Що сталося з моїм братом?
Ледве зводячи кінці з кінцями, ми з братом мріяли про той день, коли зможемо їсти плюшки, намазуючи їх згущеним молоком. Знаю, звучить дивно, але… у мами завжди бракувало грошей на такі солодощі. А працювала вона по дванадцять годин на день.
Допомоги чекати було марно: тато пішов до іншої, бабуся по маминій лінії давно відійшла у вічність, а батьки тата з нами не спілкувалися. Єдиний близький родич — дядько Ваня. Але я вже й не пригадаю, як він виглядав. Дядько був одним із сотень українських «заробітчан», які їдуть шукати достатку в багаті країни.
Мій братик Микола часто любив казати:
— От через два роки закінчу школу й махну до Риму. Зароблю купу грошей. Куплю тобі, Іришка, найсмачнішої згущенки, а мамі — нове пальто.
Після таких обіцянок ставало трохи легше, з’являлася якась надія. Хоча я й думала, що навряд чи Коля зможе поїхати. Це така справа, що грошей треба чимало — на квитки й на перший час…
Закінчивши школу, Коля навіть не намагався вступати до вузу. І не лише тому, що грошей на навчання не було, а ще й тому, що поїздка на заробітки стала для нього нав’язливою ідеєю.
Трохи більше ніж через півроку після чергової розмови про Рим дядько Ваня повернувся. Він завітав до нас перед від’їздом у Грецію, де планував працювати, бо до Італії вже повернутися не міг. Колька детально розпитав про доходи, умови, можливості поїздки. Дядько, у свою чергу, пояснив, як можна виїхати, пообіцявши, що друг із Ужгорода допоможе «зійтися» з потрібними людьми.
— Я тобі навіть гроші на дорогу позичу. Їдь, синочку, — сказав дядько.
Звісно, усі ці розмови велися за маминими спиною. А коли вона дізналася, що після отримання закордонного паспорта її син поїде до Італії за туристичною візою та залишиться там нелегально, вона миттєво побіліла, а я як стріла помчала шукати заспокійливе.
— Колька, ти що таке вигадав? Ну давай щось придумаємо! — просила мама.
— Мамо, що тут придумаєш? Поки є така можливість, треба їхати. Тут нормальної роботи немає, — брат був непохитний. — Та не переймайся так! У нас же півміста за кордон виїхало — і нічого! — намагався її заспокоїти.
Врешті мама зрозуміла, що переконати його не вдасться, і змирилася. Через три місяці ми проводжали Колю до Італії. Він поїхав перевіреним способом — купив туристичну путівку, а на місці відхилився від маршруту й залишився в Римі. Спершу дзвонив нам, розповідав, що влаштувався одразу у три бари на посаду «принеси-подай», кілька разів пересилав по кілька сотень євро. Але потім зв’язок з ним раптово перервався — цілий місяць не було жодної вісточки.
Я наче відчувала, що так буде. Недарма не хотіла, щоб він їхав, — плакала мама. Я важко зітхала і пояснювала їй, що Коля скоро зателефонує, він просто закрутився на роботі, і нічого поганого не сталося. Але маму це не заспокоювало. Вона благала його не їхати, але що для нього слова матері!
З одного боку, я дуже переживала, але навіть не уявляла, що робити. З іншого — минуло мало часу. Бити на сполох було ще зарано. Дуже сподівалася, що Колька от-от дасть про себе знати, тому вирішила набратися терпіння й почекати хоча б пару-трійку тижнів.
Увесь цей час від брата не було ні слуху, ні духу. На щастя, нам несподівано зателефонував дядько Ваня. Я розповіла йому все.
— Ірко, може, ви даремно нервуєте?
— Дядь Вань! Часу вже стільки минуло… — сказала я.
— Добре, я попрошу Мішку з Ужгорода, щоб дізнався, що й до чого. Він же його в ті бари влаштовував. Ладно, дам знати, щойно щось дізнаюся.
Ця розмова трохи заспокоїла нас із мамою. Ми нетерпляче чекали новин. Через тиждень телефон нарешті зазвонив.
— Отже, Колька у своєму репертуарі. Ось що мені Міша розповів…
І дядько розповів нам «цікаву» історію про те, як власник бару кілька тижнів тому недоплатив Колі 200 євро. А той почав доводити свою правоту. Його, звичайно, «попросили», тобто звільнили. Що було далі, Міша, на жаль, не знав.
— Ірка, заспокой там маму, скажи, що він хлопець пробивний, не пропаде. Напевно, на новому місці зараз, тому й мовчить. А всякі причини можуть бути.
— Постараюся заспокоїти, але ви все одно ще дізнавайтеся, а то мало що сталося…
«Фух, ну, раз недавно ще працював, значить, живий. А не дзвонить, мабуть, тому, що грошей немає, та й щоб питань не задавали», — пояснювала собі сама. Але водночас дуже розсердилася на нього.
Минуло ще кілька тижнів. Коля все ще не виходив на зв’язок. Мама перестала спати ночами, від дядька новин не було. Я думала, що з нашим Колькою сталося щось дуже неприємне…
Спершу думала подзвонити до посольства України в Італії, але потім зрозуміла, що це не найкраща ідея. Адже Коля там нелегально, і хто знає, які наслідки матиме дзвінок. Залишалося лише сподіватися…
— Іро, я відчуваю, що Коленька живий. Схожу, помолюся за нього, — сказала мама й пішла до храму.
Її передчуття не підвело. Наступного дня в поштовій скриньці ми знайшли конверт! Перша звісточка за довгі місяці. Я тремтячими руками розірвала його.
— Коля живий… — прошепотіла я, відчуваючи, як сльози течуть по щоках. — Мамо, він пише, що потрапив у лікарню…
Мама вирвала в мене листа, перечитала й поцілувала його. Та радість швидко змінилася новими запитаннями: у якій лікарні він лежить, як із ним зв’язатися, що там сталося насправді? Я одразу побігла до сусідки, попросила надіслати повідомлення дядькові Вані, щоб він подзвонив нам. Він зателефонував увечері й пообіцяв зробити все можливе, аби з’ясувати деталі.
Дні йшли, телефон мовчав, скринька залишалася порожньою. Тільки-но з’явилася надія — і от вона вже почала гаснути. Дядько Іван так нічого не і не з’ясував про брата, ніби його там ніколи й не було.
Я ще деякий час продовжувала чекати Колю, але згодом почала звикати до думки, що вже ніколи не побачу братика. Від дядька все ще новин не було.
Якось я розглядала наші з Колькою дитячі фотографії й тихо плакала. Раптом у двері хтось постукав. Мама мала ось-ось повернутися з роботи, тож я, не роздумуючи, відчинила.
— Колька… — лише прошепотіла я.
Він невпевнено зайшов у квартиру, а я з гучними сльозами кинулася його обіймати. Брат нічого не говорив, а я нічого й не питала. Коли мама увійшла й побачила сина, ледь не знепритомніла від щастя. Вона обіймала його, цілувала й не могла надивитися — худий, блідий, але живий!
Коля ледве тримався на ногах, тож прийняв душ і впав спати. Прокинувся аж наступного дня після обіду й розповів нам про свої пригоди в Італії.
Виявилося, що власник бару справді не заплатив йому ті 200 євро. Коля намагався забрати гроші, але той не реагував. Знаючи характер брата, я не здивувалася, що він вирішив «домовитися по-чоловічому» — показати, хто правий на ділі. До Кольки приєдналися й інші ображені заробітчани. Добряче провчили шефа, Коля забрав речі й грюкнув дверима.
Директор лише крикнув услід: «Ти про це ще пожалкуєш!» Італієць свого слова дотримався. Його дружки вичислили, де живе Коля, і пізно ввечері навідалися до нього з’ясовувати стосунки. Сусіди по кімнаті повернулися через дві години. Саме вони знайшли брата. У лікарню везти чоловіка не наважилися, адже у нього не було потрібних документів.
На щастя, в одного з робітників була дружина-лікар. Вона доглядала за багатою італійкою. Дівчина одразу примчала, оглянула Колю й розповіла хлопцям, як правильно йому допомогти. Так вони й по черзі чергували біля нього, поки він більш-менш не прийшов до тями.
Чесно кажучи, я була приємно здивована такою взаємодопомогою. А коли через місяць Коля зміг самостійно підвестися, його товариші скинулися грошима на дорогу й навіть на штраф за прострочену візу, щоб він міг спокійно пройти митницю.
Ми з мамою слухали його розповідь і плакали.
— Колька, я так рада, що ти живий і здоровий! Давай ти більше нікуди не будеш їхати, — сказала я й міцно обняла брата.
Коля лише сумно посміхнувся й пообіцяв, що якийсь час точно нікуди не поїде. Але по його очах я бачила — мрія про кращу долю ще не відпустила його до кінця.
