Оксана прийшла до тями за кілька хвилин. Її перенесли до малої кімнати за залою, де зазвичай стояли стільці та складені столи. Фельдшерка Віра, сусідка з другого кінця села, тримала її за зап’ястя й дивилася на годинник.
— Пульс рівний, — сказала вона. — Просто серце не витримало хвилювання. Така буває з нареченими.
— Не буває, — тихо відповіла Оксана. — Мені не від хвилювання стало зле.
Мати, Галина Петрівна, сиділа поруч і гладила доньку по руці, хоча сама тремтіла дужче за неї.
— Що тобі сказала та дівчина, доню? Я бачила, як вона нахилилася до тебе.
— Марічка. Її звати Марічка.
— То що вона сказала?
Оксана заплющила очі.
— Не тут. Покличте Тараса. Тільки його, без нікого.
Галина Петрівна випросталася.
— Ніхто не піде до тебе, поки ти не поясниш мені, що відбувається.
— Мамо, будь ласка.
— Я твоя мати. Я маю право знати, чому моя дитина падає посеред власного весілля.
— Галино, — втрутилася Віра, — дайте їй хвилину. Ви бачите, вона ледве говорить.
Галина Петрівна стисла губи, але встала й вийшла до дверей. Там вона зупинилася й озирнулася.
— Я стоятиму за стіною. Якщо щось не так, я це почую.
Тарас увійшов обережно, наче боявся розбудити когось. Він був у темному костюмі, з білою квіткою в петлиці, яка вже трохи пом’ялася. Віра мовчки вийшла й зачинила двері.
— Оксано, як ти?
— Марічка підійшла до мене останньою, — сказала вона замість відповіді. — Вона сказала, що в тебе є син.
Тарас завмер. Кілька секунд у кімнаті було чутно тільки музику із зали, яка чомусь не вщухала.
— Вона так і сказала?
— Вона сказала, що в тебе є син і що йому чотири роки. Що ти знаєш про нього з самого початку. І що він сьогодні тут.
— Тут?
— Так вона сказала.
Тарас сів на стілець навпроти. Руки він склав між колінами, і вона побачила, що пальці в нього білі.
— Це правда, — промовив він. — Майже вся правда.
— Майже?
— Так. Я хотів тобі розповісти. Багато разів хотів.
— Багато разів, — повторила Оксана. — Ми разом три роки, Тарасе. Три роки. Скільки з них ти хотів?
— Я не знав як.
— Є прості слова. У мене є дитина. Їх можна сказати за кілька секунд.
— Не можна, — відповів він різко й одразу стишив голос. — Не можна, якщо цю дитину ти бачив лише двічі в житті.
Двері прочинилися, і всередину заглянув батько Оксани, Микола Іванович, широкоплечий чоловік із червоним від спеки обличчям.
— Мені сказали, що тут розмова. Яка саме розмова?
— Тату, вийди.
— Не вийду. Тарасе, ти що їй зробив?
— Нічого, Миколо Івановичу.
— Нічого? Моя дочка лежить на стільцях, а ти кажеш нічого?
— Тату, прошу тебе.
Микола Іванович подивився на неї, потім на зятя, і вперше за вечір його голос став тихим.
— Добре. Я за дверима. Але якщо хтось тут образить мою доньку, весілля закінчиться дуже швидко.
Він вийшов. Оксана втупилася в стіну.
— Розкажи мені все, — мовила вона. — Від початку й до кінця. І не пропускай нічого, бо я не пробачу, якщо дізнаюся ще щось від сторонніх людей.
Тарас потер обличчя долонями.
— П’ять років тому я працював у Коломиї. Там була дівчина, Леся. Ми зустрічалися майже рік. Потім вона стала при надії, і я злякався. Мені було двадцять чотири, я не мав ні кімнати, ні постійної роботи. Я сказав їй, що не готовий.
— І що вона?
— Вона сказала, що впорається сама. Ми розійшлися. Я думав, що все закінчилося. Через рік мені подзвонила її мати й сказала, що в Лесі народився син. Я приїхав, побачив його, і більше нічого не пам’ятаю з того дня.
— А потім?
— Леся поїхала до Італії працювати. Хлопчик залишився з бабусею, Параскою Степанівною. Я іноді передавав гроші через Марічку, вона двоюрідна сестра Лесі. Але ми з Лесею не жили разом ні дня, Оксано. Я не обманював тебе в тому, що було між нами. Я просто мовчав про те, що було до нас.
— Мовчав, — повторила вона. — Ти мовчав, коли просив мене вийти за тебе. Мовчав, коли ми обирали дату. Мовчав, коли моя мати шила мені сукню.
— Я боявся тебе втратити.
— А тепер ти не боїшся?
— Тепер боюся ще більше.
Вона нарешті подивилася на нього.
— Чому Марічка сказала це саме зараз? Чому на весіллі?
— Не знаю. Може, Параска Степанівна захворіла. Може, Леся щось передала. Я справді не знаю.
— Тоді вийдімо й дізнаємося.
— Оксано, зачекай. Ти ж ледве стоїш.
— Я стою, — відповіла вона й підвелася, хоча рукою все ще тримала спинку стільця. — Веди мене до неї.
У залі було тихо. Музиканти зупинилися, гості стояли гуртками й перешіптувалися, а при вході, біля дверей, схрестивши руки, стояла мати Тараса, Ганна Василівна. Вона побачила, як вийшли наречені, і рушила їм назустріч.
— Ну що, поговорили? — спитала вона, дивлячись не на сина, а на невістку. — Тепер усе село знає, що в моєму синові зіпсували свято.
— Мамо, — мовив Тарас, — зараз не час.
— А коли час? Коли її рідня влаштує нам ще гірше? Я ж казала тобі, що в цій родині все нервове.
— Ганно Василівно, — повільно почала Галина Петрівна, яка саме підійшла з іншого боку, — повторіть, будь ласка, що ви сказали про мою родину.
— Нічого такого. Лише те, що ваша донька дуже вразлива.
— Моя донька лише що дізналася, що її наречений приховував дитину. І ви називаєте це вразливістю?
— Хто сказав, що приховував?
— Він сам.
— Він нікого не обманював, — відрізала Ганна Василівна. — Та справа давня, і вона до вас не стосується.
— Ви знали? — тихо запитала Оксана.
Ганна Василівна на мить замовкла.
— Знала, — нарешті мовила вона. — Звісно, знала. Я його мати.
— І нічого мені не сказали.
— Це було не моє діло.
— Не ваше, — повторила Галина Петрівна й повернулася до свахи всім тілом. — Ви три роки сиділи за одним столом із моєю дитиною й дивилися, як вона готується до весілля, і це було не ваше діло?
— А ваше діло було перевіряти, з ким вона заручається?
— Ми довіряли.
— То й довіряйте далі.
— Досить, — гримнув Микола Іванович, виходячи наперед. — Досить обом. Ми не на ринку.
— Он як, — озвалася Ганна Василівна. — Тепер ви будете мені розказувати.
— Буду. Бо ви тут зайві слова кидаєте, а справжній винний стоїть мовчки.
Усі повернулися до Тараса. Він стояв блідий і не заперечував.
— Так, — сказав він. — Винний я. Не мама, не ви, Галино Петрівно. Я.
— Дякую хоч за це, — буркнув Микола Іванович.
У цей момент до дверей зали несміливо підійшла Марічка. Вона була в зеленій сукні з вишивкою, в руках стискала хустку, а очі в неї були червоні.
— Пробачте, — прошепотіла вона. — Я не мала цього робити саме так.
— Не мала, — погодилася Оксана. — Але зробила. Чому?
— Бо Параска Степанівна приїхала. Вона стоїть надворі з хлопчиком уже цілу годину. Вона хотіла, щоб Тарас сам вийшов до них, а він навіть не знав, що вони тут.
— Стривай, — перебив Тарас. — Вони тут?
— Так.
— Хто їх привіз?
— Я. Леся подзвонила вчора ввечері й сказала, що не зможе повернутися цього літа. Параска Степанівна вирішила, що хлопчик має побачити батька хоча б раз у святковий день, поки той не став чужою людиною назавжди.
— Тобто вона знала про весілля?
— Усі в Коломиї знали. Тарас сам колись казав.
— Я не казав, щоб вони приїздили.
— Вони й не просилися, — Марічка підвела очі. — Вони просто хотіли подивитися здалеку. А потім хлопчик побачив залу й запитав, чи там його тато.
У залі стало так тихо, що було чути, як десь у кутку дзвякнула склянка.
— І ти вирішила передати це Оксані на вухо, — повільно мовила Галина Петрівна.
— Я не хотіла нікого ображати. Я думала, їй треба знати перед тим, як вона стане дружиною. Бо потім було б ще гірше.
— А може, воно й було б чесніше сказати перед самим весіллям, а не посеред нього? — обурено запитав хтось із гостей.
— Може, й так, — тихо відповіла Марічка. — Але я не знала, що робити. Я шукала вас обох увесь вечір, а ви були в натовпі.
Оксана раптом пішла до виходу. Усі розступилися. Вона рушила не поспішаючи, тримаючи шлейф сукні однією рукою, і Тарас, трохи постоявши, пішов за нею.
Надворі було прохолодно. Вечірнє повітря пахло скошеною травою й димом. На лавці біля стіни сиділа сива жінка в темній хустці, а поруч з нею стояв маленький хлопчик у білій сорочці й вишитому жилеті.
Він тримав у руці половину пряника й уважно дивився на ліхтар.
— Дмитрику, — тихо мовила жінка, — дивися, хто прийшов.
Хлопчик повернув голову. Він був схожий на Тараса так, що в Оксани перехопило подих: ті самі брови, той самий упертий підборіддя.
— Ви тато? — спитав він, дивлячись просто на Тараса.
Тарас присів перед ним навпочіпки. Спершу не міг вимовити нічого.
— Так, — нарешті сказав він. — Я.
— А ви красива, — звернувся хлопчик до Оксани. — Як принцеса.
— Дякую, — відповіла вона, і голос її несподівано здригнувся.
Параска Степанівна підвелася.
— Пробачте нам, дитино. Я не хотіла псувати вам свято. Але Леся не повернеться ще довго, а я вже стара. Я хвилююся, що буде з ним, коли мене не стане.
— Бабусю, не кажіть так, — тихо озвався Тарас.
— Та кажу, бо правда. А він хлопчик добрий, розумний. Він нічого в цьому не винен.
— Ніхто його й не звинувачує, — мовила Оксана.
Вона подивилася на Тараса, який усе ще сидів навпочіпки, не відпускаючи дитячої руки.
— Ти хотів приховати його від мене назавжди?
— Ні. Я хотів розповісти після весілля, коли ти вже була б певна в мені. Це було нерозумно. Тепер я це бачу.
— Дуже нерозумно, — погодилася вона. — Бо я, можливо, й сама запропонувала б забрати його до нас.
— Що?
— Те, що ти почув. Я не знала про нього, тому не могла цього сказати. А ти навіть не дав мені шансу.
Тарас підвів на неї очі. У них стояли сльози.
— Ти не гніваєшся?
— Гніваюся, — рівно відповіла вона. — Дуже. І ще довго гніватимуся. Але гнів і любов, виявляється, можуть жити в одному серці. Я лише сьогодні це зрозуміла.
З дверей зали вийшла Галина Петрівна й зупинилася на сходинках. Вона довго дивилася на дитину, потім на доньку.
— Оксано, — покликала вона, — це він?
— Так, мамо. Це Дмитрик.
Галина Петрівна повільно спустилася й присіла біля хлопчика.
— Привіт, Дмитрику. Ти їв сьогодні нормально?
— Тільки пряник, — серйозно відповів він.
— Тільки пряник. Ну, це нікуди не годиться. Ходімо, я тебе нагодую, а то в нас там цілий стіл стоїть, а їсти нікому.
— А можна?
— Можна. Тобі можна все.
Параска Степанівна несміливо підняла руку.
— Я не хочу вам заважати.
— Не заважаєте, — мовила Галина Петрівна. — Ви теж ходіть. Нікого в мене на порозі не залишать голодним, а вже тим паче вашого онука.
Услід за ними вийшла й Ганна Василівна. Вона стояла осторонь, нервово смикаючи краєчок хустки.
— Оксано, — нарешті сказала вона, — я хочу тебе перепросити.
— За що саме?
— За мовчання. Я знала й нічого не сказала. Мені здавалося, що так буде спокійніше для всіх.
— Для кого спокійніше, Ганно Василівно?
— Для мене, — чесно призналася вона. — Я боялася, що ти відмовишся. Я дуже хотіла, щоб мій син нарешті знайшов гарну родину.
— Він знайшов, — відповіла Оксана. — Тільки родина тепер хоче, щоб у ній більше ніхто нічого не приховував.
— Так, — кивнула Ганна Василівна. — Це справедливо.
Микола Іванович підійшов останнім. Він подивився на зятя, потім на хлопчика, який уже ніс до зали свій пряник у руках у Галини Петрівни, і буркнув:
— Хлопець у нього міцний.
— У кого? — перепитав Тарас.
— У тебе. Підеш у нас на роботу, то й сам таким станеш.
— Тату, — мовила Оксана, — ти хоч іноді можеш бути добрішим.
— Я добрий, — образився він. — Просто дивлюся на життя тверезо.
Оксана ледь усміхнулася вперше за весь вечір. Вона взяла Тараса за руку й повела до зали.
— Ходімо. Нас там чекають.
— Ти справді хочеш продовжувати?
— Хочу. Але з однією умовою.
— З якою?
— Завтра ж ми їдемо до Коломиї й говоримо з Лесею по телефону всі разом. Дмитрик не повинен рости між двома мовчаннями.
— Згоден.
— І ще одне. Танець. Ми не дотанцювали.
У залі, коли вони ввійшли, музиканти знову взялися за інструменти. Дівчата, які ще недавно ховалися під фатою, знову вишикувалися колом. Оксана підійшла до Марічки й поклала їй руку на плече.
— Ти зробила це невчасно, — тихо сказала вона. — Але правильно.
— Дякую, що не сердишся.
— Я серджуся. Просто не на тебе.
Марічка схилила голову, і Оксана, не випускаючи її руки, повела дівчину під свою фату, як того вимагав звичай.
— Тобі теж потрібна доля, — мовила вона. — Тільки чесна.
Музика закрутилася знову, і вперше за цей день у залі почувся щирий сміх. Хлопчик сидів на колінах у Параски Степанівни й розглядав довгі стрічки на сукнях, а Тарас танцював із нареченою повільно, уважно, ніби вчився цього наново.
Через місяць вони забрали Дмитрика до себе на літо. Леся повернулася восени, і відтоді всі четверо навчилися розмовляти без недомовок, хоч спершу це давалося нелегко.
Оксана часто згадувала, як лежала на стільцях за залою й думала, що її життя зруйноване. Тепер вона розуміла, що воно лише почалося по-справжньому.
Тетяна Макаренко