Мати приїхала подивитися на майбутню невістку й одразу наказала синові розірвати заручини. У неї на це були свої причини…

Мати приїхала подивитися на майбутню невістку й одразу наказала синові розірвати заручини. У неї на це були свої причини…

— Ти тільки не кажи мені, що знову збираєшся їхати до свого Андрія з порожніми руками! — вигукнула сусідка, побачивши Марію біля під’їзду з великою дорожньою сумкою.

— А що я маю взяти? — усміхнулася Марія. — Син квартиру купив, наречена в нього є, весілля призначили. Тепер треба подивитися, як вони там живуть.

— О, то ти нарешті побачиш свою майбутню невістку?

— Саме так. П’ять років тому мій Андрій поїхав на навчання, а тепер має хорошу роботу, власне житло і збирається одружуватися. Хіба не привід пишатися?

— Тільки дивись, Маріє, щоб не виявилося, що та дівчина не за Андрія тримається, а за його квартиру.

Марія поправила ремінець сумки.

— Я людей добре бачу. Мене не проведеш.

Вона й справді була переконана, що здатна розпізнати будь-яку жіночу хитрість. Особливо коли йшлося про її єдиного сина.

Андрій зателефонував матері тиждень тому й повідомив, що придбав двокімнатну квартиру, зробив ремонт і збирається одружитися з дівчиною на ім’я Оксана.

Про квартиру він розповідав так, що Марія навіть розплакалася. Вона знала, як нелегко йому довелося після переїзду. Спочатку гуртожиток, підробітки, навчання, потім перша робота. І ось тепер — власне житло.

Щоправда, коли мати запитала, скільки коштувала квартира і як він збирав гроші, Андрій відповів ухильно:

— Мамо, не хвилюйся. Усе добре. Головне, що тепер маю де жити.

Марія не стала допитуватися. Вирішила, що син, мабуть, узяв кредит або допомогли на роботі.

Але одне її непокоїло: вона зовсім не знала Оксану. Тому й приїхала раніше, ніж планувала.

Андрій зустрів матір біля під’їзду. Обійняв, забрав сумку й повів нагору.

— Ну, показуй своє господарство, — весело сказала Марія.

— Тільки не починай із перевірки кожного куточка.

— Яка ще перевірка? Я до сина приїхала.

Двері відчинила молода жінка. На ній був домашній светр, волосся зібране в недбалий вузол.

— Добрий день, — привіталася вона. — Ви, мабуть, Марія Петрівна?

— Так. А ти Оксана?

— Так. Дуже приємно.

Оксана усміхнулася й запросила гостей до квартири.

Марія оглянула простору кухню, нові меблі, акуратну вітальню. На підвіконні стояли квіти, на столі лежав весільний каталог.

Усе виглядало затишно, але жінка відразу помітила одну деталь: на фотографіях у рамках були Оксана, її батьки, подруги. Андрій траплявся лише на кількох спільних знімках.

— Гарно у вас, — промовила вона.

— Дякую. Ми довго облаштовували квартиру, — відповіла Оксана.

Марія повернула голову.

— Ви?

— Так. Я ще до знайомства з Андрієм придбала її. Потім зробила ремонт, а коли ми почали жити разом, трохи змінили обстановку.

Марія подивилася на сина. Той саме знімав куртку й удавав, що не почув розмови.

— Андрію, а ти казав, що квартиру купив.

— Мамо, давай не будемо зараз.

— Чому не будемо? Я ж хочу зрозуміти.

Оксана спокійно поставила чашки на стіл.

— Мабуть, Андрій не хотів вас засмучувати. Квартиру я купила за гроші від продажу бабусиного будинку, який отримала у спадок. Власницею є я. Андрій переїхав до мене пізніше.

Марія відчула, як усередині щось неприємно стиснулося. Отже, син не купував квартири. Але чому він збрехав?

— Зрозуміло, — коротко відповіла вона.

Андрій кинув на Оксану невдоволений погляд.

— Ти могла б і не розповідати всіх подробиць.

— А що тут приховувати? Це не таємниця.

Марія промовчала.

Того вечора вона спостерігала за парою. Оксана накривала на стіл, питала Андрія, чи не забув він документи на роботі, нагадувала про зустріч із фотографом. А він поводився так, ніби все навколо було само собою зрозумілим.

Коли Оксана вийшла до магазину, Марія відразу повернулася до сина.

— Андрію, нам треба поговорити.

— Знову?

— А ти поясни мені, навіщо ти сказав, що придбав квартиру?

— Не хотів, щоб ти думала, ніби я живу за чужий рахунок.

— А хіба це не так?

— Мамо, я працюю. Заробляю. Допомагаю з витратами. Ми обоє вкладаємося в життя.

— Але квартира її.

— І що?

Марія нахилилася до сина.

— Ти збираєшся одружуватися з жінкою, яка має власне житло, а ти в ньому просто мешканець?

Андрій невдоволено відсунув чашку.

— Оксана мене не виганяє. Ми домовилися, що це наш спільний дім.

— Сьогодні домовилися, а завтра вона передумає. І куди ти підеш?

— Мамо, я дорослий чоловік.

— Саме тому й повинен думати головою. А ще я помітила, що вона не дуже-то й радіє вашому весіллю. Усе сама вирішує, усе сама купує. Ти там для чого?

— Для чого? Ти серйозно?

— Я бачу, що вона тобою керує.

Андрій потер перенісся.

— Не вигадуй того, чого немає.

— Я тобі поганого не бажаю. Але прошу подумати, чи потрібен тобі такий шлюб.

— Я кохаю Оксану.

— А вона тебе?

— Так.

— Звідки ти знаєш?

Андрій підвівся.

— Досить, мамо. Я не збираюся обговорювати з тобою власне весілля.

Марія зрозуміла, що син не хоче слухати її доводи. Але відступати не збиралася.

Наступного ранку, коли Андрій пішов на роботу, Марія застала Оксану на кухні.

— Можна тебе дещо запитати?

— Звичайно.

— Ти справді любиш мого сина?

Оксана здивовано подивилася на неї.

— А чому ви запитуєте?

— Бо я мати. І хочу знати, чи буде він щасливим.

— Я теж цього хочу.

— Тоді скажи, чому ти не хочеш, щоб він мав власне житло? Чому він має жити у твоїй квартирі?

Оксана повільно поклала ніж на дошку.

— Маріє Петрівно, Андрій сам вирішив переїхати до мене. Ми не раз говорили про майбутнє. Якщо захочемо, зможемо придбати ще одне житло. Але я не розумію, чому ви вважаєте, що любов вимірюється квадратними метрами.

— Не треба мені тут розповідати про любов. Я життя прожила.

— Саме тому, мабуть, ви знаєте, що люди можуть бути разом не через квартиру.

Марія скривилася.

— Ти надто впевнена в собі.

— Ні. Я просто не хочу виправдовуватися за те, що маю власне житло.

— А якщо Андрій завтра втратить роботу?

— Ми впораємося.

— А якщо захворіє?

— Я буду поруч.

— А якщо перестане заробляти?

Оксана уважно подивилася на гостю.

— Ви приїхали познайомитися зі мною чи перевірити, скільки часу я зможу утримувати вашого сина?

Марія аж почервоніла.

— От бачиш! Я відразу зрозуміла, яка ти.

— Що саме?

— Ти хочеш, щоб усе було по-твоєму.

Оксана нічого не відповіла.

Вона не збиралася сваритися з матір’ю чоловіка, якого любила. Але вперше замислилася, чи знає Андрій, наскільки складною може бути його родина.

Близько одинадцятої в двері подзвонили. Оксана витерла руки й пішла відчиняти. На порозі стояла молода жінка з великою валізою та сумкою.

— Добрий день. Андрій удома?

— Ні. Він на роботі. А ви хто?

Незнайомка зняла рукавичку й простягнула руку.

— Я Ліля. А ви, мабуть, Оксана?

Оксана не відповіла на рукостискання.

— Так. Ми знайомі?

— Не зовсім. Але я багато про вас чула.

З кімнати вийшла Марія.

— Хто там?

Побачивши гостю, Ліля помітно зраділа.

— Ви, мабуть, Марія Петрівна? Мати Андрія?

— Так.

— Ой, як добре, що ви тут! Я саме до вас і хотіла потрапити.

Марія перевела погляд із валізи на обличчя дівчини.

— Щось сталося?

Ліля поклала долоню на живіт.

— Я чекаю дитину від Андрія.

У коридорі запала тиша. Оксана відчула, як похололи пальці.

— Що ви сказали?

— Я при надії. Термін — майже три місяці. Андрій про це знає, тому я тут.

Марія схопилася за одвірок.

— Господи! То ви з ним давно знайомі?

— Близько року. Він казав, що у вас з ним серйозні стосунки, але весілля відкладається через деякі обставини. А потім пояснив, що з Оксаною вони фактично чужі люди й скоро розійдуться.

Оксана повільно опустилася на стілець.

— Він вам сказав, що ми чужі люди?

— Так. І що квартира не його, але він планує знайти інше житло для нас із дитиною. Учора він написав, щоб я приїхала. Сказав, що сьогодні все вирішить.

Марія дивилася на дівчину, не приховуючи хвилювання.

— А чому ти раніше не прийшла?

— Я не хотіла втручатися у ваші сімейні справи. Але тепер дитина скоро з’явиться. Мені треба знати, на що розраховувати.

Ліля говорила спокійно, хоча пальці на ручці валізи тремтіли. Марія раптом відчула до неї співчуття.

Дівчина була молодша за Андрія, при надії, без власного житла. І, судячи з її слів, син справді обіцяв їй спільне майбутнє.

— Тихенько, — сказала Марія. — Не хвилюйся. Тепер усе з’ясуємо.

Вона повернулася до Оксани.

— Ну що, тепер ти розумієш, про що я тобі говорила? Мій син не має з тобою одружуватися.

Оксана підвела голову.

— Ви зараз серйозно?

— А що? Дитина ж ні в чому не винна!

— Звичайно, не винна. Але до чого тут я?

Ліля втрутилася:

— Я не хочу сваритися. Мені потрібен Андрій. І я не збираюся ділити його з іншою жінкою.

— Не хвилюйся, — запевнила її Марія. — Якщо він порядний чоловік, то зробить правильний вибір.

Оксана підвелася.

— Я теж хочу дочекатися Андрія. Нехай він сам пояснить, чому одній жінці обіцяв весілля, а іншій — спільне життя.

— Тобі що, ще не зрозуміло? — роздратовано запитала Марія.

— Ні. Мені багато чого незрозуміло.

Андрій повернувся додому близько сьомої. Відчинивши двері, він побачив матір, Оксану та Лілю, яка сиділа на дивані. Він зупинився.

— Ти чому тут? — запитав він у Лілі.

— А ти думав, я не приїду?

Марія підскочила.

— Андрію! Ти що собі дозволяєш? Чому я повинна дізнаватися про майбутнього онука від сторонньої людини?

— Мамо, заспокойся.

— Заспокоїтися?! Ти збираєшся одружуватися з Оксаною, а в тебе дитина від іншої жінки!

Андрій подивився на наречену.

— Оксано, ми можемо поговорити наодинці?

— Ні. Ми поговоримо тут. Ти сам створив цю ситуацію.

Ліля підвелася.

— Андрію, ти ж казав, що сьогодні все владнаєш.

— Лілю, не починай.

— Я не починаю. Я приїхала, бо ти сам мене запросив, і адресу дав.

Марія обернулася до сина.

— То ти справді обіцяв їй одружитися?

Андрій важко зітхнув.

— Я не знав, як усе правильно зробити.

Оксана ледь усміхнулася.

— Цікаво. А мені ти казав, що хочеш зі мною родину. І що ми плануємо дітей після весілля.

— Я не хотів тебе втрачати.

— А Лілю?

Він промовчав. Ліля дістала телефон.

— Можна я покажу, що ти мені писав?

Андрій різко повернув голову.

— Не треба.

Але дівчина вже відкрила листування.

— Ось. Ти писав, що Оксана знає про наші стосунки й не заперечує проти того, щоб ми розійшлися. А ось тут — що після весілля ви з нею житимете окремо, бо квартира все одно не твоя.

Оксана повільно сіла.

— Тобто ти ще й мене виставив людиною, яка погодилася на такий порядок?

— Оксано, я поясню.

— Ні. Тепер я хочу почути лише одну відповідь. Ти збирався одружитися зі мною?

— Так.

— А Лілі казав, що житимеш із нею?

— Я просто хотів виграти час.

Оксана підвела на нього очі.

— Час для чого? Щоб з’явилася дитина, а ти вирішив, яку з нас зручніше залишити?

— Ти все перебільшуєш.

— Ні, Андрію. Я нарешті почула достатньо.

Марія намагалася втрутитися.

— Сину, тепер усе зрозуміло. Ти повинен одружитися з Лілею. Вона чекає твою дитину. А Оксані треба подякувати за те, що все так закінчилося.

— Мамо, не вирішуй за мене! — уперше різко відповів Андрій.

— Я за тебе? Та я ж хочу, щоб ти мав нормальну родину!

— А я хочу, щоб ви всі перестали вирішувати, з ким мені жити!

Оксана підвелася й підійшла до шафи в коридорі.

— Андрію, збирай речі.

— Ти серйозно?

— Абсолютно.

— Оксано, ми ж планували весілля. Гості запрошені. Завдаток за ресторан внесений.

— Завдаток я поверну або втрачу. Це вже не має значення.

— Ти через одну помилку хочеш перекреслити п’ять років?

— Це не одна помилка. Це рішення, які ти ухвалював за моєю спиною. Ти обманював мене, Лілю і власну матір. І, мабуть, ще когось, про кого я не знаю.

Андрій спробував узяти її за руку.

— Я тебе кохаю.

Оксана відступила.

— Ти кохаєш не мене. Ти кохаєш те життя, яке я тобі забезпечила. У тебе була квартира, де тебе чекали, вечеря на столі, спільні плани, жінка, яка не вимагала від тебе нічого надзвичайного. І паралельно ти будував інше життя з Лілею.

Вона подивилася на валізи біля дверей.

— Тепер у тебе є можливість почати його.

Марія обурено підняла голову.

— Стривай! Ти не можеш отак виставити мого сина! Він тут живе!

Оксана повернулася до неї.

— Маріє Петрівно, квартира оформлена на мене. Андрій тут прописаний не був, власності не має. Його речі я не чіпатиму, але залишатися після сьогоднішнього вечора він не буде.

— Та як ти можеш! — вигукнула Марія. — Він же збирався з тобою одружитися!

— І добре, що не встиг.

Андрій почав складати одяг у дорожню сумку.

Ліля стояла посеред кімнати, не знаючи, що робити.

— Андрію, а куди ми поїдемо? — тихо запитала вона.

— Я ще не знаю.

— Але ти казав, що в тебе є квартира.

Марія завмерла. Оксана подивилася на Лілю.

— Він казав, що квартира його?

Дівчина кивнула.

— Так. Він пояснював, що купив її сам, а потім дозволив вам пожити разом, бо ви не мали іншого варіанта.

Оксана гірко посміхнулася.

— Ось тепер ви знаєте, чому я не збираюся його вмовляти залишитися.

Марія повільно опустилася на стілець. Вона раптом згадала, як раділа сусідкам, розповідаючи про успішного сина, який сам придбав квартиру у Києві. Як захищала його, коли ті попереджали про жінок, які шукають вигоди.

Вона думала, що невістка забере в Андрія житло. А тепер з’ясувалося, що син сам видавав чуже за своє.

— Андрію, — тихо промовила вона. — Ти ж казав, що квартиру купив.

— Мамо, тільки не зараз.

— А коли? Ти ж мені брехав!

— Я не хотів, щоб ти думала, ніби в мене нічого немає.

Марія подивилася на нього довгим поглядом.

— А тепер я бачу, що в тебе справді немає того, чим ти так хвалився. Ні квартири, ні весілля, ні довіри.

Андрій застібнув сумку.

— Ходімо, мамо.

— Куди?

— Не знаю. До готелю, напевно.

Ліля взяла свою валізу.

— А я?

Андрій подивився на неї.

— Лілю, давай завтра поговоримо.

Дівчина зблідла.

— Завтра? Ти ж обіцяв, що сьогодні ми все вирішимо.

— Я не можу зараз.

— Ти не можеш чи не хочеш?

Він нічого не відповів. Ліля повільно відпустила ручку валізи.

— Знаєш, Андрію, я приїхала сюди не за квартирою. Я приїхала, бо повірила, що ти будеш батьком нашої дитини. Але тепер не впевнена, що хочу, аби моя дитина росла поруч із людиною, яка постійно обманює.

Марія підвелася й подивилася на Оксану.

— Вибач, якщо я тебе образила.

Оксана нічого не відповіла відразу.

— Ви не повірили мені, навіть не спробувавши дізнатися, яка я людина. Але я не ображаюся на Вас. Просто наступного разу, перш ніж судити невістку, поцікавтеся, чим насправді займається ваш син.

Марія кивнула. Двері зачинилися за трьома людьми.

Оксана залишилася сама у квартирі, де ще вчора обговорювала весільні квіти, меню та список гостей. Вона підійшла до столу, взяла каталог і поклала його в шухляду.

Потім довго стояла біля вікна. Їй було образливо. Не через квартиру, не через зіпсоване весілля і навіть не через іншу жінку.

Найважче було усвідомити, що людина, з якою вона збиралася прожити життя, виявилася зовсім не тією, за кого себе видавала.

За два дні Марія зателефонувала Оксані.

— Добрий вечір. Не заважаю?

— Добрий вечір. Слухаю вас.

— Я хотіла запитати, чи можу забрати в тебе одну річ. Андрій залишив у квартирі теку з документами. Він сказав, що ти знайшла її під час прибирання.

— Так, вона в мене. Можете приїхати.

Марія приїхала сама.

Коли Оксана винесла теку, жінка не поспішала йти.

— Знаєш, я весь цей час думала, що добре виховала сина. Працювала, відкладала гроші, допомагала йому, коли він навчався. А він виріс і вирішив, що головне в житті — справити враження.

Оксана мовчала.

— Я не знаю, чи буде він із Лілею. Не знаю, чи вони взагалі зможуть бути разом. Але тепер розумію, що проблема була не в тобі.

— Мені шкода, що так усе сталося.

— І мені. Ти знаєш, що мене найбільше вразило? Я приїхала сюди з думкою, що ти хочеш скористатися моїм сином. А виявилося, що він скористався твоєю довірою.

Оксана опустила очі.

— Я теж не одразу побачила, який він.

Марія забрала папку й рушила до дверей. На порозі зупинилася.

— Бережи себе, Оксано. І свою квартиру теж.

Оксана ледь усміхнулася.

— Квартиру я вбережу. А от довіру тепер доведеться відновлювати.

Коли двері зачинилися, Марія ще довго стояла в коридорі. Їй було соромно перед цією жінкою. Але ще більше — перед самою собою.

Адже вона так боялася, що хтось обмане її сина, що навіть не помітила, як той сам обманював усіх навколо.

І тепер Марія мала відповісти собі на одне непросте запитання: чи справді вона хотіла для Андрія щастя, чи лише таку невістку, яка ніколи не наважилася б сказати йому «ні»?