— Дядечку, сьогодні в мами день народження… Я хочу купити квіти, але мені не вистачає грошей… Чоловік купив хлопчикові букет. А згодом, побачив його на кладовищі
Коли Паші ще не виповнилося й п’яти років, його світ завалився. Мами більше не було. Він стояв у кутку кімнати і нерозумів: що відбувається? Чому будинок наповнений чужими людьми? Хто вони? Чому всі такі тихі, якісь дивні, говорять пошепки й ховають очі?
Хлопчик не розумів, чому ніхто не усміхається. Чому йому кажуть: «Тримайся, малий», обіймають, але роблять це так, наче він утратив щось важливе. А він просто не бачив мами.
Батько цілий день був десь далеко. Жодного разу не підійшов, не обійняв, не сказав ані слова. Лише сидів осторонь, спустошений і чужий. Паша підходив довго дивився на маму. Вона була зовсім не такою, як зазвичай: без тепла, без усмішки, без колискових на ніч. Бліда, холодна, нерухома. І хлопчик більше не наважувався підійти ближче.
Без мами все стало іншим. Сірим. Порожнім. Через два роки батько одружився знову. Нова жінка — Галина — так і не стала частиною його світу. Швидше, вона відчувала до нього роздратування. Бурчала з будь-якого приводу, чіплялася, ніби шукала причину розсердитися. А батько мовчав. Не заступався. Не втручався.
Сьогодні був особливий день — мамин день народження. Уранці Паша прокинувся з однією думкою: треба сходити до неї. Принести квіти. Білі кали — її улюблені. Він пам’ятав, як вони були в неї в руках на старих фотографіях, як сяяли поруч із її усмішкою.
Але де взяти гроші? Він вирішив попросити батька.
— Тату, можна трохи грошей? Мені дуже потрібно…
Він не встиг пояснити, як із кухні вискочила Галина:
— Це ще що таке?! Ти вже почав вимагати гроші в батька?! Ти взагалі розумієш, скільки праці треба, щоб заробити зарплату?
Батько підвів погляд і спробував її зупинити:
— Галю, зачекай. Він же навіть не встиг сказати, навіщо. Синку, розкажи, що тобі потрібно?
— Хочу купити квіти для мами. Білі кали. Сьогодні ж її день народження…
Галина фиркнула й схрестила руки на грудях:
— Треба ж таке! Квіти! Гроші на них! Може, ще й до ресторану її повести? Нарви чогось із клумби — матимеш букет!
— Там їх немає, — тихо, але впевнено відповів Паша. — Вони продаються тільки в магазині.
Батько задумливо подивився на сина, а потім перевів погляд на дружину:
— Галю, іди займися обідом. Я хочу їсти.
Жінка невдоволено пирхнула й зникла на кухні. Батько знову взявся за газету. А Паша зрозумів: грошей йому не дадуть. Більше не було сказано жодного слова.
Він тихо пішов до своєї кімнати й дістав стару скарбничку. Перерахував монети. Мало. Але, може, вистачить?
Не гаючи часу, він вибіг із дому й побіг до квіткового магазину. Уже здалеку побачив у вітрині білосніжні кали. Такі світлі, майже казкові. Він зупинився, затамувавши подих.
А потім рішуче зайшов усередину.
— Чого тобі? — непривітно запитала продавчиня, оцінюючи глянувши на хлопчика. — Ти, мабуть, не туди потрапив. Тут немає іграшок і солодощів. Тільки квіти.
— Я не просто так… Я справді хочу купити. Кали… Скільки коштує букет?
Продавчиня назвала ціну. Паша дістав із кишені всі свої монетки. Але грошей вистачало ледь на половину.
— Будь ласка… — благав він. — Я можу відпрацювати! Приходитиму щодня, допомагатиму: прибиратиму, витира́тиму пил, митиму підлогу… Просто віддайте мені цей букет у борг…
Продавчиня зітхнула й подивилася на годинник. До обіду треба було перерахувати залишки, холодильник знову гнав тепле повітря, а вона вже третій день сварилася з постачальником через переплутані товари.
— У борг квітів не дають, — уже м’якше сказала вона. — Це ж не хліб. Завтра вони зів’януть, а я за них грошима відповідаю. Ось візьми дві хризантеми, на них якраз вистачить. Вони теж білі.
— Вона любила кали, — сказав Паша.
Він не заплакав і не почав скиглити. Просто стояв біля прилавка, стискаючи монети в кулаці, й дивився на відро з водою, у якому стояли п’ять довгих білих квіток.
Позаду нього чекав чоловік у сірій куртці, тримаючи в руці ключі від машини. Він уже хвилин п’ять слухав цю розмову. Спочатку сердився, що його затримують, а потім перестав.
— Скільки не вистачає? — запитав він.
Паша обернувся.
— Дядечку, сьогодні в мами день народження… Я хочу купити квіти, але мені не вистачає грошей.
Чоловік подивився на його кулак, на потерті кросівки, на те, як хлопчик тримає спину рівно, наче на огляді.
— Пробивайте кали, — сказав він продавчині. — І мені п’ять хризантем. Непарну кількість.
Паша квапливо розтиснув кулак і висипав дріб’язок на прилавок: монети, десятки, дві купюри по п’ятдесят гривень — усього триста сорок. Чоловік згріб гроші назад і запхнув хлопчикові в кишеню куртки.
— Забери. Пригодиться.
— Я віддам, — сказав Паша. — Чесне слово. Скажіть, де ви живете.
— Далеко живу, — відповів чоловік. — Біжи вже, а то магазин зачинять.
Хлопчик притиснув букет до грудей, обгорткою догори, як показують у кіно, й вибіг на вулицю. Двері грюкнули. Продавчиня загорнула хризантеми й ні до чого, здавалося, промовила: «Ходять тут…» Чоловік не став уточнювати, кого вона мала на увазі.
Звали його Віктор Степанович. Йому було шістдесят три роки. Уранці він приїхав до цього міста, подолавши понад чотириста кілометрів на старому «Ніссані», і ввечері мав вирушити назад. Він робив так щороку, в один і той самий день. Спочатку — майстерня, де ще навесні він замовив нову табличку замість вицвілої й просив поправити огорожу, що просіла. Потім — кладовище. Потім — дорога. У цьому місті він нікого не знав і не хотів знати.
У майстерні його протримали дві години: майстер поїхав на об’єкт, потім шукали квитанцію, а далі з’ясувалося, що огорожу вже поправили в травні, але йому не повідомили. Він заплатив, узяв чек, поклав його в бардачок і поїхав.
Місце було в четвертому ряду, біля самої берези, яка за п’ять років так розрослася, що коріння вже підбиралося до плити. Віктор Степанович ішов своєю звичною стежкою, дивлячись під ноги, й підвів голову лише біля огорожі.
На плиті лежали білі кали, а папір, у який їх загортали, лежав поруч, притиснутий камінчиком, щоб його не здуло вітром. То був саме той папір — щільний, сіро-зелений, із золотою смужкою по краю.
Він трохи постояв. Потім присів навпочіпки й торкнувся паперу пальцем. Той був іще вологий.
З фотографії на камені дивилася його донька Олена, двадцяти дев’яти років. Він сам вибрав цей знімок — з якогось весілля, де вона сміялася й мружилася від сонця.
Він поклав свої хризантеми поруч, підвівся й швидко пішов назад до воріт, майже не розбираючи дороги. Біля сторожки стояв чоловік у жилеті.
— Тут хлопчик був? Років десяти, у синій куртці, з квітами.
— Був, — сказав сторож. — Довго сидів. Пішов, мабуть, із годину тому. А що?
Віктор Степанович не відповів. Він повернувся до машини, сів і хвилин двадцять не заводив двигуна. Він пам’ятав стару адресу: вулиця Чайковського, чотирнадцять, квартира тридцять сім. Це була Лєнина квартира, успадкована від бабусі. Колись він сам носив туди мішки з цементом, коли вони із зятем клали плитку у ванній.
Двері відчинила повна жінка в халаті, з рушником через плече.
— Вам кого?
— Сергій удома?
Із глибини квартири долинуло: «Галю, хто там?» — і в коридор вийшов Сергій. Він став ширшим, роздався в талії, а в домашніх штанях виглядав зовсім не так, як на прощанні — у чорному светрі, з гіпсом на руці.
— Вікторе Степановичу, — сказав він і завмер.
— Здрастуй.
Ніхто не ворухнувся. Потім з-за батькової спини визирнув хлопчик, побачив гостя й голосно, щиро зрадів:
— Це ви! Дядечку, це ви!
Він кинувся до кімнати, повернувся й простягнув на долоні дрібні гроші — ті самі триста сорок гривень, монети й дві купюри.
— Ось. Я все зберіг.
Віктор Степанович дивився на нього й бачив Лєнины очі, посаджені близько одне до одного, і її звичку задирати підборіддя. У магазині він цього не помітив. У магазині він думав про квитанцію.
— Який ще дядечко? — запитала Галина.
— Він купив мені квіти. Мамі на день народження.
Галина повернулася до чоловіка, і вираз її обличчя змінився: вона зрозуміла, що букет таки був і що тепер про це знає стороння людина.
— Проходьте, — сказав Сергій.
На кухні було чисто, пахло смаженою куркою. Галина прибрала зі столу миску, але сідати не стала — залишилася біля плити, склавши руки.
— Пашо, йди до кімнати, — сказав Сергій.
Хлопчик не пішов. Він став у дверях, міцно вчепившись у одвірок.
— Іди, — повторив батько.
Двері зачинилися.
— П’ять років — ані слуху ані духу, — сказала Галина. — А тут раптом приїхали. Що, совість прокинулася?
— Я приїжджаю щороку, — сказав Віктор Степанович. — До доньки. Сьогодні сьоме число.
Сергій опустив очі й почав катати по клейонці хлібну крихту.
— Я телефонував, — продовжив Віктор Степанович. — Разів зо три чи чотири. Ти сказав, що у вас усе нормально й не треба смикати дитину.
— На прощанні ти при людях сказав мені, що я її віз, — промовив Сергій. — Що якби не я, вона була б жива. І щоб я більше до тебе не підходив.
— Сказав.
— От я й не підходив.
Галина переводила погляд з одного на іншого.
— Той КамАЗ виїхав на зустрічну смугу, — сказав Сергій. — Тоді мені затисло ногу, я тримав її за руку, поки нас діставали. Була експертиза, усе було. Тобі показували документи.
— Показували, — сказав Віктор Степанович. — Я їх читав. І зараз, якщо чесно, думаю, що не треба було їхати вночі, у дощ, через перевал. Але говорити тобі це тоді не слід було.
Він поклав руки на стіл — великі, зі старими тріщинами й чорними смужками під нігтями, як у всіх, хто все життя щось ремонтує.
— Сьогодні в магазині він пропонував продавчині мити підлогу заради квітів. Мій онук.
— Він і вдома миє підлогу, — сказала Галина. — Знаєте, це не злочин.
— Я не про підлогу.
Сергій мовчав. За стіною було чути, як Паша щось пересуває, а потім ставить назад — просто щоб створювати шум.
— Відпусти його до мене на літо, — сказав Віктор Степанович.
— Ні, — відразу відповів Сергій.
— Чому ні? — запитала Галина.
Сергій глянув на неї так, наче вона сказала щось недоречне при чужому.
— А що? — Вона знизала плечима. — У табір путівку все одно не дали, а я з ним усе літо сама, поки ти на роботі. У діда город, свіже повітря. Нехай їде.
— Галю.
— Що «Галю»? Я вже другу добу думаю, куди подіти його в липні. А ти про це думав?
— Він мій син, — сказав Сергій.
— Він і мені не чужий, — виклично відповіла вона. — Я його годую, перу й воджу до стоматолога. Тільки я йому не мати, і він щодня показує це мені своїми очима.
Віктор Степанович не став утручатися. Він дивився, як зять двома пальцями катає крихту, і розумів: той зараз погодиться, а потім злитися — на дружину, на нього, на самого себе.
— До двадцять п’ятого серпня, — нарешті сказав Сергій. — Квитки я оплачу сам. І телефонуйте щовечора.
— Щовечора, — погодився Віктор Степанович.
У поїзд Пашу посадили дванадцятого червня. Він їхав із рюкзаком, у якому були змінна білизна, зубна щітка, зошит із літнім завданням і фотографія матері в рамці, знята зі стіни в коридорі. Усю дорогу він тримав рамку в рюкзаку на колінах.
Будинок Віктора Степановича стояв на околиці. Дерев’яний, із прибудованим гаражем і трьома кущами смородини. Його дружини Антоніни нестало через півтора року після Лєни, і відтоді він жив сам, ремонтував сусідам газонокосарки, бензопили й усе, що потрапляло до рук.
Першими днями Паша був незручно ввічливим. Запитував, чи можна взяти хліба. Мив за собою тарілку й стояв із нею, не знаючи, куди її подіти. Вранці вставав раніше за діда й сидів на ліжку, поки в будинку не починався рух.
— Чого не спиш? — запитав Віктор Степанович третього ранку.
— Чекаю.
— Чого?
— Ну… коли можна буде.
Дід сів на табуретку й довго зав’язував шнурок, якому це було зовсім не потрібно.
— Тут можна завжди. Холодильник відчиняти можна, чайник вмикати можна, у гараж заходити можна, тільки болгарку не чіпай. Зрозумів?
— Зрозумів, — сказав Паша й не повірив.
Повірив він аж наприкінці другого тижня, коли прибіг із річки мокрий, перекинув табуретку, наступив на розсипані гайки й закричав на весь двір, що в нього зірвалася щука завбільшки мало не з руку. Дід лише сказав: «Гайки позбирай».
Вечорами вони сиділи на веранді, а Віктор Степанович діставав альбоми. Там була Лєна в дитячому садку, у костюмі зайчика з відірваним вухом. Лєна у восьмому класі, сердита, бо її підстригли. Лєна на мотоциклі у дворі, ноги не дістають до землі.
— А чому кали? — якось запитав дід. — Вона ж їх не дуже любила.
— Як це не дуже? — Паша навіть трохи підвівся. — На фотографії, де вона в синій сукні, вони в неї в руках. Вона казала: це найгарніші квіти у світі.
— Це її фотографія з випускного. Їй їх Тонька, твоя бабуся, купила. — Віктор Степанович помовчав. — А я завжди приносив хризантеми. Уже п’ять років ношу їй хризантеми.
Той самий мотоцикл стояв у гаражі під брезентом, не заводився ще з двохтисячного року. Вони з Пашею розібрали карбюратор, потім шукали трос, потім їздили на ринок по свічки — і весь липень у будинку пахло бензином. У серпні Паша навчився стояти на підніжці й котити мотоцикл подвір’ям із вимкненим двигуном, імітуючи ревіння губами. Сусідський рудий пес бігав за ним і гавкав.
Батькові він телефонував щовечора, як домовилися. Розмови були короткими: «Нормально. Їв. Так. Купалися. Ні, не холодно. Ага. Бувай».
Двадцятого серпня Сергій зателефонував сам.
— Двадцять п’ятого щоб був удома. Першого до школи, треба форму приміряти.
Назад Віктор Степанович повіз його машиною. Біля під’їзду вони посиділи хвилину.
— А на зимові канікули можна? — запитав Паша, дивлячись у лобове скло.
— У батька спитай.
— Спитаю, — сказав хлопчик. — Тільки не сьогодні.
Восени дзвінки стали рідшими й коротшими. Спочатку Сергій брав слухавку й передавав синові, потім почав казати, що Паша робить уроки, а далі — що вже пізно, пів на десяту, завтра до школи. У жовтні Віктор Степанович зателефонував у неділю вдень, і слухавку взяла Галина.
— Ви б телефонували рідше, — сказала вона. — Після ваших розмов він ходить наче у воду опущений.
За чверть у Паші було три трійки, чого раніше ніколи не траплялося. Класна керівниця викликала батька. Той просидів у школі десять хвилин і вийшов червоний. Удома сказав: «Візьмися за розум», — і ввімкнув телевізор.
Наприкінці жовтня Галина затіяла прибирання. Вона давно хотіла перевісити полиці в коридорі, а заодно зняла зі стіни фотографію Лєни в синій сукні — ту саму, з калами.
— Гості запитують, — пояснила вона Сергієві. — Незручно. Я її не викинула, поклала в шафу, у коробку з документами. Захоче — дістане й подивиться.
Сергій постояв у коридорі, подивився на світлий прямокутник на шпалерах і пішов до кімнати.
Паша повернувся зі школи о пів на третю, роззувся, підвів голову й усе зрозумів. Нічого не сказав. Відчинив шафу, знайшов коробку, дістав фотографію й поклав її на стіл у своїй кімнаті. Потім одягнув куртку й вийшов.
О шостій Галина зателефонувала Сергієві на роботу. О сьомій Сергій обійшов двір, майданчик за гаражами й школу. О восьмій обдзвонив трьох однокласників. О дев’ятій поїхав до відділку подавати заяву. Черговий, немолодий капітан, запитав звичайні речі: у що хлопчик одягнений, чи є в нього гроші, де похована мати.
— Що? — не зрозумів Сергій.
— Де похована мати, питаю. У таких випадках діти часто йдуть саме туди.
На місце вони приїхали близько дванадцятої. Ворота були замкнені, але праворуч, біля трансформаторної будки, у паркані давно бракувало двох секцій. Хлопчика знайшли в четвертому ряду, біля берези. Він сидів на лавці всередині огорожі, підтягнувши коліна. Коли на нього впало світло ліхтарика, він примружився й закрився рукою.
Сергій стягнув із себе куртку й накинув її на сина. Він готувався кричати всю дорогу, але коли сів поруч на вузьку лавку, кричати вже не зміг.
— Замерз?
— Трохи.
— Поїхали додому.
— Поїхали, — сказав Паша, але не поворухнувся.
Вони посиділи ще хвилини три. Потім капітан делікатно кашлянув із доріжки, і вони пішли до машини.
Удома Галина підігрівала вечерю й безупину говорила: що вона мало не збожеволіла, що фотографію ніхто не викидав, що так поводитися не можна, що в неї тиск. Паша з’їв дві ложки, сказав «дякую» й пішов спати. Сергій залишився на кухні. Він сидів до другої ночі і раз сходив у коридор подивитися на порожній прямокутник на шпалерах.
Вікторові Степановичу він зателефонував уранці, з роботи.
— Нічого не сталося, — відразу сказав він. — Живий. Просто… Ти можеш приїхати?
Віктор Степанович приїхав через добу. Вони сиділи на тій самій кухні, тільки тепер вечеряли вчотирьох, а Паша вперше за весь цей час не пішов, коли йому сказали.
— Я не чудовисько, — сказала Галина, дивлячись у тарілку. — Я його до першого класу збирала, усю зиму від кашлю відпоювала. Годую його, одягаю, до школи ходжу замість нього. Я не обіцяла любити його — цього не купиш. Думала, притреться.
— Не притерлося, — сказав Віктор Степанович.
— Не притерлося, — погодилася вона й раптом розридалася — некрасиво, в кухонний рушник. — Я шість років живу в цій квартирі й досі почуваюся в ній гостею.
Сергій не став її втішати. Він подивився на сина, який сидів дуже рівно, як тоді в магазині біля прилавка.
— Пашо. Чого ти хочеш?
Хлопчик довго мовчав, секунд двадцять.
— До діда.
— Назавжди?
— Не знаю. Поки що назавжди.
Сергій кивнув, ніби почув щось давно відоме. Потім повернувся до тестя:
— А школа там нормальна?
— Звичайна. Дванадцять хвилин пішки. Я вже дізнавався, у четвер був у директора.
— Дізнавався він, — сказав Сергій. — Швидкий.
Документи оформлювали два тижні. У нотаріуса Сергій написав згоду на проживання сина з дідом і на все, що дідові доведеться за нього підписувати: у лікаря, у школі, для поїздок. Зробили тимчасову реєстрацію. У школі забрали особову справу, і заступниця директора, оформлюючи документи, запитала, чи не повернеться хлопчик згодом. Сергій відповів: «Побачимо».
Гроші він переказав сам, без зайвих розмов, і сказав, що надсилатиме їх щомісяця. Віктор Степанович хотів відмовитися, але не став.
Речей виявилося мало: рюкзак, спортивна сумка, пакет із взуттям і коробка з документами, у якій лежала фотографія в рамці. Галина винесла в коридор пачку печива й сунула Паші в руки. Він сказав: «Дякую, тітко Галю», — а вона відвернулася.
Біля машини Сергій довго застібав синові куртку, хоча той давно вмів робити це сам.
— Ти не думай, — сказав він. — Я не віддаю тебе. Просто… Зараз мені нічого хорошого тобі дати. Розумієш?
— Ага, — сказав Паша.
— На зимові канікули приїду. І ти приїжджай.
— Ага.
Вони сіли й поїхали. Сергій стояв біля під’їзду, поки машина не звернула за котельню, а потім піднявся додому й увесь вечір мовчки дивився телевізор. Галина ж мила одну й ту саму каструлю хвилин п’ятнадцять.
У новій школі Пашу посадили за парту з хлопчиком на ім’я Артем, у якого були собака й ігрова приставка. До грудня оцінки з трійок виправилися, окрім англійської. Батько телефонував щонеділі, розмови тривали хвилини по три. Одного разу він запитав, чи не ображають Пашу, і хлопчик чесно відповів, що одного разу ображали, але дід ходив до школи.
У середині грудня випав сніг. Вони з дідом пів дня розчищали подвір’я, а потім Паша сам зателефонував батькові — сказав, що отримав четвірку за контрольну, і що йому купили ковзани, уживані, але нормальні. Тільки шнурки короткі.
— На Новий рік чекати? — запитав він наприкінці розмови.
— Чекати, — сказав Сергій.
Паша поклав телефон на підвіконня, натягнув куртку й пішов до гаража. Дід із самого ранку обіцяв, що сьогодні вони нарешті заведуть мотоцикл. У гаражі вже горіла лампочка й пахло бензином.
