Заручився з одною, а одружився з іншою.
Марія Олександрівна готувалася до поїздки так, ніби збиралася не на заручини, а на прийом до поважних столичних родичів. Дістала з шафи найкращу сукню, на всі пальці наділа золоті персні, на зап’ястя причепила масивний браслет. Навіть зачіску зробила в перукарні, хоча зазвичай вважала це зайвою витратою грошей.
— Павле, ти бачив, де мій золотий ланцюжок із кулоном? — гукнула вона до чоловіка.
— Там, де ти його поклала, — озвався той із кімнати.
— А ти чого так просто вдягнувся? Міг би й сорочку святкову одягнути.
— Яка ще святкова? Їдемо домовлятися про весілля, а не статки демонструвати.
— От саме тому й треба виглядати відповідно! — роздратувалася Марія. — Хочу, щоб люди розуміли, що наш син із пристойної родини.
Андрій, який саме спускався сходами, почув останні слова й усміхнувся.
— Мамо, Наталя знає, що я не з князівського роду. І повір, їй це зовсім не заважає.
— Ти краще не розумнічай. Я хочу, щоб усе пройшло як належить.
Дорога з їхнього невеликого райцентру на Волині була далекою. Наречену Андрій знайшов аж на Київщині. Марія досі не могла звикнути до думки, що її син одружиться з дівчиною, яка виросла не в місті, а в якомусь селі за двадцять кілометрів від столиці. Вона чомусь була переконана, що близькість до Києва автоматично означає заможне життя.
Про те, що Наталя не з міста, син розповідав не раз. Але Марія слухала його неуважно. Їй більше подобалося слово «Київщина».
— Побачать столичні пани, що й ми не ликом шиті, — промовила вона до свого відображення й поправила сережки.
Андрій тільки похитав головою.
З Наталею він познайомився першого вересня, у день, коли вони обоє прийшли до університету. Навколо метушилися першокурсники, хтось шукав потрібний корпус, хтось фотографувався біля входу. Посеред натовпу хлопець помітив тендітну білявку, яка розгублено роздивлялася таблички.
— Вибачте, ви щось шукаєте? — запитав він.
— Мені потрібна триста п’ята аудиторія, а я вже, здається, тричі обійшла цей корпус, — зніяковіло відповіла дівчина. — Скоро заплачу.
— Не плачте. Я теж туди йду. Ходімо разом.
Він провів її до потрібної аудиторії, а потім запропонував після пар випити кави. Наталя погодилася. Відтоді перше вересня стало для них не просто початком навчального року, а днем знайомства.
Вони швидко зблизилися. Андрій був веселим, товариським, умів розсмішити навіть тоді, коли Наталя приходила на заняття втомлена. Вона ж дивувала його своєю працьовитістю та ніжністю. Дівчина ніколи не скаржилася на життя, але Андрій поступово помічав, що за її усмішкою ховається чимало турбот.
Після пар Наталя поспішала на електричку. Удома чекали дві молодші сестрички, школярки, а ще господарство й батько, який після того, як нестало дружини дедалі частіше шукав розради в чарці.
— Ти знову їдеш додому? — запитував Андрій, коли вони виходили з університету.
— А куди ж іще? Сестрички самі не впораються.
— Ти хоч відпочиваєш колись?
— У неділю, якщо пощастить.
— Давай я поїду з тобою. Допоможу щось зробити.
— Не треба, Андрійку.
— Чому?
— Та немає там нічого цікавого. Город, старі сараї, робота. Тобі буде нудно.
Але хлопець не відступав. Одного разу, коли вони сиділи на лавці біля вокзалу, він помітив її руки. На пальцях були дрібні тріщинки, шкіра огрубіла від роботи.
— Наталю, ти що, цеглу носиш замість мене? — пожартував він, обережно беручи її долоні у свої.
Дівчина спробувала забрати руки, але він не відпустив.
— Мені не подобається, коли ти так ховаєшся від мене.
— Просто не хочу, щоб ти бачив, у яких умовах я живу.
— А що там такого?
Наталя довго мовчала, а потім несподівано заплакала.
— У нас бідно, Андрію. Дуже бідно. Мама тато, тато майже не допомагає. Я сама за всіх. Сестри ще малі. Мені соромно тебе туди вести. Ти звик до іншого життя.
Андрій обійняв її.
— Послухай мене. Я закохався в тебе, а не в твої шпалери. І якщо ти ще раз скажеш, що мені там буде нудно, я образжуся.
Наступної суботи він таки поїхав із нею.
Хатина справді була невеликою, з низькою стелею та старенькими меблями. Але в кімнатах панував порядок. На підвіконнях стояли вазони, на кухні пахло свіжим хлібом, а молодші сестрички так зраділи гостеві, що не відходили від нього ні на крок.
Батько Наталі спочатку тримався насторожено. Проте того дня не випив жодної чарки. Хотів справити гарне враження на хлопця, якого донька, очевидно, дуже любила.
— То ти, виходить, наш майбутній зять? — запитав він за столом.
Андрій усміхнувся.
— Сподіваюся, що так. Якщо Наталя погодиться.
— А куди вона від тебе дінеться? — озвалася молодша сестра й усі засміялися.
Після обіду вони разом пішли на город. Андрій допомагав перекопувати грядки, ремонтував хвіртку, носив воду. Наталя спочатку ніяковіла, а потім почала підказувати йому, що і як робити.
Увечері вони сиділи під старою яблунею й їли деруни зі сметаною.
— Знаєш, — прошепотів Андрій, обіймаючи дівчину, — я сьогодні зрозумів одну річ.
— Яку?
— Можна мати величезний будинок, дорогі меблі й повний холодильник, але не мати найголовнішого. А можна жити в маленькій хаті й почуватися щасливим.
Наталя притулилася до його плеча.
— Ти справді не шкодуєш, що приїхав?
— Шкодую тільки, що не зробив цього раніше.
Того вечора обоє вже знали, що хочуть бути разом.
Марія Олександрівна також знала про кохання сина, але ставилася до нього зовсім інакше.
Коли Андрій уперше сказав, що збирається одружитися, вона насторожилася.
— А батьки в неї хто? — відразу запитала.
— Батько працює, але зараз у нього проблеми зі здоров’ям. Мами немає.
— А квартира?
— Мамо, вони живуть у сільському будинку.
— Я зрозуміла. А що вона тобі може дати?
— Себе, мамо. Мене це цілком влаштовує.
Марія тоді нічого не відповіла, але всередині вже зробила висновки.
Її чоловік Павло, навпаки, поставився до вибору сина прихильно.
— Дівчина спокійна, працьовита. Видно, що добра людина. Чого тобі ще треба?
— Ти нічого не розумієш, — відмахнулася Марія.
— А ти, може, занадто багато хочеш від чужої дитини?
— Я хочу, щоб наш син мав нормальну сім’ю.
Павло лише зітхнув.
Марія не любила згадувати власне дитинство. Виросла в бідному селі, де діти доношували одяг одне за одним, а про нові чоботи мріяли роками. Після школи вона поїхала в райцентр вчитися на швачку. Але думки про викрійки й нитки її мало цікавили. Вона мріяла вирватися з бідності.
«Хочу гарні сукні, нормальне взуття, власну квартиру, а не все життя біля корови», — часто говорила матері.
Тоді вона познайомилася з Павлом. Він був скромним хлопцем із непоганої родини. Батько працював водієм, мати — бухгалтеркою. Марія швидко зрозуміла, що з ним можна побудувати стабільне життя.
Не довго думаючи, вона сама запросила його на танець, а вже за кілька місяців вони одружилися.
Після весілля молодим дісталася двокімнатна квартира бабусі Павла. Марія взялася облаштовувати побут, а згодом переконала чоловіка відкрити власну справу. Спочатку було важко, але справи пішли вгору. З роками вони придбали будинок, машину, обзавелися добробутом.
Марія пишалася тим, що змогла вибратися з бідності. І тепер хотіла, щоб її син мав ще більше.
Вона була переконана: кохання — це добре, за щастя треба триматися руками. А найкраще триматися за гроші та можливості.
На Трійцю родини домовилися про заручини. Марія купила подарунки: батькові Наталі — гарну сорочку, дівчаткам — солодощі та невеликі подарунки. Здавалося б, усе мало бути чудово. Та дорогою вона все ще сподівалася побачити гарний котедж і заможну родину.
Коли автомобіль зупинився біля маленької побіленої хатини, Марія навіть не відразу повірила власним очам.
— Андрію, ти впевнений, що ми приїхали правильно? — запитала вона.
— Так, мамо. Наталя тут живе.
— Може, це сусідній будинок? — вона показала на великий кам’яний паркан неподалік.
— Ні. Там чужі люди.
Марія піджала губи й вийшла з машини.
У хаті її зустріли привітно. Наталя накрила стіл, батько запросив гостей до кімнати, сестрички з цікавістю розглядали подарунки. Усі намагалися бути люб’язними.
Але Марія бачила тільки стару скатертину, посуд, який пам’ятав ще радянські часи, та дешеві шпалери.
Коли довелося пригнутися під низькою балкою, вона ледве стрималася, щоб не зітхнути вголос.
— Проходьте, будь ласка, сідайте, — запросила Наталя.
— Дякую, — сухо відповіла Марія.
Павло тим часом уже розмовляв із батьком дівчини. Чоловіки швидко знайшли спільну мову. Їм було про що поговорити: про роботу, господарство, дітей, непрості часи.
А Марія сиділа за столом, стискаючи в руці серветку.
— Ну що ж, — почав Павло, коли всі трохи поїли, — ми приїхали, щоб обговорити весілля. Молоді люблять одне одного, то навіщо їм заважати?
— Ми тільки за, — відповів батько Наталі. — Донька в мене одна така. Хочу, щоб була щаслива.
Наталя опустила очі, а Андрій узяв її за руку.
Почали обговорювати дату. Домовилися святкувати після Петрівки, поки молоді ще матимуть канікули й зможуть побути разом.
Марія не сказала майже нічого. Лише кивала, хоча всередині вже кипіла.
Дорогою додому вона довго мовчала. Нарешті не витримала:
— Я проти цього весілля.
— Чого ти знову починаєш? — запитав Павло.
— Ти бачив, де вони живуть? Там навіть нормального столу немає!
— Зате в хаті чисто, а люди добрі.
— Добрі! А що нам із тієї доброти? Ти хочеш, щоб наш син усе життя тягнув на собі чужу родину?
— А ти хочеш, щоб він одружився без любові?
Марія не відповіла. У голові вже визрівав план.
Вдома вона нікому не розповіла, що заручини фактично відбулися. Натомість згадала про Дарину — доньку своїх знайомих, які тримали великий меблевий магазин у райцентрі. Дівчина була доглянута, самовпевнена й звикла до дорогих речей.
Марія давно мріяла породичатися з цією сім’єю.
— Ось така невістка нам потрібна, — сказала вона собі, набираючи номер знайомої.
Наступними вихідними Дарину запросили на вечерю. Марія заздалегідь приготувала стіл, придбала дорогого вина, а синові сказала, що прийдуть ділові знайомі.
— Мамо, я хотів сьогодні відпочити, — невдоволено пробурмотів Андрій.
— Посидиш із нами годинку. Не будь нечемним.
Коли Дарина з’явилася на порозі, Марія аж засяяла.
— Ой, яка ж ти красуня! Проходь, донечко!
Дівчина принесла дорогий подарунок господині, була привітною й увесь вечір намагалася привернути увагу Андрія.
Той почувався ніяково. Він кілька разів згадував, що має наречену, але мати переводила розмову на інше.
— Та не поспішай ти з тим весіллям, — казала вона. — Молодий ще. Треба добре подумати, з ким життя пов’язувати.
За вечерею Марія раз у раз наливала синові. Андрій спочатку відмовлявся, але мати вмовляла:
— Ну що ти, один тост за гостей не вип’єш?
Згодом він уже погано контролював себе. Розмови змішалися, голова паморочилася. Дарина залишилася допомогти прибрати зі столу, а потім вони ще довго сиділи у вітальні.
Наступного ранку Андрій прокинувся з важкою головою й майже нічого не пам’ятав із вечора. Поруч була Дарина.
— Що сталося? — розгублено запитав він.
— Ти зовсім нічого не пам’ятаєш? — тихо відповіла дівчина.
Він прикрив обличчя руками.
— Господи…
Дарина нічого більше не пояснювала. Лише сказала, що не хоче сварок і нікому не збирається розповідати про їхню ніч.
Але за кілька тижнів сама зателефонувала Марії.
— Я маю вам дещо сказати. Здається, у мене буде дитина.
Марія спершу злякалася, але дуже швидко опанувала себе. Для неї це стало шансом остаточно віддалити сина від Наталі.
— Не хвилюйся, донечко. Ми все владнаємо. Ти не залишишся сама.
Того ж вечора вона влаштувала Андрієві справжній допит.
— Дарина дитину чекає. Ти тепер мусиш на ній одружитися!
— Мамо, ти що таке говориш? Я люблю Наталю!
— А про Дарину подумав? Вона носить твою дитину!
— Я навіть не пам’ятаю, що між нами було!
— Отже, треба було думати раніше! Тепер відповідай за свої вчинки.
— Але я не хочу з нею одружуватися!
— А що ти скажеш людям? Що залишив дівчину? Ти хочеш, щоб про нашу сім’ю пліткували?
Андрій спробував зателефонувати Наталі, але телефон був недоступний. Він не знав, що мати видалила її номер і викинула сім-картку, яку знайшла в його шухляді.
— Я сам із нею поговорю, — сказав він.
— Нема про що говорити. Вона давно все зрозуміла й сама від тебе відмовилася.
— Не вірю! Наталя не могла так зробити.
— То поїдь і переконайся. Тільки спочатку подумай про дитину.
Андрій кілька днів намагався знайти спосіб зв’язатися з коханою. Писав їй у соціальних мережах, але відповіді не було. Згодом його повідомлення перестали доставлятися. Він не знав, що мати вже встигла заблокувати дівчину з його сторінки.
Тим часом Марія поспішала з весіллям. Дата була призначена ще до Петрівки. Родичам пояснювали, що молоді самі так захотіли.
Павло бачив, як страждає син, і не раз намагався поговорити з дружиною.
— Маріє, ти впевнена, що робиш правильно?
— А що не так? Дівчина дитину чекає, син повинен одружитися.
— А Наталя?
— Не згадуй мені про неї!
— Ти ж сама бачила, як він на неї дивився. Ти хоч розумієш, що можеш зламати йому життя?
Марія різко обернулася.
— Я все життя будувала цю родину! Працювала, економила, допомагала тобі справу підняти. І тепер не дозволю, щоб син проміняв усе на бідну дівчину без майбутнього!
— А ти колись не була бідною? — тихо запитав Павло.
Вона замовкла.
— Ти ж сама колись мріяла вибратися з того села, — продовжив чоловік. — Я тебе любив, хоч у тебе не було ні квартири, ні грошей. То чому нашому синові не можна бути щасливим із тією, кого він обрав?
— Не порівнюй! У нас усе склалося добре!
— Бо я тобі довіряв, Маріє. А ти тепер не довіряєш власному синові.
Вона вийшла з кімнати, грюкнувши дверима.
Весілля відбулося швидко. Дарина була в розкішній сукні, гості захоплювалися оформленням залу, а Марія світилася від гордості. Вона знайомила всіх із новою невісткою, розповідала про заможних сватів і вже планувала, як молоді облаштують спільний побут.
Лише Андрій не усміхався.
Перед початком свята він вийшов на вулицю й дістав із кишені старий телефон. На екрані залишилося фото, де вони з Наталею стояли під яблунею біля її будинку. Дівчина сміялася, а він обіймав її за плечі.
— Ти чого тут стоїш? — почулася за спиною Марія.
— Дивлюся на фотографію.
— Викинь уже. Тепер у тебе інша сім’я.
Андрій повільно підняв очі.
— Мамо, ти можеш купити мені костюм, машину, квартиру. Але ти не можеш купити мені щастя.
— Я все зробила заради тебе!
— Ні. Ти зробила так, як хотіла сама.
Він повернувся до зали, а Марія залишилася біля входу.
Увечері, коли гості танцювали, вона дивилася на сина й не могла позбутися дивного відчуття. Начебто все відбулося саме так, як вона планувала. Гарна наречена, заможні батьки, пишне весілля. Але Андрій не дивився на Дарину так, як колись дивився на Наталю.
А згодом Павло сказав їй те, чого вона найбільше не хотіла чути:
— Ти хотіла, щоб наш син не знав бідності. Але зробила все, щоб він дізнався, що таке жити без любові.
Марія нічого не відповіла.
Вона й досі вважала, що вчинила правильно. Та іноді, коли бачила на телефоні старі фотографії сина, згадувала ту маленьку хатину, чисту скатертину й дівчину з потрісканими від роботи руками. І вперше замислювалася: можливо, саме там, серед простих речей і щирих усмішок, її Андрій був набагато щасливішим, ніж на власному весіллі.
А десь далеко чекала Наталя.
