Галина їхала до України з двома величезними сумками, які ледве вмістилися в багажне відділення автобуса. Водій двічі переставляв їх місцями, зітхав і нарешті сказав:
– Жінко, ви що, весь магазин із собою везете?
– Майже, – усміхнулася вона. – Родина чекає.
Так і було. Для сестри окремо кава, для сина з невісткою окремо. Цукерки в коробках, домашні томати в банках, оливкова олія, кілька видів сиру, нарізки з м’яса, рибні консерви і по пляшці італійського вина. Вона збирала цей вантаж місяцями, відкладала з кожної зарплати, ходила по крамницях у вихідні й порівнювала ціни.
Відпустку на заводі дали саме вчасно. Вперше за багато років вона мала цілих два тижні, і ці два тижні збіглися з ювілеєм молодшої сестри Надії. П’ятдесят п’ять років, не жарт.
Сина Олеся вона зустріла на вокзалі. Він підхопив обидві сумки, наче вони нічого не важили, поцілував матір у щоку і сказав:
– Мамо, ти худа, як тріска. Тебе там годують взагалі?
– Годують. Просто бігаю багато.
– Ти ж казала, що вже на заводі, не в готелі.
– На заводі теж не посидиш.
Він похитав головою, але більше нічого не питав. Він знав цю історію напам’ять.
А історія була така. П’ятнадцять років тому Галина поїхала в Італію, у курортне містечко Римини, бо вдома не було з чого жити.
Чоловік пішов до молодшої жінки, а в суді якось так усе повернув, що аліментів не платив ні копійки. Олесеві тоді було одинадцять. Вона залишила його з бабусею, купила квиток в один бік і довго не дозволяла собі думати, що їде надовго.
Першу роботу знайшла в готелі. Покоївкою. О п’ятій ранку вона вже мала бути на місці, з відром, ганчірками й візком, повним білизни. Жили вчотирьох в одній кімнаті, усі такі самі, як вона, жінки, що кинули вдома дітей, батьків і чоловіків, які не вартували жодних сліз.
Вона згадувала ті роки рідко, але добре пам’ятала, як тремтіли руки ввечері і як доводилося терти до блиску сантехніку в чужих номерах. Були гості, які залишали чайові й казали «дякую». Були й такі, що не бачили в ній людини взагалі.
Додому вона не їздила роками, бо туристів ставало все більше, а відпустку не давали. Син ріс без неї. Вона бачила його на екрані телефона і плакала щоразу, коли він підростав ще на кілька сантиметрів.
Тепер Олесь мав свою родину, бізнес і квартиру, яку вона допомогла йому купити. Дружина Соломія була тихою, лагідною, і Галина щиро її любила. Подейкували, що скоро будуть онуки, і Галина вже подумувала, що настав час повертатися.
У суботу вони зібралися їхати до Надії в село.
Галина купила великий букет троянд, пляшку і поклала в конверт двісті євро. Для неї це були гроші, за які довелося добре попрацювати, а по курсу виходило майже дев’ять тисяч гривень.
Олесь із Соломією взяли від себе набір посуду на десять персон, гарний, у красивій коробці.
У селі їх зустріла сама Надія, у святковій блузці, з накрученим волоссям. Вона розцілувала сина й невістку, а з сестрою обійнялася трохи стримано.
– Приїхала, – сказала вона. – Нарешті.
– Приїхала, Надюсю. З днем народження.
– Дякую. Проходьте, все вже на столі.
Стіл був багатий. Холодець, домашня ковбаса, голубці, налисники, салати у трьох видах. Приїхали сусіди, двоє кумів, дві дочки Надії з чоловіками, онуки бігали по подвір’ю. Галина дивилася на все це й відчувала, що вдома.
Посиділи довго. Вигукували тости, пили, згадували дитинство. Галина віддала подарунки, розклала по столу каву, цукерки, сири. Усі дякували, хвалили, розпитували про Італію.
– А там правда так тепло? – питала одна з кумів.
– Влітку так, що дихати нічим.
– А ти хоч до моря ходиш?
– Ні, – сказала Галина. – Ніколи не виходить.
– Як це? – здивувалася кума. – Поруч море, а ти не ходиш?
– Робота. Воно поруч, а мене там немає.
Надія при цих словах дивно подивилася на сестру, але нічого не сказала.
Ближче до вечора, коли гості почали розходитися, Галина зайшла на кухню допомогти з посудом. Надія стояла біля вікна з конвертом у руці. Галина впізнала його одразу.
– Це що таке? – спитала сестра.
– Що саме?
– Оце, – і вона підняла конверт, майже тицяючи його Галині в обличчя.
– Це подарунок. На день народження. Я там написала…
– Я бачу, що написала.
– Надю, ти краще їх не міняй одразу, хай полежать. Курс зараз добрий, але може бути ще кращий.
– Ти мені про курс розповідаєш? – Надія поклала конверт на стіл. – Я тебе питаю про інше.
– Про що?
– Скільки ти мені туди поклала?
– Двісті євро.
– Двісті, – повторила Надія. – Рідній сестрі. На п’ятдесят п’ять років.
Галина витерла руки рушником.
– Надю, а що не так? Двісті євро зараз як середня зарплата в селі.
– У селі, – кивнула Надія. – А ти не в селі живеш.
– До чого ти це кажеш?
– До того, що ти все життя там заробляєш гроші, а привезла мені двісті євро.
Галина відчула, як всередині щось стискається.
– Я привезла тобі і каву, і цукерки, і сир. Я все це спеціально купувала. Хіба цього мало?
– Кава. Цукерки. – Надія скривилася. – Я що, дитина, щоб мене цукерками відкуповувати?
– Ніхто тебе не відкуповує.
– А як це називається? Ти приїхала з двома величезними сумками, роздала всім по трошки, а мені загалом те саме, що й усім.
– Не те саме. Я тобі каву окремо купила.
– Окремо, – Надія гірко засміялася. – Слухай, Галю. Я тобі що, чужа людина чи рідна сестра?
– Рідна.
– Тоді чому я бачу, що ти собі сукню купила, туфлі нові, телефон такий, що за нього можна корову купити, а мені двісті євро?
– Це мої гроші, Надю. Я їх заробила.
– А я що, не заробляю? – голос Надії затремтів. – Я все життя в цьому селі. Корова, свині, город. Чотири роки тому чоловіка поховала, мені дітей і онуків годувати, а ти приїжджаєш, як пані з Європи.
– Яка пані, Надю? Я там підлоги мию.
– Мила б ти їх у себе вдома, якби хотіла.
– А за що б я тут жила?
– Он, інші якось живуть.
Галина поклала рушник на стіл.
– Надюсю, ти не знаєш, що це таке.
– А ти знаєш, що таке в селі, коли на хліб немає?
– Я знаю, що таке, коли немає на хліб дитині. Мені було тридцять п’ять, і чоловік пішов, і аліментів не було. Ти це забула?
– Не забула, – буркнула Надія. – Але то було давно.
– Давно, а я досі розплачуюся.
– За що розплачуєшся? За квартиру синові?
– Так, за квартиру. А чому ні?
– Бо в тебе одна дитина, і ти їй усе віддала. А в мене їх троє, і онуки є, і про них ніхто не думає.
Галина дивилася на сестру і не впізнавала її.
– Я пропонувала тобі поїхати зі мною, – сказала вона тихо. – Не раз пропонувала. Там є робота, і попит величезний. Одне літо, і ти б заробила більше, ніж за два роки тут.
– Ага, – Надія склала руки на грудях. – Піду я за сто євро туалети мити.
– Не за сто. За набагато більше.
– Однаково не піду.
– Чому?
– Бо я не прислуга.
Слово впало між ними, як камінь.
– Тобто я прислуга, – повільно проказала Галина.
– Я такого не казала.
– Ти це щойно сказала.
– Я сказала про себе.
– А про мене що виходить?
Надія відвернулася до вікна.
– Ти сама це обрала.
– Обрала? – Галина відчула, як у горлі стає гірко. – Надю, ти хоч розумієш, що кажеш? Я не обирала. Мене просто не було вибору.
– Завжди є вибір.
– Яким він був для мене? Залишити дитину голодною чи поїхати?
– Дитина мала бабусю.
– А бабуся мала пенсію, якої ледве вистачало на ліки.
Вони замовкли. Із двору долинав дитячий сміх і чийсь голос кликав гостей до столу пити чай.
Надія заговорила першою, і голос її став тихішим, але від цього ще гіркішим.
– Знаєш, що мене найбільше ранить?
– Ні.
– Що ти нас усіх тримаєш на відстані. Приїхала на два тижні і вже думаєш, як би швидше назад. Вдома тебе не було п’ятнадцять років.
– Бо я працювала.
– А я тут була. Мама хворіла, а я доглядала. Татові було зле, а я сиділа біля нього. А ти надсилала гроші.
– Надю…
– Я не про гроші зараз. Мені не двісті євро потрібні, Галю. Мені потрібна була сестра.
– Я була.
– Де?
– Там, де могла.
– Це не те.
Галина стояла, дивлячись на стиснуті губи сестри, і розуміла, що вона має рацію. Але й сама мала рацію, і від цього ставало ще важче.
– Я не могла приїхати, – сказала вона. – Мені не давали відпустку. Кожного літа один і той самий потік туристів, і кожного літа мені казали, що не можна. Якби я поїхала, мене б звільнили.
– І ти б знайшла іншу роботу.
– Не знайшла б, Надю. Ти не знаєш, як там.
– Ти мені розповідала.
– Я розповідала вряди-годи й одним реченням. Я ж не хотіла, щоб ви за мене переживали.
– А ми й так переживали.
Галина важко сіла на стілець.
– Добре, – сказала вона. – Припустімо, що я була неправа. Припустімо, що я мало приїздила і мало розповідала. Але чому ти просто не сказала мені цього раніше?
– Тому що ти не питала.
– А ти не розповідала.
– А мала розповідати?
– Звісно, мала. Ми ж сестри.
– Бо ти старша.
– І що з того?
– Тож мала б першою спитати.
Галина майже засміялася від безсилля.
– Тобто в усьому винна я, бо старша.
– Я цього не казала.
– А що ти кажеш, Надю? Поясни мені нарешті.
Надія повернулася до неї. В очах стояли сльози, які вона не хотіла показувати.
– Я кажу, що мені було образливо, – промовила вона. – Образливо, що ти дала мені конверт при всіх, при кумах і при дітях, і всі бачили. Образливо, що ти купила собі сукню, а я тут у секонд-хенді до міста їжджу. Образливо, що ти повертаєшся в своє життя, а я залишаюся в своєму.
– Але ж це не моя вина.
– Я знаю.
– Тоді що?
– Не знаю, – Надія витерла щоку тильним боком долоні. – Просто боляче.
Галина підвелася й хотіла обійняти сестру, але та відступила на крок.
– Не треба, – сказала Надія. – Не зараз.
– Надюсю…
– Завтра рано вставати. Корову доїти. Ви їдьте, не затримуйтеся, діти ждуть.
– Ми ж тільки…
– Їдьте, Галю.
На порозі кухні з’явилася Соломія, мабуть, почула гомін.
– Мамо, все добре?
– Усе добре, донечко, – відповіла Галина, не обертаючись.
– Може, ще посидимо?
– Ні. Ми завтра рано виїжджаємо.
Ніч вона провела на розкладному ліжку в сусідній кімнаті й майже не спала. Прислухалася до кроків у коридорі, чекала, що Надія зайде. Не зайшла.
Зранку, поки Олесь заводив машину, Галина стояла на ґанку з порожніми руками. Надія вийшла разом із нею, кивнула сину й невістці, навіть побажала щасливої дороги. Але сестру не обійняла і не поцілувала на прощання.
– Мамо, ви посварилися? – спитав Олесь у машині.
– Ні.
– Але я ж бачив.
– Нічого ти не бачив, синку.
– Мам.
– Давай не зараз.
Він замовк і лише крадькома глянув на матір у дзеркало заднього виду. Соломія тихо поклала долоню Галині на плече, і вона вдячно накрила її своєю.
Вони їхали повз поля, повз покинуті хати, повз зупинки, на яких стояли старі жінки з кошиками. Галина дивилася у вікно і думала про все одразу.
Двісті євро для неї були великими грошима, за кожну з цих купюр вона відстояла на ногах не одну годину. Але для сестри це, певно, було тільки доказом того, що вона так і лишилася чужою.
Чи мала вона рацію? Мабуть, мала. Чи мала рацію Надія? Мабуть, теж.
І саме це було найстрашніше. Бо коли в сварці винні обидві, то нема кому першому сказати «пробач».
У кишені задзвонив телефон. Незнайомий номер. Вона не одразу відповіла.
– Алло.
– Це я, – сказала Надія. Голос був хрипкий. – Не клади слухавку.
– Не кладу.
– Я там конверт знайшла. Ти туди ще записку поклала, а я вчора не прочитала.
– Я забула про неї.
– «Для найрідніших. Знаю, що мало. Не ображайся, я з усього серця». Так там написано.
Галина заплющила очі.
– Так, – сказала вона. – Я так і написала.
– Я дурна, Галю.
– Не кажи так.
– Кажу. Мені було соромно вранці, а подзвонити боялася.
– Я теж боялася.
На тому кінці щось зашурхотіло, наче Надія пересунула стілець.
– Приїжджай до від’їзду ще раз, – сказала вона. – Лише ти, без нікого. Посидимо, поговоримо.
– Приїду.
– І про Італію розкажеш. По-справжньому, а не так, як для кумів.
– Розкажу.
– І про море.
– Про яке море? – не зрозуміла Галина.
– Про те, до якого ти не ходиш.
Галина вперше за ці дні розсміялася.
– Добре, Надюсю. Розкажу і про море.
Вона поклала слухавку й повернулася до вікна. Олесь у дзеркалі чи то усміхнувся, чи то просто видихнув. Соломія мовчки тримала її за руку.
А попереду, за поворотом, уже виднілися дахи міста.
Юлія Хмара
