Мати вже вишивала весільний рушник, а донька голосила в хаті, мов за покійником: коханий проміняв її на столичну квартиру.
Оксанка з Мирославом були найкрасивішою парою на все село. Так і казали люди: де Ксанка, там і Мирко. А де Мирко — там його Ксанка.
Ще з десятого класу ходили за ручки шкільними коридорами, ловлячи на собі здивовані погляди вчителів. А як цілувалися біля школи, то й директорка, бувало, тільки головою хитала:
— Господи, діти, ви хоч до випускного дотерпіть!
Та хіба ж вони могли дотерпіти? Їм кожна хвилина здавалася подарунком.
Мирослав жив на другому кінці села, але щовечора, хоч би яка була погода, чимчикував до Оксанки. І в дощ, і в сніг, і в такий мороз, що вії злипалися.
Ганна, Оксанчина мати, не раз визирала у вікно й бурчала:
— Знову той Миросько суне. Невже в хлопця вдома печі нема? Чи мати його не годує?
А бабця Уляна сміялася:
— Та най ходить, Ганнусю. Поки молодий, хай любиться. Бо як постаріє, то вже хіба до аптеки бігатиме, а не до дівчат.
— Бабо, не підбурюйте! — сердилася Ганна. — Мені ще доньку в люди виводити.
— Та виведеш, не переживай. Тільки не стій поперек щастя, бо воно, як поїзд, раз пройде — і не доженеш.
Оксана й сама не сумнівалася, що Мирослав — її доля. У нього були темні, майже чорні очі, в яких вона могла загубитися. Він був упертий, трохи запальний, але з нею ставав лагідним.
— Ксанко, ти знаєш, що я без тебе не можу? — шепотів він, обіймаючи її за плечі.
— Знаю. Ти мені це щодня кажеш.
— То я й завтра скажу.
— А післязавтра?
— І післязавтра. Хоч до самої смерті.
Вона сміялася йому в груди, навіть не здогадуючись, як страшно іноді здійснюються такі слова.
Коли Оксана розповіла матері про своє кохання, Ганна цілий тиждень читала їй мораль.
— Ти хоч знаєш, чий він син? Його батько колись до мене клинці підбивав, а сам узяв та й оженився на дочці голови сільради. А тепер його родина носом крутить. Думаєш, ти їм до пари?
— Мам, та при чім тут його батько? Я ж не за батька заміж збираюся!
— Не огризайся! Я тебе не для того ростила, щоб ти потім сльози по подушці розмазувала.
Бабця Уляна, як завжди, стала на бік онуки:
— Ганнусю, дай дітям подихати. Ще не завтра їх під вінець ведуть.
Згодом і Ганна ніби змирилася. Мирослав був зі свого села, хлопець роботящий, не якийсь міський ловелас. До того ж обоє вступили до інституту, та ще й в одну групу.
Здавалося, сама доля їм дорогу вистелила.
На другому курсі молоді зняли квартиру. Жили разом, наче чоловік із дружиною, хоч офіційно й не були розписані.
— Мам, не заводь зі мною розмов про весілля, — попереджала Оксана. — Ми самі вирішимо. Може, на четвертому курсі.
— А рушники я вже почала вишивати, — зітхала Ганна.
— То вишивай, мамо. Може, ще й правнуків на них загорнете.
Ганна тільки хрестилася:
— Ой, Господи, аби не наврочити.
Вона й не знала, що її донька вже давно віддала Мирославові не лише серце, а й усю себе.
Після другого курсу їх уперше розлучили на місяць. Практику Мирослав проходив в одному місті, Оксана — в іншому.
— Не переживай, Ксаночко, — заспокоював він її на вокзалі. — Місяць — то не рік.
— А як я скучатиму?
— То дзвони.
— А як ти?
— Я теж дзвонитиму. І писатиму. Щодня.
Він поцілував її в чоло, потім у губи, міцно обійняв і побіг до автобуса.
Перші дні справді телефонували часто. Потім Мирослав почав відповідати коротше, пояснюючи, що дуже зайнятий. Одного разу не подзвонив зовсім.
Оксана всю ніч не спала.
«Може, захворів? Може, щось сталося?»
На ранок він нарешті озвався.
— Мирку, ти де пропав?
— Та закрутився трохи. Роботи багато.
— Я вже думала, що щось сталося.
— Не вигадуй, Ксанко. Все нормально.
І вона повірила.
А тоді ще не знала, що на ту практику Мирослав потрапив не випадково. У деканаті знайшлися люди, які дуже постаралися, аби він опинився поруч із Катериною — дівчиною з їхньої паралельної групи.
Катя була з Києва. Гарно вдягалася, мала дорогі речі, говорила впевнено й ніколи не соромилася нагадувати, ким працює її батько.
Її батько був великою шишкою в одному з міністерств.
Спочатку Мирослав просто допомагав Каті з навчанням. Потім вони разом ходили на обід. А згодом вона почала називати його Мирчиком.
Оксана про це нічого не знала. Коли молоді знову зустрілися, Мирослав подарував їй парфуми й довго цілував біля під’їзду.
— Скучив? — спитала вона.
— А ти як думаєш?
Вона притулилася до нього й заплющила очі. Якби ж то знати, що деякі поцілунки вже нічого не означають.
Оксана приїхала додому посеред навчального року. Ганна саме поралася на кухні, коли двері відчинилися. Донька стояла на порозі з невеликою сумкою. Бліда, схудла, з темними колами під очима.
— Ксаночко? Ти чого так рано? Щось сталося?
— Нічого, мамо. Просто втомилася.
— А Мирослав де?
Оксана відвернулася.
— Не знаю.
Ганна витерла руки об фартух.
— Як то не знаєш? Ви ж разом живете!
— Мамо, не починай. Дай мені хоч перевдягнутися.
До вечора Оксана мовчала. Сиділа біля вікна, дивилася на засніжений город і тримала в руках стару фотографію. На ній вони з Мирославом стояли біля інституту. Він обіймав її за талію, а вона сміялася.
Увечері мати поставила перед нею тарілку борщу.
— Їж, дитино. Ти ж сама на себе не схожа.
Оксана взяла ложку, але так і не донесла до рота.
— Мамо… Він мене покинув.
Ганна завмерла.
— Хто?
— Мирослав.
— Та ти що…
— Він тепер із Катею. З нашої групи. Вони разом були на практиці. А тепер він сказав, що так буде краще для всіх.
— Для кого всіх?!
Оксана раптом заплакала. Не тихо, не стримано, а так, ніби з неї виривали душу. Ганна кинулася обіймати доньку.
— Та що ж ти, дитинко моя… Що ж ти…
На плач прибігла бабця Уляна.
— Ану, кажіть, що сталося? Чого тут голосите, як за покійником?
Почувши новину, бабця сперлася на одвірок.
— Я ж казала! Я ж чула, що той бусурмен собі на умі! Нащо йому тепер наша Ксанка, коли коло нього столичні кралі крутяться?!
— Бабо, не треба, — прошепотіла Оксана.
— А чого не треба? Ти думаєш, він сам таке вигадав? Його мати давно носом крутила. Їм, бач, наша дівчина не така! А як з нею жити, то була добра, а як женитися — то вже треба київську панянку!
— Бабо, прошу…
— Ой, дитино, болить мені за тебе. Та не плач ти за ним! Не вартий він твоїх сліз!
Ганна погладила доньку по голові.
— Я ж тебе попереджала…
— Мамо, тільки не ти, — тихо сказала Оксана. — Не треба мені зараз казати, що ти мала рацію.
І Ганна замовкла. Бо зрозуміла: іноді материнська правда болить не менше, ніж чужа зрада.
Минуло кілька днів. Оксана потроху приходила до тями, але від самої думки про інститут її починало нудити.
— Я туди не повернуся, — заявила вона матері.
— А як же навчання?
— Переведуся на заочне. Знайду роботу. Тільки не хочу його бачити.
— Доню, ти ж стільки сил туди вклала…
— Я не можу, мамо. Він ходитиме коридорами, сміятиметься з нею, а я маю робити вигляд, що мені байдуже? Ні.
Ганна не стала сперечатися. Оксана перевелася на заочне відділення й поїхала працювати в сусідню область. Мирослав не приїхав її проводжати. Не написав навіть короткого листа. А вона ще довго чекала. Спершу телефонного дзвінка, потім бодай якогось пояснення. Та з часом перестала чекати.
Тільки ночами, коли в гуртожитку всі спали, діставала з шухляди їхню фотографію. Одного разу зателефонувала бабця Уляна.
— Ксаночко, ти там як, дитинко?
— Нормально, бабусю.
— Не бреши старій. Я ж чую, як у тебе голос тремтить.
— Уже краще.
— Слухай, я тобі одну історію розкажу. Тільки не перебивай.
І бабця почала говорити про своє життя. Про першого чоловіка Василя, за якого вийшла заміж за материнським благословенням. Про те, як він поїхав до Канади заробляти на нову хату. Як плакав на прощання, ніби знав, що більше не повернеться. Як вона чекала рік, два, три…
А потім не витримала самотності.
— Згрішила я, дитино. Полюбила другого. Івась молодий був, упертий. Батьки його не хотіли мене в невістки, бо я вже мала двоє дітей. Коли їхали кіньми вінчатися, його батько ліг посеред дороги. Гроші кинув, аби я одказалася. А Івась сказав: «Не віддам її нікому».
— І що було далі, бабусю?
— Та прожили. Ще четверо дітей народила. Його батьки з часом змирилися. А Василь… Василь мене не простив. Навіть дітям допомагати перестав.
Оксана довго мовчала.
— Бабусю, а ви шкодували?
— За чим?
— Що так сталося.
Бабця зітхнула.
— Дитино, шкодувати можна про те, чого не зробила. А за любов… Не знаю. Любов часом людину рятує, а часом так б’є, що й підвестися не годна. Тільки запам’ятай: не кожен, хто клянеться любити, має силу бути вірним.
— А як же мені тепер жити?
— Жити, Ксаночко. Не для Мирка, не назло його матері, не щоб комусь щось доказати. Для себе. І ще одне: не думай, що ти стала гіршою від того, що він тебе покинув. То він показав, чого вартий. Не ти.
Оксана заплакала вже тихіше.
— Бабусю, я так хотіла з ним сім’ю…
— Знаю, дитинко. Та сім’ю не одна людина будує. Як одна тягне, а друга двері відчиняє, то хата довго не встоїть.
Через кілька років Оксана повернулася додому. Не сама. Поруч із нею стояв чоловік на ім’я Андрій. Трохи старший, розлучений, спокійний, небагатослівний. Працював механіком, мав власну невелику справу й ніколи не обіцяв золотих гір.
Зате, коли Оксана захворіла, сидів біля її ліжка всю ніч. Коли в неї зламалася машина, приїхав за сотню кілометрів, хоч наступного ранку мав роботу. А коли познайомився з Ганною та бабцею Уляною, привіз їм повний багажник продуктів.
— Та нащо ж ти стільки набрав, сину? — дивувалася Ганна.
— Щоб вам не довелося до магазину бігати.
— Ой, Ксанко, — шепнула бабця, — оце чоловік. Не язиком меле, а діло робить.
Андрій припав до душі всій родині. Вони одружилися скромно, без великого весілля. Ганна плакала, коли донька виходила з батьківської хати.
— Будь щаслива, дитино. Хоч би вже тобі Бог дав те, чого я тобі бажала.
Оксана міцно обійняла матір.
— Дякую, мамо.
Та було в їхньому щасті одне велике мовчання. Дітей Бог не посилав. Минув рік, другий, третій. Лікарі розводили руками, радили обстеження, лікування, терпіння. Андрій ніколи не дорікав.
— Оксано, ти мені потрібна. Чуєш? Не за дітей я тебе заміж брав.
Вона притискалася до нього, але щоразу, коли бачила чужих малюків, серце стискалося.
— Я, мабуть, якась неповноцінна, — одного вечора прошепотіла вона.
Андрій аж підвівся.
— Ти таке більше не кажи. Ти чуєш мене? Я тебе кохаю. І крапка.
Оксана плакала в нього на плечі. Він не знав, що причина її бездітності була не в хворобі, не в долі й не в Божій карі. А в таємниці, яку вона носила в собі від того самого дня, коли повернулася додому з розбитим серцем.
Тієї ночі, коли Мирослав сказав, що йде до Каті, Оксана ще не знала, що під серцем носить дитину. Дізналася вже вдома. Спершу подумала, що це від нервів. Потім купила тест, сховавши його в кишені пальта. А коли побачила дві смужки, опустилася на край ванни.
Довго дивилася на них, не кліпаючи. Її дитина. Її й Мирослава.
Вона мала право зателефонувати йому. Мала право сказати. Мала право вимагати, щоб він узяв відповідальність.
Але згадала його слова: «Так буде краще для всіх». І не зателефонувала.
— Мамо… — прошепотіла вона тоді, виходячи на кухню. — Я дитину чекаю.
Ганна зблідла.
— Що?!
— Від Мирослава.
У хаті запала тиша. Бабця Уляна перехрестилася.
— Господи милостивий…
Ганна присіла на стілець.
— А він знає?
Оксана похитала головою.
— То треба сказати.
— Ні.
— Доню, це ж його дитина!
— А я йому хто? Він мене покинув. Може, ще й скаже, що я навмисно його ловлю.
— Та як ти можеш таке думати?!
— Мамо, я не хочу його бачити. Не хочу чути його голосу. Не хочу, щоб він повернувся тільки тому, що мусить.
Бабця Уляна обережно взяла онуку за руку.
— Ксаночко, дитина не винна. І ти не винна. Не приймай рішення зі страху, дитино.
Та Оксана вже вирішила.
Вона нікому не сказала про свій стан, окрім матері й бабці. Згодом почалися ускладнення. Лікарі боролися за дитину, але не судилося.
Коли Оксана повернулася з лікарні, Ганна плакала разом із нею.
— Прости мене, доню. Я мала тебе відвезти до нього. Мала настояти…
— Мамо, не треба. Я сама так вирішила.
Бабця Уляна довго сиділа біля її ліжка.
— Ой, дитинко… Не знала я, що так воно обернеться. Я ж тобі казала: як жити — наживешся, а як мучитися — то ще намучишся. Тільки не думала, що такої ціни доведеться заплатити.
Оксана заплющила очі.
— Бабусю, не говоріть більше про це.
І вони замовкли. Бо деякі рани не лікуються словами.
Минуло багато років.
Оксана з Андрієм прожили разом тихе, рівне життя. Він був добрим чоловіком, вона — турботливою дружиною. Вони не мали дітей, зате допомагали племінникам, підтримували одне одного, садили город, їздили до моря й святкували річниці.
Але іноді, коли Андрій засинав, Оксана діставала зі старої коробки фотографію. На ній були двоє юних людей. Вона — з косою через плече, він — у білій сорочці, з усмішкою, від якої колись завмирало її серце. Мирослав.
Вона не знала, чи був він щасливий із Катею. Чула, що в них двоє дітей, що він працює в столиці, що батько допоміг йому зробити кар’єру.
Часом хтось із села розповідав новини.
— А Миросько твій, Ксанко, приїжджав. Кажуть, квартиру має в Києві. Добре влаштувався.
Оксана лише кивала.
— То й добре.
Вона давно навчилася вимовляти ці слова без сліз.
Одного осіннього дня, коли Ганни вже не стало, а бабця Уляна давно спочивала на сільському кладовищі, Оксана приїхала на могили.
Вона поклала квіти, постояла мовчки, а тоді почула за спиною знайомий голос:
— Ксанко?
Вона повільно обернулася. Перед нею стояв Мирослав. Посивілий, трохи сутулий, із тими самими темними очима. Тільки тепер у них не було юнацької впевненості.
— Здрастуй, Мирославе, — відповіла вона.
Він подивився на квіти, потім на могили.
— Мами твоєї не стало?
— Давно.
— А баби Уляни?
— Теж.
Мирослав опустив голову.
— Я шкодую, що не приїхав раніше.
— Чого ж не приїхав?
Він не знайшов відповіді. Постояли мовчки.
— Ти щаслива? — нарешті запитав він.
Оксана довго дивилася на нього.
— Знаєш, Мирославе, щастя — то не завжди те, що ми собі в молодості намалювали. У мене добрий чоловік. Ми прожили багато років разом. Я вдячна йому.
— Дітей нема?
Оксана здригнулася, але швидко опанувала себе.
— Нема.
Мирослав зітхнув.
— А в нас є. Двоє. Донька й син.
— Рада за вас.
Він зробив крок ближче.
— Ксанко, я часто про тебе думав.
Вона гірко всміхнулася.
— А я колись думала, що ти без мене й дня не проживеш.
— Я був дурний.
— Ні, Мирославе. Ти був дорослий чоловік, який зробив свій вибір.
Він опустив очі.
— Катя… Не все в нас добре було. Ми сварилися. Я багато працював. Потім діти. Життя…
— У всіх життя, Мирославе. Не тільки в тебе.
Він кивнув.
— Я хотів би попросити пробачення.
Оксана відчула, як у грудях щось ворухнулося. Не любов. Не ненависть. Просто давній біль, який нарешті отримав голос.
— За що саме?
— За те, що покинув. За те, що не подумав, як тобі буде.
— Ти подумав. Просто тобі було зручніше не знати.
Мирослав здригнувся.
— Може, й так.
Оксана поправила хустку й подивилася на могилу матері.
— Бабця Уляна казала, що жіноче серце багато витримує. Але вона забувала додати, що не все воно повинне витримувати.
— Ти мене пробачила?
Вона довго мовчала.
— Я перестала чекати від тебе чогось. Напевно, це й було моє прощення.
Мирослав хотів щось сказати, але вона вже рушила до воріт.
— Ксанко!
Вона зупинилася.
— Ти колись мене любила?
Оксана обернулася. На мить у її очах промайнуло те саме дівоче світло, яке він пам’ятав із десятого класу.
— Любила, Мирославе. Так, як, мабуть, більше ніколи нікого не любила. Але це було давно.
І пішла. Того вечора Андрій зустрів її біля хвіртки.
— Де ти так довго була? Я вже вечерю підігрів.
— На кладовищі. Зустріла Мирослава.
Андрій уважно подивився на дружину.
— І як ти?
Оксана всміхнулася.
— Знаєш, я думала, що коли колись його побачу, в мене знову все заболить. А нічого. Просто чоловік, якого я колись знала.
Андрій обійняв її за плечі.
— Ходімо в хату. Холодно вже.
Вона притулилася до нього й раптом зрозуміла, що її справжня любов, можливо, була зовсім не тією, про яку вона мріяла в юності. Бо перше кохання навчило її літати, але й боляче впало на землю.
Андрій навчив її не боятися тиші. Не чекати дзвінка. Не перевіряти, чи хтось досі любить. Просто знати, що ввечері хтось відчинить двері й запитає: «Ти вже прийшла, моя хороша?»