Ганьба на все село! Василь пішов колядувати до сусідів, а після тієї ночі сусідка заявила, що чекає дитину. Та найгірше було те, що чоловік навіть не міг пригадати, як усе сталося! Відтоді люди язиками чешуть, а ця історія досі не сходить із сільських пліток

Сніг тієї зими випав такий, що в селі Малинівка навіть найстарші баби хрестилися і казали, що такого не пам’ятають із шістдесят четвертого року. Замело по самі стріхи, дороги перетворилися на вузькі траншеї, а вечорами тиша стояла така дзвінка, що було чути, як у сусідів на іншому кутку тріщать дрова в грубці.

На Різдво, як і годиться, село ожило. Попри морози, з кожної хати пахло кутею, смаженою ковбасою та узваром. Василь, чоловік років сорока, ставний, із густими бровами і руками, що вміли впоратися з будь-яким залізом — чи то трактор перебрати, чи то дах перекрити — збирався колядувати. Його дружина, Галина, жінка гостра на язик, але по-своєму дбайлива, саме поправляла йому комір вишиванки, вдягненої поверх теплого светра.

— Ти мені гляди, Василю, — бубоніла Галина, прискіпливо оглядаючи чоловіка з ніг до голови. — Багато не заливай за комір. Знаю я твої колядки: в одній хаті чарка, в другій дві, а потім додому на бровах приповзеш. Мені завтра зранку до матері їхати, свекруху провідати, то щоб не соромно було людям в очі дивитися!

— Та годі тобі, Галю, — відмахнувся Василь, натягуючи шапку-вушанку. — Коли я тобі сором робив? Підемо з кумом Степаном та Петровичем, заспіваємо «Нова радість стала», привітаємо людей, та й по хатах. Ми ж не пацани якісь, щоб попід тинами валятися.

— Ага, не пацани. Ти як вип’єш, то такий добрий стаєш, що останню сорочку з себе знімеш і віддаси. Оминай двір Зінки Ковалихи. Чуєш? І близько не підходь!

Василь нахмурився. Зіна, вдова років тридцяти п’яти, жила через два двори від них. Хата в неї була доглянута, сама вона — жінка видная, з хитринкою в зелених очах і такою ходою, що чоловіки мимоволі шиї звертали, хоч і боялися при своїх жінках зайвий раз подивитися в її бік.

— Чого це ми маємо її оминати? — здивувався Василь. — Не по-християнськи якось. Вона ж сама живе, без чоловіка. Зайдемо, заколядуємо, та й підемо далі.

— Бо я тобі сказала! — відрізала Галина, впираючи руки в боки. — Вона на тебе ще з осені, як ти їй паркан лагодив, очима стріляє. Бачила я, як вона тобі тоді компотик виносила і все під лікоть підтримувала! Нема там чого робити. Іди з Богом, але до Зінки — ні ногою!

Василь лише рукою махнув і вийшов у морозну ніч. Сніг рипів під валянками, місяць світив так яскраво, що тіні від дерев лягали на замети, мов мереживо. На розі біля криниці вже тупцювали кум Степан та сусід Петрович, потираючи червоні від морозу руки.

Почали з крайніх хат. Співали гучно, з душею, так, що шибки дрижали. Господарі, звісно, не скупилися: де наливали домашньої на вишнях, де міцного настоєного на калгані, а де й магазинною пригощали. Закушували холодцем, салом із часником, пирогами з капустою. До півночі в голові у Василя вже приємно шуміло, світ здавався теплим, затишним і сповненим братньої любові до всього людства.

Коли підійшли до воріт Зіни Ковалихи, Степан із Петровичем перезирнулися.

— Ну що, заходимо чи як? — запитав Петрович, гикнувши в кулак. — Мені моя Оксана теж наказувала сюди не потикатися.

— Та ну вас, підкаблучники! — зареготав Василь, у якому вже грала козацька відвага, щедро підігріта калганівкою. — Це ж Різдво! Як можна сусідку без колядки лишити? Заходимо, заспіваємо і підемо. Десять хвилин діла!

Хвіртка була не замкнена. У вікнах Зіниної хати горіло м’яке світло. Щойно чоловіки затягли під вікном «Добрий вечір тобі, пане господарю», як двері відчинилися, і на ґанок вийшла сама господиня — у теплій пуховій хустці, накинутій на плечі, з рум’янцем на щоках і широкою, привітною усмішкою.

— Ой, хлопці, які ж ви молодці! — защебетала Зіна, сплеснувши руками. — А я вже думала, ніхто до вдови й не загляне! Заходьте, заходьте до хати, не морозьтеся! У мене й пампушки свіжі, і наливочка особлива є!

У хаті було тепло, пахло ваніллю та ялицею. Зіна заметушилася біля столу, миттєво виставивши тарілки, кришталеві чарки та графин із темно-рубіновою рідиною.

— Це за те, щоб у новому році всі були здорові та щасливі! — підняла чарку Зіна, дивлячись просто у вічі Василеві.

Випили. Наливка була солодка, густа, пилася легко, як компот, але по ногах вдарила миттєво. Через двадцять хвилин Степан із Петровичем почали збиратися — обоє вже ледь трималися на ногах, а вдома на них чекали суворі дружини.

— Василю, ходімо, бо вже за північ! — потягнув кума за рукав Степан.

— Ідіть, хлопці, йдіть, — махнув рукою Василь, відчуваючи, що ноги стали наче ватяні, а в голові закрутилася легка карусель. — Я зараз наздожену. Мені ж тут два кроки додому.

Степан із Петровичем вийшли за хвіртку, підтримуючи один одного, і побрели вулицею, гучно сперечаючись, чия черга завтра сніг чистити. А Василь так і залишився сидіти на табуретці біля теплої грубки. Голова схилилася на руки. Останнє, що він пам’ятав тієї ночі, — це теплий, м’який запах парфумів Зіни, яка нахилилася над ним, і її тихий сміх: «Ой, Васильку, куди ж ти такий підеш…»

Далі — суцільна чорна прірва.

Прокинувся Василь удома, на дивані в прихожій, у тому самому светрі, в якому йшов колядувати. Голова розколювалася так, наче в ній працював відбійний молоток. На столі стояла склянка з розсолом і лежала записка від Галини: «Поїхала до матері. Повернуся ввечері. Як проспишся — почисть сніг біля хліву, бо до курей не дійти».

Василь застогнав, випив розсіл залпом і довго сидів, тримаючись за скроні. Як він дійшов додому вночі — не пам’ятав абсолютно. Пам’ятав Зінину хату, солодку наливку, як пішли хлопці… А далі — ніби хтось плівку вирізав. Але раз прокинувся вдома — значить, якось добрів. Голова поболить та й перестане, не вперше.

Минуло два місяці. Сніги почали танути, село поринуло в березневу багнюку та весняні клопоти. Василь про ту різдвяну ніч і думати забув. Життя текло своїм звичним руслом, аж поки однієї неділі після обіду хвіртка на їхньому подвір’ї не рипнула так голосно, ніби віщувала біду.

Василь саме лагодив бензопилу на веранді, а Галина вийшла на ґанок витрусити килимок. На подвір’я зайшла Зіна Ковалиха. Вона була вдягнена у своє найкраще пальто, але обличчя мала бліде, а очі — почервонілі, ніби щойно плакала.

— Доброго дня, сусіди, — тихо мовила Зіна, зупинившись посеред двору.

Галина завмерла з килимком у руках, примруживши очі:
— І тобі доброго, Зіно. Чого це ти до нас? Чи знову паркан похилився? То в нас зараз роботи по горло, Василеві ніколи.

— Не по паркан я прийшла, Галю, — Зіна шморгнула носом і перевела погляд на Василя, який вийшов на ґанок, витираючи замаслені руки ганчіркою. — Поговорити треба. По-людськи. Бо гріх таке в собі тримати, та й не приховаєш уже.

— Та кажи вже, не тягни кота за хвіст! — гаркнула Галина, відчуваючи недобре.

Зіна набрала повні груди повітря, поклала руку на живіт і випалила:
— Дитину чекаю я, Галю. Від Василя твого.

— Ти… ти що таке мелеш, відьмо?! — прохрипіла Галина, повільно багровіючи. — Яка дитина?! Від якого Василя?! Ти з глузду з’їхала, чи білої гарячки напилася?!

— Не кричи, Галю, не треба, — Зіна опустила очі, граючи роль тихої страдниці. — Сама не рада, що так вийшло. Але ж ви самі знаєте, я два роки як вдова, ні з ким не водилася, все село підтвердить. А на Різдво… як ви колядувати приходили…

Вона підняла очі на Василя, і в них заблищали сльози:
— Пам’ятаєш, Васильку? Степан із Петровичем пішли, а ти лишився. Сказав, що додому не підеш, бо змерз. А потім… потім випили ще, ти мене обійняв, сказав, що все життя на мене задивлявся… Я ж жінка самотня, слабка, не встояла. Ось тепер і маю… Дев’ятий тиждень пішов, учора в райцентрі в лікаря була.

Василь відчув, як земля попливла у нього з-під ніг. У вухах зашуміло. Він судорожно намагався пригадати ту ніч. Перед очима стояла тільки тепла грубка, солодкий запах парфумів і чорна діра. Нічого! Жодного спогаду!

— Брехня! — вигукнув Василь, нарешті знайшовши голос. — Не було нічого! Я… я не пам’ятаю!

— Ах, ти не пам’ятаєш?! — заверещала Галина таким голосом, що сусідський пес на ланцюгу захлинувся гавкотом. — «Не пам’ятаю» він каже! А я тобі, іроде, казала?! Я тебе просила, як людину: не йди до цієї хвойди! А ти поперся! І тепер стоїш, очима лупаєш, «не пам’ятаю»!

— Галю, та побійся Бога, я ж кажу — не було! — кинувся до дружини Василь.

— Геть від мене, кобелю проклятий! — Галина схопила перше, що трапилося під руку — старий віник біля дверей — і з усієї сили замахнулася на чоловіка. — Ти мені життя зламав! Двадцять років разом прожили, сина в місто вивчили, а ти на старості літ по чужих ліжках побіг?!

— Та не бийся ти, люди дивляться! — Василь перехопив віник, намагаючись втримати дружину, яка вже не тямила себе від люті.

А люди справді дивилися. Бо в Малинівці новини розлітаються швидше, ніж вітер полем. На галас із сусіднього двору вже виглянула баба Мотря, через дорогу прилипла до фіранки тітка Оксана, а біля магазину, що був за сто метрів, вже зупинилися троє чоловіків, нашорошивши вуха.

— А ти, зміюко, забирайся з мого двору, поки я тобі коси не повиривала! — кинулася Галина до Зіни, але та вже задкувала до хвіртки.

— Я прийшла по-чесному сказати, — кинула Зіна з-за воріт, витираючи сльози. — Мені від вас нічого не треба, сама дитину підніму. Просто щоб знали, чия кров. А ти, Василю, подумай… як воно — рідну дитину чужою зробити.

З тим і пішла, гордо випроставши спину, хоч і притримуючи рукою живіт.

Того вечора в хаті Василя і Галини летіли тарілки. Галина кричала так, що охрипла до ночі. Вона пригадала йому все: і той нещасний паркан восени, і кожну затримку з роботи, і те, як він на Різдво повернувся пізніше за кумів.

— Я ж у Степана питала ще тоді! — ридала Галина, кидаючи в чоловіка подушкою. — Він сказав, що ви разом вийшли! Виходить, ви всі змовилися?! Покривали тебе, гада?!

— Та не змовлялися ми! — кричав Василь, хапаючись за голову. — Я справді лишився! А далі — як відрізало! Ну не міг я, Галю! Не такий я чоловік, щоб тобі зрадити!

— Ага, святий Миколай! Тільки в того святого тепер байстрюк на сусідній вулиці ростиме! Щоб ноги твоєї в моїй хаті не було! Іди до своєї Зінки, колиши її, хай вона тобі тепер борщі варить і штани пере!

Вона викинула його подушку та стару куртку просто на веранду і зачинила двері на засув. Василь просидів на холодній веранді до самого ранку. У голові билася лише одна думка: «Невже я справді таке накоїв? Невже та клята наливка так розум відібрала, що я сам себе не контролював?»

Наступного ранку село гуділо, мов розтривожений вулик. Біля автолавки, яка приїжджала щопонеділка, зібралася ціла нарада.

— Чули новину? — шепотіла баба Мотря, тримаючи в руках порожню сумку. — Василь Галинин Зінці дитину зробив! Прямо на Різдво, як колядувати ходив!

— Та ви що! — ахала продавчиня Люба, забувши зважувати цукор. — Оце так колядка! Всім колядкам колядка! А такий тихий чоловік здавався, все в роботі та в роботі…

— У тихому болоті, Любонько, сама знаєш хто водиться, — авторитетно заявила тітка Оксана. — Мій Петрович учора такого прочухана дістав, що досі під лавкою сидить! Я ж йому казала: не йдіть до тої Ковалихи! Вона ж як кішка березнева, все на чужих чоловіків задивлялася. Ось і дозадивлялася!

— А Галина що? — цікавилися жінки.

— А що Галина? Вигнала його на веранду, каже, на розлучення подаватиме! Ганьба на все село! Василь тепер ходить, як у воду опущений, очей на людей не піднімає.

І справді, для Василя настали чорні дні. Куди б він не пішов — скрізь відчував на собі косі погляди, чув перешіптування за спиною і бачив єхидні посмішки. Навіть у тракторній бригаді мужики підколювали:

— Ну що, батьку-герою, коли хрестини? Може, знову колядувати підемо, раз у тебе така легка рука?

Василь мовчав, стискаючи кулаки до білих кісточок. Більше за сором перед людьми його мучила невідомість. Він знав себе: навіть коли вип’є зайвого, він завжди ставав сонним, тихим, і єдине, чого хотів — дістатися до свого ліжка. Ніколи в житті його не тягнуло на пригоди. А тут — таке…

За тиждень, не витримавши мовчазної війни вдома (Галина жила в хаті, він — у літній кухні, і за сім днів вона не сказала йому жодного слова, навіть їсти не залишала), Василь наважився піти до Зіни. Треба було поговорити віч-на-віч, без істерик і свідків.

— Прийшов-таки, — тихо сказала вона, опускаючи очі. — А я думала, ти вже й забув, де моя хата.

— Зіно, дивись мені в очі, — твердо сказав Василь, спираючись руками на паркан. — Тут немає ні Галини, ні людей. Тільки ти і я. Скажи мені правду, як перед Богом: було між нами щось тієї ночі чи ні?

Зіна здригнулася, на її обличчі майнула тінь, але вона швидко опанувала себе і підняла на нього повні сліз очі:
— Василю, ти що, знущаєшся з мене? Я ж не дівчинка п’ятнадцятирічна, щоб таке вигадувати! Навіщо мені цей сором на все село? Думаєш, мені приємно, коли на мене пальцями тицяють і хвойдою обзивають?

— Не знаю, навіщо, — похмуро відповів Василь. — Але я не пам’ятаю. Ані секунди. А я себе знаю, Зіно. Я п’яний — як колода. Я навіть до ліжка ледве доповзаю, не те що…

— Значить, погано ти себе знаєш, Васильку, — м’яко, майже ніжно сказала Зіна, простягаючи руку і торкаючись його рукава. — Ти тоді такий ніжний був… Казав, що з Галею вам уже давно не живеться, що вона тебе пиляє щодня, а зі мною тобі тепло і спокійно. Я ж повірила… А тепер ось — під серцем ношу. Ти не бійся, я на тебе аліменти подавати не буду. Якщо хочеш — приходь інколи, допомагай по господарству, як дитина народиться. Я й цьому рада буду.

— Якщо дитина моя — я не відмовлюся, — глухо промовив він, дивлячись у землю. — Я не підлотник. Але жити з тобою не буду. Я Галю люблю.

— А Галя тебе вже вигнала, Василю, — тихо зітхнула Зіна. — Подумай. Мої двері для тебе завжди відчинені.

Минув травень, за ним пролетів червень. Пристрасті в селі трохи вщухли, як це завжди буває, коли з’являються нові теми для обговорення, але за Василем міцно закріпилася слава сільського бабія. Галина на розлучення так і не подала — чи то лінь було в район їхати, чи то в глибині душі чекала, що все якось розсмокчеться, але з чоловіком розмовляла виключно крізь зуби і тільки у справах господарства.

А в Зіни вже помітно округлився живіт. Вона ходила по селу поважно, притримуючи поперек, і при кожній нагоді, зустрівши Галину в магазині чи біля пошти, багатозначно зітхала і гладила живіт, доводячи сусідку до сказу.

Розв’язка настала несподівано, наприкінці липня, коли в селі саме почалися жнива.

Василь повертався з поля пізно ввечері, втомлений і запилений. Проходячи повз двір кума Степана, він побачив, що той сидить на лавці біля воріт і нервово руки собі тисне.

— Здоров, куме, — привітався Василь. — Чого не спиш?

Степан здригнувся, глянув на Василя, потім озирнувся на вікна своєї хати і тихо покликав:
— Сядь, Василю. Поговорити треба. Бо душа вже не витримує, з’їсть мене зсередини.

Василь присів поруч, відчуваючи, як у грудях заворушилося дивне передчуття.

— Пам’ятаєш Різдво? — глухо спитав Степан, дивлячись собі під ноги.

— А як таке забудеш, — гірко посміхнувся Василь. — До смерті пам’ятатиму.

— Так ось… Брехав я тобі, куме. І Галі твоїй брехав.

Василь повільно повернув голову до кума:
— У сенсі — брехав?

— Коли ми тоді від Зінки вийшли… Пам’ятаєш, ти лишився? Ми з Петровичем пройшли метрів п’ятдесят, а потім згадали, що ж там шапка лишилася, чи то рукавиці. Та й бачили, що ти зовсім ніякий, ледве язиком ворочав. Повернулися ми за тобою хвилин через десять.

У Василя перехопило подих:
— І що?!

— А те, — Степан тяжко зітхнув. — Зайшли ми в сіни, двері не замкнені були. Дивимося — а ти в неї на кухні на табуретці спиш, головою на стіл впав і хропеш на всю хату! А Зінка біля тебе крутиться, намагається тебе до кімнати перетягнути, але ж ти центнер важиш, куди їй! Побачила нас, злякалася, каже: «Ой, хлопці, добре, що вернулися, забирайте його, бо я не підніму». Ми тебе під руки взяли, вивели на мороз, ти трохи прочумався, навіть сам ішов, хоч і мовчав, як риба. Довели ми тебе до твоїх воріт, переконалися, що ти в двері зайшов, та й пішли собі.

Василь сидів, не ворушачись. У голові стояв дзвін, але цього разу це був дзвін прозріння.

— Стривай… — прошепотів він, хапаючи кума за плече. — Ти хочеш сказати, що я в неї взагалі не лишався?! Що ви мене через десять хвилин забрали?!

— Та хрест на пузі! — випалив Степан. — І Петрович підтвердить! Ми ж тоді вранці, як кіпіш піднявся, злякалися до смерті! Думаємо: якщо зараз признаємося, що поверталися, то наші баби нас приб’ють за те, що ми знову до Зінки ходили! А потім, як та дурепа прийшла про дитину кричати, ми з Петровичем зовсім очманіли. Думали, може, ти після нас якось назад поплентався… А вчора я в райцентрі на базарі був. Бачив там одного мужика — агронома з сусіднього району, високий такий, на «Ниві» їздить. Так він у продавщиці питав, як до Малинівки проїхати, до Зіни Ковалихи. Продавщиця каже: «А ви хто їй будете?» А він сміється: «Та скоро батьком стану, ось приїхав провідати, а то вона все просила не світитися, поки з якимись сільськими справами не розбереться».

Василь повільно встав із лавки. Земля під ногами раптом стала твердою, як бетон, а в грудях закипіла така лють, якої він не відчував за все своє життя.

— Агроном, значить… — тихо, з крижаним спокоєм промовив Василь. — Значить, нагуляла від заїжджого жонатого мужика, а щоб перед селом не зганьбитися і грошей на дитину витягти, вирішила на мене повісити?! Бо я тоді напився і нічого не пам’ятав?!

— Виходить, що так, куме… — винувато опустив голову Степан. — Пробач, що раніше не сказав. Злякався своєї Оксани, думав, минеться…

— Минеться, — кивнув Василь, і очі його недобре блиснули в темряві. — Зараз усе минеться. Ходімо, куме. І Петровича покличемо. Час виставу закінчувати.

Була десята година вечора, коли до воріт Зіни Ковалихи підійшла ціла делегація: попереду йшов розлючений, але зовні спокійний Василь, за ним — зніяковілі Степан із Петровичем, а замикала процесію Галина, яку Василь перед тим підняв із ліжка, коротко переказавши розмову з кумом. Галина йшла мовчки, стиснувши губи в тонку нитку, але по її очах було видно: зараз у селі станеться землетрус.

Василь не став стукати у хвіртку — просто відчинив її і попрямував до хати. На ґанку вже горіло світло, а біля паркану в тіні стояла чиясь срібляста «Нива».

— О, дивись, і татусь на місці! — єхидно протягнула Галина, киваючи на машину.

Василь гучно постукав у двері. За хвилину вони відчинилися, і на порозі з’явилася Зіна — у домашньому халаті, розчервоніла, явно не чекаючи гостей о такій порі. Побачивши натовп на своєму ґанку, вона вмить сполотніла і вхопилася за одвірок.

— Ви… ви чого прийшли? — заїкаючись, запитала вона. — Пізно вже…

— А ми на хрестини прийшли домовлятися, сусідко, — голосно, на всю вулицю сказав Василь, ступаючи на ґанок. — Ось свідків привів. Степана і Петровича. Вони якраз згадали, як на Різдво мене з твоєї кухні через десять хвилин вивели, коли я на табуретці спав. То ти мені поясни, Зіно: це як же я встиг за десять хвилин, поки спав за столом, тобі дитину зробити?! Чи це святим духом надуло?!

Зіна роззявила рота, хапаючи повітря, мов риба на березі. Очі її злякано забігали від Василя до кумів, а потім на розлючену Галину.

— Я… я не знаю, що вони мелють! — пискнула вона, але голос її зрадливо зірвався. — Брешуть вони все! Вигороджують тебе!

— А ось ми зараз у твого гостя спитаємо, хто бреше! — гримнув Василь і, відсунувши Зіну вбік, ступив у сіни, а звідти — в кімнату.

За накритим столом, на якому стояла пляшка і фрукти, сидів огрядний чоловік років сорока п’яти в картатій сорочці. Побачивши розлюченого Василя, кумів та Галину, він спочатку розгубився, а потім підвівся, прикриваючи серветкою лисину:

— Вибачте, а ви хто такі? Що тут відбувається?

— Та ось, чоловіче добрий, прийшли привітати! — вийшла вперед Галина, впираючи руки в боки. — Кажуть, ти в нашій Малинівці скоро батьком станеш? Від Зіночки нашої? А вона тут пів року моєму чоловікові життя труїла, казала, що це він їй на Різдво наколядував!

Агроном почервонів, як рак, і сердито глянув на Зіну, яка стояла в дверях, закривши обличчя руками і схлипуючи:

— Зіно, це що за цирк?! Ти ж мені казала, що в тебе нікого немає, що ти вдова чесна! Я ж тобі гроші щомісяця вожу, обіцяв із дружиною розлучитися, щойно син інститут закінчить! А ти мене на якогось сусіда проміняла?!

— Та не міняла я тебе, Вітю! — заголосила Зіна, падаючи на стілець і розмазуючи сльози по щоках. — Твоя дитина, твоя! Їй-богу, твоя! Просто ти ж тоді взимку сказав, що до літа приїхати не зможеш, бо вдома проблеми! А в мене живіт рости почав! Що б люди сказали?! Що я від жонатого приблуду нагуляла?! Заплювали б на вулиці! А тут Василь сам на Різдво прийшов, напився до безпам’ятства… Я й подумала: скажу, що від нього, він мужик тихий, посоромиться, може, й не відмовиться, прикриє гріх… Я ж не думала, що ці дурні вернуться!

У кімнаті запала мертва тиша. Агроном Вітя постояв ще секунду, сплюнув на підлогу, схопив зі стільця свій піджак і, навіть не глянувши на Зіну, вилетів із хати. За хвилину під вікнами заревів мотор «Ниви», і машина на шаленій швидкості рвонула з двору, здіймаючи хмару пилу.

Зіна сиділа за столом, уткнувшись носом у долоні, і голосно ридала, але тепер у її сльозах не було ні краплі фальші — лише відчай і сором.

Галина дивилася на неї довго, важко дихаючи. Гнів у її очах поступово змінювався на гидливість.

— От же ж гадюка підколодна… — тихо сказала Галина. — Чужу сім’ю ледь не зруйнувала, чоловіка мого на все село зганьбила, щоб свою шкуру прикрити. Ну нічого, Зіно. Завтра зранку все село знатиме, чий то агроном і яка ти «чесна» вдова.

Вона повернулася до Василя, який стояв біля дверей, схрестивши руки на грудях. Подивилася на нього суворо, але в куточках її очей уже пробивалося щось тепле — таке знайоме, рідне, чого він не бачив останні пів року.

— А ти чого стоїш, коляднику? — буркнула Галина, поправляючи хустку. — Пішли додому. Я там борщу свіжого наварила, та й постіль у хаті перестелити треба. А то засидівся ти в літній кухні, як квартирант якийсь.

Василь посміхнувся — вперше за багато місяців широко, вільно, на повні груди. Він обійняв дружину за плечі, і вони вийшли з Зіниного двору в теплу липневу ніч, де вже починали цвіркотіти цвіркуни, а попереду чекало нове, тихе і спокійне життя — без чужих пліток.

Автор: Наталія

You cannot copy content of this page