Мій семирічний син щоночі спав під ліжечком новонародженої сестрички. А одного разу о другій ночі я почула через радіоняню його шепіт: «Я більше не дозволю бабусі цього зробити». Тоді я зрозуміла, що він ховається там зовсім не через ревнощі.
Артем давно мріяв про сестричку. Тому, коли народилася Катя, він відразу її полюбив. У дівчинки був важкий синдром, але син подивився на неї й сказав:
— Вона найгарніша.
Він співав Каті колискові, вибирав для неї боді й постійно хотів бути поруч. Однак через два тижні вдома його поведінка змінилася.
Одного ранку я знайшла Артема під дитячим ліжечком. Він лежав на подушці, накрившись пледом.
— Чому ти тут спиш?
— Хочу бути поруч із Катею.
Спочатку я не надала цьому значення. Але невдовзі він почав залазити під ліжечко щоніч.
Моя свекруха Тамара вирішила, що Артем ревнує сестру.
— Він боїться, що тепер уся увага діставатиметься малечі, — сказала вона.
Але я помітила дивну річ: щойно Тамара пропонувала приглянути за Катею, Артем одразу з’являвся в кімнаті. Якщо я виходила, він залишався біля ліжечка й уважно стежив за бабусею.
Одного разу Тамара потягнулася до Каті, щоб узяти її на руки. Артем різко став між ними.
— Ні! Не бери її!
— Це ж бабуся, — сказала я. — Вона просто хоче потримати сестричку.
Але син не відступав. Його обличчя зблідло, а в очах був справжній страх.
Пізніше я запитала:
— Бабуся колись робила Каті щось погане?
Артем похитав головою.
— Тоді чому ти не хочеш, щоб вона брала її на руки?
— Я не можу про це говорити.
За кілька днів класна керівниця повідомила, що він засинає на уроках і став дуже неуважним.
А вдома все повторювалося: щоніч Артем залазив під ліжечко сестри.
Одного разу я прокинулася близько другої ночі й почула його голос через радіоняню:
— Усе добре, Катрусю. Цього разу я не спатиму.
Я завмерла. За кілька секунд син прошепотів:
— Я більше не дозволю бабусі цього зробити.
Я кинулася до дитячої. Артем сидів під ліжечком, притиснувши коліна до грудей, а Катя тихо спала поруч.
— Що робить бабуся? — запитала я.
Син підвів на мене заплакані очі.
— Я обіцяв нікому не говорити.
— Хто змусив тебе так пообіцяти?
Він довго мовчав, а потім прошепотів:
— Бабуся. Вона наказала…
Він не договорив. Почав водити пальцем по ворсу килима туди-сюди, ніби там щось було написано.
Я сіла на підлогу біля ліжечка. Підлога була холодна, з-під балконних дверей тягнуло.
— Артеме. Ти нічого не порушиш. Обіцянка дорослому, який просить приховувати щось від мами, — це не та обіцянка, якої потрібно дотримуватися.
Він дивився на мене й мовчав. Потім дуже тихо сказав:
— Вона приходить уночі. Коли ти спиш.
— І що робить?
— Дає Каті краплі.
Спочатку я не зрозуміла.
— Які краплі? Каті не призначали нічого.
— Із пляшечки. Вона маленька, темна. Бабуся капає в ложечку й дає їй.
Катя заворушилася уві сні. Я підняла руку, щоб не розбудити її, і заговорила ще тихіше.
— Ти сам бачив?
— Спочатку не бачив. Я спав. А потім одного разу прокинувся, бо Катя кашляла.
Він замовк і потягнув на себе плед — той самий сірий, який я наприкінці жовтня шукала по всіх шафах і вирішила, що його відвезли на дачу.
— Вона тримала її ось так, — Артем показав на собі, стиснувши ніс двома пальцями. — Катя випльовувала, а бабуся тримала її й казала: «Ковтай, ковтай». Катя закашлялася й почервоніла, а потім посиніла ось тут. — Він показав на губи. — І її знудило на простирадло. Бабуся сказала, що це добре, бо все виходить назовні.
Я слухала й чомусь думала про простирадло. Я випрала його вранці й ні про що не запитала, бо немовлята зригують, усі немовлята зригують.
— Вона сказала, що від цього Катя стане звичайною, — промовив Артем. — Як усі.
— А тобі що вона сказала?
Він ковтнув слину.
— Що якщо я розповім тобі, Катю заберуть. У спеціальний будинок, де живуть такі діти. Бо ти не справляєшся, і лікарі це бачать. — Він говорив швидко, наче завчив напам’ять. — І що ти плакатимеш. І що це буде через мене.
Я сиділа на підлозі й тримала його за ногу, бо більше не було за що триматися.
— Де пляшечка?
— На кухні. У шафці, де крупи. За гречкою.
Я підвелася, дійшла до кухні й не стала вмикати верхнє світло. Відчинила шафку. За пакетом гречки, біля задньої стінки, стояла пляшечка з темного скла, приблизно на п’ятдесят мілілітрів, із піпеткою в кришці. Без етикетки, лише смужка пластиру, а на ній кульковою ручкою написано: «3 кр. ранок, 5 кр. ніч». Я відкрила її. Пахло чимось трав’яним, гірким.
Свекруха спала у вітальні на дивані. Вона залишалася в нас по три-чотири ночі на тиждень, щоб я могла хоч трохи виспатися. Я стояла в темряві з пляшечкою в руці й чула, як вона дихає.
Я не стала її будити. Я розбудила Сергія.
Він сів на ліжку, потер обличчя долонями й хвилини дві взагалі не міг зрозуміти, чого я хочу від нього о пів на третю ночі.
— Марин, ну які краплі? Яка бабуся?
— Лідія Петрівна, — сказала я. — Твоя мати ще влітку про неї розповідала. Казала, що та сусідську дитину вилікувала.
— Та вона про багатьох таке розповідає.
Він узяв пляшечку, понюхав і скривився.
— Ну, трави. Якийсь пустирник.
— Сергію. Артем сказав, що вона затискала Каті ніс.
— Йому сім років.
— І що?
— І те, що він уже місяць спить під ліжком. Ти ж сама хотіла повести його до невролога.
Я поставила пляшечку на тумбочку між нами.
— Ти зараз обираєш, кому не віриш. Своєму синові чи своїй матері. Скажи вголос, кого обираєш.
Він нікого не обрав. Ліг назад і сказав, дивлячись у стелю:
— Поговоримо вранці.
Уранці була середа. Я зібрала Артема до школи. Він їв вівсянку й увесь час озирався на двері. Тамара встала о сьомій, як завжди, налила собі окропу з лимоном, запитала, чому я така бліда, і сказала, що сьогодні погуляє з Катею годинку, поки я посплю.
— Не треба, — сказала я. — Ми самі.
Вона знизала плечима.
Я повела Артема до школи пішки, хоча зазвичай його відводила вона. Ми йшли повз будівництво, повз шиномонтаж, він тримав мене за рукав і мовчав.
— Артеме. Сьогодні бабуся не залишатиметься на ніч.
— А завтра?
— І завтра теж.
— А якщо вона прийде, коли я буду в школі?
— Я нікуди не виходитиму з дому.
Він замислився.
— Ти можеш заснути, — серйозно сказав він. — Ти дуже часто засинаєш удень.
До поліклініки нас прийняли того ж дня: я перенесла запис із четверга й сказала неправду, що в Каті температура. Наша педіатрка Ольга Вікторівна, жінка без зайвої ніжності, зважила Катю й переглянула медичну картку.
— За місяць набрала чотириста двадцять грамів. Мало. Зригує?
— Зригує. Я думала, що це через грудне вигодовування.
— Щось даєте? Кріпну воду, чаї, якісь краплі?
Я дістала пляшечку із сумки й поставила на стіл.
Вона відкрила її, понюхала, знову закрутила й відсунула подалі від краю.
— Знаєте склад?
— Ні.
— І я не знаю. Може, ромашка на спирту, а може, що завгодно. — Вона подивилася на мене. — Хто давав?
— Бабуся. Уночі. Без мене.
Ольга Вікторівна помовчала рівно стільки, щоб я зрозуміла: вона все збагнула.
— Виливайте. Сьогодні візьмемо всі аналізи. Найкраще — припинити й спостерігати. Спиртові настоянки немовлятам узагалі не дають. Я напишу це на папірці, якщо потрібно буде комусь показати.
— Потрібно, — сказала я.
Згодом аналізи виявилися нормальними. А тієї середи я повернулася додому, і Тамара зустріла мене в коридорі.
— Де ви були? Я вже всім обдзвонилася!
— У поліклініці.
Вона глянула на мою сумку. Я бачила, що вона глянула.
Сергій повернувся з роботи ввечері. Він працює майстром в автосервісі, того дня в нього була друга зміна, тож він приїхав близько десятої, втомлений, і з порога поліз у холодильник. Я дочекалася, поки Артем піде до себе, й сіла за стіл. Тамара сиділа навпроти й чистила мандарин.
— Мамо, — сказав Сергій. — Що ти даєш Каті?
Вона навіть не підвела очей.
— Ромашку.
— На спирту?
— Краплю на ложечку. Ліда сама п’ятьох дітей на ноги поставила, у неї онука ходить.
— Ти давала це вночі й ховала за гречкою, — сказала я.
Тоді вона підвела очі.
— Бо ти б не дозволила. Ти ж у нас усе шукаєш в інтернеті.
— Артем бачив, як ти затискала їй ніс.
Уперше за всю розмову вона на секунду збилася. Поклала мандарин.
— Вона випльовує, — сказала Тамара. — Між іншим, так їх і годують, коли не їдять. Я шість років пропрацювала в лікарні, я бачила, як годують.
— Вона задихалася.
— Відкашлялася й заснула. — Тамара повернулася до сина. — Сергію, ти хоч раз уночі встав би. Тоді знав би, як вона спить і як кашляє.
— Мамо.
— Що «мамо»? Я тобі чужа? Я ночами її колисала, поки ця відсипалася. Я сама тебе виростила, і ти виріс нормальним, і ніхто не вказував мені, що капати, а чого не капати.
Вона говорила голосно, і я очима показала на двері дитячої.
— Тихіше.
— Що «тихіше»! — сказала вона вже тихішим, злим шепотом. І тоді промовила те, через що все й покотилося далі. — Я одна в цьому домі думаю про те, що з нею буде. Ви не думаєте. Вам одразу сказали — ви не підписали відмову, і все, тепер живіть. Сергій два дні думав, між іншим. Два дні! Я його за язик не тягнула, він сам мені телефонував і сам питав.
Сергій поставив горнятко.
— Мамо, досить.
— Та я й кажу — досить. Поки вона маленька, ще можна все влаштувати по-людськи, я дізнавалася, там документи…
— Ти дізнавалася, — сказала я.
— Я запитала знайому. Хіба не можна запитати?
У коридорі скрипнула підлога. Артем стояв у дверях у піжамі, босоніж, і дивився на неї.
Тамара відразу змінила вираз обличчя.
— Тьомочку, йди спати, дитинко, ми просто розмовляємо.
— Я чув, — сказав він.
— Що ти чув? Нічого ти не чув.
Я підвелася, взяла його за плечі й повела до кімнати. Коли повернулася, Сергій стояв біля вікна, а Тамара складала в пакет свою кофту й капці.
— Мамо, зачекай.
— Чого чекати? Мене тут при дитині в бруд уткнули.
Вона пішла близько одинадцятої. Я викликала їй таксі й дала гроші. Вона взяла їх.
Далі все було не так, як у кіно. Ніхто не прийшов зізнаватися у провині, ніхто нікуди не заявив. Два дні я носила в сумці довідку від Ольги Вікторівни й думала, чи піти з нею кудись, але зрештою не пішла. Не тому, що пробачила. А тому, що уявила, як Артема розпитуватимуть, що він бачив, і як він відповідатиме, що обіцяв мовчати.
Натомість почалося звичайне життя, тільки з дірою там, де раніше була допомога. Тамара забирала Артема зі школи два роки. Тепер я їздила по нього з коляскою, а взимку це окреме задоволення: пандус біля школи обмерзав, і я щоразу просила когось притримати коляску, поки Артем виходив. Сергій узяв додаткову роботу по суботах, бо ми записали Артема на групу продовженого дня й плавання, а ще тому, що гроші, на які раніше не зважали, раптом стали мати значення.
Рідня втрутилася приблизно за тиждень. Зателефонувала Сергієва тітка й сказала мені, що мати є мати, що Тамара плаче, що я не дозволяю їй бачитися з онуками, а вона, тітка, теж усім дітям у селі капала настоянку календули, і всі живі. Я сказала, що рада за всіх живих, і поклала слухавку. Потім Тамара писала Сергієві. Він читав і не відповідав. Одного разу таки відповів, і я бачила, як після цього він нервував.
— Вона каже, що в неї серце болить, — сказав він.
— Можливо, і болить.
— Марин, ну вона ж не зі зла. Вона справді вірить у ту Ліду.
— Вона затискала дитині ніс і наказувала моєму синові мовчати. Мені байдуже, у що вона вірить.
Він сів на табуретку й довго мовчав.
— Я не думав відмовлятися від неї, — нарешті сказав він. — Я запитав у матері, що роблять у таких випадках. Просто запитав.
— Я знаю, — сказала я. — Ти сам мені тоді сказав.
— А вона носила це в собі два місяці, наче дозвіл.
Мені здається, саме від цієї миті він перестав вагатися. Не після моїх слів і не після аналізів, а коли до нього дійшло, що його розгубленість, яка тривала два дні, перетворилася в матері на цілий план.
А наприкінці лютого вона прийшла до школи.
О дванадцятій сорок мені зателефонувала Наталія Сергіївна, класна керівниця:
— Марино, тут прийшла бабуся Артема, а він відмовляється виходити. Він під партою.
Я сказала: не віддавайте його, я їду. Одяглася, одягла Катю й дісталася туди за дванадцять хвилин, хоча зазвичай дорога займала двадцять.
Тамара стояла у вестибюлі біля гардероба, у своїй зеленій куртці, з пакетом і була цілком спокійною.
— Я принесла йому пиріжків, — сказала вона. — Що, тепер уже й цього не можна?
— Не можна.
— Він мій онук.
— Ти сказала семирічній дитині, що його сестру заберуть через нього.
Вона подивилася повз мене, на вахтерку, яка дуже старанно перекладала журнал.
— Я сказала, щоб він не базікав у школі. Ти знаєш, як діти говорять? «У моєї сестри синдром». І все, на тебе весь двір витріщатиметься.
— Ось у чому річ, — сказала я.
— Та ні в чому річ, — втомлено відповіла вона. — Просто вам двадцять дев’ять і тридцять два, і ви ще не розумієте, що на вас чекає.
Я забрала Артема. Він вийшов із класу, подивився на неї й сказав «добрий день», бо його так учили, і взяв мене за руку. Пакет із пиріжками вона все-таки всунула йому. Він ніс його додому, не відкриваючи, а вдома поклав на стіл і відійшов.
Того ж дня я написала заяву на ім’я директора: забирати дитину мають право мати й батько, у списку — лише два прізвища. Наталія Сергіївна прочитала, нічого не запитала й підшила заяву. А потім, уже в коридорі, сказала:
— Минулого тижня він заснув просто над книжкою на уроці літературного читання. Я не стала його будити. Зараз, здається, йому трохи краще.
У школі нам безкоштовно призначили психолога — щочетверга. Жінка років п’ятдесяти, кабінет із килимом і коробкою «Лего». Першого разу Артем просидів мовчки двадцять хвилин. Другого вони будували якусь вежу, і він дещо їй розповів. Потім вона переказала мені, з його дозволу:
— Він думає, що уклав угоду. Якщо не спатиме вночі, сестру не заберуть. Для нього це угода. Він не боїться бабусі як страшної людини, він боїться порушити умови.
— І що робити?
— Дорослі мають скасувати ці умови. Не один раз словами, а діями — протягом кількох тижнів. І, Марино, йому потрібно повернути право спати. Буквально. Зараз у нього не сон, а робота.
Уже першої суботи ми перенесли ліжечко до нашої кімнати. Сергій розбирав його викруткою, я тримала бортик, а Артем стояв у дверях і дивився, як Катя переїжджає з його кімнати. Вигляд у нього був зовсім не радісний.
— А як ти її почуєш? — запитав він.
— Вона буде за метр від мене.
— А якщо ти міцно заснеш?
— Тьом, — сказав Сергій, — тепер я сплю з її боку. Я вставав. Сьогодні двічі.
— Тричі, — сказала я.
— Тричі, — погодився він.
Першими днями Артем усе одно вставав. Близько другої відчинялися двері нашої кімнати, він підходив, дивився на ліжечко, перевіряв, чи не сповзла ковдра з сестри, і йшов. Ми не сварили його й не хвалили. Я просто щоразу повторювала одне й те саме:
— Усе на місці. Іди спати.
Потім він став приходити лише раз. А згодом — через ніч.
Сергій поставив у його кімнаті старе розкладне ліжко — не для Артема, а для себе. Спав там близько двох тижнів, казав, що спина відвалюється, але жодного разу не скаржився при синові. Думаю, йому так було легше, ніж розмовляти.
У березні Тамара приїхала сама, без попереднього дзвінка, у неділю вранці. Стояла на сходовому майданчику з двома пакетами: банка солоних огірків, дитячий комбінезон на весну, розмір шістдесят восьмий, і упаковка вологих серветок.
Я не пустила її далі коридору. Сергій вийшов і став поруч.
— Мамо, є умови, — сказав він.
— Які ще умови?
— Ти приходиш, коли ми обоє вдома. Наодинці з Катею не залишаєшся. Жодних крапель, трав, води — нічого. І про інтернат ти не говориш ні з ким і ніколи. Ані зі мною, ані з тіткою, ані з Тьомкою.
Вона слухала, тримаючи пакети, й не ставила їх на підлогу.
— Тобто я під конвоєм.
— Тобто так.
— Сергію. Ти розумієш, що ти мені зараз кажеш? Мені. При ній.
— Розумію.
Вона постояла. Потім поставила пакети біля полиці для взуття.
— Комбінезон віддай. Я сама не поїду міняти, якщо розмір не підійде.
І пішла. Не грюкала дверима, спокійно викликала ліфт і поїхала.
Тієї весни вона приходила ще двічі, обидва рази в неділю й обидва рази, коли ми були вдома. Сиділа на кухні, пила чай, запитувала Артема про оцінки, не просила взяти Катю на руки, і я сама не пропонувала. Ішла за сорок хвилин. Не знаю, чи щось змінилося в неї всередині. На мою думку, ні. Здається, вона й досі вважає, що ми даремно здійняли галас і що, якби не я, ніхто б нікуди не втручався. Вона любить Артема, це правда, він їй досі потрібен, і щоразу вона приносить йому то мандарини, то шкарпетки. Просто тепер їй не можна залишатися з дітьми наодинці. Вона це знає, ми це знаємо — і якось так живемо.
Наприкінці квітня Сергій склав розкладне ліжко й відніс його на балкон. Увечері ми вкладали Катю спати. Вона довго не засинала, кректала, й Артем прийшов у піжамі, із зубною щіткою в роті, подивитися, що то за шум.
— Іди спати, — сказав Сергій. — Я з нею.
Артем дійшов до дверей, потім обернувся.
— Тату. Якщо вона вночі заплаче, розбуди мене.
— Навіщо? Я сам підійду.
— Ти підійди. Але мене все одно розбуди.
Сергій подивився на мене й сказав:
— Добре.
Уночі Катя прокинулася на початку п’ятої. Сергій підійшов, узяв її на руки, погойдав біля вікна, а перш ніж покласти назад, зайшов із нею до дитячої й прочинив двері.
— Тьом. Вона прокинулася. Усе нормально.
Артем підняв голову, подивився кілька секунд, сказав «ага» й знову ліг на подушку.
