Ранкове сонце пробивалося крізь щільні штори й лягало на підлогу рівними смугами. Галина лежала з відкритими очима й дивилася в стелю.
Сорок днів минуло відтоді, як не стало Тараса, а їй і досі здавалося, що ось-ось почується його кашель на кухні й дзенькіт чашки.
У двері тихо постукали.
– Мамо, ти не спиш?
– Не сплю, Максиме. Заходь.
Син став на порозі, поправив комір сорочки й опустив погляд.
– Дядько Богдан приїхав. Каже, що має до тебе розмову.
– До мене чи до квартири?
– Мамо, ну навіщо ти так.
– А як мені казати, коли він за сорок днів не подзвонив жодного разу, а тепер раптом приїхав.
Галина повільно підвелася й накинула халат. У вітальні за столом сидів Богдан, рідний брат Тараса, кремезний чоловік із важким поглядом. Він навіть не підвівся їй назустріч.
– Доброго ранку, Галю.
– Доброго. Кави будеш?
– Не буду. Я по справі.
Він розгорнув теку й поклав на скатертину аркуш, списаний знайомим почерком. Галина впізнала його одразу.
– Це розписка, – сказав Богдан. – Тарас узяв у мене чотириста тисяч гривень три роки тому. Ось його підпис, ось дата. Я не хотів турбувати тебе до сорокових, але тепер час настав.
– Які чотириста тисяч, – Галина сіла навпроти. – Тарас ніколи нічого не позичав. У нас усього вистачало.
– Вистачало, поки він працював. А про те, що було насправді, ти знаєш не все.
– Тоді розкажи мені, що саме я не знаю.
Богдан постукав пальцем по аркушу.
– Я розповів усе, що мав розповісти. Гроші треба повернути. Квартира службова, її вам однаково віддавати. А ось машина, дача під Яремчею і те, що лежить на рахунках, уже ваше. Я прошу лише те, що належить мені.
– Дядьку, – втрутився Максим, – давайте не будемо поспішати. Треба спершу все перевірити.
– Перевіряй, – Богдан підвівся. – Тільки недовго. Я чекатиму до кінця місяця.
Двері за ним зачинилися. У кімнаті повисла тиша, важка, як мокра ковдра.
– Мамо, ти щось знала про ці гроші.
– Нічого не знала.
– Тато міг мені сказати. Ми з ним розмовляли щотижня.
– Але не сказав, – Галина стиснула край халата. – Значить, була причина.
– Або не було ніякої розписки, – тихо додав Максим. – Або вона справжня, а ти просто не хочеш про це думати.
– Що ти хочеш цим сказати.
– Те, що ти останні роки жила як за кам’яною стіною. Тато вирішував усе, а ти погоджувалася. Тобі так було зручно.
Галина різко підняла голову.
– Зручно. Ти вважаєш, що мені було зручно.
– Я вважаю, що ти ніколи не питала.
– А ти завжди питав, так. Ти питав, коли просив гроші на першу машину, коли вимагав, щоб тато оплатив твоє весілля. Тоді ти не цікавився, звідки це береться.
– Не змішуй, будь ласка.
– Я нічого не змішую. Я тільки нагадую.
Максим постояв мовчки, а потім пішов до дверей.
– Мені треба на роботу. Увечері поговоримо спокійніше.
Увечері вони не поговорили. Вони посварилися ще дужче, бо Максим уже встиг подзвонити в банк і дізнався, що на рахунку батька грошей значно менше, ніж вони сподівалися.
– Куди поділися гроші, – повторював він, ходячи по кімнаті. – Тут було майже мільйон. А тепер пів мільйона. Мамо, куди.
– Не кричи на мене.
– Я не кричу, я питаю.
– Ти кричиш, Максиме. Як і твій дядько.
– Не порівнюй мене з ним.
– Тоді не поводься так само.
Соломія, дружина Максима, стояла біля дверей кухні з дворічною Софійкою на руках. Дівчинка притислася до її плеча й дивилася на дорослих великими очима.
– Досить, – сказала Соломія. – Ви налякали дитину.
– Вибач, – буркнув Максим.
– Не мені вибачайся, а мамі. Вона зараз найменше потребує допиту.
Галина відвернулася до вікна. Їй хотілося кричати, плакати, але сил не було навіть на сльози.
Через тиждень вони переїхали до квартири Максима. Галині виділили маленьку кімнату з вікном у двір. Вона розкладала речі повільно, ніби в кожній сорочці ховалася пам’ять.
На дні останньої коробки лежав зв’язок ключів із потертим брелоком. Один із них вона впізнала одразу. Це був ключ від гаража, який Тарас купив років десять тому й чомусь ніколи їй не показував.
– Максиме, – сказала вона за вечерею, – мені потрібно в гараж.
– У який ще гараж.
– У той, що в Тараса був за ринком. Там може бути щось важливе.
– Ти про нього знала.
– Знала, що він існує. Ключів не бачила, поки не знайшла.
Максим відклав виделку.
– Завтра поїдемо разом.
– Я сама.
– Мамо.
– Сама, Максиме. Мені потрібно.
Він довго дивився на неї, а потім кивнув.
– Тоді я відвезу тебе і зачекаю в машині.
Гараж стояв у ряду таких самих, облуплених, із іржавими воротами. Замок піддався зі скрипом. Усередині пахло пилом і старим маслом.
Біля стіни стояв накритий брезентом предмет, а поряд простий дерев’яний стіл і табурет.
Галина зняла брезент. Під ним виявився старий мотоцикл, акуратно змащений і чистий.
– Господи, – прошепотіла вона. – Він навіть не казав, що має його.
На столі лежала папка. Галина відкрила її й побачила стос документів: квитанції, банківські виписки, договір з якоюсь клінікою. Зверху лежав конверт із її ім’ям.
Вона сіла на табурет і розпечатала його.
«Галю, якщо ти це читаєш, значить, я не встиг розповісти тобі сам. Вибач мені. Я знаю, що ти засмутишся, але в мене були причини. Розписка, яку покаже тобі Богдан, справжня, але вона не про те, що він скаже. Ці гроші я віддав йому три роки тому, коли він просив на лікування дружини. Вона не одужала, а він почав вигадувати, що я винен. Я повернув йому більше, ніж він просив, але розписку забрати забув. Не віддавай йому нічого. Усі квитанції лежать у цій папці.
Далі про інше. Пів мільйона я віддав на лікування Ярини, доньки мого армійського друга Ігоря. Він загинув, коли дівчинка була ще малою, а її мати не мала грошей на операцію. Я пообіцяв Ігорю, що не залишу їх. Не казав тобі, бо боявся, що ти не зрозумієш. Тепер Ярина здорова, їй вісімнадцять, і вона вчиться в Києві. Подзвони їй, будь ласка. Вона гарна дівчина.
Дякую тобі за все. Тарас».
Галина довго сиділа нерухомо. Потім повільно склала лист і вийшла з гаража. Максим стояв біля машини й нервово крутив у руках ключі.
– Ти довго.
– Їдьмо додому. Мені треба тобі дещо показати.
Вдома вона розклала на кухонному столі папку й поклала поруч лист. Максим читав довго, мовчки, а Соломія стояла за його плечем і прикривала рота рукою.
– Тато казав мені, що в нього проблеми зі спиною, – нарешті вимовив Максим. – Він не хотів, щоб ми знали про клініку.
– Не про клініку, а про Ярину, – поправила Галина.
– Ти розумієш, що це означає. Він віддав чужій дівчинці половину наших грошей.
– Я розумію, що він зробив те, що вважав правильним.
– А нас він запитав.
– Не запитав.
– І тебе це не ображає.
– Ображає, – Галина підвела очі. – Але я не збираюся сваритися з мертвим. Він же не може мені відповісти.
– Зате я можу, – Максим різко відсунув стілець. – Він ухвалював рішення, не радячись ні з ким. Тато завжди так робив. Мені було двадцять, коли він відмовився платити за навчання, і я працював вантажником, поки він купував мотоцикл.
– Мотоцикл він купив не для себе.
– А для кого.
Галина озирнулася й побачила в папці ще один аркуш, якого раніше не помітила. Це було свідоцтво про право власності. Мотоцикл і гараж були переписані на Максима.
– Прочитай, – тихо сказала вона й підсунула папір.
Максим схопив аркуш, пробіг очима й завмер.
– Тато хотів подарувати мені його на тридцятиріччя. Це була несподіванка.
– Він багато чого планував, – відповіла Галина. – Просто не встиг.
Соломія обережно торкнулася плеча чоловіка.
– Максиме, не поспішай судити. Поки ти кричав, мама перша дізналася правду, і їй було важче, ніж тобі.
– Я знаю, – глухо сказав він. – Просто мені соромно.
– За що.
– За те, що вчора говорив з тобою так, ніби ти приховувала це від мене.
– Ти мав на це право, – Галина накрила його долоню своєю. – Але наступного разу спершу запитай, а потім роби висновки.
Богдан приїхав наприкінці місяця, як і обіцяв. Він увійшов упевнено, але зупинився, побачивши за столом не лише Галину з Максимом, а й невідомого чоловіка в діловому костюмі.
– Це хто.
– Мій юрист, – спокійно відповіла Галина. – Сідай, Богдане. Нам є про що поговорити.
– Я не збираюся сидіти під наглядом юриста.
– Тоді говори стоячи.
Юрист розклав на столі квитанції й виписки.
– Згідно з цими документами, ваш брат повернув вам усю суму з відсотками ще два роки тому. Розписка не втратила чинності лише тому, що ви не повернули її боржнику. Якщо ви наполягатимете на стягненні, ми звернемося до суду, а ви матимете справу з заявою про шахрайство.
Богдан зблід.
– Це якась підробка.
– Тут є банківські штампи, – спокійно відповів юрист. – Підробити їх складніше, ніж вам здається.
– Галю, – Богдан повернувся до неї, – ми ж родина. Невже ти дозволиш, щоб чужа людина мене залякувала.
– Родина не приходить із вимогами за сорок днів по смерті брата, – відповіла вона. – Ти знав, що Тарас повернув борг. Ти розраховував, що я не знайду документів.
– Я мав право на ці гроші.
– Ти мав право на повагу до пам’яті брата. І ти її втратив.
Богдан довго мовчав, а потім взяв свою теку й рушив до дверей.
– Ти пошкодуєш, Галю.
– Я вже пошкодувала, – тихо сказала вона. – Що не зрозуміла цього раніше.
Двері зачинилися. Максим видихнув так, ніби довго тримав повітря.
– Він більше не прийде.
– Ні, не прийде.
– Мамо, а що ми зробимо з Яриною.
Галина на мить замислилась.
– Запросимо її в гості. Тарас просив зателефонувати, і я це зроблю.
Ярина приїхала в суботу, висока, трохи насторожена дівчина з довгою косою й батьковими очима. Вона зупинилася на порозі й нерішуче стиснула ремінь сумки.
– Добрий день. Я Ярина.
– Знаю, – Галина ступила їй назустріч і несподівано для себе обійняла. – Проходь, мила. Ми на тебе чекали.
– Я не хотіла завдавати клопоту. Дядько Тарас був дуже добрий до нас, я навіть не знаю, як подякувати.
– Не треба дякувати. Він так вирішив.
Вони сіли за стіл, і Соломія принесла чай. Ярина розповідала про навчання, про маму, про те, як після операції вперше пробігла кілька кварталів без зупинки. Максим мовчки слухав, а потім раптом запитав:
– Ти їздила колись на мотоциклі.
– Ні, ніколи.
– Тоді в нас є справа на вихідні, – усміхнувся він. – Тато залишив мені один, але я думаю, що ми разом навчимося.
– Ти зараз серйозно, – здивувалася Ярина.
– Цілком, – Максим подивився на Галину. – Якщо мама не заперечує.
– Мама заперечує проти швидкості, – відповіла Галина. – Решту обговоримо.
Вечорами вона тепер часто сиділа біля вікна з листом Тараса в руках. Біль не зник, але змінив колір. Він став тихішим, схожим на далеке озеро, яке видно лише з гори.
Одного вечора до неї підійшла Софійка. Мала затуляла долонею листок із малюнком.
– Бабусю, це тобі.
– Що це.
– Це ти, дідусь і мотоцикл.
Галина взяла малюнок. На ньому були три кривуваті постаті на тлі великого жовтого сонця.
– Дідусь теж їде, – серйозно сказала дівчинка. – Він ззаду тримається.
Галина притулила малюнок до грудей і ледь чутно засміялася.
– Дякую, моя люба. Це найкращий подарунок.
Невдовзі Максим із Ярино́ю викотили мотоцикл на подвір’я. Соломія знімала їх на телефон, а Галина стояла на балконі й дивилася вниз. Сонце лягало на дах сусіднього будинку, і здавалося, що по двору хтось іде повільно й упевнено, як ішов колись Тарас.
– Рухайся далі, – прошепотіла вона. – Життя ж таке, що ніколи не знаєш, що чекає за рогом.
Внизу заревів мотор, і Софійка радісно заплескала в долоні.
Олеся Срібна
