— Галю, схаменися! Що ти робиш? Не буде він твоїм ніколи! Чужий — одне слово! Як ти, наївна, не розумієш-бо цього! Сама ж знаєш, навіщо приходить він до тебе. Натішиться й піде додому, до законної дружини. А ти знову сама.

— Галю, схаменися! Що ти робиш? Не буде він твоїм ніколи! Чужий — одне слово! Як ти, наївна, не розумієш-бо цього! Сама ж знаєш, навіщо приходить він до тебе. Натішиться й піде додому, до законної дружини. А ти знову сама.

— А мені однаково! Нехай на годину, та мій! Я про такого чоловіка й мріяти не могла ніколи. Усе якісь не такі траплялися. Не встигнуть до ладу навіть ім’я впізнати, а вже вимагають своє. А Ігор зовсім інший. Він як моя потаємна мрія, як казка, — безжурно відповіла небайдужій сусідці Галина.

Лідія стояла в тіні густих кущів, які ховали її від тих, хто розмовляв біля під’їзду жінок. Від швидкої ходьби вона важко дихала, але старалася робити це тихо, щоб ненароком не видати себе.

Десять хвилин тому Лідія побачила свого чоловіка й незнайому жінку, які виходили з магазину. Миттєво забувши про те, навіщо приїхала в цей чужий для неї район міста, Лідія, ховаючись за роги будинків і дерева, стала стежити за цією парочкою, рухаючись на безпечній від них відстані.

Ігор в одній руці тримав пакет із продуктами та напоями, а другою обіймав за талію незнайомку. Не поспішаючи, він вів її добре знайомою йому дорогою. Лідія це зрозуміла одразу. Із завмерлим серцем вона стежила за чоловіком і його коханкою, бажаючи дізнатися, куди вони прямують. Навіщо їй це було потрібно, вона поки не знала. Адже й так усе вже було ясно, до чого ці шпигунські ігри? Факт був наявний — Ігор їй зраджує. Але Лідія з якоюсь нездоровою наполегливістю продовжувала своє стеження.

Ось вони ввійшли у двір старої п’ятиповерхівки з затишним двориком, де на лавці сиділа немолода жінка. При вигляді Ігоря та Галини вона пожвавішала й широко усміхнулася.

— Здрастуйте, Галечко. І вам теж здрастуйте! — промовила вона голосно, і Лідія, яка сховалася за кущами, добре її чула.

— Здрастуйте! — ввічливо відповів літній жінці чоловік Лідії.

— Привіт, тьоть Надю. Що, загоряєш? — пожартувала Галя.

— Так, ось вирішила відпочити від справ праведних. Погода-то яка стоїть. Благодать! Ти, Галечко, затримайся-но на хвилинку, а кавалер твій нехай поки йде в квартиру.

— Заходь, я зараз, — дістаючи ключі з сумочки, невдоволено примовляла Галина. — Що тобі потрібно, тьоть Надю? Бачиш, мені ніколи, гості в мене.

— А ти не поспішай, люба. Усе встигнеш, діло нехитре — із чужим чоловіком покрутитися. А тільки послухай, що я тобі скажу, — дочекавшись, коли Ігор зникне у під’їзді, сказала сусідка.

— Тьоть Надю, не починай, прошу тебе! — невдоволено скривилася Галина.

Лідії в її нехитрому укритті було добре видно й чути все, що зараз відбувалося біля під’їзду. Віддихавшись, вона нарешті змогла почати міркувати тверезо. І зрозуміла, що перебуває тут зараз недаремно. Знати, що діється за твоєю спиною, бачити коханку її чоловіка в обличчя — це вже половина перемоги. Що вона робитиме з цією інформацією, Лідія поки не знала, але з укриття йти не поспішала.

— Схаменися, Галино. Не можна так. Адже ти чудово знаєш, що він одружений, — продовжувала літня сусідка.

— І що? Одружений, так! Я знаю про це! Знаю! А якщо він найкращий із усіх, хто мені траплявся до цього? — промовила Галина. — Якщо я його кохаю по-справжньому?

— Та ж кине він тебе. Натішиться й до дружини знову під бочок. За солоденьким він до тебе приходить! — наполягала тьотя Надя. — Шукала б собі самотнього, адже за тридцять тобі вже. Родину час створювати, діточок заводити.

— Ой, от тільки не треба! Моралі мені читати не треба! Були в мене й самотні, і розлучені, й не одружені жодного разу! Були! А що толку? Усе якісь не такі траплялися. Не встигнуть до ладу навіть ім’я впізнати, а вже під спідницю лізуть. Або квартиру мою мріють привласнити. А Ігор зовсім інший. Він як моя потаємна мрія, як казка. Нехай на годину, та мій! Я про такого чоловіка й мріяти не могла ніколи! Тож іди ти зі своїми порадами куди подалі!

Галина розвернулася й пішла в під’їзд, а стара сусідка лише з жалем головою похитала. Лідія зрозуміла, що й їй час залишати своє укриття. Вона тихенько попрямувала в напрямку до великого проспекту, де півгодини тому зустріла випадково свого чоловіка з його таємною коханкою.

Ігор сьогодні був без машини — здав її на кілька днів в автосервіс. І саме цей факт став причиною того, що Ліда змогла дізнатися про його таємницю. Вона й сама опинилася випадково в цьому районі міста. Колега порадила їй свого перукаря, в якого дуже довго стриглася. Вона нахвалювала його й казала, що Ліда обов’язково має з’їздити в цей салон краси.

Узявши адресу й телефон, Лідія зателефонувала й записалася на сьогоднішній день. Відпросившись на роботі раніше, приїхала сюди. Отак волею доль вона й опинилася в тому місці, де побачила чоловіка з коханкою.

Мабуть, це було потрібно. Навіщо й для чого, вона поки не розуміла. Ліда в задумі йшла якимсь гарним парком, не помічаючи нічого навколо. Вона з образою думала про своє життя, про чоловіка й про те, що ж їм тепер робити.

На думку родичів і знайомих, у них була хороша міцна родина. І тільки Ліда знала, що це зовсім не так. Давно підозрювала, що чоловік її розлюбив. Чи любила вона його хоч коли-небудь, було велике питання навіть для неї самої.

Часом жінці здавалося, що вона вийшла заміж тільки тому, що так було потрібно. Гарний хлопець з пристойної родини запропонував їй вийти за нього. Батьки були в захваті від такої пропозиції. Подруги наполягали — не губися, такий хлопець!

Зараз їхня єдина дочка Маша вже давно була дорослою, жила своїм самостійним життям, а вони з Ігорем після двадцяти п’яти років сімейного стажу існували поруч як сусіди.

І те, що сталося сьогодні, не стало для жінки несподіванкою або якимось одкровенням. Так, Лідія підозрювала, що в чоловіка може бути хтось на стороні. Колись їхнє сімейне життя теж вирувало й кипіло, й Ігор, треба віддати йому належне, був непоганим і турботливим чоловіком. Але щось сталося з ними останніми кількома роками, і подружжя віддалилося.

Тим не менш, дізнатися про те, що в твого чоловіка є жінка на стороні, було важко. До сьогоднішнього дня Ліда все-таки сподівалася на те, що колишні почуття відродяться або принаймні повернеться взаєморозуміння й турбота одне про одного.

Жінка присіла на лавку. Треба було щось вирішувати. Як сказала сусідці ця Галя — він мені для радості… Дивовижно, її чоловік ще міг приносити комусь радість.

Безумовно, пробачити чи вдати, що нічого не відбувається, Лідія не зможе. Не такий у неї характер. Та й навіщо? Що вона втратить, якщо розлучиться з Ігорем? Уже нічого. Тільки статус заміжньої жінки. Отже, належить серйозна розмова з чоловіком. І яким буде фінал цієї розмови, вона вже знала.

— Галюсю, мені так добре з тобою, ти якась особлива. Не така, як інші жінки, розумієш? Зі мною таке вперше, — милуючись жінкою, промовив Ігор.

— Це тому що я дуже тебе кохаю, Ігоре. Дуже! — усміхаючись, щиро відповіла вона чоловікові.

— А чому ти не вимагаєш у мене, щоб я кинув дружину й став жити з тобою, якщо так любиш? — чоловік наважився поставити запитання, яке мучило його вже не перший день.

— Ось тому й не вимагаю. Тому що кохаю по-справжньому й думаю в першу чергу не про себе, а про твій душевний спокій і благополуччя, — просто відповіла Галя. — Хочу, щоб тобі було добре, і ти ні про що не переймався. Розлучення — це завжди нерви, я це розумію. Навіщо ж піддавати тебе таким випробуванням? Та й потім, я знаю своє місце. Ти одружений, у тебе родина, а я так… На часі.

— Але ж тобі хочеться, щоб ми завжди були разом? — наполягав Ігор, якому дуже хотілося це почути зараз.

— Звісно, навіщо ти питаєш? Я така сама звичайна жінка, як і всі. Але мені з тобою так радісно в ті недовгі моменти, коли ти поруч, що я вже щаслива. Розумієш?

«От це жінка! — подумав Ігор. — Мрія! Гарна, ніжна, мене так кохає. І головне — розумна. Та й я теж до неї відчуваю щось таке… Це не звичайний зв’язок на стороні, ні. Мене тягне до неї дедалі більше, ось що дивовижно».

— Ігоре, нам треба поговорити, — зустріла його ввечері Лідія з дивним і напруженим обличчям.

— Так, слухаю тебе. Щось у Маші сталося? — розгубився чоловік.

— Ні, у дочки все добре. Це стосується нас із тобою, — утомленим голосом відповіла дружина.

— Нас? І що ж такого ти маєш намір мені повідомити про нас? — здивувався Ігор, який уже давно не вів із дружиною жодних розмов «про них».

— Ми повинні розлучитися, — чужим голосом промовила Лідія.

— Що? Розлучитися? — отетерів Ігор.

— Так. Я тебе не кохаю. Ти теж не кохаєш, то навіщо ми ще разом, скажи?

— Лідо, у чому справа? — він завжди і в усьому любив конкретику і зараз не відступав від своїх принципів.

— Справа в тому, що в тебе інша жінка. Галина. І я вже про це знаю. Вона гарна, ти знаєш. У тебе хороший смак. І, судячи з усього, дуже тебе кохає, чого я не можу сказати про себе.

— Ти що, стежиш за мною? — здивувався й трохи розгубився чоловік.

— Ні, я вас побачила випадково. І вдячна випадку за це. Я сьогодні раптом зрозуміла, що це знак. Ми більше не повинні бути разом. Поруч треба бути з тим, хто тебе кохає. А ми з тобою давно вже не можемо так сказати про себе. Якщо й було в нас кохання колись, то давно вже помахало нам ручкою, — дивлячись в очі чоловікові, прямо сказала Лідія.

— Так, здивувала ти мене зараз, — таємно радіючи тому, що відбувається, промовив Ігор.

— Іди до цієї жінки й зроби її щасливою. І мене відпусти, бо разом у нас із тобою немає майбутнього. А в тебе є. І в мене воно ще є. Принаймні, я на це дуже сподіваюся. Після всього, що я дізналася, залишатися разом нам немає жодного сенсу.

— Галю, ти зараз здивуєшся, але я хочу сказати тобі дещо важливе.

Ігор і Галина сиділи за маленьким столиком затишного ресторану, куди він запросив кохану для якогось сюрпризу. Галя дуже хвилювалася й від цього була ще чарівнішою, чоловік не міг нею намилуватися.

— Я слухаю тебе, любий. Тільки навіщо було так ризикувати? Нас же можуть тут побачити ваші знайомі, передадуть твоїй дружині, у тебе будуть неприємності, — озираючись на всі боки, промовила жінка, яка почувалася тут не в своїй тарілці.

— Забудь про все й послухай мене, будь ласка. Я дуже вдячний долі за нашу зустріч. Ти дивовижна жінка, Галю, і я пропоную тобі стати моєю дружиною.

При цих словах Ігор дістав з кишені коробочку, в якій було кільце.

— Ні… Не може цього бути… Це надто добре, щоб бути правдою! — в очах Галини заблищали сльози, губи її тремтіли.

— Це правда. Я розлучився з дружиною. Усе, тепер я тільки твій!

— А я… Я так боялася тобі казати… Тягла до останнього. Думала, якщо ти будеш проти, то я все одно… Нехай і сама буду, — Галя сумбурно щось намагалася сказати Ігорю, але він поки не розумів, що.

— Ти про що? Що сталося? — спитав він у схвильованої жінки.

— Я нарешті зустріла чоловіка, якого покохала по-справжньому. Це ти, Ігоре. І так як ти був одружений, я вирішила, що повинна мати від тебе дитину. Мені вже за тридцять, чекати більше немає сенсу…

— Галюсю, ти хочеш сказати…

— Так, я при надії.

Ігор обійняв свою майбутню дружину. Скоро вона подарує йому сина, про якого він мріяв усе життя. Або дочку. Яка різниця! Дуже скоро в їхнє щасливе життя вірветься радість гучним криком немовляти.

Лідія після розлучення й поділу майна купила собі невелику квартиру біля моря, в Затоці, куди невдовзі переїхала з великим задоволенням. Виявляється, це було її потаємною мрією вже багато років. Хто знає, може, й їй ще пощастить зустріти свою людину. Адже їй тільки сорок шість!