Думала, що знайшла кохання, а стала коханкою.
За вісім місяців після розлучення Оля навчилася впізнавати сусідів за кроками.
Той, що зверху, важко ступав п’ятами. Жінка навпроти довго шукала ключі, дзенькаючи ними біля дверей. Подружжя з п’ятого поверталося близько дев’ятої: спочатку їхав ліфт, потім чоловік обов’язково щось упускав і сердився.
Оля знала все це, бо майже щовечора була вдома.
Робота, магазин, квартира. Вечеря перед телевізором. Серіал, сюжету якого вона не могла переказати вже наступного ранку.
Іноді здавалося, що після розлучення вона просто перечікує. Ще тиждень, ще місяць — і стане легше.
Але легше не ставало.
Телефон задзвонив, коли вона складала на сушарці шкарпетки.
— Ти в чому зараз? — без привітання запитала Марина.
— Удома.
— Це місце перебування. Я про одяг.
— Марино, починається…
— О сьомій ми з дівчатами збираємося в ресторані. Я замовила столик і на тебе.
— Я не хочу.
— Знаю. Заїду без двадцяти сьома.
— У мене голова болить.
— Таблетку взяти?
Оля сіла на диван.
— Я там сидітиму й псуватиму всім настрій.
Марина трохи помовчала.
— Посидиш годину. Якщо захочеш додому, я викличу тобі таксі. Обіцяю.
Оля подивилася на сушарку. Одна шкарпетка впала на підлогу.
— Гаразд.
У ресторані було тепло, шумно й пахло м’ясом на вугіллі.
За столом сиділи Марина, її колега Світлана і Тетяна, з якою Оля колись разом ходила на курси водіння. Тетяна принесла фотографії свого собаки після невдалої стрижки.
— Я просила трохи вкоротити, — обурювалася вона. — А тепер він дивиться на мене так, ніби я переписала квартиру на кота.
Оля засміялася. Потім ще раз.
Спочатку вона весь час перевіряла себе: чи не надто голосно говорить, чи доречно жартує, чи не видно, що їй доводиться старатися. Але після салату й половини келиха вина трохи розслабилася.
За сусіднім столиком відпочивали четверо чоловіків. Без криків і показового розмахування грошима. Один показував щось у телефоні, інші сміялися.
Світлана кілька разів озирнулася.
— Тобі котрий? — запитала Тетяна.
— А що, роздають?
— Сьогодні все можливо.
Марина нахилилася до Олі:
— От ти могла б просто підійти й познайомитися?
— Теоретично.
— Практично, — уточнила Світлана. — Поб’ємося об заклад? Хто запросить когось із них на танець, за того сьогодні платимо.
— Ти спочатку з’ясуй, чи вони танцюють, — сказала Тетяна.
— О, вже почалися відмовки.
Оля подивилася на чоловіка біля проходу. Темне волосся, синя сорочка, годинник на широкому зап’ястку. Він слухав приятеля, трохи нахиливши голову.
Нічого особливого не сталося. Просто Олі раптом набридло боятися навіть того, чого ще немає.
— Я піду.
Марина перестала усміхатися.
— Олю, ми жартуємо.
— А я хочу заощадити на вечері.
Вона встала, поки не передумала, й попрямувала до ведучого.
Коли оголосили білий танець, серце вже гупало десь у горлі.
Оля зупинилася біля чоловіка в синій сорочці.
— Потанцюєте зі мною?
Він підвів голову, здивувався, тоді відсунув стілець.
— Із задоволенням.
На танцмайданчику він обережно поклав долоню їй на спину.
— Вадим.
— Оля.
— Мені пощастило чи я потрапив у якусь пригоду?
Вона глянула на свій столик. Усі четверо негайно відвернулися.
— Ми посперечалися.
— На мене?
— На вечерю.
Вадим засміявся.
— Тоді постараюся не наступати вам на ноги. Щоб перемога була переконлива.
Вони танцювали трохи незграбно. Оля не знала, куди дивитися, а він двічі перепросив, коли їх штовхнули.
— Ви завжди така смілива? — запитав він.
— Ні. Це пробний вихід.
— Як проходить?
Вона вперше подивилася йому просто в очі.
— Поки нормально.
Після танцю Вадим провів її до столика. Пізніше підійшов ще раз і попросив номер телефону.
Оля продиктувала. Додому їхала з дивним відчуттям: вечір закінчився, а їй уперше за довгий час чогось хотілося від завтрашнього дня.
Вадим написав зранку: «Перевіряю, чи номер справжній. Учорашній танцюрист».
Оля усміхнулася над чашкою кави.
Так усе й почалося.
Спочатку вони зустрічалися після роботи. Він чекав її біля офісу, стоячи трохи осторонь від входу, щоб не заважати людям. Запам’ятав, що вона не любить солодку каву і завжди мерзне ввечері.
Потім були суботні прогулянки, кіно, поїздка за місто. Одного разу вони пів дня складали стелаж, який Оля купила ще взимку.
— Тут зайва деталь, — сказав Вадим, тримаючи дерев’яну планку.
— Не може бути.
— Тоді зайвий я. Бо не розумію, куди її ставити.
Виявилося, вони переплутали верх із низом. Оля сміялася так, що не могла подати викрутку.
Про колишнього чоловіка вона розповіла сама.
Про повідомлення, яке випадково побачила. Про жінку, яку він пів року називав просто колегою. Про його обурене: «Ти що, тепер мій телефон перевірятимеш?»
Вадим слухав мовчки.
— Найгірше, — сказала Оля, — що я потім почала сумніватися в усьому. Де він був, коли казав, що на роботі. Чи справді тоді їздив до матері. Наче дев’ять років треба переглянути заново.
— Уявляю.
— А в тебе?
Він поворушив ложечкою в чашці.
— Була серйозна історія. Не склалося.
— Давно?
— Ми вже не разом.
Вона прийняла цю відповідь. Їй самій не завжди хотілося говорити про минуле.
За півтора місяця Оля вже знала звук його машини. Купила другу зубну щітку. Почала вдягати сережки навіть у звичайний вівторок.
Марина дивилася на неї з обережною радістю.
— Ти закохалася?
Оля спочатку закотила очі, а потім кивнула.
— Здається.
На заправці вони зупинилися дорогою за місто.
Вадим пішов розрахуватися й узяти каву. Оля дістала з пакета шоколадний батончик, відламала шматок і забруднила пальці.
Серветок у дверцятах не було. У бардачку лежали інструкція, страховка, кабель, кілька чеків і паспорт.
Старий, книжечкою.
Оля взяла його й усміхнулася. Вадим якось розповідав, що в шістнадцять мав довге волосся і вважав себе майбутнім гітаристом. Хотілося побачити.
На фотографії він справді був кумедний: худий, скуйовджений, дуже серйозний.
Вона перегорнула сторінки.
І побачила штамп про шлюб.
Дата була дворічної давнини.
Оля перевірила наступну сторінку. Потім повернулася назад. Пальці все ще були липкі від шоколаду.
Вадим відчинив дверцята з двома стаканчиками.
— Тобі без цукру…
Побачив паспорт і замовк.
— Ти одружений? — запитала Оля.
Він поставив каву в тримач.
— Олю, це складна історія.
— То розкажи.
— Ми давно не живемо разом.
Вона дивилася на нього.
— Два роки тому одружилися. Майже відразу стало зрозуміло, що помилилися.
— Чому ти не сказав?
— Боявся, що ти не захочеш навіть слухати.
Оля поклала паспорт на панель.
— А ким я мала бути? Коханкою?
— Не називай це так.
— Як мені називати?
Вадим провів долонею по обличчю.
Він говорив уривчасто: дружина сказала, що чекає на дитину, його мати наполягла на весіллі, потім з’ясувалося, що дитини немає. Що почуттів давно немає теж. Що вони живуть окремо.
Оля слухала й відчувала, як усередині все холоне.
— Тебе всі змусили? — тихо запитала вона.
— Я такого не казав.
— Тільки про всіх розповів. Про себе забув.
Він простягнув руку, але вона відсунулася.
— Відвези мене додому.
— Дай хоча б пояснити нормально.
— Я почула. Вези додому.
У квартирі Оля відразу зняла з умивальника його зубну щітку.
Тримала над відром, але викинути не змогла. Поклала в пакет, прибрала в шухляду.
Потім сіла на кухні.
Телевізор працював до ночі. Вона перемикала фільми, не розуміючи жодного. Марина телефонувала, пропонувала приїхати.
— Не треба.
— Ти їла?
— Не пам’ятаю.
— Я привезу суп.
— Марино, я просто хочу побути сама.
Коли стало зовсім темно, Оля нарешті заплакала.
Їй бракувало його. Уже зараз, через кілька годин. І від цього було ще гірше.
Наступного вечора зателефонував незнайомий номер.
— Це Ольга?
— Так.
— Залиш мого сина в спокої!
Оля випросталася.
Жінка кричала так голосно, що довелося відсунути телефон.
— У нього дружина є! Вона його любить! А такі, як ти, тільки й дивляться, де чужого чоловіка підчепити!
— Я не знала, що він…
— Не знала вона! Усі ви не знаєте! Ти в нашу сім’ю не лізь. Усе одно з ним не будеш!
Оля завершила виклик.
Хвилину дивилася на телефон. Потім заблокувала номер і пішла у ванну вмитися. Руки так тремтіли, що вона розлила воду на підлогу.
Вадим намагався повернути її два тижні.
Телефонував, писав, чекав після роботи. Одного вечора Оля побачила його біля під’їзду й відчула спершу радість, а вже потім злість.
Він схуд. Стояв із пакетом мандаринів, яких вона любила.
— Можна поговорити?
— Ми говорили.
— Я не знав, що мати тобі дзвонила. Я їй нічого не давав. Вона взяла номер у моєму телефоні.
— Це ваші справи.
— Я сказав їй, щоб не сміла більше тебе чіпати.
Оля стиснула ремінець сумки.
— Вадиме, йди.
— Я кохаю тебе.
Вона відвернулася.
— Не треба.
— Це правда.
— А одружений ти теж по-справжньому.
Він опустив пакет.
Оля змусила себе подивитися на нього.
— Я нещодавно була тією дружиною, якій брешуть. Я пам’ятаю, як це. І не хочу стояти тепер з іншого боку.
— У нас зовсім інша ситуація.
— Можливо. Але мене ти теж обманув.
Він мовчав.
— Більше не чекай мене тут. І біля роботи теж. Я серйозно.
Цього разу він послухався.
Оля піднялася додому, замкнула двері й сповзла по них на підлогу.
За тиждень подзвонив інший незнайомий номер.
Вона відповіла, бо чекала дзвінка з доставки.
— Привіт. Це Наталя, Вадимова дружина. Тобі зараз зручно?
Оля заплющила очі.
— Я не знала про вас. Коли дізналася, відразу…
— Я знаю. Вадим сказав. Я телефоную не сваритися.
У слухавці було чути вуличний шум.
— Я не тримаю на тебе зла, — продовжила Наталя. — І хочу, щоб ти це почула від мене.
Оля мовчала.
— У мене є інший чоловік. Уже пів року. Я його кохаю. А Вадимові все не могла сказати прямо.
— Чому?
Наталя зітхнула.
— Боялася розмови. Його матері. Своєї теж. Ми живемо окремо, але коли родичі питали, я казала: все нормально, працюємо, зайняті. Він казав приблизно те саме. Так і тягнули.
— А тепер?
— Поговорили нарешті. По-людськи. І обоє видихнули. Будемо розлучатися.
Оля притиснула телефон сильніше.
— Він сказав, що ти збрехала про дитину.
Наталя довго не відповідала.
— Я думала, що у нас буде дитина. Купила тест, показала йому. Потім лікар не підтвердив. А весілля вже планували, усі все вирішили… Але він міг відмовитися. І я могла. Тут ми обоє добре попрацювали.
У голосі не було злості. Тільки втома.
— Я не прошу тебе негайно йому вірити, — сказала Наталя. — Просто знай: нашу сім’ю ти не зруйнувала. Ми самі давно все закінчили, тільки не наважувалися оформити.
Оля витерла щоку.
— Навіщо ти мені дзвониш?
— Бо бачила, який він. І тому, що сама хотіла б, аби мені хтось сказав правду. Будь із ним щаслива, якщо зможеш.
Щойно розмова закінчилася, Оля набрала Вадима.
Він відповів одразу.
— Олю?
Від його голосу знову перехопило подих.
— Мені Наталя телефонувала.
— Я знаю. Вона питала номер. Я спочатку не хотів давати без твого дозволу, але вона…
— Вадиме, — перебила Оля. — Я дуже за тобою скучила.
На тому кінці стало тихо.
— Я можу приїхати?
— Можеш.
Він був під дверима за пів години.
Оля відчинила й відразу почала плакати. Вадим обняв її обережно, наче боявся, що вона відступить.
Вона не відступила.
Довго стояли в передпокої, не знімаючи з нього куртки. Потім Оля відвела його на кухню.
— Мені досі боляче, — сказала вона.
— Знаю.
— Ні. Ти мусиш зрозуміти. Дзвінок Наталі не скасував того, що ти приховав.
Вадим кивнув.
— Я злякався тебе втратити. А потім кожна наступна зустріч робила розмову ще важчою. Це не виправдання. Я просто… не знаю, як тепер довести, що більше так не буде.
— Почни з того, що не перекладай усе на матір і Наталю.
— Добре.
Він посидів, дивлячись на свої руки.
— Я сам погодився одружитися. Сам не подавав на розлучення. І тобі сам не сказав. Вони тут ні до чого.
Оля вперше за вечір відчула, що може нормально вдихнути.
Вони не почали з того місця, на якому зупинилися.
Спершу знову просто зустрічалися. Розмовляли багато, іноді сварилися. Оля могла раптом замовкнути посеред доброї вечері, згадавши заправку. Вадим уже не сердився й не просив «забути нарешті».
Розлучення зайняло час. Він розповідав, що відбувається, без нагадувань і туманного «потім розберемося».
Пізніше він запитав:
— Ти колись перестанеш чекати від мене підступу?
Оля подумала.
— Сподіваюся. Але не знаю коли.
— Добре. Я почекаю.
Навесні Марина знову покликала всіх у ресторан.
Цього разу Оля прийшла з Вадимом.
Коли ведучий оголосив повільний танець, він повернувся до неї:
— Запросиш? У тебе ж досвід.
Оля засміялася й простягнула руку.
— Потанцюєте зі мною?
— Із задоволенням.
Він підвівся, відсунув для неї стілець і на танцмайданчику обійняв трохи міцніше, ніж тоді.
Оля поклала долоню йому на плече.
Цього вечора їй не доводилося вдавати, що вона веселиться.
