Довіритися коханому, чи залишитися з донькою без даху над головою. Через півроку стосунків попросив закласти квартиру

Я пам’ятаю свою квартиру стільки ж, скільки пам’ятаю себе. Дві невеликі світлі кімнати, кухня, пахне ваніллю. За вікном – тополя. Я звикла дивитися на неї вранці ще з тих пір, як була школяркою.

Квартира дісталася мені у спадок від бабусі. Так що, виходячи заміж на третьому курсі інституту, я починала сімейне життя з власним житлом. А через рік я нaродила доньку Катю. Напевно, я була недостатньо мудра і терпляча, щоб миритися з неувагою і егоїзмом чоловіка. А може, ми обидва були занадто молоді і не витримали випробування побутом. Так чи інакше, але незабаром з чоловіком розлучилася.

Пам’ятаю, було дуже важко закінчувати навчання і ростити дитину одній. З грошима просто катастрофа! Та ще й мама через моє розлучення просто впала у відчай. Фразу, про те, що ні я – мати-одиначка, – ні моя дитина тепер нікому не потрібні, я чула так багато разів, що майже в неї повірила. Потім стало легше – я працювала відразу на двох роботах, Катька ходила в садок і, на щастя, навіть досить рідко хворіла. Ясна річ, розкоші у нас особливої ніколи не було, але кінці з кінцями звести вдавалося. Звичайно ж я, як будь-яка нормальна жінка, мріяла і про чоловіка – кам’яну стіну, про турботу і любов. А потім мої мрії збулися – з’явився Антон.

Я зустріла його на дні народження моєї подруги. Красенем його не назвеш, але чарівності море. Я в цій чарівності просто розчинилася. А коли Антон зголосився мене проводжати, я повідомила йому, що живу не одна, у мене є Катерина, і вона для мене – найближча істота на всьому білому світі. Пам’ятається, я тоді ще сказала, чужі діти для чоловіків – серйозна проблема, і якщо він мені більше не подзвонить я його зрозумію. Значно пізніше Антон розповів мені, що в той момент вигляд у мене був одночасно жалюгідний і рішучий – ні дати ні взяти горобчик, що захищає своє гніздо від величезного кота. Однак Антон у відповідь засміявся і сказав, що найближчі істоти – це настільки цінне, що добре б мати їх побільше. Незабаром я зрозуміла, що Антон якраз та людина, з яким мені хотілося б прожити все життя.

Читайте також: Подружжя зрозуміло: парaліч – це їх хрест і нести його все одно доведеться. Лебедина вірність

І з донечкою вони чудово порозумілися. Так що мама виявилася не права – ми були йому потрібні. Я сама запропонувала Антону переїхати до нас, і Катя мене підтримала. Ось уже півроку ми живемо разом. Правда, заміж я поки не вийшла. Антон вважає, що півроку, проведені під одним дахом, – це цілком достатній термін, щоб добре познайомитися з шкідливими звичками один одного, і що настала пора оформити наші відносини офіційно. А я чогось боюся: обпікшись на молоці дую на воду.

Загалом, до недавніх пір все у нас було чудово. В один далеко не прекрасний вечір Антон прийшов додому і сказав, що нам потрібно серйозно обговорити одну проблему. Оскільки ми збираємося створити сім’ю і, звичайно ж, у нас буде ще одна дитина, то він, Антон, як справжній чоловік, відчуває себе зобов’язаним забезпечити сімю фінансовою стабільністю. Сьогодні він говорив зі своїм близьким другом, і вони удвох вирішили відкрити власну справу. Але зі стартовим капіталом у них туго, тому не зле б взяти кредит. Так от: не погоджуся я закласти квартиру, в якій ми живемо. Звичайно, сума кредиту досить велика, але якщо справи підуть так, як вони розраховують, то розплатитися вдасться за два-три роки.

Першою моєю реакцією був переляк. Адже квартира належить не тільки мені, але і моїй дитині. Але, поглянувши в палаючі ентузіазмом очі Антона. я стрималася. “Антош, а чому нашу квартиру, а не квартиру твоїх батьків?” – пробурмотіла я, відчуваючи себе останньою сволотою. І тут Антон сказав: “Малюк, я думав ти розумієш. Ми ж дорослі люди, у наших батьків свої сім’ї, у нас – своя. Беручи спільні рішення, ми самі повинні за себе відповідати, і ризикувати тільки тим, що належить нам”. В той момент я мало не заволала, що не «нам”, а мені і моїй дитині! Але, на щастя, стрималася. Обіцяла йому подумати.

Час йде, а я все ще тягну з відповіддю, поняття не, знаючи, як вчинити правильно: Якщо ми сім’я, то дійсно повинні ризикувати разом. Не довіряючи Антону я можу зруйнувати своє майбутнє щастя,. Довірившись йому – втратити все і залишитися без даху над головою.

Ризик – це дія навмання в надії на щасливий випадок. Благородство ж – висока моральність, поєднана з чесністю і відповідальністю. Виходить, ніякого особливого благородства в ризику немає.

Джерело