Останні грудки землі з глухим стуком впали на соснову труну. Стояла та осіння, сира тиша, що буває тільки на сільських цвинтарях після похорону. Василь не витирав сліз. Гарячі краплі котилися по обвітряних щоках, вбиралися у комір поношеної куртки.
Односельці, постоявши хвилину-другу в шанобливому мовчанні, почали розходитися: хто до машин на околиці кладовища, хто пішки по розбитій дорозі до села. Поховали Алевтину Петрівну, матір Василя. Сімдесят п’ять років — вік пристойний, але для сина вона назавжди залишилася тією самою, що будила його до школи, відпоювала малиновим чаєм при застуді й завжди чекала, не гасячи світла на ґанку, як би пізно він не повертався.
Василь залишався біля свіжої могили, поки важка рука не лягла на його плече.
— Годі, Васю, ходімо. Скільки не стій, не повернеться вона більше, — голос у діда Мирона був хрипкий, просочений роками. — Відспівали, провели як слід. Тепер тобі самому з домом упоратися. Не годиться чоловіку у сорок з хвостом самому кувікати.
Василь кивнув, не дивлячись, і дозволив дідусю відвести себе від могили. Пішли повільно, дід кульгав на ліву ногу — стара рана восени завжди нила.
— Мати твоя, царство їй небесне, постійно примовляла: «Одружися б Ваську». А ти її не слухав. От тепер самотнім лишився. Брати твої… — дід Мирон махнув рукою, не договоривши.
Старший, Олексій, ще в дев’яностих з Афганістану не повернувся, середнього, Петра, у Донецьку не стало.
— Дім великий, господарство — корови, свині, кури. Самому не під силу. Та й не для однієї людини такі хороми будувалися.
— Знаю, діду, знаю, — пробурмотів Василь, спіткнувшись об корінь старої берези. — Думаю вже.
— Думай швидше, а то думати буде пізно, усіх жінок розберуть. А гарний чоловік, роботящий — рідкість нині. Тільки очі розплющ поширше.
Василь мовчав. Слова діда влучали в ціль. Дім, який він десять років тому по колодці ставив, раптом став чужим. Не пахло більше борщом й свіжим хлібом, не чулося мирного постукування в’язальних спиць увечері. Просто тиша, що переривалася скрипом половиць та завиванням вітру в пічній трубі.
Він і раніше думав про одруження, звісно. Та якось не складалося. У молодості — то служба, то на заробітки в місто їздив, будував там чужі помешкання. Потім повернувся, дім підняв, матір перевіз із розвалини. Намагався зустрічатися з місцевими — то з розлученою Наталею, у якої дитина мала; то з місцевою касиркою Ларисою, стрункою, яскравою, та з язиком гострим, як бритва. До серйозного не дійшло. Почував себе зайвим у складному житті Наталії з її сином, а від різкості Лариси всередині все стискалося в комок.
А час минув. Перевалило за сорок, і якось непомітно він став для села «вічним холостяком», хоч причин для цього начебто й не було: не пив, як Семен-тесляр, не бив байдики, як Коля, що живе на пенсію матері. Просто не склалося. І ось тепер це не складене життя обернулося крижаною самотністю у власному, міцно збитому домі.
На третій день після похорону Василь пішов до діда Мирона. Старий жив на краю села, у низькій, почорнілій від часу хаті, але завжди затишній і чистій. Дід сидів за столом, тримаючи у тремтячих, вузлуватих пальцях блюдце, і з шумом втягував із нього темний, пахучий чай.
— Заходь, Васю, не стій на порозі, — кивнув Мирон, не відриваючись від свого ритуалу. — Чайник ще гарячий, глечик чашку на полиці. Чай зі звіробоєм — дуже смачно й корисно.
Василь налив собі, сів на лаву, довго мовчав, гріючи долоні об глиняний глечик.
— Діду, дай пораду, — нарешті вимовив він. — Вирішив я, значить, одружитися. Та не знаю, на кому зупинитися. Є Наталя. Господиня, руки золоті, але з дитиною, і з колишнім чоловіком, мабуть, не все скінчено. А є Лариса… виднa, звісно. Та характер… Сам знаєш. З нею, мабуть, й на тому світі спокою не буде.
Дід Мирон відхльостав чаю, поставив блюдце зі стуком, витер вуса рукавом.
— Лариску цю… — він пирхнув. — Її не те що за дружину — по сусідству жити страшно. Язик — що твоя коса, на три метри ріже й без розбору. А ти мужик тихий, терплячий. Та тільки терпіння — не пасок, одного дня лусне. З нею життя, як по вугіллю босоніж. Не твоя це баба, Васька.
Він помовчав, його тьмяні, вицвілі очі втупилися кудись у минуле за вікно.
— Наталю не знаю. Але жінка з дитиною… вона вже серце своє на дві частини розірвала. Одну — дитині віддала, другу — першому чоловікові, хоч він і кат, може, був. Тобі, диви, і шматочка не дістанеться. Та й ти завжди на чужого хлопця дивитимешся — не твоя кров, не твоя вдача. Ні. Одружуватися треба на самотній. Щоб ви один в одного цілими були. Своїх народите, якщо Бог дасть.
Василь зітхнув, важко, з самої глибини грудей.
— А де ж таку взяти, діду? Усі, хто кращі, та підхожі, давно прилаштовані. Залишилися… або з дітьми, або от як Лариса — з характером.
Дід повернув до нього обличчя, і в очах старого мигнула хитра, майже молода іскорка.
— А ти на Фроську подивися. Ось хто тобі пара.
Василь аж поперхнувся.
— На Фроську?! Та ти що, діду Мироне! Вона ж… — він занімів, підбираючи слова м’якше. — Вона ж не першої свіжості, прости Господи. І волоссям руда-переруда, наче її вогонь у дитинстві облизав. А веснянки? Їх у неї, як зірок на небі. Її років сто, як «старою дівою» кличуть.
— А ти подивися уважніше, — не вгавав дід, і в його голосі зазвучала та непохитна впевненість, що буває тільки у дуже старих людей, що побачили все. — Не страшна вона. Сонячна. Це її сонечко так любить, що відмітило по-своєму. Усміхнеться — все обличчя сяє, аж у хаті веселішає. Роботяща, тиха, доброти в неї — на все село вистачить. І самотня, як той стовп придоріжній. Серце не побите, не зайняте. Ось тобі моя порада, Васька. Більше не знаю нікого.
Весь вечір і всю ніч Василь крутився на широкому ліжку. Слова діда вертілися в голові, змішуючись із образом Фросі — Єфросинії Прохорівни, як її офіційно називали. Вона й справді завжди була десь на узбіччі його уваги: мовчазна, сухенька, завжди в хустці, у старенькому, та чистенькому пальтечку. Працювала в сільраді обліковцем, жила одна в маленькому батьківському домі після того, як сестра до міста поїхала, а батьки померли. Ось до кого-кого, а до Фросі він і не придивлявся ніколи.
Наступного дня, коли йшов від ферми, побачив її — виходила з магазину «У Людмили», з двома важкими сітками в руках. Ішла, згорбившись під їх вагою, і раптом спіткнулася .
— Давай сюди, — Василь наздогнав її за два кроки, майже вихопив сітки з рук.
Фрося здригнулася, підвела на нього очі. І усміхнулася. І Василь… Василь відступив на крок.
Дід був правий. Це була не просто посмішка. Це було ніби з-під важких осінніх хмар раптом виглянуло вересневе сонце — тепле, ласкаве, золотисте. І все обличчя, все це вкрите веснянками обличчя, раптом ожило, заграло, стало милим і безмежно добрим. Навіть руді пасма, що вибивалися з-під хустки, здавалися не пучком мідної дротини, а чимось живим і теплим.
— Спасибі, Василю, — голос у неї виявився низькуватим, спокійним, ніби дзюрчання струмочка.
— Та немає за що… Єфросиніє Прохорівно, — занімів він. — Давай я донесу. Мені по дорозі.
Ішли мовчки. Василь відчував, як напружилася спина, як безглуздо маються вільні руки.
— Слухай, Фросю, — випалив він нарешті, коли її будиночок, який покосився. вже показався з-за розлогої горобини. — А давай якось… погуляємо ще? Вечором. До річки, чи на околицю. Поговоримо. Звісно, ми вже не хлопець із дівчиною… але все ж.
Вона зупинилася, знову подивилася на нього. У її зелених, як озера, очах мигнуло здивування, потім легка розгубленість, а потім та сама, що гріла все навколо, усмішка.
— Давай. Тільки я після семи звільнюся. Звіт по молоку треба здати.
— Після семи, так після семи. Я за тобою зайду.
Гуляли вони довго, аж до самих сутінків. І Василь із подивом виявив, що Фрося — чудова співрозмовниця. Виявилося, вона багато читає, причому не лише жіночі романи, а й історичні книжки, про подорожі. У неї була своя, дуже тиха й точна спостережливість: вона могла розповісти про звички сільської кішки чи пояснити, чому цього року малина вродила крупнішою, ніж минулого. Вона сміялася з його незграбних жартів — сміх у неї був тихий, але заразний, наче дрібний перезвін. І вона вміла слухати. Не просто кивати, а слухати, вникаючи, й ставити питання, від яких він сам починав дивитися на своє життя інакше.
Тієї ночі Василь знову не спав. Але тепер не від туги, а від дивного, млосного почуття, схожого на прозріння. «Як же я раніше не бачив? — думав він, дивлячись у стелю, по якій скакали відсвіти місяця. — Усі дивилися на веснянки, на руде волосся. А треба було в очі, і в душу».
Він не став тягнути. Через три тижні, прийшовши до Фросі в її чисту, пропахлу сушеною м’ятою та старою деревиною хату, він, не сідаючи, сказав прямо:
— Фросю. Я до тебе з ділом. Не для ігрищ, а серйозно. Хочу, щоб ти стала моєю дружиною. Переїжджай до мене, будемо жити.
Вона не спалахнула, не заплакала від щастя, не кинулася йому на шию. Вона сиділа за столом, склавши перед собою руки, і дивилася на нього довго й уважно. Потім запитала тихо, але чітко:
— Ти впевнений, Василю? Чи не від самотності? Чи не від того, що дід Мирон підказав? Я не красуня. І мої роки — тридцять п’ять уже минуло. Дітей, може, і не буде.
— Від самотності, — чесно зізнався він. — Але не тільки. І дід підказав, так, але очі-то мої. Бачу, яка ти добра, розумна й сонячна. А діти… як Бог дасть. Не дасть — то вдвох проживемо. Все одно краще, ніж окремо.
Вона опустила очі, довго мовчала. Потім кивнула, один раз, рішуче.
— Гаразд. Згодна.
У селі, звісно, піднявся переполох. Плітки вилися густіше, ніж дим над осінніми городами.
«З глузду з’їхав Василь, на рудій жениться!», «Погуляє місяць-другий та й кине, кому така потрібна?», «Та він, мабуть, з горя, після матері-то». Особливо злорадствувала Лариса-касирка, зустрічаючи Фросю уїдливими «ну що, наречена, як справи у молодих?».
Весілля зіграли тихо, без гуляння на все село. Мати Василя всього три місяці як у землі лежала — не по-християнськи було бенкетувати. Зібралися у Василя вдома: дід Мирон, у старому, та випрасуваному піджаку, сестра Фросі, що приїхала з райцентру, та кілька найближчих сусідів. Пили домашню наливку, їли пироги, які Фрося сама напекла, — пухкі, рум’яні, з різною начинкою. Дід Мирон сидів на почесному місці, дивився на молодих мокрими очима й примовляв: «Живіть, милі, живіть, душа в душу».
Так і почалося їхнє спільне життя. І з першого ж дня Василь зрозумів, що дід не помилився. Фрося виявилася господинею від Бога. Він прокидався під запах смаженої картоплі з цибулею чи пахучих оладок. Поки він колупався у хліві чи на подвір’ї, вона встигала й у хаті прибрати, й обід зварити, й навіть його старі робочі штани акуратно залатати.
Увечері, змучений, він валився в крісло, а на підлокітнику вже лежала газета й склянка чаю з парою ложок варення — малинового, як у матері.
Та справа була не тільки в господарськості. Фрося мала якусь незрозумілу, тиху душевну тактовність. Вона відчувала його настрій, навіть коли він сам його не усвідомлював. Якщо він приходив похмурий, стурбований, вона не лізла з розпитуваннями, а просто ставила перед ним його улюблений борщ, погустіше, погарячіше, й сідала поруч з в’язанням. І тиша між ними була не пуста, не важка, а насичена, затишна, як теплий плед. Він починав говорити сам — про ціни на комбікорм, про зламаний плуг, про дурну розмову з головою. Вона слухала, кивала, й іноді її тихі, влучні зауваження допомагали розв’язати найскладніший вузол проблем.
І ще він відкрив у неї несподівану твердість. Коли через місяць після весілля до них нагрянула Лариса й почала уїдливо говорити: «Ой, Фросечко, а ти весняночки-то свої не мажеш нічим? Чоловічок-то не боїться, що вони на нього перекинуться?», Фрося не зніяковіла, не опустила очі. Вона подивилася на гостю своїм спокійним, зеленим поглядом і сказала рівним голосом:
— Ларисо Петрівно, мій Василь любить мене такою, якою я є. І весняночки мої йому милі. А от твою злобу, прости, він терпіти не став би. Щасливий той, хто у себе в душі лад наводить, а не до чужих облич чіпляється. Усього доброго.
Лариса, роззявивши рота, не знайшла що відповісти й пішла, ляснувши дверима. Василь, що чув цю розмову з сіней, тихо засміявся, а потім обійняв дружину, пригорнув до себе.
— Молодець, сонце моє. Відсікла, як слід.
Він і справді перестав помічати її веснянки. Швидше, помічав, але тепер вони здавалися йому не прикметами, а якоюсь особливою, милою росипкою, частиною її тепла. А руде волосся, яке вона часто розпускала ввечері, він любив розчісувати важким, дерев’яним гребенем, і воно відливало на світлі міддю й золотом.
Через півроку Фрося сказала йому, жмурячись від щастя й страху, що чекає дитину. А ще через місяць усе село бачило, як Василь, суворий і небагатомовний, вів свою рудоволосу, округлілу дружину під руку до фельдшерського пункту, і обличчя його при цьому сяяло такою нестримною, простою радістю, що навіть найзапекліші пліткарки замовкали, дивлячись їм услід.
Народився хлопчик. Рудий, як мати, і весь у дрібних веснянках. Василь, беручи на руки цей теплий, крикливий клубочок, сміявся й плакав одночасно.
— Тепер у мене два сонечка в домі! — говорив він усім, хто приходив з привітаннями. — Два! Одне велике, одне маленьке!
Єдина тінь затьмарила той час — помер дід Мирон. Пішов тихо, уві сні, як і хотів. Хоронили всім селом. Василь і Фрося стояли біля його могили рука в руку.
«Дякую тобі, діду, — подумки говорив Василь. — Знайшов мені щастя. Вказав шлях».
Життя текло своєю чергою. Через два роки народилася донька. Не руденька, а темноволоса, у батька. Василь навіть зажурився трохи: «Ех, доню, ну чому ж ти не в маму? Було б у мене три сонечка!» Фрося тільки сміялася, колихаючи на руках малятко: «Та буде тобі, Василю. Сонця й два — багато. А вона — наша зірочка. Нічна, тепла».
І дім, колись такий порожній і гулкий, наповнився сміхом, плачем, топотом дитячих ніг, запахами пелюшок, молока й свіжовипіченого хліба. Василь працював не покладаючи рук, але тепер втома була приємною, бо знав — його чекають. Чекає його Фрося, його сонячна, найкрасивіша на світі дружина, що одним поглядом, однією посмішкою могла розігнати будь-яку хмару. І дивлячись на неї, на дітей, на свій сповнений життя дім, він часто думав, що ніколи, ні за які скарби світу, не проміняв би це своє, пахнуче хлібом і дитинством життя, і цю свою, всю в веснянках, руду любов.
