— Твоя баба на кладовищі, віддай дім братові! — прошипіла свекруха при 12 гостях. У відповідь я взяла до рук садовий шланг

— Твоя баба на кладовищі, віддай дім братові! — прошипіла свекруха при 12 гостях. У відповідь я взяла до рук садовий шланг

— Дашо, відійди від хвіртки, не заважай м’ясо заносити! — Антон протіснувся повз мене з відром замаринованого шашлику.

Я подивилася на двір. Замість обіцяного тихого приїзду удвох чоловік привіз цілу компанію: його брата Костю з дружиною та дітьми, свекруху й ще кількох родичів.

— Антоне, чому сарай відчинений? — Замок Костя монтуванням зірвав. Ґратки для мангалу шукали. Ти ключ у місті забула.

— Ключ у мене в сумці. — Яка різниця? Замок старий був. Новий потім поставимо. Костя тим часом уже заносив речі в дім, витираючи замаслені руки об штани.

— Баба твоя все під замок ховала, ніби там золото. Навіть сервант довелося цвяходером відкрити.

На ґанку валялися тріски й металева дужка від замка. Я подивилася на чоловіка, але він лише усміхнувся:

— Свято ж. Іди огірки помий, склянки дістань. Свекруха внесла в дім яскраво-рожеві занавіски з бахромою. — Зніми стару тюль, — розпорядилася вона. — Ця жовта, пильна. Життя в домі має бути, порядок жіночий.

— Бабуся сама вишивала її три місяці. — Ой, Дашо, ну скільки можна жити з минулим? Живим треба думати. У Кості двоє дітей, винаймана квартира, борги. А дім пустує.

— Він не пустує. Ми з Антоном приїжджаємо щовихідних.

— І що ви тут робите? Квіти поливаєте? — втрутився Антон. — Земля чоловічих рук потребує. Паркан покосився, дах лагодити треба. Ти ці витрати зі своєї зарплати в квітковому ларку потягнеш?

— Я вже заплатила три тисячі за електрику, яку Костя з друзями напалив за два місяці.
Антон відвів очі, але швидко знову заговорив упевнено:

— Кості зараз важко. Я старший брат і зобов’язаний допомогти. Ти цей дім не купувала, тобі він лише дістався.

— Його збудували мої баба й дід. Своїми руками.

— Ось саме, сорок років тому, — підхопила Віра Михайлівна. — Все згнило. Костя утеплит, обшие сайдингом. Тільки треба оформити все по-чесному, щоб у нього був стимул.

Я мовчки підняла з підлоги бабину тюль і поклала на підвіконня. Усередині повільно наростала холодна ясність..

Я взяла миску, пішла до бочки й стала мити огірки. Бабуся завжди тримала бочку під водостоком: дощова вода для поливу краща. Огірки були мої, з цих же грядок. Свекруха привезла свої, магазинні, в пакеті, але їх ніхто не мив.

Мангал Костя поставив біля сараю, прямісінько коло дідової полінниці. Плеснув розпалювача так, що полум’я підскочило вище за кришку.

— Костю, постав трохи далі від дров.

— Та нормально все, Дашо. Я ж не вперше.

Його Мишко разом з сусідським хлопчиком, якого хтось навіщось покликав, носився по клумбі з флоксами. Соня, маленька, сиділа на східці й їла зефір з пачки. Лєна, Костина дружина, різала хліб на перевернутій скрині й ні на кого не дивилася. Мені здалося, що вона тут буває так само часто, як і я, а почувається ще гірше.

Гості усе прибували. Приїхала тітка Тамара, сестра свекрухи, з чоловіком. Потім Костин друг Денис з дівчиною, яку я бачила вперше. Потім двоюрідний брат Антона з дружиною. Я перелічила тарілки: дванадцять осіб, не рахуючи нас з Антоном і дітей. Стіл витягли з дому у двір. Столові було років п’ятдесят, тягли його волоком, по плитці, й одна ніжка тріснула.

— Підкладемо чогось, — сказав Антон і підклав бабину дошку.

Я змовчала. Подумала: гаразд, увечері поїдуть, переживу.

Перші пів години все було майже як у людей. Тітка Тамара хвалила повітря. Денис травив анекдоти. Свекруха розкладала олів’є і стежила, щоб Кості дісталося більше. Потім вона встала з чаркою.

— Я скажу. Можна я скажу? — Вона постукала виделкою по склянці. — Ми тут усі свої. І я хочу випити за те, щоб у цьому домі нарешті була сім’я. Справжня. З дітьми. Щоб Мишко з Сонечкою влітку бігали не по асфальту, а по траві.

— Вони й так по траві бігають, — сказала я. — По флоксах.

Хтось хмикнув. Свекруха не збилася.

— Антоне, скажи.

Антон відклав шампур. Видно було, що він готувався.

— Загалом. Я домовився з нотаріусом на понеділок, на одинадцяту. Дашо, ти відпросишся. Дарчу на Костю оформимо, там недовго. Костя бере на себе дах, паркан, усе. Ми приїжджаємо коли хочемо, нас ніхто не виганяє. Все по-сімейному.

Він сказав це так, ніби повідомляв, що купив квитки в кіно.

— Ні, — сказала я.

— Дашо, досить не при людях.

— Я старший брат!

— Ти старший брат. А дім мій.

Тітка Тамара тихенько потяглася за огірком. Лєна перестала жувати. Костя усміхнувся й подивився на матір: давай, мовляв.

Свекруха поставила чарку. Нахилилася над столом, через салати, до мене, і прошипіла, але так, що почули всі:

— Твоя баба на кладовищі, віддай дім братові!

Тітка Тамара поклала огірок назад.

Я встала. Мені навіть не було образливо. Дивно, але першим ділом я подумала, що бабуся цю жінку бачила лише один раз, на нашому весіллі, і потім сказала: «Дашо, вона хороша, лише гучна». Бабуся про всіх так говорила.

Шланг лежав згорнутий біля бочки. Помпу я ввімкнула ще зранку, для поливу. Я пішла до шланга, відкрутила кран до кінця й повернулася до мангалу.

— Ти чого? — Костя привстав.

Я направила струмінь у мангал. Вугілля зашипіло, вгору пішла пара з попелом. Шампури з м’ясом, дванадцять штук, лежали поверх ґратки. Я политила й їх теж, рівно, зліва направо, як бабуся поливала огірки.

— Ти хвора?! — заволав Костя. — Там м’яса на шалені гроші!

— Електрика була дорожча, — сказала я.

Антон скочив, пішов на мене. Я опустила шланг, струмінь бив у землю біля його ніг. Він зупинився. Черевики в нього були замшеві, нові.

— Дашо, вимкни.

— Свято закінчене. Через двадцять хвилин усі за хвірткою. Хто залишиться, буде мокрий. Я не жартую.

— Та вона ненормальна, — сказала свекруха, вже не шиплячи, а на повний голос. — Антоне, ти бачиш? Я тобі казала!

— Тьотю Віро, — раптом сказав Денис, — ходімо, справді. Незручно.

Йому, може, й справді було незручно. А може, просто не хотілося під шланг.

Розходилися зі сваркою, але швидко. Тітка Тамара мовчки згрібала салати в контейнери, які в неї, виявляється, були з собою, і вигляд у неї був такий, ніби вона так і знала. Костя зірвав з вікна рожеві занавіски, які свекруха встигла повісити, і запхав їх у пакет. Лєна взяла Соню на руки, Мишка за шкірку, і на виході сказала мені тихо, не підводячи голови:

— Флокси він потім поправить. Я скажу.

Антон виходив останнім.

— Ти розумієш, що ти зробила? При всіх. Матір образила.

— Вона мою бабусю при всіх назвала…

— Вона літня людина! Зірвалося!

— Їй п’ятдесят дев’ять.

— Дашо, я зараз їду. З ними. Ти як хочеш.

— Гаразд.

Він постояв, чекав, напевно, що я передумаю. Потім пішов до машини. Машина була його, ще до весілля куплена, і я подумала, що до станції чотири кілометри, а остання електричка о 21:40. Лише порахувала.

Коли всі поїхали, я вимкнула помпу. Двір був у калюжах і попелі. Мокре м’ясо я склала в пакет і винесла сусідському псові Найді. Її хазяїн, Петро Ілліч, визирнув з-за паркану.

— Чого у вас тут було?

— Нічого цікавого, — сказала я.

Двері сараю я обмотала дротом. Сервант усередині будинку був розкритий: петля вирвана, дверцята висіли на одному шурупі. Бабині чарки стояли на місці, а коробка з листівками й квитанціями була перерита. Я зрозуміла, що шукали документи на дім. Документи лежали в мене в місті, в теці на антресолі. Добре, що не тут.

Ночувала я сама. Телефон мовчав. Антон не написав ані слова. Свекруха, надсилала неприємні повідомлення, але я їх не читала.

Уранці зателефонувала Лєна.

— Дашо, це я. Можна я приїду? Сама. Мені треба сказати, а при Кості не вийде.

Вона приїхала електричкою до одинадцятої, з пакетом пиріжків із привокзального ларка. Сіла на ґанку, де ще валялася дужка від замка, підняла її, покрутила.

— Це він, так?

— Він.

— Прости. — Вона кинула дужку у відро. — Я не за цим приїхала. Загалом. Ми винайману квартиру звільнили. Тобто до п’ятнадцятого вересня маємо звільнити. Хазяйка дочку з Польщі чекає. Ми їй ще в липні сказали, що виїжджаємо.

— Куди виїжджаєте?

Лєна подивилася на мене.

— Сюди, Дашо. Антон Кості в червні сказав, що ти згодна. Що питання вирішене, залишилися папірці. Костя навіть у садок Соню записав, тут, у селищі. Мишка в школу перевів. Документи вже там.

Я мовчала. Взяла пиріжок, не стала їсти, поклала назад.

— Я так і думала, що ти не знала, — сказала Лєна. — Коли ти вчора сказала «ні», у тебе обличчя було… ну, як у людини, яка вперше чує. Я Кості вночі сказала, а він каже: «Антоха розбереться».

— І що ви будете робити?

— Не знаю. До свекрухи не можна, у неї однокімнатна квартира, і я з нею в одній однушці… Ну ти зрозуміла. Грошей на нову квартиру із заставою немає. У Костя мікропозики, три штуки. Я в декреті була, лише в травні вийшла, на півставки.

Вона говорила рівно, ніби про чужих людей. Тільки пальці весь час відривали від пиріжка тісто й скочували в кульки.

— Я дім не прошу, — сказала вона. — Мені справді не треба, щоб він був Костин. Він його продасть через рік, я свого чоловіка знаю. Мені треба, щоб діти зиму десь пережили.

— Тут піч. Узимку тут треба вміти жити.

— Я в селі виросла. Вмію.

Я провела її до електрички. Потім сама поїхала наступною.

Антон був дома. Сидів на кухні з ноутбуком, на мене не подивився.

— Ти Кості в червні сказав, що я згодна, — сказала я з порога, навіть не роззувшись.

Він закрив ноутбук.

— Лєна приїжджала, так? Оце ж…

— Сказав чи ні?

— Я думав, ти погодишся! Ти завжди погоджуєшся, коли нормально пояснити. Я хотів пояснити нормально, при всіх, щоб ти побачила, що всі за.

— Усі за мій дім.

— Та що ти заладила — мій, мій! Ми сім’я. Вісім років. У нас усе спільне.

— Спадок не спільний. Ти це знаєш, ти сам мені казав, коли бабуся відійшла. Казав: «Добре, що це лише твоє, не буде потім питань». Пам’ятаєш?

Він пам’ятав. Відвернувся до вікна.

— У них діти, Дашо. П’ятнадцятого вересня на вулицю. Ти цього хочеш?

— А ти? Ти навіщо їм обіцяв, не спитавши мене? Якби я дізналася у вересні, коли вони з речами приїдуть?

— Ти б не вигнала.

Тут він мав рацію. Напевно, тому він так і зробив. Я роззулася, пішла у ванну й довго мила руки. Нігті були чорні від вугілля й попелу, ніяк не відмивалися.

Уночі я не спала. Рахувала. Світло взимку з обігрівачем тисяч п’ять-шість на місяць, якщо розумно. Дрова — машина на зиму, тисяч тридцять. Дах над верандою тече, але над домом поки тримає. Якщо Лєна з дітьми поживе до весни, дім хоч не промерзне, труби не замерзнуть, ніхто в порожній не залізе. Минулої зими в сусідньому домі безхатьки жили тиждень, поки Петро Ілліч не помітив.

Уранці, поки Антон збирався на роботу, я сказала:

— Я здам дім Лєні. До тридцять першого травня. За договором.

Він застиг із черевиком у руці.

— Здаси? Братові? За гроші?

— Не братові. Лєні. За світло й дрова. Оренди зверху я не візьму. Але платити будуть вони, а не я.

— Ти серйозно? Мати дізнається, що ти з рідні гроші береш…

— Твоя мати вчора сказала, що моя баба на кладовищі. Хай дізнається що хоче.

— Костя не погодиться.

— Я не Кості пропоную.

Він пішов, грюкнувши дверима не сильно, а так, у півсили, як грюкають, коли хочуть, щоб помітили, але не хочуть сварки з сусідами.

Договір я завантажила з інтернету, типовий, поправила під себе. Строк до 31 травня. Комунальні й внески за рахунок наймача. Дальня кімната з бабиними речами зачинена, ключ у мене. Сарай не чіпати. Переробки лише з мого письмового дозволу. Сторонні не проживають. Над останнім пунктом я довго сиділа й потім дописала в дужках: «зокрема родичі наймача на строк понад три доби». Перечитала й залишила.

Лєні я надіслала файл того ж дня. Вона відповіла через сорок хвилин: «Можна приїду в суботу підписати?»

Через годину зателефонував Костя.

— Ти чого, зовсім розум втратила? Договір? З моєю дружиною? Ти мені ще рахунок виставиш за те, що я в тебе в туалет ходив.

— За світло я тобі вже виставила. Ти не заплатив.

— Та подавися ти своїм домом. Я в баби винаймати не буду, зрозуміла? Краще до матері піду.

— Іди, — сказала я. — Тільки Лєна з дітьми куди?

Він кинув трубку. Відповісти не було чого.

Свекруха телефонувати не стала. Вона написала Антонові, а Антон показав мені. Довге повідомлення, без ком, де було «меркантильна», «на чужому наживається», «я завжди знала що вона з простих». Останнє мене чомусь розсмішило. Бабуся тридцять років пропрацювала технологом на хлібозаводі. Дід був водієм. Так, з простих.

— Тобі смішно, — сказав Антон.

— Трохи.

— Вона плаче. Тиск сто шістдесят.

— Хай вип’є ліки.

Він подивився на мене, як на незнайому. Я, напевно, такою й була. Раніше я вже поїхала б до неї з тонометром і тортом.

У суботу Лєна приїхала з дітьми й двома сумками. Підписали за кухонним столом, у двох примірниках. Мишко пересадив флокси. Криво, але пересадив, і навіть полив з лійки, а не зі шланга. Соня ходила за мною хвостом і питала, чому в бабусі на стіні стільки тарілок.

— Вона їх збирала. З різних міст.

— А можна я одну потримаю?

— Можна. Тільки не знімай.

Лєна дивилася на дальню кімнату, де я повертала ключ.

— Там нічого такого, — сказала я. — Речі. Сукні її, швейна машинка, листи. Я ще не розібрала.

— Я розумію. Я туди не полізу.

Костя приїхав через десять днів. Без попередження, з трьома пакетами й вудкою. Лєна зателефонувала мені сама.

— Дашо. Він тут. Каже, у матері неможливо. Я не знаю, що робити. За договором — три доби.

Я подумала. Вудка чомусь мене добила: людина з’явилася на один день, а вудку прихопила.

— Дай йому трубку.

Костя узяв не відразу.

— Ну?

— Ти можеш жити там. Але я тебе впишу в договір. Тоді ти теж відповідаєш. За світло, за дрова, за все. І підписуєш, що сарай і кімната не твої. І паркан. Паркан ти обіцяв.

— Я тобі нічого не обіцяв.

— Ти матері обіцяв, коли тобі дім дарувати збиралися. Ось і зроби. Я не дарую, але жити будеш ти.

Він довго сопів у трубку.

— Щось дороге не потягну.

— Дороге не треба. Паркан.

— Гаразд, — сказав він.

Підписувати додаткову угоду я поїхала сама. Антон тієї суботи працював. Або сказав, що працює. Я не перевіряла.

Він взагалі за ці тижні став тихий. Вечеряли ми мовчки, спали на одному ліжку, але як у поїзді, в купе з чужою людиною: кожен до своєї стінки. Одного разу я прийшла з роботи, а він сидить на кухні й дивиться на мою теку з документами на дім. Дістав з антресолі. Я застигла в дверях.

— Не переймайся, — сказав він, не обертаючись. — Я лише подивитися. Я жодного разу не бачив. Тут дід твій розписувався, диви. Вісімдесят третій рік. Дозвіл на будівництво. Почерк як у тебе.

— Поклади, будь ласка.

Він поклав. Прибрав на антресоль сам, рівно на те саме місце.

Наприкінці вересня він сказав:

— Мама хоче, щоб ти вибачилася. Тоді вона теж. Ну, за бабусю.

— Теж — це після мене?

— Ну, Дашо. Вона старша.

— Я не буду вибачатися за шланг.

— Я так їй і сказав.

Я здивувалася, що він так і сказав. Він, здається, теж здивувався.

У жовтні Лєна надіслала першу фотографію: показники лічильника й скриншот переказу. Я зберегла скрин в окрему теку. Не знаю навіщо. Вісім років я платила за цей дім сама, і бабусі до того допомагала, а тут уперше хтось інший.

Потім надіслала фотографію паркану. Нові стовпи, металеві, вкопані рівно. Профнастил не поставили, залишили старий штахетник, але він тепер стояв. У кутку кадру Костя у бабиній жилетці щось пиляв.

Ще через тиждень вона написала: «Мишко в школі перше місце за малюнок узяв. Намалював дім. Можна я тобі покажу, коли приїдеш?»

Я відповіла: «Приїду в суботу. Подивлюся піч заодно, дід казав, заслінку треба чистити до морозів».

Антон стояв у мене за спиною, читав. Я не стала закривати екран.

— Ти поїдеш? — спитав він.

— Поїду.

— А я?

Я повернулася. Він стояв з рушником, витирав руки, хоч руки давно були сухі.

— Ти Кості брат. Він там живе. Хочеш — їдь до брата.

— Я з тобою хотів.

Я довго думала, що відповісти. Адже не про суботу він питав, і ми обоє це розуміли.

— Електричка о восьмій сорок, — сказала я нарешті. — На машині я не поїду. Хочеш зі мною — поїхали.

У суботу він поїхав. Усю дорогу мовчав, дивився у вікно. На станції купив у ларку пакет пиріжків, тих самих, що Лєна тоді привозила, з капустою. Ішов поруч, на півкроку позаду.

Біля хвіртки стояв Костя. Новий замок на сараї блищав, хоч я його не ставила.

— Це я, — сказав Костя, дивлячись кудись мимо. — Два ключі. Обидва тобі. Мені не треба.

Він простягнув мені ключі на дротяному кільці. Антон подивився на брата, потім на мене. Хотів щось сказати, але не сказав.

Ключі я взяла. Обидва.

— Заслінку покажи, — сказала я Кості. — Поки світло.

Ми втрьох пішли в дім. Лєна в сінях знімала з Соні чобітки й гукнула з-за дверей, що чайник уже поставила. Свекруха тієї суботи не приїхала. Наступної теж.

Вибачатися за шланг я так і не стала. Свекруха за бабусю теж не вибачилася.

На травневі Костя спитав, чи не можна продовжити договір до осені. Я сказала, що подумаю. Антон того вечора нічого не радив. Лише спитав, на який строк я збираюся продовжувати, і окремо уточнив, чи будуть вони самі платити за світло.

Він тепер завжди це уточнював.