Емма Миколаївна клопотала на кухні з самого ранку. Котлети сичали на сковороді, з духовки тягло яблучним пирогом. Ольга зайшла в квартиру слідом за чоловіком, одразу вловила знайомі запахи й зітхнула.
— Вітю, ну точно щось сталося. Емма пиріг пече тільки з особливих приводів.
— Та облиш ти, мам, — Віктор скинув куртку й чмокнув матір у щоку. — Як сама? Тиск не скаче?
— Нормально все, — відмахнулася Емма Миколаївна. — Настя не з вами?
— Затрималася на роботі, — Ольга дістала з пакета коробку цукерок. — Сказала, хвилин за двадцять буде.
— Добре. Зачекаємо тоді всіх.
— У сенсі всіх? — Віктор завмер з капцем у руці. — А хто ще буде?
— Паша з Лєною та дітьми. Я їх покликала.
Ольга стенула брови. Молодший брат чоловіка з родиною з’являвся у свекрухи нечасто — востаннє бачилися на Новий рік, та й то побіжно.
— Мамо, щось сталося? — Віктор нахмурився.
— Поговорити треба. Всім разом, — Емма Миколаївна відвернулася до плити. — Котлети охолонуть, розігрівати доведеться.
— Я накрию поки, — визвалася Ольга, дістаючи з шафи святкову скатертину.
«Невже хвора?» — кольнуло під серце. Свекрусі вже 79, вік серйозний. Може, діагноз який поставили? Від цієї думки в роті пересохло.
У двері подзвонили — прийшла Настя, невістка, дружина їхнього сина, який зараз у відрядженні. За нею майже одразу з’явилися Павло з дружиною та двома дітьми-підлітками.
— О, повний збір! — здивовано видав Паша, обіймаючи матір. — А чого привід-то?
— Сядемо за стіл, усе скажу.
Віктор переглянувся з Ольгою. За тридцять років шлюбу вони навчилися розуміти одне одного без слів. «Щось серйозне» — читалося в його погляді. Розсілися тісно, пліч-о-пліч. Емма Миколаївна на чолі столу виглядала незвично урочисто.
— Ну, мам, — не витримав Віктор. — Що сталося-то?
— Рішення я прийняла, — Емма Миколаївна випростала плечі. — Будинок наш і дачу на Пашу переписую.
За столом зависла тиша. Ольга відчула, як німіють пальці.
— У якому сенсі? — Віктор опустив виделку.
— У прямому. Паша більше допомагає, з онуками приїжджає. А ви, Вітю, живете своїм життям.
— Мамо, ми ж…
— Я вирішила, — відрізала Емма Миколаївна. — Нотаріусу вже зателефонувала, на наступному тижні оформимо.
Ольга сиділа, не ворушачись. У голові крутилася дурна думка: «А як же наш ремонт на дачі? Ми ж два роки тому дах перекривали…»
— Ви згодні? — Емма Миколаївна обвела всіх поглядом, але дивилася здебільшого на Віктора.
— Ну, якщо ти так вирішила… — пробурмотів він.
Павло прочистив горло:
— Мамо, може, не треба поспішати?
— Чого тягнути? Мені вже восьмий десяток, — вона махнула рукою. — Все, вирішено.
Настя ніяково закрутилася на стільці.
— Еммо Миколаївно, а може…
— Все, — свекруха стукнула долонею по столу. — Я сказала. Тепер котлети їжте, охолонуть.
Три хвилини. Усього три хвилини знадобилося, щоб перекреслити тридцять років. Ольга механічно жувала котлету, яка здавалася несмачною. Поруч Віктор як ні в чому не бувало обговорював з братом футбольний матч. Як він може? Невже йому байдуже?
— Оль, ти чого не їси? — свекруха підсунула до неї салатник. — Огірочки сама солила, як ти любиш.
— Дякую, Еммо Миколаївно, — Ольга видавила посмішку. — Щось апетиту немає.
«Наче нічого не сталося, — стукало в скронях. — Тридцять років у родині, а виявилася чужою».
— Оль, ти в нормі? — Віктор торкнувся її за лікоть, коли вони поверталися додому.
— У повній, — вона відсмикнула руку. — Ти як, нормально себе почуваєш?
— А що такого? — він знизав плечима. — Мамине майно, її право.
— Серйозно? — Ольга зупинилася посеред тротуару. — Ми тридцять років разом, а ти…
— Що я? Влаштовувати сварку мав?
— Хоч слово сказати міг! — вона стиснула руки. — Хоч щось!
— Оль, ну чого ти завелася? Подумаєш, будинок. Ми ж там не живемо.
— Справа не в будинку! — голос зрадницьки затремтів. — А в тому, як це зробили. Вирішили між собою, а ми так, меблі за столом.
Віктор закатив очі:
— Ну й драма. Ходімо додому, холодно вже.
Вдома Ольга мовчки переодяглася й пішла на кухню. Руки тремтіли, коли вона заварювала чай.
«Тридцять років як корова язиком злизала. Для всіх я хто? Так, додаток до Віктора?»
Телефон пілікнув повідомленням від Насті: «Як ти? Я здивована від сьогоднішнього». «Нормально», — коротко відповіла Ольга.
— Мамо, ти чого похмура? — на кухню зазирнула донька, яка приїхала на вихідні з гуртожитку.
— Та так, — Ольга махнула рукою. — Бабуся вирішила будинок і дачу дядькові Паші відписати.
— І що? — донька знизала плечима точнісінько як батько.
— Нічого, — Ольга піджала губи. — Просто неприємно, коли тебе ні в що не ставлять.
— Та годі тобі, — донька відкрила холодильник. — Бабусин будинок, чого паришся?
«І вона туди ж», — Ольга зробила ковток чаю.
За тиждень Емма Миколаївна зателефонувала з «радісною» новиною — документи оформлено. Віктор тільки кивнув і сказав «добре, мам». Ольга тихо вийшла з кімнати.
Минув місяць. Ольга майже не розмовляла зі свекрухою, відповідала односкладово. З Віктором теж була напруга — він не розумів її образи.
— Ти захворіла? — спитав він якось уранці, коли вона втретє за тиждень відмовилася їхати на родинну вечерю.
— Ні.
— Тоді в чому справа?
— Правда не розумієш? — Ольга подивилася на нього втомлено. — Мене викинули з родини одним рішенням, а ти навіть не помітив.
— Що за маячня! — він сплеснув руками. — До чого тут ти?
— До того! — вона підвищила голос. — Тридцять років я варила борщі твоїй мамі, допомагала з городом, тягала банки на зиму. А в підсумку я хто? Ніхто!
— Ти драматизуєш.
Телефон Віктора задзвонив. Це був Павло.
— Так, Пашу. Що? — його обличчя раптом змінилося. — Як продати? Але це ж… Так, зрозумів.
Він повільно опустив телефон.
— Що таке? — спитала Ольга.
— Павло будинок продавати зібрався. Каже, їм із родиною незручно туди їздити.
— І?
— Що значить «і»? — Віктор подивився на неї з нерозумінням. — Це ж наш будинок! Тобто… був наш.
— А, так тепер ти зрозумів, — Ольга гірко всміхнулася. — Коли до тебе дійшло.
— Але я думав…
— Саме, — вона зітхнула. — Ти думав, що все якось само владнається. Що це просто формальність.
Віктор опустився на стілець. Вперше за довгий час Ольга побачила в його очах розгубленість.
— І що тепер? — він потер скроні.
— Тепер? — вона знизала плечима. — Тепер ми дізналися, хто ми для твоєї родини. Чужі.
Минуло два місяці. Ольга стояла біля вікна й дивилася, як дощ стукає по шибці. Телефон у кишені завібрував — телефонувала Настя.
— Привіт. Ти як?
— Нормально, — Ольга машинально протерла запотілу шибку. — А що?
— Та так… Чула, що Павло вже покупця на будинок знайшов.
Ольга стиснула губи.
— І що? Це вже не наша справа.
— Мені здається, Емма Миколаївна не знає. Вона вчора розповідала, як улітку на дачі огірки садитиме.
— Настю, я не хочу в це втручатися, — Ольга потерла скроню. — Голова й так болить постійно.
— Тиск? — у голосі невістки чулося занепокоєння.
— Так, скаче останнім часом. Лікар каже — нерви.
Після розмови Ольга прилягла. Сон не йшов. У голові крутилися уривки думок. «Тридцять років коту під хвіст… Пенсія на носі, а житло… Емма навіть не вибачилася…»
Ляснули вхідні двері — повернувся Віктор. Останнім часом він став мовчазним, часто затримувався на роботі.
— Привіт, — він зазирнув у спальню. — Знову лежиш?
— Голова турбує.
— Може, до лікаря сходимо?
— Уже ходила, — вона відвернулася до стіни.
Віктор постояв у дверях, потім тихо причинив двері. За хвилину на кухні загримів посуд. Ольга заплющила очі. Коли все пішло шкереберть? Раніше вони все обговорювали, вирішували разом. А тепер він там, вона тут. Як сусіди по квартирі. Двері знову скрипнули.
— Оль, поговорити треба, — Віктор присів на край ліжка.
— Про що? — вона навіть не повернулася.
— Я думав про… ситуацію цю. Ми все-таки тридцять років разом.
— І що?
— Паша будинок продає. Гроші ділитиме.
Вона різко сіла на ліжку.
— Що?
— Він телефонував, сказав, що віддасть нам частину.
— Подачка, значить, — Ольга гірко всміхнулася. — Спасибі, не треба.
— Оль, не дурій. Нам на старість відкладати треба.
— А де ти був, коли рішення приймали? — вона стиснула ковдру. — Чому тоді мовчав?
— Я не думав, що так вийде, — він опустив голову. — Мама завжди казала, що будинок на всіх дітей.
— А вийшло як? Нас просто викреслили!
— Оль…
— Ні, Вітю. Це не про гроші. Це про повагу. Про те, що нас за людей не вважають. Особливо мене.
— До чого тут ти?
— До того! — вона підвищила голос. — Я тридцять років у вашій родині, а моя думка нікого не цікавить!
Віктор мовчав, дивлячись у підлогу.
— Ти знаєш, що в мене тиск до 160 піднімається? — тихо спитала Ольга. — Що я ліки жменями п’ю?
— Не знав, — він підняв на неї очі. — Ти не казала.
— А ти не питав.
На кухні засвистів чайник. Віктор встав.
— Чаю хочеш?
— Хочу, — несподівано для себе відповіла Ольга.
За чаєм сиділи мовчки. Потім Віктор промовив:
— Я не знаю, як далі.
— Я теж, — вона обхопила чашку долонями. — Але так тривати не може.
— Може, до психолога сходимо?
— Думаєш, допоможе?
— Не знаю, — він знизав плечима. — Але гірше точно не буде.
Ольга раптом відчула, як защипало в очах.
— Вітю, я просто хочу, щоб мене чули. Розумієш?
— Розумію, — він обережно накрив її руку своєю. — Просто… я так звик, що ти завжди поруч. Думав, що завжди так буде.
— Я теж так думала, — вона сумно всміхнулася. — А потім зрозуміла, що ніхто нічого не гарантує.
— І що нам робити?
— Не знаю. Але давай хоча б говорити одне з одним. По-справжньому.
Вони проговорили до глибокої ночі. Вперше за довгі місяці. Наступного ранку Віктор прокинувся раніше звичайного.
— Ти куди? — сонно спитала Ольга.
— До мами, — він застібав сорочку. — Поговорити треба.
— Удачі, — вона повернулася на другий бік.
Увечері він повернувся похмурий.
— Ну як? — спитала Ольга.
— Ніяк, — він утомлено опустився в крісло. — Вона вважає, що все правильно зробила.
— І що тепер? — Ольга поставила перед чоловіком тарілку з вечерею.
— Паша будинок продав, — Віктор потер перенісся. — Учора угоду оформили.
— А Емма Миколаївна?
— Їй сказали, що ремонт робитимуть. Поки живе в них.
Ольга похитала головою:
— І довго це триватиме?
— Не знаю, — він зітхнув. — Паша каже, що потім квартиру їй купить ближче до них.
— Віриться насилу.
— Мені теж, — Віктор відсунув тарілку. — Оль, я думав… може, нам теж щось міняти треба?
— У сенсі?
— Ну, я розмовляв з хлопцями на роботі. Ігор, пам’ятаєш його? Він у передмісті будинок купив. Невеликий, але свій. Каже, іпотеку дають під нормальний відсоток.
— Вітю, нам під шістдесят, яка іпотека?
— Так у тому й річ! — він пожвавішав. — На пенсію скоро, а свого кута немає. Квартира орендована, дача була… спільна. А тепер взагалі нічого.
Ольга задумалася, помішуючи чай:
— І що ти пропонуєш?
— Давай з’їздимо, подивимося. Там недалеко, електричкою пів години.
За тиждень вони стояли перед невеликим дерев’яним будинком. Маленька ділянка, яблуні, ґанок з облупленою фарбою.
— Ну як? — Віктор дивився з надією.
— Старий, — Ольга пройшлася скрипучими дошками. — Ремонт потрібен.
— Зате наш буде. Повністю. Ніхто не відбере.
Цей аргумент змусив її замовкнути.
— Знаєш, — сказала вона, виходячи на ґанок, — я все життя боялася когось образити. Твою маму, тебе, дітей. Завжди думала про інших.
— І що в цьому поганого?
— Те, що про себе забула, — вона вперше за довгий час усміхнулася. — Давай купимо. Зробимо своїм.
За місяць вони підписали документи. Будинок вимагав ремонту, грошей було обмаль, але Ольга відчувала дивне полегшення.
— Тепер тільки наше, — сказав Віктор, коли вони перевозили перші речі.
Того вечора зателефонувала Настя:
— Як ви там? Обживаєтеся?
— Потроху, — Ольга сиділа на ґанку з кухлем чаю. — Дах перекриватимемо.
— Бабуся питала про вас.
— І що ти сказала?
— Що ви будинок купили. Вона здивувалася.
Ольга усміхнулася:
— Можу уявити.
— Оль, — голос Насті став серйозним, — вона старіє. Плутається іноді. Може, помиритеся?
— Справа не в сварці, Насть. Просто… час все розставив по місцях.
За тиждень пролунав ще один дзвінок — від Павла.
— Привіт, як справи? — його голос звучав напружено.
— Нормально, — сухо відповіла Ольга.
— Слухай, мама хоче з вами побачитися. Можна, я її привезу?
Ольга помовчала, потім зітхнула:
— Привозь.
Емма Миколаївна виглядала схудлою. Мовчки пройшла в дім, озирнулася.
— Добре у вас, — нарешті промовила вона. — Затишно.
— Дякую, — Ольга поставила чайник.
— Я ось що сказати хотіла… — Емма Миколаївна завагалася. — Паша-то будинок продав.
— Ми знаємо.
— А мене навіть не спитав, — у голосі бабусі тремтіли сльози. — Тепер в однушці живу, в місті. А я все життя з городом…
Ольга мовчки розлила чай.
— Ти пробач мені, Оль, — раптом сказала свекруха. — Думала, як краще.
— Еммо Миколаївно, — Ольга подивилася їй у вічі, — я не тримаю зла. Просто життя йде далі.
Коли свекруха поїхала, Віктор обійняв дружину:
— Ти молодець.
— Знаєш, — вона притулилася до його плеча, — я зрозуміла одну річ. Треба говорити, що відчуваєш. Одразу. А не копити роками.
— Це точно, — він поцілував її в маківку. — І ще — покладатися на себе.
— І на тих, хто справді поруч, — додала вона.
Увечері вони сиділи на ґанку свого будинку. Маленького, що потребує ремонту, але — свого. Попереду був новий розділ їхнього життя. Без образ і недомовок. Без страху сказати, що думаєш.
— Знаєш, Вітю, — Ольга дивилася на захід сонця, — я, здається, тиск не міряла вже тиждень.
— Це хороший знак, — він усміхнувся, стискаючи її руку. — Дуже хороший.
