Господи, що з нею?! — закричала мати, кидаючись до доньки. На весіллі наречена танцювала з дівчатами й по черзі брала кожну під свою фату, бажаючи передати їй щастя та жіночу долю… Але коли до неї підійшла остання дівчина й прошепотіла лише кілька слів на вухо, наречена випустила її руку, не втрималася на ногах просто посеред весільної зали

Оксана прийшла до тями за кілька хвилин. Її перенесли до малої кімнати за залою, де зазвичай стояли стільці та складені столи. Фельдшерка Віра, сусідка з другого кінця села, тримала її за зап’ястя й дивилася на годинник.

— Пульс рівний, — сказала вона. — Просто серце не витримало хвилювання. Така буває з нареченими.

— Не буває, — тихо відповіла Оксана. — Мені не від хвилювання стало зле.

Мати, Галина Петрівна, сиділа поруч і гладила доньку по руці, хоча сама тремтіла дужче за неї.

— Що тобі сказала та дівчина, доню? Я бачила, як вона нахилилася до тебе.

— Марічка. Її звати Марічка.

— То що вона сказала?

Оксана заплющила очі.

— Не тут. Покличте Тараса. Тільки його, без нікого.

Галина Петрівна випросталася.

— Ніхто не піде до тебе, поки ти не поясниш мені, що відбувається.

— Мамо, будь ласка.

— Я твоя мати. Я маю право знати, чому моя дитина падає посеред власного весілля.

— Галино, — втрутилася Віра, — дайте їй хвилину. Ви бачите, вона ледве говорить.

Галина Петрівна стисла губи, але встала й вийшла до дверей. Там вона зупинилася й озирнулася.

— Я стоятиму за стіною. Якщо щось не так, я це почую.

Тарас увійшов обережно, наче боявся розбудити когось. Він був у темному костюмі, з білою квіткою в петлиці, яка вже трохи пом’ялася. Віра мовчки вийшла й зачинила двері.

— Оксано, як ти?

— Марічка підійшла до мене останньою, — сказала вона замість відповіді. — Вона сказала, що в тебе є син.

Тарас завмер. Кілька секунд у кімнаті було чутно тільки музику із зали, яка чомусь не вщухала.

— Вона так і сказала?

— Вона сказала, що в тебе є син і що йому чотири роки. Що ти знаєш про нього з самого початку. І що він сьогодні тут.

— Тут?

— Так вона сказала.

Тарас сів на стілець навпроти. Руки він склав між колінами, і вона побачила, що пальці в нього білі.

— Це правда, — промовив він. — Майже вся правда.

— Майже?

— Так. Я хотів тобі розповісти. Багато разів хотів.

— Багато разів, — повторила Оксана. — Ми разом три роки, Тарасе. Три роки. Скільки з них ти хотів?

— Я не знав як.

— Є прості слова. У мене є дитина. Їх можна сказати за кілька секунд.

— Не можна, — відповів він різко й одразу стишив голос. — Не можна, якщо цю дитину ти бачив лише двічі в житті.

Двері прочинилися, і всередину заглянув батько Оксани, Микола Іванович, широкоплечий чоловік із червоним від спеки обличчям.

— Мені сказали, що тут розмова. Яка саме розмова?

— Тату, вийди.

— Не вийду. Тарасе, ти що їй зробив?

— Нічого, Миколо Івановичу.

— Нічого? Моя дочка лежить на стільцях, а ти кажеш нічого?

— Тату, прошу тебе.

Микола Іванович подивився на неї, потім на зятя, і вперше за вечір його голос став тихим.

— Добре. Я за дверима. Але якщо хтось тут образить мою доньку, весілля закінчиться дуже швидко.

Він вийшов. Оксана втупилася в стіну.

— Розкажи мені все, — мовила вона. — Від початку й до кінця. І не пропускай нічого, бо я не пробачу, якщо дізнаюся ще щось від сторонніх людей.

Тарас потер обличчя долонями.

— П’ять років тому я працював у Коломиї. Там була дівчина, Леся. Ми зустрічалися майже рік. Потім вона стала при надії, і я злякався. Мені було двадцять чотири, я не мав ні кімнати, ні постійної роботи. Я сказав їй, що не готовий.

— І що вона?

— Вона сказала, що впорається сама. Ми розійшлися. Я думав, що все закінчилося. Через рік мені подзвонила її мати й сказала, що в Лесі народився син. Я приїхав, побачив його, і більше нічого не пам’ятаю з того дня.

— А потім?

— Леся поїхала до Італії працювати. Хлопчик залишився з бабусею, Параскою Степанівною. Я іноді передавав гроші через Марічку, вона двоюрідна сестра Лесі. Але ми з Лесею не жили разом ні дня, Оксано. Я не обманював тебе в тому, що було між нами. Я просто мовчав про те, що було до нас.

— Мовчав, — повторила вона. — Ти мовчав, коли просив мене вийти за тебе. Мовчав, коли ми обирали дату. Мовчав, коли моя мати шила мені сукню.

— Я боявся тебе втратити.

— А тепер ти не боїшся?

— Тепер боюся ще більше.

Вона нарешті подивилася на нього.

— Чому Марічка сказала це саме зараз? Чому на весіллі?

— Не знаю. Може, Параска Степанівна захворіла. Може, Леся щось передала. Я справді не знаю.

— Тоді вийдімо й дізнаємося.

— Оксано, зачекай. Ти ж ледве стоїш.

— Я стою, — відповіла вона й підвелася, хоча рукою все ще тримала спинку стільця. — Веди мене до неї.

У залі було тихо. Музиканти зупинилися, гості стояли гуртками й перешіптувалися, а при вході, біля дверей, схрестивши руки, стояла мати Тараса, Ганна Василівна. Вона побачила, як вийшли наречені, і рушила їм назустріч.

— Ну що, поговорили? — спитала вона, дивлячись не на сина, а на невістку. — Тепер усе село знає, що в моєму синові зіпсували свято.

— Мамо, — мовив Тарас, — зараз не час.

— А коли час? Коли її рідня влаштує нам ще гірше? Я ж казала тобі, що в цій родині все нервове.

— Ганно Василівно, — повільно почала Галина Петрівна, яка саме підійшла з іншого боку, — повторіть, будь ласка, що ви сказали про мою родину.

— Нічого такого. Лише те, що ваша донька дуже вразлива.

— Моя донька лише що дізналася, що її наречений приховував дитину. І ви називаєте це вразливістю?

— Хто сказав, що приховував?

— Він сам.

— Він нікого не обманював, — відрізала Ганна Василівна. — Та справа давня, і вона до вас не стосується.

— Ви знали? — тихо запитала Оксана.

Ганна Василівна на мить замовкла.

— Знала, — нарешті мовила вона. — Звісно, знала. Я його мати.

— І нічого мені не сказали.

— Це було не моє діло.

— Не ваше, — повторила Галина Петрівна й повернулася до свахи всім тілом. — Ви три роки сиділи за одним столом із моєю дитиною й дивилися, як вона готується до весілля, і це було не ваше діло?

— А ваше діло було перевіряти, з ким вона заручається?

— Ми довіряли.

— То й довіряйте далі.

— Досить, — гримнув Микола Іванович, виходячи наперед. — Досить обом. Ми не на ринку.

— Он як, — озвалася Ганна Василівна. — Тепер ви будете мені розказувати.

— Буду. Бо ви тут зайві слова кидаєте, а справжній винний стоїть мовчки.

Усі повернулися до Тараса. Він стояв блідий і не заперечував.

— Так, — сказав він. — Винний я. Не мама, не ви, Галино Петрівно. Я.

— Дякую хоч за це, — буркнув Микола Іванович.

У цей момент до дверей зали несміливо підійшла Марічка. Вона була в зеленій сукні з вишивкою, в руках стискала хустку, а очі в неї були червоні.

— Пробачте, — прошепотіла вона. — Я не мала цього робити саме так.

— Не мала, — погодилася Оксана. — Але зробила. Чому?

— Бо Параска Степанівна приїхала. Вона стоїть надворі з хлопчиком уже цілу годину. Вона хотіла, щоб Тарас сам вийшов до них, а він навіть не знав, що вони тут.

— Стривай, — перебив Тарас. — Вони тут?

— Так.

— Хто їх привіз?

— Я. Леся подзвонила вчора ввечері й сказала, що не зможе повернутися цього літа. Параска Степанівна вирішила, що хлопчик має побачити батька хоча б раз у святковий день, поки той не став чужою людиною назавжди.

— Тобто вона знала про весілля?

— Усі в Коломиї знали. Тарас сам колись казав.

— Я не казав, щоб вони приїздили.

— Вони й не просилися, — Марічка підвела очі. — Вони просто хотіли подивитися здалеку. А потім хлопчик побачив залу й запитав, чи там його тато.

У залі стало так тихо, що було чути, як десь у кутку дзвякнула склянка.

— І ти вирішила передати це Оксані на вухо, — повільно мовила Галина Петрівна.

— Я не хотіла нікого ображати. Я думала, їй треба знати перед тим, як вона стане дружиною. Бо потім було б ще гірше.

— А може, воно й було б чесніше сказати перед самим весіллям, а не посеред нього? — обурено запитав хтось із гостей.

— Може, й так, — тихо відповіла Марічка. — Але я не знала, що робити. Я шукала вас обох увесь вечір, а ви були в натовпі.

Оксана раптом пішла до виходу. Усі розступилися. Вона рушила не поспішаючи, тримаючи шлейф сукні однією рукою, і Тарас, трохи постоявши, пішов за нею.

Надворі було прохолодно. Вечірнє повітря пахло скошеною травою й димом. На лавці біля стіни сиділа сива жінка в темній хустці, а поруч з нею стояв маленький хлопчик у білій сорочці й вишитому жилеті.

Він тримав у руці половину пряника й уважно дивився на ліхтар.

— Дмитрику, — тихо мовила жінка, — дивися, хто прийшов.

Хлопчик повернув голову. Він був схожий на Тараса так, що в Оксани перехопило подих: ті самі брови, той самий упертий підборіддя.

— Ви тато? — спитав він, дивлячись просто на Тараса.

Тарас присів перед ним навпочіпки. Спершу не міг вимовити нічого.

— Так, — нарешті сказав він. — Я.

— А ви красива, — звернувся хлопчик до Оксани. — Як принцеса.

— Дякую, — відповіла вона, і голос її несподівано здригнувся.

Параска Степанівна підвелася.

— Пробачте нам, дитино. Я не хотіла псувати вам свято. Але Леся не повернеться ще довго, а я вже стара. Я хвилююся, що буде з ним, коли мене не стане.

— Бабусю, не кажіть так, — тихо озвався Тарас.

— Та кажу, бо правда. А він хлопчик добрий, розумний. Він нічого в цьому не винен.

— Ніхто його й не звинувачує, — мовила Оксана.

Вона подивилася на Тараса, який усе ще сидів навпочіпки, не відпускаючи дитячої руки.

— Ти хотів приховати його від мене назавжди?

— Ні. Я хотів розповісти після весілля, коли ти вже була б певна в мені. Це було нерозумно. Тепер я це бачу.

— Дуже нерозумно, — погодилася вона. — Бо я, можливо, й сама запропонувала б забрати його до нас.

— Що?

— Те, що ти почув. Я не знала про нього, тому не могла цього сказати. А ти навіть не дав мені шансу.

Тарас підвів на неї очі. У них стояли сльози.

— Ти не гніваєшся?

— Гніваюся, — рівно відповіла вона. — Дуже. І ще довго гніватимуся. Але гнів і любов, виявляється, можуть жити в одному серці. Я лише сьогодні це зрозуміла.

З дверей зали вийшла Галина Петрівна й зупинилася на сходинках. Вона довго дивилася на дитину, потім на доньку.

— Оксано, — покликала вона, — це він?

— Так, мамо. Це Дмитрик.

Галина Петрівна повільно спустилася й присіла біля хлопчика.

— Привіт, Дмитрику. Ти їв сьогодні нормально?

— Тільки пряник, — серйозно відповів він.

— Тільки пряник. Ну, це нікуди не годиться. Ходімо, я тебе нагодую, а то в нас там цілий стіл стоїть, а їсти нікому.

— А можна?

— Можна. Тобі можна все.

Параска Степанівна несміливо підняла руку.

— Я не хочу вам заважати.

— Не заважаєте, — мовила Галина Петрівна. — Ви теж ходіть. Нікого в мене на порозі не залишать голодним, а вже тим паче вашого онука.

Услід за ними вийшла й Ганна Василівна. Вона стояла осторонь, нервово смикаючи краєчок хустки.

— Оксано, — нарешті сказала вона, — я хочу тебе перепросити.

— За що саме?

— За мовчання. Я знала й нічого не сказала. Мені здавалося, що так буде спокійніше для всіх.

— Для кого спокійніше, Ганно Василівно?

— Для мене, — чесно призналася вона. — Я боялася, що ти відмовишся. Я дуже хотіла, щоб мій син нарешті знайшов гарну родину.

— Він знайшов, — відповіла Оксана. — Тільки родина тепер хоче, щоб у ній більше ніхто нічого не приховував.

— Так, — кивнула Ганна Василівна. — Це справедливо.

Микола Іванович підійшов останнім. Він подивився на зятя, потім на хлопчика, який уже ніс до зали свій пряник у руках у Галини Петрівни, і буркнув:

— Хлопець у нього міцний.

— У кого? — перепитав Тарас.

— У тебе. Підеш у нас на роботу, то й сам таким станеш.

— Тату, — мовила Оксана, — ти хоч іноді можеш бути добрішим.

— Я добрий, — образився він. — Просто дивлюся на життя тверезо.

Оксана ледь усміхнулася вперше за весь вечір. Вона взяла Тараса за руку й повела до зали.

— Ходімо. Нас там чекають.

— Ти справді хочеш продовжувати?

— Хочу. Але з однією умовою.

— З якою?

— Завтра ж ми їдемо до Коломиї й говоримо з Лесею по телефону всі разом. Дмитрик не повинен рости між двома мовчаннями.

— Згоден.

— І ще одне. Танець. Ми не дотанцювали.

У залі, коли вони ввійшли, музиканти знову взялися за інструменти. Дівчата, які ще недавно ховалися під фатою, знову вишикувалися колом. Оксана підійшла до Марічки й поклала їй руку на плече.

— Ти зробила це невчасно, — тихо сказала вона. — Але правильно.

— Дякую, що не сердишся.

— Я серджуся. Просто не на тебе.

Марічка схилила голову, і Оксана, не випускаючи її руки, повела дівчину під свою фату, як того вимагав звичай.

— Тобі теж потрібна доля, — мовила вона. — Тільки чесна.

Музика закрутилася знову, і вперше за цей день у залі почувся щирий сміх. Хлопчик сидів на колінах у Параски Степанівни й розглядав довгі стрічки на сукнях, а Тарас танцював із нареченою повільно, уважно, ніби вчився цього наново.

Через місяць вони забрали Дмитрика до себе на літо. Леся повернулася восени, і відтоді всі четверо навчилися розмовляти без недомовок, хоч спершу це давалося нелегко.

Оксана часто згадувала, як лежала на стільцях за залою й думала, що її життя зруйноване. Тепер вона розуміла, що воно лише почалося по-справжньому.

Тетяна Макаренко

You cannot copy content of this page