У четвер ввечері на кухні в Валентини Петрівни зібралися троє її дітей. Мати вже другий тиждень лежала в лікарні з тиском, і квартира стояла тиха, з вимкненим радіо та накритою серветкою хлібницею.
Олег, найстарший, поставив на стіл пакет із продуктами й одразу почав розкладати: молоко, сир, пачка гречки, два десятки яєць.
— Тут на п’ятсот двадцять гривень, — сказав він. — Чек я залишу, потім розділимо.
— Розділимо, — повторила Світлана, яка приїхала з іншого міста потягом і ще не зняла куртку. — Ти кожного разу залишаєш чек.
— А що, не треба?
— Треба. Просто кожного разу.
— Дівчата, — втрутилася Леся, наймолодша, — давайте спершу знайдемо квитанції. Мама дзвонила, казала, що світло треба сплатити до п’ятнадцятого, а то пеня піде.
— Де вони? — спитав Олег.
— У буфеті, у коробці з-під чаю.
Коробка була жерстяна, з намальованим слоном, і пахла бергамотом. Світлана відкрила кришку. Квитанції лежали акуратною стопкою, а під ними, загорнутий у газету, був зошит у клітинку з обкладинкою, обгорнутою в синій папір.
— Це що? — Олег потягнувся до нього.
— Не чіпай, — Світлана вже тримала зошит у руках. — Це мамине.
— Ми в неї вдома. Тут усе мамине.
Вона розгорнула першу сторінку. Почерк був рівний, учительський, мати все життя пропрацювала в бібліотеці. Угорі стояло: «Хто що взяв і хто що дав».
— Читай уголос, — сказала Леся.
— Не думаю, що варто.
— Читай, — Олег сів навпроти. — Ми її діти, а не сторонні.
Світлана помовчала й прочитала перший рядок:
— «Олегові на бензин, двісті гривень. Не повернув».
— Ну, це дрібниця, — Олег відмахнувся. — Я ж тоді їздив до неї по лікарях.
— Далі: «Олегові на бензин, триста. Не повернув». «Олегові на запчастини, п’ятсот. Не повернув». «Олегові на бензин, двісті».
— Скільки там усього? — спитала Леся.
— Я зараз порахую, — Світлана дістала з сумки телефон. — За цей рік чотирнадцять записів. Чотири тисячі триста гривень.
— Чотири тисячі, — Олег підвищив голос. — Це мені мама стільки дала?
— Так тут написано.
— Я їздив до неї щотижня. Вожу їй продукти, ліки, возив у поліклініку. Бензин у мене не безкоштовний.
— А мама тобі гроші давала, і ти мовчав.
— Бо вона сама пропонувала. Казала, візьми, сину, на дорогу.
— Пенсія в неї чотири тисячі вісімсот, — Світлана говорила спокійно, і це дратувало ще більше. — Тобто за рік вона віддала тобі майже всю свою пенсію за місяць.
— Ти хочеш сказати, що я в матері крав?
— Я хочу сказати, що ти ні разу про це не згадав, а мені розповідав, яким ти старанним сином є.
— А ти, значить, дуже старанна дочка, — Олег відсунув стілець. — Приїздиш двічі на рік із коробкою цукерок. Побачила маму з порога, зітхнула, поплакала й поїхала.
— Я живу в Харкові, а не за рогом.
— Є телефон, є переказ.
— От про переказ і поговоримо, — Світлана перегорнула кілька сторінок. — «Від Світлани, чотириста. Повернути». «Від Світлани, чотириста. Повернути». Це щомісяця, дванадцять разів.
— Ти їй переказувала гроші? — здивувалася Леся.
— Щомісяця. По чотириста гривень, з кожної зарплати. Не казала нікому, бо мама просила не розголошувати. Вона казала, що Олег образиться.
— Чого це я образився б? — Олег стукнув долонею по столу.
— Бо ти завжди вважав, що тільки ти їй допомагаєш.
— А ось, дивіться, — Світлана тицьнула пальцем у рядок. — Мама пише: «Світлані повернути, але нема з чого. Кошти пішли на аптеку». Вона навіть мої чотириста відкладала, щоб потім віддати. Тобто я її годувала, а вона мене жаліла.
Олег замовк. Потім, трохи тихіше, запитав:
— А Лесі що там записано?
Леся напружилась.
— Нічого там нема, — сказала вона швидко. — Я мамі нічого не винна.
— Дай-но, — Світлана перегорнула сторінку. — «Лесі на поповнення телефону, сто п’ятдесят. Щомісяця». «Лесі на проїзд, двісті». «Лесі на шкільні збори для Дарини, триста. Не казати Олегові».
— Чому не казати Олегові? — повільно спитав Олег.
Леся відвернулась до вікна.
— Бо ти завжди казав, що я безвідповідальна.
— А хіба ні?
— Олеже, — Світлана подивилась на нього. — Тобі не соромно?
— Мені дивно, — він зморщив лоб. — Мати даремно все ховала, а тепер у нас на кухні суд.
— Ти перший почав рахувати чеки на молоко.
— Це різні речі.
— Чим же різні?
— Тим, що я ніколи не тримав таємниць.
— Тримав, — спокійно сказала Леся. — Просто ти не знав, що вони записані.
Олег відкрив рот, закрив і сів.
— Добре, — він потер скроні. — Я візьму себе в руки. Скільки я винен?
— Чотири тисячі триста, — сказала Світлана.
— Я віддам.
— Звідки? У тебе кредит за машину.
— Звідки ти знаєш про кредит?
— Мама розповіла мені по телефону. Вона взагалі багато чого розповідала. Тільки не тобі, бо ти ображаєшся.
— Я не ображаюсь.
— Ти зараз ображаєшся.
— Так, ображаюсь, — Олег підвівся й підійшов до плити. — Бо мені двадцять років здавалося, що я головний у цій родині. Що мама на мене покладається. А виходить, що вона тихо давала всім по трохи й вела облік, щоб ніхто не знав про інших.
— Це не облік, — тихо сказала Леся. — Ти прочитай останню сторінку.
— Яку?
— Найостаннішу. Я бачила, як вона писала, коли була в неї минулого тижня. Вона закрила зошит і сховала під скатертину.
Світлана перегорнула зошит до кінця. Остання сторінка була заповнена повністю, рядків двадцять. Вона прочитала мовчки, потім підняла очі.
— Читай, — сказав Олег.
— «Записую все це не для того, щоб колись вимагати. Я записую, щоб пам’ятати, що я була кожному з вас потрібна. Коли діти виростають, мати стає зайвою, і нікому, крім неї, не потрібно знати, скільки коштував її вчорашній день. Тому я рахую. Дві гривні тут, п’ятдесят там, але кожна з них означає, що ви про мене згадали. Якщо після мене знайдуть цей зошит, прошу не сваритися. Я нікому нічого не рахую в борг. Це моє, і воно закрите».
На кухні було чутно тільки холодильник.
— Вона ж не вмирає, — сказала Леся, і голос у неї здригнувся. — У лікарні вона, на крапельниці.
— Так, — Світлана склала зошит. — Вона не вмирає. Але вона вже думає, що буде після.
— Тоді чого ми тут сваримося? — Олег сів і закрив обличчя руками. — Через бензин. Через телефон.
— Не через бензин, — поправила Світлана. — Через те, що кожен із нас хотів бути для неї найважливішим.
— А мама зробила так, щоб кожен таким і був, — додала Леся.
Вони посиділи ще, кожен над своїм чаєм. Олег підвівся першим і дістав гаманець.
— Ось, — він поклав на стіл дві купюри. — Це тисяча. Решту відкладатиму потроху.
— Не треба зараз, — сказала Світлана.
— Треба. Не для мами. Для себе.
— Тоді запишемо, — Леся підсунула до нього зошит. — Тільки не тут. Купимо новий. Спільний.
— У клітинку? — спитав Олег.
— У клітинку, — кивнула Світлана.
Вона пішла в коридор, знайшла маминий ручний олівець і повернулась.
— Пишемо так. Першим рядком: світло, дві тисячі сто сорок гривень. Ділимо на трьох.
— Сімсот чотирнадцять на кожного, — сказала Леся.
— Сімсот чотирнадцять, — Олег дістав ще купюри. — Я свою частку даю одразу.
— А я поповню мамі рахунок на телефон, — сказала Світлана. — Сто п’ятдесят, як раніше. Тільки тепер знатиме, що це від усіх нас.
— Тоді я куплю їй пачку того чаю з бергамотом, — додала Леся. — Він у коробці закінчується.
Валентину Петрівну виписали в понеділок. Вона зайшла до квартири повільно, спираючись на палицю, і зупинилась у кухні. На столі стояв новий зошит у синій обгортці, поряд лежали квитанції з печаткою «Сплачено», а в коробці зі слоном стояв свіжий чай.
— Хто це все зробив? — запитала вона.
— Ми, мамо, — відповів Олег.
— Усі троє?
— Усі.
Вона сіла на стілець, розгорнула новий зошит і довго читала. Там, на першій сторінці, було написано різними почерками: «Світло. Ділимо на трьох. Олег, Світлана, Леся».
— А ви що, мій зошит знайшли? — спитала вона нарешті.
Діти перезирнулися.
— Знайшли, — сказала Світлана.
— І прочитали?
— Прочитали, мамо.
Валентина Петрівна зітхнула, зняла окуляри й потерла перенісся.
— Ну, тоді сваріться вже при мені, — сказала вона. — Я без цього скучила.
Олег засміявся першим, потім Леся. Світлана якийсь час дивилась на матір, а потім підсунула їй чашку.
— Пий чай, мамо. Тільки спершу скажи, скільки я тобі винна за дрова на дачі.
— Двісті п’ятдесят, — відповіла мати, не замислюючись.
— А казала, що не рахуєш.
— Я не рахую, — Валентина Петрівна посміхнулась. — Я пам’ятаю.
Перший тиждень усе йшло рівно. Валентина Петрівна лежала на дивані під пледом, а діти по черзі приходили й залишали в новому зошиті рядки: хто що купив, хто що приніс. Але на другому тижні в зошиті з’явилася перша суперечка.
Олег прийшов у середу з пакетом ліків і виклав на стіл три коробки.
— Тут триста вісімдесят гривень, — сказав він. — Записуйте. Ділимо на трьох.
— А чек де? — спитала Світлана, яка залишилася ще на кілька днів.
— Чек у машині.
— Принеси.
— Світлано, ти мені не віриш?
— Я просто хочу бачити, що записую.
— Три тижні тому ти казала, що я кожного разу залишаю чек і це тебе дратує.
— Тоді дратувало, а тепер хочу бачити.
— Ти визначся, — Олег пішов до дверей, повернувся за хвилину й шльопнув папірець на стіл. — Ось. Задоволена?
Світлана розгладила чек і почала читати рядки.
— Тут два препарати по сто двадцять і один за сто сорок. Разом триста сорок.
— І що?
— А ти написав триста вісімдесят.
— Сорок гривень на дорогу, я ж не пішки ходив до аптеки.
— Але ж ти сам казав, що бензин ми окремо рахуємо.
— Це не бензин, це зайва поїздка. Аптека, в якій дешевше, на другому кінці міста.
— То чому не купити в сусідній?
— Бо там дорожче на вісімдесят.
— Тобто ти заощадив сорок, а витратив сорок, — Світлана склала руки на грудях. — Так навіщо їхав?
— Тому що принцип, — відрізав Олег.
— Принцип на сорок гривень, — вона похитала головою. — Ти цього не розумієш?
— А ти розумієш, що це смішно, коли людина приїжджає з іншого міста й вчить мене, як рахувати?
— Дівчата, Олеже, — Валентина Петрівна підвелася на лікті. — Ви ж мені обіцяли.
— Мамо, лежи, — сказала Леся, яка вийшла з кімнати з тацею. — Вони самі розберуться.
— Не розберуться, — мати зітхнула. — Вони й малими не вміли розбиратися самі.
Олег грюкнув стільцем і сів. Леся поставила чашки на стіл і, не дивлячись на нього, промовила:
— Я б теж не відмовилась, аби хтось рахував мої поїздки.
— Твої? — здивувався Олег.
— Моя маршрутка до мами коштує дев’яносто гривень в обидва боки, а їжджу я три рази на тиждень. Це майже триста гривень, і ніхто ні разу не спитав.
— Ти ж казала, що тобі зручно.
— Я казала, що не хочу скандалу, а це різне.
— Чому ти мовчала, коли ми складали зошит?
— Бо ви обоє говорили про великі речі, а я не хотіла виглядати дрібною.
— Дрібною? — Світлана повернулась до неї. — Ти ж у нас найстаранніша.
— Мені так тільки здається, — Леся поставила чайник на плиту. — Бо в кожного з вас своя статистика. Олег возить, Світлана переказує, а я просто приходжу, і здається, ніби це нічого не коштує.
— Ну, відсутність записів у зошиті теж про щось говорить, — сказав Олег.
— Про що?
— Про те, що ти не ведеш обліку.
— А що, треба було? — Леся різко обернулась. — Ти хочеш, щоб я стояла з калькулятором, коли мама просить склянку води?
— Я хочу справедливості.
— Справедливість у тебе вимірюється бензином.
— А в тебе чим? Образами?
— Усе, годі, — Світлана вдарила долонею по столу, і чашки підстрибнули. — Ми зібралися лагодити, а в нас вийшло навпаки.
— Бо ти перша почала з чеками, — буркнув Олег.
— Бо хтось мусить.
— Ніхто не мусить, — Леся поставила перед ними заварник. — Мама ж казала, що не рахує.
— Зате пам’ятає, — відповів Олег. — А пам’ять гірша за зошит.
З кімнати долинув сухий кашель, потім скрип дивана. Валентина Петрівна повільно вийшла до кухні, тримаючись за одвірок. Вона була у вовняній кофті, яку носила ще при чоловікові, і в капцях без п’яти.
— Мамо, чому ти встала? — Леся підскочила до неї.
— Бо слухати вас у ліжку неможливо, — Валентина Петрівна сіла на табурет і поклала руки на коліна. — Дайте мені цей зошит.
Світлана подала. Мати надягла окуляри, перегорнула кілька сторінок, і на її обличчі з’явилося щось схоже на втому.
— Три дні, — сказала вона. — Три дні ви тут разом, і вже є рядок про сорок гривень і рядок про дев’яносто.
— Мамо, це не те, що ти думаєш, — почав Олег.
— Я не думаю, я читаю, — вона підняла очі. — Знаєте, чого я боялася, коли починала свій зошит?
— Чого? — спитала Світлана.
— Саме цього. Що ви колись знайдете його й почнете рахувати один одного. Я для того й ховала, щоб ви не знали, хто скільки дав. Бо коли знаєш, одразу хочеш порівнювати.
— Тоді навіщо ти це все записувала? — Леся присіла поруч.
— Щоб мати чим зайнятися вечорами, — Валентина Петрівна подивилася на неї. — Я ж одна. Вам не здається, що в одинокої людини на кухні мусить бути хоч якийсь порядок?
— Мамо, ми не знали, що тобі так, — тихо сказав Олег.
— А ви й не мали знати. Я не скаржилась.
— Але ти могла сказати, що хочеш частіше нас бачити.
— Я казала, — мати посміхнулась кутиком губ. — Тільки по-своєму. Просила бензин, телефон, проїзд. А вам здавалося, що я просто бідна.
Настала пауза. Леся першою зрозуміла й прикрила рот долонею.
— Мамо, ти що, просила гроші, щоб ми приходили?
— Я просила, щоб ви приходили. А гроші були причиною, яку ніхто не став би перевіряти.
— Але ж ти їх справді віддавала, — Світлана перегорнула сторінку. — Ось, чотириста мені повернути, двісті Олегові.
— Віддавала, — кивнула Валентина Петрівна. — А ви брали. І щоразу, коли хтось брав, у мене було відчуття, що я потрібна.
— Мамо, — Олег опустив голову. — Ми б приходили й без цього.
— Може, й приходили б, — вона зняла окуляри. — Але я не ризикувала.
Світлана раптом розсміялась, коротко й дивно, схоже на схлип.
— Ми тут чек за сорок гривень розбирали, а ти нам просто пояснила, що чека не було потрібно.
— Було потрібно, — заперечила мати. — Для порядку. Але не для сварки.
— Ми більше не будемо, — сказала Леся.
— Будете, — відповіла Валентина Петрівна без жодного докору. — Я вас знаю. Тільки сваріться трохи тихіше й закінчуйте до вечері.
— А чаю з бергамотом можна? — спитав Олег.
— Можна, — вона підсунула до нього коробку зі слоном. — Тільки сам заварюй.
Вони засміялися, і цього разу сміх вийшов спільним. Світлана дописала в зошиті останній рядок: «Сорок гривень на дорогу. Зараховано». Олег подивився на неї й виправив олівцем слово «зараховано» на «забуто».
— Так краще, — сказала Леся.
— Так чесніше, — відповів Олег і поставив чайник.
Віра Лісова
