Антон відсунув курні зимові чоботи на верхній полиці шафи. У глибині щось дзенькнуло. Він витяг важку жерстяну коробку з-під печива, обмотану синьою ізоляційною стрічкою. Усередині лежали чотирнадцять щільних конвертів із поштовими штемпелями Львова. А під ними — пожовклий нотаріальний бланк про відмову від частки в квартирі.
Антон сів на табуретку в передпокої. Пальці насилу відірвали шматок стрічки. Він дістав перший конверт.
Штемпель гласив: «Травень 1996 року». Адресатка — Галина Петрівна Степанова. Відправник — Михайло Степанов.
— Тошку, ти скоро там? — гукнула з кухні дружина. — Твоїй мамі треба дати ліки!
Ольга стояла біля плити й мішала бульйон. Вона обернулася. Антон увійшов на кухню блідий, стискаючи в руках банку.
— Олю. Дивись. — Він кинув коробку на стіл.
— Що це? — Ольга витерла руки рушником.
— Мамині архіви. Вона просила привезти документи на квартиру.
Антон розгорнув нотаріальний бланк. Папір хрустів. Текст був надрукований на машинці.
— «Я, Степанов Михайло Юрійович, добровільно відмовляюся від своєї частки в чотирикімнатній квартирі на користь колишньої дружини…» — прочитав Антон уголос.
— Нічого собі добровільно, — фиркнула Ольга. — Твоя мати завжди казала, що він вас ні з чим покинув.
Антон мовчки розпечатав першого листа. Аркуш у клітинку був списаний дрібним почерком.
«Галю, благаю. Дай побачитися з Тошкою. Я підписав усе, як твій Коля вимагав. Я поїхав. Мене тут ніхто не знайде. Тільки дозволь подзвонити синові на день народження».
Упоперек листа йшов розмашистий червоний напис. Рукою Галини. «Повернути відправникові».
Антон узяв другий конверт. Третій. Восьмий. Усюди був той самий червоний маркер. Батько писав чотирнадцять разів за перші п’ять років.
— Тридцять років, — тихо сказав Антон. — Тридцять років вона розповідала, що він утік з неповнолітньою.
— Антоне… — Ольга прикрила рота рукою.
— Вона зруйнувала мені життя.
Антон згріб листи в кулак. Кісточки побіліли. У спальні нетерпляче застукала по паркету палиця.
— Антоне! Де мій чай? — роздався капризний голос Галини Петрівни.
Ольга подивилася на чоловіка. Він мовчки взяв з тарілки кухонний ніж для хліба. Потім поклав його назад.
Антон розвернувся й штурхнув двері спальні так, що вони з гуркотом ударилися об стіну.
Галина Петрівна напівлежала на ліжку. Довкола неї громадилися ортопедичні подушки. Жінка не могла ходити.
— Ти чого двері ламаєш? — обурилася мати. — Тобі в сорок два роки розуму не побільшало?
Антон підійшов до ліжка. Він кинув листи на ковдру. Віялом.
— Що це, Галю? — процідив він.
Мати нахмурилася. Вона поправила окуляри в дорогій оправі. Погляд ковзнув по знайомому почерку й одразу став колючим.
— Ти навіщо рився в моїх особистих речах, Тошку?
— Особистих? — Антон нахилився над нею. — Ти сховала від мене батька. Тридцять років брехала.
— Я захищала родину! — рявкнула Галина. — Він був нікчемою!
— Нікчемою? — Антон ткнув пальцем у нотаріальний бланк. — Тією самою нікчемою, яка залишила тобі чотирикімнатну квартиру?
— Це була моя квартира! — Галина вдарила сухою долонею по матрацу. — Я в ній підлогу драїла десять років!
— Ви її разом від підприємства отримували, мамо. Як ти його змусила?
Галина Петрівна відвернулася до вікна. Губи стиснулися в тонку лінію.
— Він сам пішов.
— Не бреши мені! — обурився Антон. — Тут написано про дядька Колю! Ви змовилися?
До кімнати заглянула Ольга. Вона тихо стояла в дверях, не наважуючись увійти.
— Твій дядько Коля працював у поліції, — крижаним тоном промовила мати. — У твого батька рильце було в пушку. Невелика розтрата на складі. Коля пояснив йому варіанти.
— Ви спеціально виставили йому умови? — Антон схопився за голову. — Ви з братом сфабрикували справу, щоб відібрати житло?
— Я дбала про твоє майбутнє, Тошку! — Галя перейшла на вереск. — Якби твій батько залишився, ми б жили в комуналці! Я зробила все заради тебе!
— Заради мене? — Антон нервово засміявся. — Тому ти намагалася надіслати його листи назад?
— Так! Щоб ти не ріс із думкою, що твій батько злочинець!
— Він не був злочинцем! Ви самі його ним зробили!
Галина Петрівна гордо випросталася. Вона поправила мереживний комірець нічної сорочки.
— Переможців не судять, Антоне. Я мати. Я мала право вирішувати, хто тебе виховуватиме.
Вона потягнулася до тумбочки по графин з водою.
— Налий мені води. І годі вже влаштовувати цей цирк. Мені шкідливо хвилюватися.
Антон схопив графин і вилив воду прямо на дорогий ортопедичний матрац.
Галина зойкнула. Мокра пляма швидко розповзалася по простирадлу.
— Ти зовсім з’їхав з глузду, щеня?! — підвищила вона голос, намагаючись відсунутися.
— Олю! — гукнув Антон. — Іди сюди.
Дружина поволі підійшла до ліжка. У її руках був ще один конверт. Великий, жовтий, від міжнародної кур’єрської служби.
— Я знайшла це в іншій коробці, — тихо сказала Оля. — Прости, Галино Петрівно, але я мусила.
Антон вихопив жовтий конверт. Він був розпечатаний. Дата — жовтень 2004 року. Усередині лежав чек із банку на суму п’ять тисяч доларів. Переказ від Михайла Степанова.
— Дві тисячі четвертий, — промовив Антон, дивлячись у стіну. — Мій другий курс інституту.
Галина зблідла. Її руки нервово смикали край мокрої ковдри.
— Я тоді вантажником на складі підробляв, — вів далі Антон. Голос став тихим. — Спав по чотири години. Спину зірвав.
— І що? — обурилася Галина. — Праця робить з хлопчика чоловіка!
— А ти мені казала, що грошей немає. Що ми виживаємо на твою зарплату інженера.
Антон підійшов упритул до обличчя матері.
— П’ять тисяч доларів, мамо. У дві тисячі четвертому році це була ціна квартири.
Галя мовчала. Вона відводила погляд, вивчаючи візерунки на шпалерах.
— Куди ти їх поділа? — прошипів Антон.
Ольга ступила вперед.
— Я пам’ятаю той рік, Тошку, — сказала вона. — Галина Петрівна тоді купила новеньку машину. З салону.
Мати зиркнула на невістку.
— Закрий рота, гадюко! Не твого розуму діло!
— Ти купила машину, — карбуючи кожне слово, сказав Антон. — На гроші, які батько надіслав мені на навчання. Поки я тягав ящики на морозі.
— Я мала право на компенсацію! — закричала Галина Петрівна. Її обличчя вкрилося червоними плямами. — Десять років я тягла тебе сама! Я заслужила цю машину! А він відкуповувався!
— Він відкуповувався, бо ти заборонила йому з’являтися!
Антон жбурнув банківський чек їй в обличчя. Папірець плавно спланував на мокре простирадло.
— Ти вкрала в мене батька. Ти вкрала мою молодість. А тепер ти живеш у моєму домі й вимагаєш подавати тобі чай.
Галина всміхнулася. У її очах не було й краплі каяття. Тільки крижана розважливість.
— Можеш кричати скільки завгодно, Тошку. Але сьогодні вівторок. До третьої години ти маєш оплатити мою путівку до реабілітаційного центру.
Вона з викликом подивилася на сина, впевнена у своїй абсолютній владі. Антон дістав телефон. Екран блимнув. Чекаємо на оплату за курс реабілітації Галини Петрівни. 35 тисяч гривень. Посилання на оплату активне.
Він дивився на екран. Елітна клініка в сосновому борі. Басейн, масажі, індивідуальна доглядальниця. Усе для відновлення ноги його обожнюваної матусі.
— Оплачуй, Тошку, — примирливо сказала Галина. — Я втомилася сваритися. У мене тиск скаче. Виклич мені таксі на четверту годину.
— Олю, — не обертаючись, покликав Антон. — Дістань із шафи мамину валізу.
— Антоне, ти впевнений? — Оля переступала з ноги на ногу.
— Валізу!
Галина Петрівна переможно всміхнулася. Вона вважала, що буде, як вона хоче. Як і завжди в цьому житті.
— Поклади туди тільки необхідне. Халат не забудь, — кинула вона невістці.
Антон натиснув на кнопку телефону. Екран погас.
— Ти не поїдеш до клініки, мамо.
Галина осіклася. Усмішка сповзла з її обличчя.
— Тобто як не поїду? Лікар сказав, що мені потрібен басейн!
— Лікар багато чого каже. Антон засунув руки в кишені джинсів. — Я скасував бронювання.
— Ти з глузду з’їхав? — Галя спробувала сісти, але скривилася. — Я ж не зможу ходити без фахівців!
— Зможеш. Попід стіночку.
Антон узяв із тумбочки окуляри Галини й акуратно поклав їх у валізу, яку принесла Ольга.
— Ти зараз поїдеш до себе додому. У порожню чотирикімнатну квартиру.
— Мені не можна вставати!
— Я найму тобі доглядальницю, — холодно відповів Антон. — Баба Нюра з третього поверху якраз підробляє. Буде варити тобі порожню вівсянку раз на день. За двадцять тисяч на місяць.
Галина обурилася. Вона хапала ротом повітря, як викинута на берег риба.
— Ти не посмієш! Ти зобов’язаний мене утримувати!
— Утримувати — так. Возити в санаторії — ні.
У кімнаті повисла дзвінка тишина. Тільки старий настінний годинник цокав над дверима.
— Я їду шукати батька.
— Він тебе навіть не згадає! — прошипіла Галина, бризкаючи слиною. — Ти для нього порожнє місце! Ти мій син! Я тебе виростила!
— Ти виростила свій банківський рахунок.
Антон узяв валізу за ручку. Коліщатка противно скрипнули по паркету.
— Тошку… — мати раптом змінила тон. Голос став жалюгідним, плаксивим. — Синочку. Ну прости. Я ж хотіла як краще. Не кидай мене саму в тих хоромах.
Вона простягла до нього тремтячі руки з ідеальним манікюром.
Антон зупинився в дверях. Він подивився на неї. На жінку, яка методично зруйнувала два життя заради червоного автомобіля й квадратних метрів.
— Нічого. Праця робить із жінки людину, — сказав він її ж словами.
Антон вийшов із кімнати, залишивши двері широко відчиненими.
Через годину санітари винесли Галину Петрівну на ношах. Вона проклинала сина на весь під’їзд. Обіцяла позбавити спадщини, переписати все на притулок для котів. Проте у жінки нічого не вийшло.
Антон стояв на балконі й курив, дивлячись, як жовта машина швидкої допомоги виїжджає з двору. У кишені куртки лежали чотирнадцять старих листів і квиток на ранковий рейс до Мурманська.
Ольга підійшла ззаду. Вона обійняла чоловіка за плечі й уткнулася носом у його спину.
— Ти не надто жорстоко з нею, Тошку? Вона все-таки стара хвора людина.
Антон затягнувся. Дим розчинився у вечірньому повітрі. Він згадав крижаний погляд матері, коли вона говорила про куплену машину. Згадав червоні штампи «Адресат вибув» на конвертах, у яких була замкнена чужа батьківська любов.
А ви б оплатили такій матері елітну клініку?
Через місяць Антон знайшов у телефонному довіднику адресу батька й надіслав йому короткого листа. Відповідь прийшла за тиждень. Михайло погодився зустрітися, але попросив не чекати від нього колишніх стосунків: тридцять років не повернеш одним рукостисканням.
Антон перечитав листа кілька разів. Він не знав, чи зможе пробачити батькові мовчання, а матері — брехню. Та вперше за багато років у нього з’явилася можливість почути правду не з чужих слів.
А Галині Петрівні він залишив гроші на догляд і необхідні ліки, але більше не дозволяв вирішувати за нього, як жити. Бо допомагати матері й дозволяти їй знову керувати своїм життям — не одне й те саме.
