стане.
— Ось стане на тебе схожим — тоді й приїжджайте. А чужого мені не треба.
Не витримала Світлана, заплакала. І поїхали вони додому, а на столі залишили нерозпаковані гостинці.
Минуло п’ять років. Макар з дружиною за цей час приїжджали всього один раз, хоч і їзди-то пару годин на машині. Та й то проїздом, їхали до друзів на море відпочивати. Про дитину вони навіть і думати не хотіли, сказали, що мало ще грошей заробили, їхній майбутній спадкоємець не повинен ні в чому потребувати. Але й матері не допомагали — не приходило їм на думку, що їй це потрібно, вона нічого не просила: вони ж на малюка коплять.
Гена не приїжджав, дзвонив правда часто, питав, як здоров’я у матері, чи не треба чого, грошей присилав — небагато, адже у них ще й дівчинка народилась, Оксаночка. А Світлана ще й вчитися на заочне вступила, на архітектурний. Як вони справлялися — не могла зрозуміти. Скучала вона одна, але Макару було не до неї, а Гену першою покликати не могла — гордість не дозволяла. Тільки серце стискалося, коли під час розмови з сином чула, як дзвінко сміються малюки і з ними ласкаво розмовляє невістка.
Так би вони й жили всі на відстані, та одного разу захворіла Раїса Миколаївна. Підхопила навесні грип, а він дав ускладнення на серце. Злягла вона зовсім. Лікар оглянув її й сказав, що лікуватися потрібно вдома, але необхідний добрий догляд. Виписав рецепт на ліки й уколи, і спитав:
— У вас є кому за вами доглядати?
— Так, звичайно, — впевнено відповіла Раїса Миколаївна.
І після набрала номер Макара.
— Синочку, я захворіла. Мені не можна вставати з ліжка. Ви б приїхали, пожили у мене. Мені уколів робити треба, та й їсти я собі не приготую.
— Мам, ми не можемо, — одрізав син. — Емма зараз обстежується, ось надумали дитинку народити. Не виходить. Їй треба багато аналізів здавати, на це потрібна купа часу й дуже багато грошей.
Раїса Миколаївна мовчала, чула, як шепотіла біля телефона Емма: «Я не збираюся в вашу діру їхати, за твоєю мамрю доглядати».
Серце знову стиснуло, їй стало погано, і вона, не попрощавшись, вимкнула телефон.
Зі сльозами на очах вона набрала номер Гени. Голос її тремтів, коли вона промовила:
— Геночко, мені погано. Ти можеш приїхати?
— Так, звичайно! Ти захворіла? Тобі що привезти?
Гена не на жарт злякався, а поруч почувся шепіт Світли:
— Запитай, чи можу я теж чим-небудь допомогти?
— Привези мені, синочку, найдорожче ліки, які…
— Мамо, я все привезу! Тільки б ти видужала.
— Привези мені свою сім’ю. Я дуже хочу вас усіх обійняти. Тоді й на поправку піду. І попроси за мене вибачення у Світлани — за дурість і гординю.
Раїса Миколаївна вимкнула телефон, рішуче втерла сльози й усміхнулася. Скоро приїдуть її онуки. Вони не повинні побачити незадоволену, буркотливу стару. Вони побачать найдобрішу, люблячу бабусю. І вона обов’язково видужає. Адже скоро почне дозрівати полуниця, треба буде малюкам у дворі нащвари.
Так воно далі й сталося.
