Галина Степанівна прокинулася рано-вранці, коли сонце ще тільки-но починало пробиватися крізь фіранки її маленької кухні в старій хрущовці на околиці Києва.
Було 5:30, і вона вже не спала – думки про сьогоднішній день не давали їй спокою всю ніч.
“Ой, Галю, ти ж не дівчинка вже, а серце тріпоче, як у шістнадцять років,” – пробурмотіла вона собі під ніс, встаючи з ліжка.
Їй було сімдесят два, але енергії вистачало на трьох. Сьогодні вона мала приготувати вареники, голубці та свої фірмові пиріжки з варенням – усе для нього, для її сина Олега, якого не бачила понад двадцять років.
Олег поїхав до Америки ще в дев’яності, а Україна тільки-но починала своє незалежне життя. Він був молодим інженером, мріяв про краще майбутнє, і Галина Степанівна сама благословила його на дорогу.
“Іди, синку, там тобі буде краще, ніж тут у нашій біді,” – сказала вона тоді на вокзалі, стримуючи сльози. Але роки минали, листи ставали рідшими, а дзвінки – коротшими. Тепер він повернувся, прилетів на тиждень, щоб побачити маму.
“Мамо, я приїду, тільки не хвилюйся,” – сказав він по телефону вчора ввечері. Голос його звучав так само, як у молодості, тільки з легким акцентом.
Галина Степанівна вдягнула свій улюблений фартух – той, що з вишитими соняхами, подарунок від покійного чоловіка – і пішла на кухню.
Спочатку треба було підготувати тісто для вареників. Вона взяла велику миску, насипала борошна – цілий кілограм – і додала води, солі та яйце. “Отак, помалу, щоб не збилося в грудки,” – бурмотіла вона, мішаючи ложкою. Руки її, зморщені від років, рухалися вправно, як у молодості, коли вона працювала кухаркою в заводській їдальні.
Поки тісто відпочивало під рушником, вона взялася за начинку. Вареники мали бути з картоплею та грибами – улюблені Олегові з дитинства.
“Пам’ятаєш, синку, як ти малим бігав на кухню і крадькома хапав сирі вареники? А я тобі: ‘Олежку, не їж сире, животик заболить!'” – усміхнулася вона, чистячи картоплю.
Картопля була свіжа, з ринку, де вона вчора торгувалася з бабусею Марією. “Давай дешевше, Маріє, для сина ж готую!” – сказала вона тоді, і Марія поступилася на гривню.
Варила картоплю, смажила гриби з цибулею. Запах розносився по квартирі, і Галина Степанівна відчинила вікно, щоб не було задушно.
“Ой, як смачно пахне, аж сусіди заздритимуть,” – подумала вона. І справді, через годину пролунав дзвінок у двері. То була сусідка Тамара Іванівна, ровесниця Галини, яка жила поверхом нижче.
– Галю, що ти там чаклуєш? Запах на весь під’їзд! – вигукнула Тамара, заходячи без запрошення, як завжди.
– Ой, Тамаро, заходь, заходь! Вареники ліплю для Олега. Він же приїде сьогодні ввечері! – відповіла Галина, витираючи руки об фартух.
– Олежик? Той, що в Америці? Боже, скільки років минуло! Розкажи, як він там? Багатий став? – Тамара сіла за стіл, дивлячись, як Галина розкачує тісто.
– Та де там багатий… Інженер, каже, добре заробляє, але сім’ї немає. “Мамо, – каже, – робота забирає весь час.” А я йому: “Синку, сім’я – то головне, не гроші.” Але ж слухає? Ні, як завжди, впертий, як батько покійний.
Вони розмовляли, поки Галина різала тісто на кружальця. “Отак, кругленьке, щоб не розлізлося,” – коментувала вона. Тамара допомогла ліпити вареники – наклала начинку, защипнула краї. “Галю, ти майстриня, твої вареники – як з ресторану!” – хвалила сусідка.
– Пам’ятаєш, як ми з тобою в молодості на весіллях готували? – засміялася Тамара. – Ти завжди голубці робила найкращі!
– Ой, голубці! Я ж і їх сьогодні наготую! – згадала Галина. – Олег їх обожнював. “Мамо, твої голубці – то шедевр!” – казав завжди.
Тамара пішла через годину, забравши з собою кілька вареників на пробу. “Смачні, Галю, Олег зрадіє!” – сказала на прощання.
Галина зварила вареники в підсоленій воді, відкинула на друшляк і полила смаженою цибулею. “Готово, тепер хай остигають,” – сказала вона вголос, ніби до когось.
Наступними були голубці. Вона взяла великий качан капусти, обдала окропом, щоб листя легко відокремлювалося.
“Не рвися, листочку, будь м’якеньким,” – шепотіла, знімаючи листя. Для начинки – фарш з яловичини та свинини, рис, морква, цибуля.
“Олег не любить, коли багато цибулі, тож поменше,” – згадала вона. Смажила овочі на сковорідці, мішала з фаршем. Запах м’яса наповнив кухню, і Галина відчула голод, але не їла – все для сина.
Поки голубці тушилися в каструлі з томатним соусом, вона згадала минуле. Двадцять років тому Олег стояв на цій же кухні, пакуючи валізу.
“Мамо, я повернуся скоро, обіцяю,” – сказав він, обіймаючи її. А вона: “Не обіцяй, синку, життя непередбачуване. Тільки пиши, дзвони.”
Але роки летіли, він одружився, розлучився, змінив роботу. “Чому ти не приїжджав раніше?” – питала вона по телефону. “Мамо, квитки дорогі, робота…” – виправдовувався він.
“Але тепер приїде,” – усміхнулася Галина, перевіряючи вареники. Вони були м’які, соковиті. “Ідеально!” – вигукнула.
Тепер черга пиріжків – її фірмових, з вишневим варенням. Тісто дріжджове, пухке. Вона розчинила дріжджі в теплому молоці, додала цукру, борошна, масла.
“Місити треба довго, щоб тісто дихало,” – бурмотіла. Руки боліли, але вона не зупинялася. Варення було домашнє, з вишень з дачі. “Олег любив, коли варення кисле, не солодке,” – згадала.
Розкачувала тісто, вирізала кружальця, накладала варення. “Не переклади, щоб не витекло,” – нагадувала собі. Пекла в духовці, і запах випічки розносився по квартирі. “Ой, якби покійний Степан побачив, сказав би: ‘Галю, ти чарівниця!'” – засміялася.
Поки пиріжки пеклися, подзвонив телефон. То був Олег.
– Мамо, привіт! Я вже в аеропорту Бориспіль. За годину буду в таксі, – сказав він веселим голосом.
– Синку! Я так чекаю! Вареники готові, голубці тушаться, пиріжки в духовці. Пам’ятаєш мої пиріжки? – запитала вона, серце калатаючи.
– Звичайно, мамо! Ті, з вишнею? Я мріяв про них усі ці роки. “Мамо, твої пиріжки – найкращі в світі!” – казав я завжди.
– Ой, синку, не перебільшуй. Але я наготувала багато, їстимеш досхочу. А як ти? Втомлений з дороги?
– Трохи, але щасливий. Двадцять років… “Мамо, пробач, що так довго не приїжджав,” – сказав він тихо.
– Нічого, синку, головне – ти тут. Приїжджай швидше!
Вона поклала трубку, витерла сльозу. “Не плач, Галю, радість же!” – сказала собі.
Пиріжки спеклися золотаві, ароматні. Вона склала все в кошики: вареники в один, голубці в горщик, пиріжки в коробку. “Тепер пакувати, щоб не охололо,” – подумала.
Але перед тим вирішила прибратися. “Олег приїде, а в мене безлад!” – бурмотіла, миючи підлогу. Згадувала дитинство Олега: як він малим грався на кухні, поки вона готувала.
“Мамо, дай попробувати!” – просив завжди. А вона: “Зачекай, гаряче!”
Час минув швидко. Дзвінок у двері – то був він. Галина відкрила, і там стояв Олег – сивий, але з тією ж усмішкою.
– Мамо! – обійняв він її міцно.
– Синку мій! Двадцять років… “Як ти виріс, як змінився!” – заплакала вона.
Вони сіли за стіл. Вона наклала вареників, голубців, пиріжків.
– Смакуй, синку. “Все для тебе,” – сказала.
Він їв, хвалив: “Мамо, це рай! Ні в якій Америці такого немає.”
Вони розмовляли до ночі, згадуючи минуле, сміючись, плачучи. Історія їхньої зустрічі тільки починалася…
Галина Степанівна стояла біля плити, помішуючи соус для голубців, коли спогади нахлинули, як хвиля. Вона згадала той день, коли Олег народився – 1965 рік, холодна зима, а в пологовому будинку тепло від материнської любові.
“Ой, який гарненький хлопчик!” – вигукнула акушерка. А Степан, її чоловік, чекав у коридорі: “Галю, все добре? Син чи дочка?” – кричав. “Син, Степанку, син!” – відповіла вона.
З дитинства Олег був допитливим. “Мамо, чому тісто росте?” – питав, дивлячись, як вона пече пиріжки. “Бо дріжджі живі, синку, вони їдять цукор і пухнуть,” – пояснювала. Він допомагав ліпити вареники, хоч і робив їх кривими. “Ой, Олежку, це не вареник, а мішок!” – сміялася вона.
Шкільні роки – Олег добре вчився, мріяв стати космонавтом. “Мамо, я полечу на Місяць!” – казав. Але життя склалося інакше – інститут, робота на заводі.
Потім перебудова, хаос. “Мамо, тут немає майбутнього,” – сказав він одного вечора. “Іди, синку, шукай щастя,” – благословила вона.
В Америці він оселився в Нью-Йорку, працював програмістом. “Мамо, тут все інакше, але я сумую за твоїми варениками,” – писав у листах.
Вона надсилала посилки з сушеними грибами, варенням. “Синку, тримайся,” – відповідала.
Тепер він тут. Вони їли, розмовляли.
– Мамо, розкажи, як ти жила ці роки? – запитав Олег.
– Ой, синку, як усі. Пенсія мала, але сусіди допомагають. Тамара Іванівна – подруга вірна. “Галю, давай разом на ринок,” – каже завжди.
Вони згадували батька – Степана не стало десять років тому. “Тато завжди пишався тобою,” – сказала Галина.
– Я знаю, мамо. “Пробач, що не був на прощанні,” – відповів він.
– Нічого, синку. Головне – ти живий.
Вони їли пиріжки, пили чай. “Смачно, мамо!” – хвалив.
Віра Лісова
