Ліля вийшла заміж, як тільки виповнилось їй 18 років. Вірила, що Олексій – її половинка, її доля, і житимуть вони дружно і щасливо все життя.
На весіллі, у вишуканій білосніжній сукні, виглядала справжньою принцесою – висока, ніжна, з пишним чорним волоссям, яке опускалося нижче від пояса, і очима, які горіли від щастя.
– Які ж вони красиві! – перемовлялися між собою гості. – І такі схожі між собою!
Вони і справді раділи життю і насолоджувалися кожним днем. Після весілля полетіли на відпочинок на південь Італії, де купалися, засмагали, ласували місцевими смаколиками. Тим часом батьки, склавшись, купили для них велику трикімнатну квартиру у новобудові, зробили ремонт і придбали меблі та побутову техніку. Тож після мандрівки молодята повернулися у власне помешкання.
Славко працював на фірмі свого батька, який займався бізнесом. Відтак нестачі в грошах молода сім’я не відчувала. Допомагали і батьки Лілі, які були власниками мережі магазинів «Оптика» в їхньому обласному центрі.
Через рік на світ з’явилася донечка, а ще через два – син. Щастю молодих батьків не було меж.
– Ти лишень глянь, він точна копія мене! – радів молодий батько. – І очі такі самі, і бровки такі ж…
– Точна копія татуся! – підтакнула Віталіна, хресна мама хлопчика. – Ох, і щасливий ти, Славко! Двоє діток, і такі схожі на тебе.
Здавалося, сімейному щастю ІЛілі і Славка ніщо не загрожує. Чоловік з ранку до ночі пропадав на роботі, молода жінка закінчувала навчання в університеті. Дітьми займались няні. Інколи на допомогу приходила мама Лілі, яка любила няньчитися з онуками, або забігала Віта.
– Як же ви виросли! – раділа кума, обнімаючи діток. – Ви ж мої хороші!
Вона частенько приходила вдень до Лілі. Погратися з похресниками, попити кави, погомоніти. Віталіна була найкращою подругою Лілі, тож ділилися одна з другою усіма секретами свого життя.
– Я така щаслива! Така щаслива, що мені й самій не віриться, що я живу, наче в казці, – не раз казала Ліля.
– От би мені такого чоловіка, – мовила якось Віта. Попри те, що дівчина була симпатичною, мала власне житло і хорошу роботу, кавалер їй все не траплявся. – Щаслива ти, подруго.
Згодом Ліля почала нарікати на Славка. Мовляв, не лише дні, але й вечори проводить на роботі.
– Ти ж сама казала, що плануєте купити двоповерховий будинок за містом, – відповіла Віта. – От і заробляє гроші.
– Розумію, але я так звикла, що ми усі вечори проводимо разом, а тепер, коли він приходить дуже пізно, і мені, і дітям його не вистачає, – сказала Ліля. – Вранці вони ще сплять, коли він їде на роботу, а вечері вже.
Через два роки молода сім’я переїхала в новенький будинок. Діти раділи, бо тепер у кожного з’явилася власна дитяча кімната – простора, з великою кількістю іграшок. Ліля раділа, бо сподівалася, що хоч тепер чоловік вечорами буде вдома.
– Лілечко, ти ж розумієш, я повинен багато працювати заради майбутнього, – мовив він. – Варто б і мій автомобіль поміняти на новий. І тобі купити.
Так жінка знову почала проводити вечори з дітьми. І частенько сумно зітхала, згадуючи життя у квартирі, коли чоловік після роботи поспішав додому і вони весело проводили вечори разом.
– Віт, можливо, приїдеш до нас? – якось вона зателефонувала подрузі.
– Вибач, але я дуже зайнята, – відповіла і поспішила завершити розмову.
Останнім часом кума і подруга наче уникала Лілю. Особливо після того, як завагітніла.
– І навіть не говорить, від кого, – розповідала Славку ображена дружина. – Я ж думала, що ми подруги, як і раніше, а вона…
– Ну, зрештою, це її справа, – відповів чоловік. – Вона красива молода жінка, дуже розумна і заслуговує на найбільше щастя.
– Таке, як у нас?
Та Славко не відповів. Він останнім часом взагалі поводився дивно – пізно приходив з роботи, не займався з дітьми. І практично не спілкувався з дружиною.
– В чому справа? У тебе якісь проблеми? – хвилювалася вона. – Ти сам не свій. Весь час мовчиш і лише посміхаєшся.
– Так, посміхаюся, – не витерпів одного вечора чоловік.
– То, можливо, поділишся зі мною своєю радістю?
– Хочеш? То поділюся! – голос Славка враз став твердим. А в очах з’явилася ніжність, якої Ліля не бачила вже дуже давно. – Я щасливий! Бо скоро у Віти народиться малюк! І це наша з нею дитина! Я стану батьком!
– Що? – від почутого в жінки потемніло в очах. – Що ти сказав?
– Дитина Віти – моя дитина. І дуже добре, що ти все вже знаєш.
І він, гримнувши дверима, пішов. А бідолашна жінка, не під силу справитися зі своїми емоціями, кинулася до аптечки.
– За що вони так зі мною? – ридала вона. – Я ж любила його, як нікого в житті. А Віта… От тобі й кума, от тобі й подруга… Як вони могли?!
На щастя, її врятували. Щоправда, реабілітація була дуже довгою, бо медикаменти наробили біди, а ще, і це було найстрашніше, Ліля зовсім не хотіла жити. Проте, завдяки батькам, фаховій допомозі лікарів і, що найголовніше, дітям, змогла вибратися з депресії.
– І все на світі треба пережити, і кожен фініш – це, по суті, старт. І наперед не варто ворожити і за минулим плакати не варт, – уривок із вірша Ліни Костенко Ліля часто любить цитувати сьогодні. – Я щиро вдячна експодрузі і ексчоловіку. Завдяки їм вона почала по-новому дивитися на життя.
Автор – Ксенія Фірковська, за матеріалами t1.ua
Фото ілюстративне – zolotoy.ru
