Минулого літа в селі стояла така спека, що трава сохла просто на корені.
Мар’яна з Тарасом дивилися на небо щоранку, як на суддю, від якого залежить усе господарство.
Саме в ті дні, коли сіно вже просилося під стріху, на подвір’я заїхало таксі, і з нього вийшли Василь з дружиною Орисею, двоюрідний брат Тараса з міста.
– Ми ненадовго, – сказав Василь, розкинувши руки, ніби обіймав усе подвір’я.
– Тиждень, не більше.
– Повітря ваше вдихнемо, відпочинемо від асфальту.
– То й чудово, – відповіла Мар’яна, витираючи руки об фартух.
– Тільки ви вже не ображайтеся, бо в нас зараз покоси.
– Тарас на світанку виходить у поле, а я з дітьми по обіді йду сіно перевертати.
– Та які образи, – махнула рукою Орися.
– Ми ж не чужі.
– Робіть свої справи, ми собі походимо, подивимось.
Мар’яна тоді подумала, що все складеться добре.
Людям у місті справді бракує тиші, а в неї хата простора, постіль свіжа, у погребі є чим пригостити.
Вона нагодувала гостей вечерею, постелила їм у кращій кімнаті й до півночі ще місила тісто на хліб, щоб зранку було що подати до столу.
День у селі починається не тоді, коли встає сонце, а тоді, коли встає господиня.
Мар’яна підіймалася о четвертій.
Тарас уже стояв у дверях із косою на плечі, швидко випивав склянку молока й зникав у сивому ранковому тумані.
Вона розпалювала плиту, варила суп на день, смажила городину, нарізала овочі, накривала все чистими рушниками, щоб не налетіли мухи.
Потім будила дітей, шестирічного Андрійка і дев’ятирічну Софійку, і вони тихо, щоб не розбудити гостей, виходили з двору.
Перше поле було за річкою, друге за лісосмугою, третє зовсім далеко, біля старої дороги.
Сіно треба було ворушити, поки роса не зійшла остаточно, потім перевертати, потім згрібати.
Андрійко швидко втомлювався й сідав на купу, Софійка тримала граблі обома руками й морщила ніс від сонця.
– Мамо, а гості з нами підуть? – запитала вона на третій день.
– Ні, доню.
– Гості відпочивають.
– А чому вони відпочивають, а ми ні?
– Бо вони в гостях.
– А ми вдома, а вдома завжди є робота.
До вечора вони поверталися чорні від пилу, з розпеченими плечима, і Мар’яна ще встигала поливати город, обскубати картоплю від жуків, доїти козу.
Тарас падав на лавку біля хати й мовчки дивився в одну точку.
Говорити вже не було сили.
Гості ж тим часом облаштувалися, як у санаторії.
Спали допізна, снідали не поспішаючи, ходили до річки, фотографували соняхи, а надвечір сідали на ґанку й чекали, коли господарі повернуться.
На четвертий день Василь не витримав.
– Мар’яно, можна тебе на хвилинку, – сказав він, коли вона зайшла в сіни напитися води.
– Ти не подумай нічого, але нам якось нудно.
– Ми приїхали до вас, а вас цілими днями немає.
– Василю, я ж попереджала в перший вечір.
– Покіс не можна перенести на потім.
– Попереджала, звісно.
– Але ж не думали ми, що аж так.
– Ти зранку літаєш, як вихор, слова не скажеш.
– Ми сидимо вдвох, наче приблудні.
– Ви не приблудні, – втомлено мовила вона.
– Ви мої гості, і я хочу, щоб вам було добре.
– Але мені потрібно в поле.
– А ми, виходить, не потрібні, – підсумував він.
– Вдень нас ніхто не бачить.
– Я зранку готую вам сніданок, потім залишаю обід.
– Усе стоїть накрите на столі.
– Що ще я можу зробити, якщо мені треба бути у трьох місцях одночасно.
Василь скривився так, ніби йому подали кисле молоко.
– Обід, знаєш, не завжди теплий.
– Суп холодний, сніданок уже не той.
– Піч у нас є, Василю.
– Можна розігріти.
– Я в чужій хаті господарювати не вмію.
– То вчися, – не втрималась Мар’яна.
– Ніколи не пізно.
Він глянув на неї довгим прикрим поглядом і вийшов із сіней.
Мар’яна ще хвилину стояла з кухлем у руці й слухала, як у грудях тихо гуркоче образа.
Вона не хотіла сварки.
Вона хотіла тільки, щоб її хоч раз зрозуміли.
Ввечері, коли діти вже спали, а Тарас сидів на ґанку, до них підійшла Орися.
Голос у неї був солодкий, а в очах стояв холод.
– Ми вирішили їхати завтра, – сказала вона.
– Так рано, – здивувався Тарас.
– Ви ж хотіли тиждень.
– Хотіли.
– Але нам тут не радий ніхто.
– Ми сідаємо їсти, а господині немає.
– Хочемо поговорити, а господаря немає.
– Навіщо тоді було кликати.
– Ми вас не кликали, Орисю, – спокійно промовив Тарас.
– Ви самі зателефонували й сказали, що приїдете.
– Ми були раді, і зараз раді.
– Але ж я не можу покинути сіно через те, що ви скучаєте.
– Ніхто й не просить кидати.
– Можна було хоча б одного вечора посидіти разом, поговорити по-людськи.
– Ми щовечора сидимо разом, тільки ви лягаєте спати, а ми ще воду тягаємо й козу заганяємо.
– Корів у вас немає, – втрутився Василь, що вийшов слідом за дружиною.
– Це так кажуть, – відмахнувся Тарас.
– Козу заганяємо.
– Яка різниця.
– Різниця є, – уперто мовив Василь.
– Ви змінилися.
– Колись з вас гостинніші люди були.
– Колись у мене не було трьох полів, малих дітей і погоди, що ось-ось зіпсується.
– Дивись, які хмари сунуть на вихідні.
– Якщо не встигнемо скласти сіно, то взимку худоба голодна буде.
– Худоба, худоба, – пробурмотіла Орися.
– А родичі, виходить, не худоба.
Тарас лише зітхнув.
Він надто втомився, щоб відповідати.
Ранком Мар’яна прокинулася ще раніше, ніж зазвичай.
Вона знала, що гості їдуть, і не хотіла відпускати їх з порожніми руками.
Скільки б образ не було, дорога далека, і голодними вона їх не пустить.
Вона дістала з погреба баночки з огірками й помідорами, нарвала на городі пучок кропу, петрушки й зеленої цибулі, насипала в торбинку два десятки добірних горіхів.
Найкращу курку, яку мала, спіймала сама, обскубла, випатрала й загорнула в чисту тканину.
– Ось, – сказала вона, коли Василь з Орисею вийшли на ґанок із сумками.
– Це вам у дорогу.
– Курка домашня, не магазинна.
– Огірки з минулого року, ще кращі, ніж свіжі.
– Дякуємо, – сухо відповіла Орися, не дивлячись їй в очі.
– Ви не гнівайтеся на нас, – тихо додала Мар’яна.
– У нас справді така пора.
– Приїжджайте восени, коли роботи поменшає.
– Я вас по-справжньому приймати буду, з пирогами й варениками.
– Побачимо, – кинув Василь.
Вона довела їх до автобусної зупинки, дочекалася, поки вони влізуть у салон, і перехрестила вслід.
Автобус пішов у куряву.
Мар’яна повернулася додому, взяла граблі й пішла в поле, де вже працював Тарас.
– Поїхали, – сказала вона.
– Образилися, – кивнув він.
– Образилися.
– Шкода, – промовив чоловік і витер піт з чола.
– Але я нічого не міг вдіяти.
– І я теж.
Два дні минуло спокійно.
Сіно склали, грози прийшли саме в суботу, коли останній віз вже стояв під накриттям.
Мар’яна тоді довго дивилася, як по шибках стікає вода, і думала, що все було не марно.
А в понеділок задзвонив телефон.
Дзвонила Орися, і голос її був такий, що Мар’яна відразу відсунула слухавку від вуха.
– Ми довезли твою курку, – почала Орися без привітання.
– Знаєш, що з нею було.
– Жилава, суха, на бульйон хіба що.
– Вона шість місяців на травичці ходила, – відповіла Мар’яна.
– Така і має бути.
– А м’яса ти нормального не могла покласти.
– Ми ж приїхали до вас як до родичів, а повернулися, ніби з гуманітарної допомоги.
– Горіхи, зелень, огірки.
– Це що, весь ваш стіл.
– А що ти хотіла побачити, Орисю.
– Свинину, наприклад.
– Шматок сала.
– Ковбаси домашньої.
– У селі ж усе своє.
– У нас немає свиней, – рівно мовила Мар’яна.
– Уже років п’ять немає.
– Як це немає.
– Усі в селі тримають.
– Тримали.
– Тепер купують у магазині.
– Це дешевше, ніж вирощувати.
– Корм дорогий, ветеринар дорогий, а морозильник у мене маленький.
– Усе м’ясо, що я беру, ми з’їдаємо протягом тижня, бо більше не збережеш.
– То купила б для гостей.
– Я й купила, Орисю.
– Борщ вам варила на м’ясі, і котлети смажила, ти їх їла двічі.
– Ти вже забула.
– Котлети були з хлібом, – буркнула Орися.
– Одна булка.
– А ти хотіла, щоб я тобі вирізку смажила в шість ранку, поки сама коси точу.
– Нічого я не хотіла.
– Я хотіла поваги.
– А я хотіла допомоги, – не витримала Мар’яна.
– Хоч одну годину в полі.
– Хоч раз грабельки взяти.
– Я ж не просила, ви гості, але могли б і самі запропонувати.
– Ми приїхали відпочивати.
– А ми там працювали.
– Ось і вся різниця.
Тут у слухавці щось зашуміло, і голос Василя вклинився в розмову.
– Дай мені, Орисю.
– Мар’яно, послухай.
– Ми не пасинки.
– Ми родичі, і ставитися до нас треба інакше.
– Приїхали два дні тому, а ви нас з хати на автобус.
– Ніхто вас не виганяв, Василю.
– Ви самі зібралися.
– Бо ти зі мною вдень говорити не хотіла.
– Я говорила.
– Ти сказав, що суп холодний.
– Холодний і був.
– То розігрів би.
– Я не кухар.
– А я не обслуга, – твердо сказала Мар’яна.
– Я господиня, і в мене своє господарство.
– Хочеш, щоб тебе обслуговували, їдь у санаторій.
– Там тобі й суп гарячий, і м’ясо на кожен день.
– Не думав, що ти така, – повільно промовив Василь.
– Яка.
– Черства.
– Зарозуміла.
– Забула, що рід один.
– Рід один, Василю.
– Тільки ти пам’ятаєш його тоді, коли тобі зручно.
– Коли Тарас торік хворів, ти жодного разу не зателефонував.
– А тепер я ще й винна, що сніданок тобі не до смаку.
В слухавці запала тиша.
Потім щось клацнуло, і зв’язок урвався.
Мар’яна довго стояла посеред кухні, дивлячись на телефон.
Руки в неї дрібно тремтіли.
Вона не любила сваритися.
Вона виросла в родині, де старших слухали, а гостей вважали подарунком від Бога.
Але ж і гості бувають різні.
Тарас зайшов у кімнату, зупинився в дверях, мовчки подивився на неї.
– Дзвонила Орися, – пояснила вона.
– Чую по обличчю.
– Знову скаржиться.
– На курку.
– На м’ясо.
– На те, що вони голодні були.
– Вони не були голодні, – тихо сказав Тарас.
– Я бачив, скільки ви їм залишали.
– Ніхто стільки не їсть, а вони ще й з’їдали половину.
– Вона каже, що ми скупі.
– Хай каже.
– Люди люблять шукати винних у чужому дворі й не бачать, що в їхньому нічого не заметено.
Мар’яна сіла на лавку й вперше за довгий час глибоко зітхнула.
– А може, ми справді щось зробили не так, – промовила вона.
– Може, треба було відкласти покіс на день, посидіти з ними, поговорити.
– А сіно хто б ворушив.
– Ти ж бачила, яка гроза прийшла.
– Півдня запізнилися б, і зимою нічим було б козу годувати.
– Так, – кивнула вона.
– Бачила.
– То й не картай себе.
– Ми зробили все, що могли.
– Ми їх нагодували, прийняли, у дорогу зібрали.
– Більше ніхто нічого не винен.
– А якщо вони більше не приїдуть.
– То, може, воно й на краще.
Вона довго мовчала, потім усміхнулася, ледь помітно.
– А знаєш, що мене найбільше зачепило.
– Не те, що вони образилися.
– А те, що вони справді вважають: у селі всього безліч, а ми просто жаліємо.
– Вони не бачать, скільки це коштує.
– Не бачать, що за кожним огірком стоїть ранок біля грядки, а за кожним горіхом — дерево, яке треба посадити й доглянути.
– Бачать лише готове, – погодився Тарас.
– Так завжди.
– Шкода.
– Шкода, – повторив він.
– Але вічно ображатися на людей ми не станемо.
– Захочуть, зателефонують самі.
Мар’яна підвелася, поправила хустку й підійшла до вікна.
Надворі було тихо й світло, після грози небо стало чисте, як вимите.
Діти гралися біля колодязя, Андрійко ганяв за качкою, Софійка вигрібала з-під яблуні падалицю.
– А знаєш, – мовила Мар’яна, не обертаючись, – восени я все одно їх запрошу.
– Не тому, що винна.
– А тому, що рід один.
– Тільки тоді вже скажу наперед, що ми господарі, а не готель.
– Скажи, – усміхнувся Тарас.
– Думаю, так буде чесно.
Вона кивнула й пішла розпалювати плиту, бо наближався вечір, а діти скоро прибіжать голодні.
Тетяна Макаренко
