Галина і Петро познайомилися випадково, на ринку біля овочевих рядів. Їй було тридцять вісім, йому сорок один. Обоє вже мали за плечима по одному шлюбу, що закінчився тихо й без скандалів, просто розчинився в буденності.
Галина працювала бухгалтером у невеликій фірмі, Петро – інженером на заводі. Вони швидко зрозуміли, що самотність уже набридла, що хочеться тепла, спільних вечерь і когось, із ким можна помовчати за чаєм.
Весілля було скромне: свідки, кілька друзів, ресторанчик у центрі. Галина продала свою однокімнатну квартиру на околиці й переїхала до Петра – у його двокімнатну на новому масиві. Квартира була простора, з балконом, звідки видно було парк.
Спочатку все здавалося ідеальним.
Але зрілий вік має свої особливості. Галина звикла жити сама: вставати о сьомій, варити каву тільки собі, розкладати речі по своїх полицях.
Петро теж мав свої звички: дивитися футбол до півночі, залишати інструменти на столі, не закривати тюбик зубної пасти. Дрібниці накопичувалися, як снігова куля.
Перша серйозна сварка сталася через посуд. Петро прийшов з роботи втомлений, а на кухні – гора немитих тарілок.
– Галю, ти ж удома цілий день була, могла б помити, – сказав він, намагаючись говорити спокійно.
– Я удома була? А хто тобі сорочки прасував? Хто вечерю готував? Я ж не прислуга твоя, Петре! – відповіла Галина, і в голосі її вже дзвеніла образа.
– Та я не те мав на увазі…
– А що ти мав на увазі? Що я тут сиджу й нічого не роблю?
Вони помирилися того ж вечора, але осад залишився. Потім були сварки через телевізор, через те, що Петро забував викидати сміття, через те, що Галина довго розмовляє по телефону з подругами.
Кожен думав: «Я вже не молодий, щоб терпіти таке». Ніхто не хотів поступатися першим.
Через пів року Галина сказала одного вечора, сидячи за кухонним столом:
– Петре, я хочу повернутися до своєї квартири.
Він підняв очі від тарілки з борщем.
– Як це – повернутися? Ми ж одружені.
– Одружені, але жити разом не обов’язково. Розлучатися не хочу, папери не хочу. Просто роз’їдемося. Кожен у себе вдома.
Зустрінемося, коли захочемо. Як у Європі, кажуть, так живуть.
Петро мовчав довго. Потім кивнув.
– Якщо тобі так краще… То поїдь.
Він не вмовляв. Гордість не дозволила. Галина зібрала речі за тиждень, найняла вантажників, і поїхала. Петро допомагав носити коробки, але мовчки.
Перші тижні розлуки були дивними. Петро приходив додому – тиша. Ніхто не питає: «Як день пройшов?». Ніхто не свариться за розкидані шкарпетки. Він дивився футбол, їв піцу з доставки, спав посеред ліжка. Здавалося б – свобода.
Галина в своїй старій квартирі теж спочатку раділа. Знову свої полиці, своя кава, свої правила. Телефонувала подругам, розповідала:
– Оце нарешті спокій! Ніхто не чіпає моїх речей, ніхто не бурчить.
Але минув місяць, другий. Вечори стали довгі. Телевізор дратував. Подруги дзвонили все рідше – у всіх свої сім’ї.
Галина почала помічати, як у Петровій квартирі було тепліше, як він уміє смажити м’ясо, як іноді приносив квіти просто так.
Вона згадувала, як вони сміялися над якоюсь дурницею в кіно, як він лагодив їй кран, не бурчачи.
Одного разу вона набрала його номер.
– Петре, привіт. Як ти там?
– Нормально. А ти?
– Теж нормально. Може, заїду якось? Чаю вип’ємо.
– Заїжджай, – коротко відповів він.
Вона приїхала. Посиділи на кухні. Поговорили про роботу, про сусідів. Потім Галина пішла. Через тиждень – знову приїхала.
Потім ще. Вони почали зустрічатися – як у часи залицянь. Ходили в кіно, гуляли парком. Петро навіть запросив її на день народження до друзів.
Але жити разом знову не пропонував ніхто. Гордість стояла між ними, як стіна.
Минуло майже два місяці з дня роз’їзду. Галина вже серйозно думала: «Може, повернутися? Сказати, що скучила?». Але як сказати? Як перша поступитися?
І тут сталося непередбачуване.
До Галини зателефонувала сестра з села:
– Галю, біда в нас. У доньки моєї, Оксани, чоловік пішов. Залишив її з малою дитиною. Квартири немає – вони в нього жили.
Ніде подітися. Можна до тебе на якийсь час? Поки щось не знайде…
Галина зітхнула.
– Звісно, приїжджайте. Скільки треба – стільки й живіть.
Через три дні Оксана з півторарічною Софійкою стояли на порозі Галининої квартири. Дитина плакала, Оксана була бліда й виснажена.
Перші дні були важкі. Софійка прокидалася ночами, Оксана плакала в ванній, щоб Галина не чула. Квартира маленька – однокімнатна. Галина спала на розкладному дивані в кухні, Оксана з дитиною – у кімнаті.
Галина любила племінницю, жаліла її, але… Через тиждень вона вже не витримувала. Дитина кричала зранку до ночі, памперси, пляшечки, постійний безлад.
Оксана намагалася допомагати, але сил у неї не було.
Одного вечора, коли Софійка нарешті заснула, Галина сіла на кухні й заплакала. Вона зрозуміла: так більше не можна. Їй потрібен спокій. Їй потрібна своя територія. І водночас – тепла людська присутність.
І тоді в голові блиснула думка: Петро.
«Повернуся до нього. Скажу, що скучила. Він же мене любить. Прийме».
Вона довго думала, як це подати. Не хотіла виглядати слабкою. Не хотіла, щоб він подумав, що вона повертається тільки через племінницю.
Наступного ранку вона зателефонувала Петру.
– Петре, можна я приїду? З речами.
– З речами? – здивувався він.
– Ну так… Поговоримо.
– Приїжджай.
Галина зібрала дві великі валізи. Оксані сказала:
– Я до чоловіка повернуся. Помирилися ми.
Оксана тільки кивнула – не повірила, але не розпитувала.
Галина викликала таксі й поїхала до Петра. Серце калатало. Вона уявляла, як він відкриє двері, зрадіє, обійме. Як вони знову будуть разом.
Петро відкрив двері в домашньому светрі, з легкою посмішкою.
– Привіт, Галю. Заходь.
Вона стояла на порозі з валізою в кожній руці.
– Петре… Я повертаюся.
Він глянув на валізи, потім на неї.
– Повертаєшся? Чому?
Галина посміхнулася, намагаючись виглядати незалежною.
– Та знаєш… Заскучала я там сама. Не витримала й двох місяців. От вирішила – повернуся до тебе.
Вона чекала, що він розпливеться в посмішці, візьме валізи, запросить всередину.
Але Петро стояв нерухомо. Щось у її інтонації, у виразі обличчя його насторожило.
– Заскучала? – перепитав він тихо.
– Ну так. Сама там… нудно якось.
Він дивився на неї уважно.
– А якби не племінниця з дитиною, ти б теж повернулася?
Галина завмерла. Звідки він знає про племінницю? Вона ж нічого не розповідала.
– Яка племінниця? – спробувала вивернутися вона.
– Та Оксана з малою. Сестра твоя дзвонила мені вчора. Просила поради – куди їм подітися. Розповіла, що ти їх прихистила, а тепер їдеш до мене.
Галина відчула, як земля йде з-під ніг.
– Петре, це не так…
– А як тоді? Ти ж сказала – заскучала. Сама. Без жодних причин.
Вона мовчала. Що сказати? Правду? Що не витримала крику дитини й безладу? Що повертається не стільки до нього, скільки від проблем?
Петро дивився на неї довго. В очах його було щось нове – не гнів, а глибокий смуток.
– Галю… Я чекав тебе. Думав – може, ти зрозумієш, що нам добре разом. Що ми потрібні одне одному. А ти… ти повертаєшся, бо тобі ніде подітися. Бо хтось інший тобі заважає.
– Ні, Петре, я справді скучила! Просто… ситуація така…
– Ситуація, – повторив він. – Знаєш, я теж скучив. Дуже. Але я не хочу бути запасним варіантом. Не хочу, щоб ти була зі мною, бо «інакше ніде».
Він узявся за двері.
– Петре, почекай! Не треба так! Давай поговоримо!
– Про що говорити, Галю? Ти все сказала. Якби не племінниця – може б, і не повернулася. Це твої слова.
– Я не те мала на увазі!
– А що ти мала на увазі?
Вона стояла з валізою, шукаючи слів. Але слів не було.
Петро тихо сказав:
– Вибач, Галю. Я не можу так.
І закрив двері. Тихо, без грюкання. Просто закрив.
Галина стояла на майданчику довго. Потім спустилася вниз, викликала таксі й поїхала назад.
Оксана зустріла її здивовано.
– Ти ж до чоловіка поїхала?
– Не вийшло, – коротко відповіла Галина.
Вона розклала валізи назад. Оксана не розпитувала.
Минуло кілька днів. Галина ходила як у тумані. Вона зрозуміла, що втратила не просто квартиру – втратила людину, яка її по-справжньому любила. І втратила через свою гордість, через небажання визнати, що помилилася.
Вона набрала Петрів номер кілька разів – він не брав слухавку. Написала повідомлення – «Вибач. Я справді тебе люблю.
Поговоримо?». Він прочитав – не відповів.
Через тиждень Оксана знайшла тимчасове житло – подруга запропонувала кімнату. Вони з Софійкою поїхали.
Галина залишилася сама у своїй квартирі. Тепер уже по-справжньому сама.
Вона сиділа вечорами на балконі (хоча балкона тут не було – тільки маленьке віконце), дивилася на сусідні будинки й думала:
«Як усе просто могло бути. І як усе складно стало».
Минуло пів року.
Одного разу Галина йшла з роботи додому й побачила Петра в кафе біля зупинки. Він сидів із кимось – жінкою, приблизно їхнього віку. Вони сміялися.
Галина зупинилася. Серце стиснулося. Вона хотіла підійти, сказати щось. Але не підійшла.
Повернулася додому, сіла на кухні й нарешті заплакала по-справжньому. Не від образи – від розуміння, що втратила назавжди.
А Петро… Петро того вечора, коли закрив двері перед Галиною, довго стояв у коридорі. Потім пішов на кухню, налив собі чаю й сів біля вікна.
Він не радіє. Він просто захистив себе. Бо зрілий вік учить: краще бути одному, ніж бути потрібним тільки за обставин.
І життя тривало. Кожен у своїй квартирі. Кожен зі своїми звичками. Кожен із маленькою раною в серці, яка вже не боліла, але й не загоювалася.
Віра Лісова
