Леся після всього ходила сама не своя, дуде важко їй було. Так минуло три роки. Одного дня Яна заявилася на поріг до Лесі і сказала неочікуване

Вже півтора року пройшло як Леся та Орест одружилися, працювали в одній фірмі, добре заробляли і хотіли придбати власне житло.

Проте доля розпорядилась інакше. Оресту раптом одного дня стало погано, після обстеження виявилось, що необхідне лікуванння за кордоном. Та суму потрібно було зібрати не маленьку.
Леся думала і згадала про свою подругу дитинства Яну. У школі вони були найкращими подругами, Яна вийшла заміж за іноземця з високим достатком та деякий час жила за кордоном. От жінка і подумала, щоможе вона якось зможе допомогти.

Подруги зустрілися, Леся розповідала все, і Яна обіцяла подумати, поговорити з своїм чоловіком як допомогти їм.

Через пару днів подруга зателефонувала Лесі і сказала що допоможе, но при одній умові. Проте умову яку висказала Яна, Леся одразу не могла погодитися і сказала подумає і дасть відповідь.

Прийшовши додому жінка не знала як почати розмову з чоловіком про свою подругу і те що вона запропонувала.

– Моя подруга Яна, вірніше її чоловік оплатить лікуванння, але.. – якщо я погоджуся для них виносити дитину, так як вона сама не може. Орест навіть чути не хотів дружину, він був проти, але Леся почала його вмовляти , що це єдиний вихід, що у них ще будуть свої дітки, що вона не зможе жити без нього. І вони погодилася на пропозицію. Чоловік повернувся за кордону, здавалося все налагодилися. Проте негаразди тільки починалися. Орест знов став погано почуватись, і з кожним днем все тяжче і через деякий час Леся сама залишилася, без підтримки. Прийшов час і появився на світ хлопчик у Лесі, та вона змушена була його віддати своїй подрузі з чоловіком. Вона її просила. благала, щоб та не забирала дитину, адже тепер вона сама і їй дуже тяжко, але Яна не пожаліла подругу.

Леся після всього ходила сама не своя, дуде важко їй було. Так минуло три роки. Одного дня Яна заявилася на поріг до Лесі і сказала, що її чоловік покинув з дитиною і вона віддала хлопчика, якого назвала Вадимком туди, де за нього потурбуються.

Жінка хотіла піти туди і забрати хлопчика, але розуміла, що не може, бо сама написала відмову. І через тиждень дізналася що хлопчика взяла до себе одна сім`я.

Знову світ для неї наче перестав існувати. Одного разу повертаючись з роботи жінці стало зле. Прийшовши до тями, вона побачила біля себе якогось високого чоловіка який тихо спитав: “Як ви себе почуваєте, вам уже краще?”.

Леся кивнула головою. І тут їй почувся дитячий плач, жінка подумала що ще марить але глянувши вбік, побачила дитячу коляску. Чоловік залишив їй свій номер телефону і запросив у гості.

Жінка довго зважувалась і всеж вирішила зустрітись з високим незнайомцем, якого звали Антон. Згодом їхні стосунки стали ближчі і вони почали жити всі разом. Даринка стала для неї рідною донечкою.

Пройшли роки, Дарина вже стала дорослою дівчиною і сказала батькам, що має хлопця і хоче за нього заміж вийти. Леся з Антоном були не проти і запросили його в гості до них.

Коли до квартири зайшов високий чорнявий юнак, Леся в ньому відчула, щось ніби рідне, близьке.

” Знайомтеся, це мій Вадим, – відрекомендувала нареченого Дарина.

Леся стояла немов остовпіла. “Невже це мій Вадимко! Та ні, скільки ж хлопців з таким іменем. Так не може співпасти”.

Юнак виявилася вихованим і приємним. Лесяа не витримала і запитала:

“Вадиме, а ти звідки, хто твої батьки?”

” Ми живемо у цьому ж місті, а батьки мої – дуже гарні люди, хоча й не рідні. Коли я був маленьким, мене всиновили.

Сумнівів вже не було, перед Лесею сидів Вадим, її син. Дуже хотілося розповісти правду, та розум не давав цього зробити.

Відгуляли весілля гучно. Невдовзі молодята подарували бабусям і дідусям онучку. Назвали Софійкою – так просила Леся. Багато разів материнське серце поривалося розповісти Вадиму правду.

Проте розум зупиняв. Жінка й так має шанс бути поруч, любити сина і онучку.